Версiя для друку Обговорити в форумi

Окупаційні будні...

Вероніці 23 роки, вона — з шахтарського містечка Красноармійськ — це на півночі Донецької області. Прожила там перші 16 років свого життя. Мама — фінансист за фахом, а тато все життя працював на будівництві. Жодного культу професії батьків у родині не було. Оточення Вероніки було переважно шахтарським. Дівчина вступила на російську філологію ДонНУ, бо там була найменша черга. «Я не пошкодувала про свій вибір, — каже Вероніка, — це виявилось «моїм»… Було дуже цікаво!». Потім дівчина отримала диплом бакалавра. Працювала в Донецьку в школі, викладала російську мову і літературу. Вийшла заміж. За півроку до переїзду до Львова купили з чоловіком квартиру. Так і не закінчили ремонт… Про це ми з деяким сумом уже говоримо у центрі Львова. Дивно, що у свої 23 роки молода жінка встигла стати авторкою книжки «Люди Донбасса». Та й взагалі, має свою тверду думку стосовно більшості українських проблем. Намагаюся зрозуміти, в чому корінь такої впевненості в собі і такої відносно ефективної самореалізації, до того ж фактично в «діаспорних» умовах, запитую Вероніку:

— Чоловік — ваш однодумець?
— Так, він старший за мене, з більшим життєвим досвідом, повністю пройшов ще «Помаранчеву революцію» (сам хоч і донеччанин, але на той момент жив у Києві); у нього ще з тих часів тверда проукраїнська позиція. Я ж після закінчення університету ще півроку ніде не працювала, а потім разом із студентами з кафедри журналістики ми створили власний сайт журналістських розслідувань. Це був цікавий проект, який робився виключно на ентузіазмі людей, котрі хотіли цим займатися. Бо в Донецьку був такий вибір: або працювати на провладний ресурс, або творити щось своє. Було ще чудове Інтернет-видання «Новини Донбасу», але туди важко було потрапити. Тому ми створили своє видання і вивели його на певний рівень прибутковості. Принаймні він перестав бути збитковим.
— А як опинилися у Львові?
— 30 квітня 2014 року ми з чоловіком поїхали до Львова на майстер-клас з радіожурналістики. Приїхали на три дні, а потім ще вирішили відпочити кілька днів. Приїхали сюди з двома наплічниками, бо не думали, що покидаємо рідне місто надовго. Бойовики за час нашої відсутності встигли погромити офіс редакції, добре, що нікого із співробітників у цей час не було, тому ніхто не постраждав. Просто побешкетували, понищили оргтехніку, порвали прапори… І тому знайомі радили трохи почекати. Бо вертатися в Донецьк у той момент було небезпечно. Сепаратисти чекали нас і на нашій квартирі, точніше, чергували біля під’їзду — про це вже інші люди попередили. Це було ще до початку бойових дій у Донецьку, коли основна маса бойовиків була у Слов’янську. Але і в самому Донецьку, як бачите, вже було розпочате «полювання на відьом». Усі активісти донецького Євромайдану, всі проукраїнські журналісти, всі, хто організовував якісь проукраїнські акції в місті, — всі миттєво перетворилися на ворогів режиму. Невесела обставина. Щоправда, я мала деяку втіху в тому, що моя робота була належним чином оцінена — раз уже я потрапила у «списки». Потім, тим більше, не було сенсу повертатися в Донецьк, адже маса бойовиків перемістилася туди із Слов’янська. Я сприйняла це філософськи, зрештою, все вийшло на добре, бо я давно вже хотіла приїхати до Львова. Це — «моє» місто, і мені тут цікаво! Легко дихається і класно працюється.
— А як з житлом?
— Ми знімаємо квартиру. Я дуже тішилася, коли ми знайшли квартиру у старовинному польському будинку. І у нас не було проблем на кшталт: «Донеччанам житла не здаємо!». Навпаки, нам трапилася дуже мила власниця квартири. Вона, дізнавшись, що ми приїхали сюди майже без нічого, відразу прислала свого сина, який приніс нам посуд, ковдри, рушники, дві банки огірків тощо. Це приємно, що у Львові є такі небайдужі люди!
— Зараз багато розмов про те, що окуповані райони Донбасу можуть стати новим «Придністров’ям» або своєрідною «сірою зоною». Як швидко «сіра зона» може знову стати Україною?
— А чи потрібно поспішати? Може, хай поки побуде буферною зоною? Важливо убезпечити значно більші території від просування «русского мира». Окуповано не таку вже й велику територію… Я вже казала: у нас в Донецьку квартира, хочеться, щоб усе стало на свої місця, але я зараз виходжу з інтересів України. Так, звісно, Донецьк виглядає дуже гарно в центрі, але на околицях — зовсім інший світ; я й до війни, коли там доводилося бувати, потім два-три дні відходила. Гнітюче враження… Люди звідти вибиралися в центр Донецька лише раз-два на рік. Як, скажімо, львів’яни їдуть зі Львова до Києва. То це ж мова про Донецьк, а про область я взагалі мовчу — там значно гірше...
— Тоді навіщо було донеччанам воювати? Думали, що, відгородившись від Києва, побудують собі краще життя?
— Вони були засліплені пропагандою. В результаті народ програв, але Ахметов отримав те, що хотів. Він тепер скрізь поставить своїх людей, це простежується навіть на контрольованих Україною територіях. Звичайно, Ахметов — не геній, і він має свої недоліки. Зокрема, надто нетерплячий... Йому бракує витримки. Але й так, трохи наламавши дров, він отримає те, що хотів. Щоправда, суттєво збіднену територію, але ж і таку можна обдирати. Його підприємства «чорно» заробляють більше, ніж до війни «чисто». Не виключено, що через 30-40 років про нього будуть говорити як про видатного стратега тіньового бізнесу.
— Отже, найближчим часом ми не повернемо цю територію?
— Я не впевнена, що територія має більшу цінність, ніж люди. Всіх людей, яких можна інтегрувати в українське суспільство, варто забрати. Тих, кого можна переконати, що вони потрібні в Україні, конче треба вивезти! А стосовно будинків, бетонних коробок… Враховуючи стан Донбасу до війни, а тим паче шкоду, завдану війною, туди доведеться вкласти, якщо не помиляюся, до шести мільярдів доларів. Чи може собі Україна дозволити такі витрати? Може, краще витратити ці гроші на щось інше? Я дотримуюся тієї точки зору, що той, хто отримає ці території, той і програє… Але треба забрати звідти кращі людські ресурси!
— А житло? Їх же треба десь розселяти?
— Навіть у селах відносно густо заселеної Львівської області є де розмістити людей. Інтернет можна провести навіть у карпатські гори, а для людей, які вміють працювати на землі, Західна Україна — це просто класно! Всі світові економічні експерти запевняють, що найбільш приваблива для інвестицій галузь в Україні — це агросфера. За 50 кілометрів від Львова є чудове село Боратин. Це величезні території, велика кількість покинутих хатин... За 3-4 тисячі доларів там можна купити обійстя із кількома гектарами землі.
— А стосовно культури та мови? Можна стати заможним фермером, але залишитись чужим для українського світу…
— Не думаю. Принаймні не в цьому регіоні. Та й на сході не все так трагічно. Знаєте, є дуже цікава книжка «Бомжі Донбасу», я б радила її почитати. Цей роман написав молодий мешканець Макіївки Олексій Чупа. Це — художній твір, у якому автор показав, як можна інтегрувати людей Донбасу в українське середовище і як можна пропагувати українську культуру серед робітників і шахтарів.
* * *
Ось така вона, Вікторія Миронова. Як бачите — на кожне запитання у неї є обґрунтована відповідь. Особисто я не згоден з тим, що треба вивезти з окупованої частини Донбасу проукраїнських людей, зовсім забувши про території. Не можна про них забувати! Навіть тимчасово. Проте сподіваюся, наші читачі тепер зрозуміли, наскільки суттєве підкріплення отримали львів’яни, прийнявши у себе декілька тисяч переміщених осіб з Донбасу і Криму. Можна вповні скористатися цією обставиною і зробити «прорив» у кількох важливих напрямках. У гуманітарному чи, скажімо, у бізнесі… Можна ще у якихось. Про це треба подумати. Вже разом.

