Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3080)
З потоку життя (6289)
Душі криниця (3459)
Українці мої... (1456)
Резонанс (1483)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1661)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Б╤ЛЯ КАРТИНИ ЯРОСЛАВА МАЦЕЛЮХА «ТАРАС ШЕВЧЕНКО»
Ви вже, напевно, подумали, що перед вами якийсь французький граф, чи британець корол╕всько╖...


СОРОК ПРУТИК╤В СОРОКИ
22 березня вшанову╓мо пам'ять сорока святих мученик╕в севаст╕йських


ПРИДБАЙТЕ КНИЖКУ, П╤ДТРИМАЙТЕ КОНКУРС!
«Можливо, хтось ╕з вас займа╓ться реал╕зац╕╓ю книг, чи ма╓ бажання придбати мою книжку...


З В╤РОЮ В ДОБРОТУ
Для кожного в житт╕ наста╓ час, коли варто п╕двести п╕дсумки, проанал╕зувати, що вдалося зробити,...


«Я – ЗАРОБ╤ТЧАНКА»
Все в╕дкладала б╕ограф╕ю писати, Бо спогади, як море - то штилем, То штормом в серц╕ виринають....




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 30.10.2015
ЖИВУЧА ПАМ’ЯТЬ В╤ЙНИ

Л╕тература
Книги наших земляк╕в

В╕ктор Стус. Пастка. — Запор╕жжя:Дн╕провський металург, 2015

У реценз╕╖ на пов╕сть В╕ктора Стуса «Судний день на Покрову» («КС», 14 серпня 2015 р.) автор цих рядк╕в зауважив, що вона, його нова пов╕сть, чита╓ться як розд╕л чимало╖ книги, яка ще пишеться. ╤ як у воду дивився: щойно побачила св╕т десята за числом пов╕сть «Пастка» з позначкою, як ╕ попередня, «Легенди р╕дного краю». Це — справд╕ започаткована проза╖ком сер╕я пов╕стей з промовистою назвою. Вже з перших крок╕в у проз╕ в╕н, власне, прагне передовс╕м виписати систему народних уявлень про сво╓ минуле, про сво╖ задавнен╕ бол╕ й трагед╕╖. Тому-то й не дивно, що дв╕ останн╕ за часом пов╕ст╕ поклали початок сер╕╖ про ╕стор╕ю р╕дного краю й Укра╖ни загалом.

