Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

«Клуб поезії» журналу «Дніпро» представляє на сьогоднішній поетичній сторінці «Кримської світлиці» талановита поетеса з Поділля, чарівна Лілія Ніколаєнко. Її вірші – проникливі, чуттєві, жагучі – захоплюють своєю мелодійністю, витонченістю, щирістю, особливим сприйняттям цього дивовижного світу.
Лілія Віталіївна народилася 28 травня 1988 року в смт. Теплик Вінницької області в родині службовця. За фахом – юрист. Лауреат конкурсу «Золотий Тризуб». Автор книг: «Солов’їна пісня» (проза); «Меч и роза» (поезія).
Публікувалась у колективних збірках, антологіях, альманахах.
Читачам «КС», які побажали б ознайомитися з іншими творами поетеси, рекомендуємо відвідати її сторіночку в «Клубі поезії»:
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=11675
Тих же, хто захоче придбати її нову книжку в електронному форматі «Яблуко Афродіти», відсилаємо на Український авторський портал:
http://book-ua.net/Yabluko-Afrodity/

ПАМ’ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Я стала старшою за пізню осінь,
Коли весна забрала молодих.
Ще цвіт не облетів, а вже покоси…
Жнива криваві. Поминальний дим.
Брати мої загиблі, голубочки!
Вам кігті вражі обірвали літ.
Вам біль пекельний затуманив очі.
Упало небо від ридань землі.
Посивіла душа. Палає відчай.
Та дух жадає помсти за братів!
Погасло сонце. Затремтіла вічність.
Ростуть сади героїв із хрестів…
Страшна зима, вмираючи, голосить.
Багріє кров і тане чорний сніг.
Я стала старшою за пізню осінь,
Проснувшись у розстріляній весні.
* * *
Матусю, прости!
 За страждання прости, Україно!
За рани тяжкі,
 що ятряться на тілі твоїм,
За муки, гріхи,
 і принижену мову перлинну,
За розбрат синів
 і негоди ворожої грім!

Прости за дорогу тернисту
 до раю свободи,
Ми знали напевне –
 туди не пускають рабів!
Ми сіяли віру,
 чекали на радісні сходи,
А зріс на могилах
 безсмертний і праведний біль.

І падали кулі у серце твоє,
 ніби зливи.
І тихо стогнала земля
 у кривавій росі.
Та все ж ми були – хай недовго –
 так щиро-щасливі,
Єдині та горді,
 хоч вижили, мамо, не всі…

І плинула кача,
 і плакали зболені душі.
Потоптаний цвіт
 чобітьми знавіснілих катів.
І відчай-почвара
 надію знеможену душить,
Та мрії про волю
 залишаться вічно-святі.

Прости, Україно,
 за сльози гіркі та ридання,
Закопчене небо
 і спеку пекельну зими!
Ця ніч безкінечна
 скорилася, врешті, світанню.
Хоч довго проспали,
 та інші прокинулись ми!
* * *
Убили сина. Гірко плаче мати.
За Україну він поклав життя.
Вітри по-вовчи залились виттям.
Убила звістка вибухом гарматним.
А чисті небеса мовчать трагічно.
Лиш – «Мамо… мамо!» —
квилить, як пташа,
Скорботна, та нескорена душа.
І «Сину… сину» —
обізветься відчай.
Вставай, синочку! Скрізь весна буяє!
Та ні… Не встане. Міцно він заснув.
Зустрів хоробро кривду і війну.
Не плачте, мамо, він тепер у раї…
І знову правда кровоточить
 словом.
І знов на серці – невигойний слід.
Ніхто за мир даремно не поліг,
Їх кров цвіте трояндами любові.
* * *
Мій жовтень – листоноша
 чарівний.
Невільник часу і чужих історій.
Розносить людям і яскраві сни,
І дощ в конвертах, і холодні зорі.
Мій янгол. Сум багряно-золотий.
Збирає втрати, підсумки і драми –
Гербарій боротьби і самоти.
Іде до раю грішними садами.
Моє натхнення. Мій далекий друг.
Лиш спиниться на хвильку –
 і в дорогу.
Летить у вікна чар осінніх рун,
Римує вітер слізні епілоги.
Моя свобода у полоні мрій…
Щодня втрачаю і знаходжу знову
Твій вічний сенс –
 примирення стихій,
І цю любов, солодку і тернову.
* * *
Мольфаре, наближається гроза…
Серед зими дощем вагітні хмари.
Трикрапки затремтіли у сльозах
І темно стало від облудних марень.
Веде мене язичниця-любов
Дорогою із гір – та все у прірву…
Молитву шепче мовою дібров.
Отруйний хміль із коренем
 не вирву.
«Знайдеш його в наступному
 житті…» –
Мені сказала доля і розтала
Снігами окаянних почуттів,
І в душу крига врізалась кресалом.
Не стримуй дощ, мольфаре,
 хай гримить,
І серце крають муки-блискавиці!
Ця повінь-ніч украла півзими.
І душу, безіменну і безлицю…
Мольфаре, наближається гроза…
* * *
У мене є шкідлива звичка – ти.
Мене від неї лікували вірші
(та інші…)
А хрести – то для святих…
Мені ж найважча –
 ця байдужа тиша.
Заради тебе розміняла час
На мідяки римованих ілюзій.
Дарма, що недостойний ти
 причасть
Ні чистим словом,
 ні нектаром музи,
Для мене ти – мій особистий бог,
Отруйної спокуси спіле гроно.
Чи нас у карти виграла Любов,
Чи ми обоє жертви Аполлона?
Кому несу поезії плоди
Гіркі… (ти бачив осінь на Парнасі?..)
І хто захоче праведно судить
Цю спраглу самоту – убивцю часу?
* * *
Якби ти міг воскреснути з оман,
І стати найсолодшим божевіллям…
На сотні криків порвана пітьма,
Та відповідь ятриться
 в ранах сіллю.
Стікає воском часу біль і грим.
А чиста мрія, зваблена одчаєм,
В зіницях ночі народила гріх.
А я шукаю серед пекла раю…
Твій розум – меч, освячений
 слізьми.
Твої боги блукають поміж істин.
Розлука – наш двобій.
 Якби ти міг
Спинити цю стихію падолисту.
Дощами тиші відміряє час
Твоя душа, в рядки мої закута.
Настояну на вічності печаль
Я вип’ю до останньої спокути.
* * *
Самотня ніч ворожить на зірках,
В душі бредуть печалі-пілігрими.
Волає тиша, мов полин, гірка.
Думки мої – не в такт,
 слова – не в риму…
До тебе не приходжу більше в снах,
Лиш спогади – невірні слуги часу,
Мені дозволять доторкнутись дна
Хмільного моря, де тонули разом.
У павутинні вічності бринить
Струна-крило загубленого раю,
Курличе час жалями сивини,
А я скарби минулого шукаю
У небі мрій, де чарівна рука
Малює сни у місячнім соборі,
І де любов, безсмертна і п’янка,
У келих серця наливає зорі…
* * *
Мені би розставити
 зорі бажань по-новому,
Небесний туман повернути,
 як русло ріки.
Мені б зачерпнути
 із дзеркала снів невагомість,
І часом зітерти
 вкарбовані в серце рядки.
Мені б заварити
 трояндовий шал замість кави,
Додати не цукор –
 цілунки і ласки очей,
Свій почерк змінити
 на шрифт загадково-яскравий,
І впасти у спеку
 розхристано-свіжим дощем.
Мені би акордами
 сонця веселку збудити,
Поспішно зібравшись,
 помчати в чиюсь пустоту.
Уже рівно вічність,
 у чашу тривог перелиту,
Шукаю я правди,
та знов зустрічаю не ту…
* * *
На все свій час –
 як у святім Письмі,
Та нині в мене часу забагато,
Удосталь, щоб каратись і карати
За ті плоди, що дав лукавий змій.
Я мала небо, та не мала крил,
Тепер мощу камінням
 шлях до раю,
Що інші розкидали – я збираю,
Мов на папері душ слова-дари…
Я мала тишу, та не знала сну,
Бо в тиші серця забагато крику,
Але свободу приручила дику,
Програла бій, та виграла війну.
Позбав мене, мій Боже,
 від спокус,
Які ведуть до марноти і тліну,
За фальш продати
 не дозволь безцінне, –
Бо нині це усе, чого боюсь.
У вічність упаде життя ріка,
Та має все ціну – добро і лихо.
Бо істина, стомовна і столика,
Не дасть себе пізнати без гріха…
* * *
Ну от. Тепер я старша ще на вірш.
А ти іще на вірш від мене далі…
Як постріли у душу – галас тиш.
У скриньку серця –
листопад печальний.

Ти вільний, хай у прозах, і чужих…
А я – повік заручниця образи.
Вона – і муза, і щоденний гріх.
А спогад, як лихвар скупого часу.

У віршах він спинився і помер.
І літерами смуток сльози ронить.
На гріх я стала старшою тепер,
Бо думати про тебе – заборона.

Любові я не випишу повік.
Сувої – ніч, а спогади – чорнило.
Розлука стала довша ще на вірш,
І всю мене у собі розчинила…
* * *
А знаєш, ненависть –
 це теж любов,
Помножена на гордість і образи,
Загублена в сувоях древніх мов,
Покроєна іржавим лезом часу…
Не всі святі, хто не пізнав гріха,
Не всі лихі, у кого чорні крила.
Я вірю в те, що ти мене кохав,
Та суть твоя вбиває, а не цілить…
Не зрушиться в душі болюча вісь,
Між нами –
 запитань порожня вічність.
Нема спасіння… Ти в моїй крові –
Вогонь і шторм –
 шалене протиріччя.
А знаєш, тиша – це також війна
Розлуки, заборони і бажання…
Це — море, що ні берега, ні дна,
Це — воля, що заковує мовчанням…
* * *
Пегасе мій, обпалений вітрами,
Освячений мечами блискавиць!
Мої слова – душі твоєї шрами,
Наш біль тлумачить
 голос громовий.
Мені тебе все важче приручати,
І між рядками сліз шукати рай.
Та воля, непокірна і крилата,
Натхненням кровоточить із пера.
Мій вірний друже, генію свободи!
Тобі блукати вічно між зірок,
Бо на душі, мов кара й нагорода,
Безсмертя і самотності тавро.
І ти летиш все швидше,
 мій Пегасе,
Земне тяжіння утрачає сенс…
Наш вимір –
 поза простором і часом,
У світі нерозгаданих чудес.
* * *
Як жаль, що ми з тобою не боги,
Лише актори на підмостках слова!
Ні листям лавру,
 ні жалем терновим
Взаємні не окупляться борги.
Ніколи не втамується земним
Жага причастя словом і нектаром.
О вічносте, – невидимий олтарю!
Солодший меду
 твій жертовний дим…
Проходять дні – фантоми без імен.
Кохання, мов руїни Колізею, –
Ні мертве, ні живе. Струну Орфея
В душі рубає невблаганний меч.
І стигне біль у серці янтарем,
Фальшує вітер піднебесні ноти.
Ми, як боги, пізнаємо висОти,
Не спивши тілом
 із хмільних джерел…
* * *
На вістрі порожнечі гусне ніч.
На відстані солодкої ненависті,
Не визнані, загублені, не названі,
Ми пишемо листи у прірву снів.
Як весни осипались листям сліз,
Оркестри наших мрій
 звучали порізно.
Заморені, журбою заговорені,
Вмирали зорі у сухій ріллі.
Слова без літер тонуть у пітьмі.
Сполохано спокуси
 мчать непрохані.
У вітер… я усоте вже закохуюсь
На вічність, що триває рівно мить.
Гірких полуд розсиплеться стіна,
Не буде ні вини,
 ні суду грішників.
Вогонь холодний,
 викуваний тишами,
Гарячий лід остудить поміж нас…
* * *
Я більше не буду читати
 небесні романи,
Де наші сузір’я
 повік не зіллються в одне.
Я стану натхненням
 приречених і некоханих,
Словами поем
 із печальними частками «не»…
Пронизали серце
 шипи кам’яного мовчання,
Образа, як ворон,
 гаптує висоти крильми.
Над садом ілюзій, де мрії —
 голодні прочани,
Накинуло сонце
 жалобну хустину пітьми.
Я більше не буду
 блукати в прозорих палацах.