Сергій ЛАЩЕНКО

Біженка з Донецька Вероніка Миронова презентує свою книгу «Люди Донбасса» на Форумі видавців у Львові. Вересень 2015 р.

ЯКЕ СТАНОВИЩЕ В ЛУГАНСЬКУ?

Я спілкуюся з однією біженкою із Луганська. Вона телефонує своїй доньці і знайомим, які залишилися в окупованому місті. Розрахунки там уже здійснюються російськими рублями. Але проїзд із окупованої території на інші українські землі оплачується гривнями. В магазинах багато харчів, які привозять із Росії і Білорусі. Однак ціни вдвічі вищі, ніж в Україні. А зарплати залишились на рівні українських. В аптеках немає найнеобхіднішого, навіть валер’янки. Нещодавно дочка моєї знайомої приїздила до мами і повезла в Луганськ гречку, валер’янку і подібні товари.
Інша моя знайома, яка теж мусила виїхати із Луганська, але продовжує спілкуватися зі своїми земляками, що залишилися там, розповідає, що в так званій ЛНР запроваджено нові автомобільні номери. Та на День Незалежності України нинішнього року багато водіїв демонстративно їздили з українськими номерами, де зображено наш державний прапор. Це був своєрідний протест проти московської окупації Донбасу.
 
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2015 > Тема "З потоку життя"