Перш, н╕ж взятися за перо, проза╖к крихту до крихти збирав ц╕нний фактичний матер╕ал, явивши справжн╓ публ╕цистичне досл╕дження, в якому йдеться про траг╕чн╕ под╕╖ во╓нного лихол╕ття, що сталися у вересн╕ 1943 року в невеличкому хутор╕ Червоному та його околицях на Запорожж╕. Там у нер╕вному бою з фашистами полягло 287 (!) радянських п╕хотинц╕в. Через недолуг╕сть, байдуж╕сть командир╕в до дол╕ б╕йц╕в. Во╓начальник╕в не насторожило те, що ворог без бою здав село Катерин╕вку, ╕ вони наказують двом батальйонам податися дал╕, до хутора Червоного. Тож у т╕й пастц╕ загинуло майже три сотн╕ юнак╕в р╕зних нац╕ональностей.
У розлог╕й передмов╕ до пов╕ст╕ автор якраз ╕ вда╓ться до ╕сторико-публ╕цистичного екскурсу у вже далек╕ дн╕, запрошу╓ нас до роздум╕в про причини траг╕чно╖ загибел╕ юнак╕в, акцентуючи увагу на тому, що це лише один ╕з сили-силенно╖ еп╕зод╕в душогубно╖ в╕йни, коли загинули не сотн╕, а лег╕они безвинних людей. За ╖хню загибель н╕хто не покараний. Це яскраво показано на приклад╕ бою за хут╕р Червоний. Одначе помилки минулого, наголошу╓ться в передмов╕, н╕чому не навчили нин╕шн╕х укра╖нських во╓начальник╕в. Чи не тому сталися страшн╕ пастки-котли в ╤ловайську, Дебальцевому, збит╕ л╕таки, тисяч╕ загиблих чи пропалих безв╕сти патр╕от╕в. ╤ теж н╕хто не т╕льки не покараний, а й продовжу╓ возс╕дати у високих каб╕нетах. Неймов╕рно ╕ незбагненно…
Та перейд╕мо до само╖ пов╕ст╕. Як з╕зна╓ться автор, його тв╕р аж н╕як не документальний, а художн╕й, в якому дом╕ну╓ творча уява. Спираючись на св╕дчення очевидц╕в, колишн╕х мешканц╕в хутора Червоного, на пошуков╕ матер╕али з╕ шк╕льного музею бойово╖ слави, орган╕зованого в сел╕ Трудове, проза╖к мистецькими засобами в╕дтворив життя хутора в окупац╕╖, детал╕ того бою, де лягли к╕стьми два батальйони, опинившись у ворож╕й пастц╕.
Не боячись переб╕льшень, можу сказати: пов╕сть «Пастка» самобутня ╕ св╕жа, бо В. Стус р╕шуче в╕дступа╓ од узвича╓них л╕тературних канон╕в, оре свою ниву, дошукуючись ╕стини ╕ для нас, читач╕в, ╕ для себе, тримаючи у полон╕ уваги й ╕нтриги. Адже за 70 рок╕в п╕сля зак╕нчення убивчо╖ в╕йни ск╕льки про не╖ переговорено, написано, знято ф╕льм╕в, в╕дображено в ╕нших сферах мистецтва, що, здавалось, навряд чи кому випаде тут щось ╕стотне додати, сказати нове. В. Стусу вдалося ╕ додати, й сказати. Його чекало ще й таке випробування: не збитися на документальн╕сть, зберегти пульс, чи, як мовлять у народ╕, живчик художнього письма. З ц╕╓ю загрозою автор теж впорався.
Взяти хоча б персонаж╕в пов╕ст╕. Вони дихають неп╕дробною справжн╕стю з ус╕ма ╖хн╕ми плюсами й м╕нусами. Нав╕ть такий монстр, як запроданець Гнат, занадто «пильний» ком╕сар полку сприймаються все ж як жив╕ люди. Тут, окр╕м внутр╕шн╕х соц╕ально-моральних конфл╕кт╕в, показано втрати, ф╕зичн╕ й моральн╕, спричинен╕ не лише ворогом, а й сво╖ми доморощеними нос╕ями зла. А чого вартий образ д╕да Ягнички, цього скромного ╕ чесного селянина! На терезах сов╕ст╕ зважу╓ в╕н кожен крок св╕й ╕ сво╖х односельц╕в. Н╕яко╖ пози, ан╕ гротеску карикатури в його повед╕нц╕, в╕н д╕╓ за приписами народно╖ морал╕, не проща╓ ан╕найменшого в╕дступу в╕д цих норм, в╕дкидаючи поширену думку про те, що все забува╓ться, спису╓ться за давн╕стю. Велику духовну силу Ягнички в╕дчувають хуторяни. Промовистий, прим╕ром, оцей д╕алог двох д╕д╕в:
— Ну, чого ти там бубониш? — сердито перепинив його балачку д╕д Ходик, сумний ╕ зосереджений. — ╤ без тво╖х мудрувань тоскно.
— Я ╕ помовчав би, та душа кричить, — виправдову╓ться д╕д Ягничка. — Якщо роз╕братися, то хлопц╕в погубили чиясь безпечн╕сть, нехлюйство, безв╕дпов╕дальн╕сть. Як на мене, я б тих командир╕в п╕д трибунал в╕ддав!
— Та про який трибунал ти лепечеш?! Хто розбиратиметься? Но-о! — смикнув в╕жки д╕д Ходик, спрямовуючи коня мимо багряно╖ плями кров╕ на обочин╕ вулиц╕. — Все спишуть на в╕йну, як на виправдання свого головотяпства…
В д╕алоз╕ прочиту╓ться головна думка пов╕ст╕. Власне, до не╖ п╕дводить уже сама назва — «Пастка». До реч╕, образи Янички, Ходика ╕ б╕дово╖ Н╕нки, як на мене, найб╕льш переконлив╕ ╕ достов╕рн╕, по сут╕, жив╕ портрети авторових земляк╕в–запор╕жчан. Вони, як ╕ сам автор, стоять на позиц╕ях етичного максимал╕зму, не пробачають в╕дхилень в╕д народно╖ морал╕, дуже часто лишаються на самот╕ з власною сов╕стю, яка ╓ ор╕╓нтиром, еталоном для самооц╕нки ╕ вза╓мин з╕ св╕том та ╕ншими людьми. На самот╕ ╕з сов╕стю (а в тлумаченн╕ проза╖ка суб’╓ктивна сов╕сть нев╕дд╕льна в╕д громадянсько╖) геро╖ Стуса зважують сво╖ проблеми ╕ вчинки, як це роблять назван╕ персонаж╕. Схожу л╕н╕ю м╕ркувань ╕ мистецьких досл╕джень можна знайти в багатьох його пов╕стях та й опов╕даннях — х╕ба це не промовля╓ про ╖хню внутр╕шню спор╕днен╕сть? Неозбро╓ним оком видно таку спор╕днен╕сть не лише тематичну, а й стильову в пов╕стях «Судний день на Покрову» ╕ «Пастка».