Я виросту терном
 в едемі чужого гріха.
І чиста печаль
 стане сміхом для злого паяца,
А відчай розтане
 в тумані осінніх зітхань.
Зникає у небі
 розбита Пегасом дорога,
Втікаю у себе,
 і ніччю караюсь надмір.
Розп’ятий сумлінням,
 та серцем залюблений спогад,
Сльозою-чорнилом
 впаде на пожовклий папір…
* * *
Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів
 зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха –
 летить каміння.
Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах –
 печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.
Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.
Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний
 мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш
 цей блаженний злочин.
* * *
Півночі затремтіло у сльозах,
А смуток небеса поклав на ноти.
Із пристрастю повінчана гроза
Мені відкрила неземні висоти.
Там ніжну муку грають скрипалі.
Душа розбита на бентежні зграї.
У голосі його – вогонь і лід.
У погляді – туман сумного раю.
Кохання переписано у сон,
Той згорток долі – зоряна палітра.
Його слова, немов святий закон.
Печать на ньому –
 поцілунок вітру.
Півнеба перечитано за мить,
Що спогадом солодким защеміла.
Любов торкнулась місяця
 крильми,
І стала, ніби янгол, сніжно-біла…
* * *
Не довго я була в едемі слів,
Бо вигнана прозрінню на поталу.
Душа зносила крила на землі,
І втратила усе, чого не мала…
Як цвіт натхнення
 втоптаний у бруд,
Так істина в диявольських тенетах.
Не створять чуда із мирських облуд
Боги, що переплавлені в монети.
І хмари кинуть сльози-якорі,
Наповниться душі печальне плесо.
Земне болото – кладовище мрій.
Пегас води із нього не нап’ється.
А з неба все гримить печаль-орган,
І відчай – заримована стихія.
А вірші – зоребуйний океан –
Нестерпно так у серці глибиніють…
* * *
Вогонь закам’янілий поміж нас
Байдужістю спалив сади едему.
Скували душу ланцюги образ
Згасає сонце і палає темінь...

Вже пам’ять обтрусила
 ніжний цвіт,
Мереживо зірок порізав вітер.
Чи варто щастя кликати навзрид,
Коли воно мінливе, перелітне?

Вплітаю серце у вінки безсиль,
І проти течії пливу… в нікуди!
Як плід медовий отруїла гниль,
Так світлу пам’ять
 заплямують люди.

Несказаним ридає висота,
У келихи безсоння ллються вірші
Про те, що ти, на жаль,
 не прочитав
Моє кохання між рядками тиші…
* * *
Поріжу ніч на спалені листи —
Без слів і дат, без болю і провини.
У книзі долі не було святих.
Я докорів нікому вслід не кину.

Душа допита. І пустий папір.
Прощаю наперед усе, що буде.
Зітру любов, зачитану до дір –
Сонети щастя між рядків облуди.

Такі, як ми, – піщинки в глибині,
Що мріють стати перлами
в намисті.
Та наших мрій прообрази земні,
У дзеркалах чужих
 не мають змісту…
Душа розбита на мільйони зір –
Хай мерехтять у вічному склепінні.
Поріжу ніч на тисячі зневір,
Та в серце не впущу недобрі тіні!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2015 > Тема "Душі криниця"