Версiя для друку Обговорити в форумi

Література
Книги наших земляків

Віктор Стус. Пастка. — Запоріжжя:Дніпровський металург, 2015

У рецензії на повість Віктора Стуса «Судний день на Покрову» («КС», 14 серпня 2015 р.) автор цих рядків зауважив, що вона, його нова повість, читається як розділ чималої книги, яка ще пишеться. І як у воду дивився: щойно побачила світ десята за числом повість «Пастка» з позначкою, як і попередня, «Легенди рідного краю». Це — справді започаткована прозаїком серія повістей з промовистою назвою. Вже з перших кроків у прозі він, власне, прагне передовсім виписати систему народних уявлень про своє минуле, про свої задавнені болі й трагедії. Тому-то й не дивно, що дві останні за часом повісті поклали початок серії про історію рідного краю й України загалом.

Перш, ніж взятися за перо, прозаїк крихту до крихти збирав цінний фактичний матеріал, явивши справжнє публіцистичне дослідження, в якому йдеться про трагічні події воєнного лихоліття, що сталися у вересні 1943 року в невеличкому хуторі Червоному та його околицях на Запорожжі. Там у нерівному бою з фашистами полягло 287 (!) радянських піхотинців. Через недолугість, байдужість командирів до долі бійців. Воєначальників не насторожило те, що ворог без бою здав село Катеринівку, і вони наказують двом батальйонам податися далі, до хутора Червоного. Тож у тій пастці загинуло майже три сотні юнаків різних національностей.
У розлогій передмові до повісті автор якраз і вдається до історико-публіцистичного екскурсу у вже далекі дні, запрошує нас до роздумів про причини трагічної загибелі юнаків, акцентуючи увагу на тому, що це лише один із сили-силенної епізодів душогубної війни, коли загинули не сотні, а легіони безвинних людей. За їхню загибель ніхто не покараний. Це яскраво показано на прикладі бою за хутір Червоний. Одначе помилки минулого, наголошується в передмові, нічому не навчили нинішніх українських воєначальників. Чи не тому сталися страшні пастки-котли в Іловайську, Дебальцевому, збиті літаки, тисячі загиблих чи пропалих безвісти патріотів. І теж ніхто не тільки не покараний, а й продовжує возсідати у високих кабінетах. Неймовірно і незбагненно…
Та перейдімо до самої повісті. Як зізнається автор, його твір аж ніяк не документальний, а художній, в якому домінує творча уява. Спираючись на свідчення очевидців, колишніх мешканців хутора Червоного, на пошукові матеріали зі шкільного музею бойової слави, організованого в селі Трудове, прозаїк мистецькими засобами відтворив життя хутора в окупації, деталі того бою, де лягли кістьми два батальйони, опинившись у ворожій пастці.
Не боячись перебільшень, можу сказати: повість «Пастка» самобутня і свіжа, бо В. Стус рішуче відступає од узвичаєних літературних канонів, оре свою ниву, дошукуючись істини і для нас, читачів, і для себе, тримаючи у полоні уваги й інтриги. Адже за 70 років після закінчення убивчої війни скільки про неї переговорено, написано, знято фільмів, відображено в інших сферах мистецтва, що, здавалось, навряд чи кому випаде тут щось істотне додати, сказати нове. В. Стусу вдалося і додати, й сказати. Його чекало ще й таке випробування: не збитися на документальність, зберегти пульс, чи, як мовлять у народі, живчик художнього письма. З цією загрозою автор теж впорався.
Взяти хоча б персонажів повісті. Вони дихають непідробною справжністю з усіма їхніми плюсами й мінусами. Навіть такий монстр, як запроданець Гнат, занадто «пильний» комісар полку сприймаються все ж як живі люди. Тут, окрім внутрішніх соціально-моральних конфліктів, показано втрати, фізичні й моральні, спричинені не лише ворогом, а й своїми доморощеними носіями зла. А чого вартий образ діда Ягнички, цього скромного і чесного селянина! На терезах совісті зважує він кожен крок свій і своїх односельців. Ніякої пози, ані гротеску карикатури в його поведінці, він діє за приписами народної моралі, не прощає анінайменшого відступу від цих норм, відкидаючи поширену думку про те, що все забувається, списується за давністю. Велику духовну силу Ягнички відчувають хуторяни. Промовистий, приміром, оцей діалог двох дідів:
— Ну, чого ти там бубониш? — сердито перепинив його балачку дід Ходик, сумний і зосереджений. — І без твоїх мудрувань тоскно.
— Я і помовчав би, та душа кричить, — виправдовується дід Ягничка. — Якщо розібратися, то хлопців погубили чиясь безпечність, нехлюйство, безвідповідальність. Як на мене, я б тих командирів під трибунал віддав!
— Та про який трибунал ти лепечеш?! Хто розбиратиметься? Но-о! — смикнув віжки дід Ходик, спрямовуючи коня мимо багряної плями крові на обочині вулиці. — Все спишуть на війну, як на виправдання свого головотяпства…
В діалозі прочитується головна думка повісті. Власне, до неї підводить уже сама назва — «Пастка». До речі, образи Янички, Ходика і бідової Нінки, як на мене, найбільш переконливі і достовірні, по суті, живі портрети авторових земляків–запоріжчан. Вони, як і сам автор, стоять на позиціях етичного максималізму, не пробачають відхилень від народної моралі, дуже часто лишаються на самоті з власною совістю, яка є орієнтиром, еталоном для самооцінки і взаємин зі світом та іншими людьми. На самоті із совістю (а в тлумаченні прозаїка суб’єктивна совість невіддільна від громадянської) герої Стуса зважують свої проблеми і вчинки, як це роблять названі персонажі. Схожу лінію міркувань і мистецьких досліджень можна знайти в багатьох його повістях та й оповіданнях — хіба це не промовляє про їхню внутрішню спорідненість? Неозброєним оком видно таку спорідненість не лише тематичну, а й стильову в повістях «Судний день на Покрову» і «Пастка».
Прозаїк, дійсно, доклав чимало творчого запалу, щоб встановити природу діянь людських, осягнути, з чого зароджуються злети чи падіння особистості, балансуючи, ніби акробат, аби зберегти рівновагу у змалюванні як позитиву, так і негативу, коли йдеться про добрі або лихі вчинки хуторян. Тому-то віриш правдивості їхніх перенесених на папір характерів. Тільки б реальні прототипи не впізнавали себе, автор, як зазвичай це робиться, вивів їх під вигаданими прізвищами. Про це він пише у передньому слові: «…Прагнув відтворити художніми засобами те, як жили мешканці, чим клопоталися, про що мріяли. Більшість імен змінено, прізвища взагалі не називаються, щоб не викликати якісь нарікання чи пересуди».
Цілком природно, що в творах В. Стуса живе його рідне Запорожжя, та мала батьківщина, з якої, знаємо, починається велика Україна. Це особливо помітно в рецензованій книжці, де мальовничо і точно, з почуттям міри передано запорозький колорит: пейзаж, звичаї, мову, побут хуторян. У них найтісніший зв’язок з природою, яку можна лише відчути серцем: «Хутір, причаївшись у голім степу, готувався до ночівлі. Принишклий, насторожений, опустілий. Густа темінь, мов чорна хмара, наповзла зі сходу, клубилася в садках. Легкий вітерець шарудів шкарубким листям кукурудзи у городах. Поближче до хат і сараїв тьмяно полискували дорідні гарбузи. Наразі нічого не віщувало лиха. Стояла туга щільна тиша. Тільки цвіркуни, повилазивши зі схованок, починали свої вечірні трелі, притлумлюючи гупання гармат».
Повість сповнена й суто запорозького гумору, ліризму й епічності, через які просвічується зримо воєнна доба, нелегка і складна. А ще причаровує і захоплює мова. Лексичні знахідки зблискують чи не в кожному реченні. Які, скажімо, промовисті метафори ось тут: «Дві глибокі борозенки на її переніссі сердито зіштовхнулися і сховалися під білою хусткою з сірими горошинками». Або епітети і порівняння: «…Почувши ззаду деренчливий голос Гната, схожий на скрегіт жерсті»; «Інколи земля, мов нажахана мати, здригалася та ціпеніла. Як казали люди: наче в підземеллі чорти гицають». Йдеться, отже, про багату лексику. І про синоніміку теж, що освіжає і збагачує мову, приміром: «бухали гарматні постріли», «виплескувати наболіле», «пошкрьобав назад до своєї оселі» тощо.
Часто-густо текст переткано прислів’ями, що збереглися в пам’яті письменника ще з батьківського краю, як-от: і вродиться ж отаке — ні собі, ні людям; такий і рідну матір продасть; сорока на хвості вість принесла; як би цей сміх боком не вийшов — приклади можна продовжити. В. Стус уміє знайти таке рідковживане соковите слово, вплести його в текст так органічно, що навіть неспокушеному читачеві не треба зазирати у словник.
Коли я читав книжку «Пастка», мимоволі перед очима поставали картинки мого воєнного дитинства. Дитяча пам’ять, як відомо, особливо гостра. А йшов мені тоді, як гітлерівці поневолили наше село Луківку за Дніпром, шостий рік. Тож можу засвідчити слідом за автором повісті: так, було горе, кров і сльози. Закарбувалися в пам’яті мамині слова (батько був на фронті): «Наші повернуться, синку!». І повернулися. Одного теплого осіннього дня село здригнулося від снарядів, диміли хати, вкриті соломою, мати зі мною і двома сестричками заховалася в підвалі. Радянські воїни вибивали швабів із села. Вибили. А надвечір колоною йшли мимо вцілілих хат. Жінки вгощали їх, хто чим багатий: квіти, молоко, хліб… Нас, малих хлопчаків, вони весело брали на плечі і несли кількасот метрів. Видно, споминали своїх синів, дочок… Я і досі відчуваю тепло солдатського плеча, коли відтворюю в пам’яті той теплий осінній день…
Згадалось і нині, після прочитання цієї книжки, і ділюся враженнями. Але це враження тільки одного читача — мене. Можливо, у когось інша думка, інша оцінка. Для цього потрібно просто прочитати повість Віктора Стуса «Пастка».

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник
с. Пруди в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2015 > Тема "Душі криниця"