Проза╖к, д╕йсно, доклав чимало творчого запалу, щоб встановити природу д╕янь людських, осягнути, з чого зароджуються злети чи пад╕ння особистост╕, балансуючи, н╕би акробат, аби зберегти р╕вновагу у змалюванн╕ як позитиву, так ╕ негативу, коли йдеться про добр╕ або лих╕ вчинки хуторян. Тому-то в╕риш правдивост╕ ╖хн╕х перенесених на пап╕р характер╕в. Т╕льки б реальн╕ прототипи не вп╕знавали себе, автор, як зазвичай це робиться, вив╕в ╖х п╕д вигаданими пр╕звищами. Про це в╕н пише у передньому слов╕: «…Прагнув в╕дтворити художн╕ми засобами те, як жили мешканц╕, чим клопоталися, про що мр╕яли. Б╕льш╕сть ╕мен зм╕нено, пр╕звища взагал╕ не називаються, щоб не викликати як╕сь нар╕кання чи пересуди».
Ц╕лком природно, що в творах В. Стуса живе його р╕дне Запорожжя, та мала батьк╕вщина, з яко╖, зна╓мо, почина╓ться велика Укра╖на. Це особливо пом╕тно в рецензован╕й книжц╕, де мальовничо ╕ точно, з почуттям м╕ри передано запорозький колорит: пейзаж, звича╖, мову, побут хуторян. У них найт╕сн╕ший зв’язок з природою, яку можна лише в╕дчути серцем: «Хут╕р, прича╖вшись у гол╕м степу, готувався до ноч╕вл╕. Принишклий, насторожений, опуст╕лий. Густа тем╕нь, мов чорна хмара, наповзла з╕ сходу, клубилася в садках. Легкий в╕терець шаруд╕в шкарубким листям кукурудзи у городах. Поближче до хат ╕ сара╖в тьмяно полискували дор╕дн╕ гарбузи. Нараз╕ н╕чого не в╕щувало лиха. Стояла туга щ╕льна тиша. Т╕льки цв╕ркуни, повилазивши з╕ схованок, починали сво╖ веч╕рн╕ трел╕, притлумлюючи гупання гармат».
Пов╕сть сповнена й суто запорозького гумору, л╕ризму й еп╕чност╕, через як╕ просв╕чу╓ться зримо во╓нна доба, нелегка ╕ складна. А ще причарову╓ ╕ захоплю╓ мова. Лексичн╕ знах╕дки зблискують чи не в кожному реченн╕. Як╕, скаж╕мо, промовист╕ метафори ось тут: «Дв╕ глибок╕ борозенки на ╖╖ перен╕сс╕ сердито з╕штовхнулися ╕ сховалися п╕д б╕лою хусткою з с╕рими горошинками». Або еп╕тети ╕ пор╕вняння: «…Почувши ззаду деренчливий голос Гната, схожий на скрег╕т жерст╕»; «╤нколи земля, мов нажахана мати, здригалася та ц╕пен╕ла. Як казали люди: наче в п╕дземелл╕ чорти гицають». Йдеться, отже, про багату лексику. ╤ про синон╕м╕ку теж, що осв╕жа╓ ╕ збагачу╓ мову, прим╕ром: «бухали гарматн╕ постр╕ли», «виплескувати набол╕ле», «пошкрьобав назад до сво╓╖ осел╕» тощо.
Часто-густо текст переткано присл╕в’ями, що збереглися в пам’ят╕ письменника ще з батьк╕вського краю, як-от: ╕ вродиться ж отаке — н╕ соб╕, н╕ людям; такий ╕ р╕дну мат╕р продасть; сорока на хвост╕ в╕сть принесла; як би цей см╕х боком не вийшов — приклади можна продовжити. В. Стус ум╕╓ знайти таке р╕дковживане соковите слово, вплести його в текст так орган╕чно, що нав╕ть неспокушеному читачев╕ не треба зазирати у словник.
Коли я читав книжку «Пастка», мимовол╕ перед очима поставали картинки мого во╓нного дитинства. Дитяча пам’ять, як в╕домо, особливо гостра. А йшов мен╕ тод╕, як г╕тлер╕вц╕ поневолили наше село Лук╕вку за Дн╕пром, шостий р╕к. Тож можу засв╕дчити сл╕дом за автором пов╕ст╕: так, було горе, кров ╕ сльози. Закарбувалися в пам’ят╕ мамин╕ слова (батько був на фронт╕): «Наш╕ повернуться, синку!». ╤ повернулися. Одного теплого ос╕ннього дня село здригнулося в╕д снаряд╕в, дим╕ли хати, вкрит╕ соломою, мати з╕ мною ╕ двома сестричками заховалася в п╕двал╕. Радянськ╕ во╖ни вибивали шваб╕в ╕з села. Вибили. А надвеч╕р колоною йшли мимо вц╕л╕лих хат. Ж╕нки вгощали ╖х, хто чим багатий: кв╕ти, молоко, хл╕б… Нас, малих хлопчак╕в, вони весело брали на плеч╕ ╕ несли к╕лькасот метр╕в. Видно, споминали сво╖х син╕в, дочок… Я ╕ дос╕ в╕дчуваю тепло солдатського плеча, коли в╕дтворюю в пам’ят╕ той теплий ос╕нн╕й день…
Згадалось ╕ нин╕, п╕сля прочитання ц╕╓╖ книжки, ╕ д╕люся враженнями. Але це враження т╕льки одного читача — мене. Можливо, у когось ╕нша думка, ╕нша оц╕нка. Для цього потр╕бно просто прочитати пов╕сть В╕ктора Стуса «Пастка».

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник
с. Пруди в Криму

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 30.10.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16122

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков