Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 09.01.2004
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Павло Загребельний

Присісти на доріжку - є у нас така прадідівська традиція. Ось тому, напевне, й "присіла" вся Україна на цілий вихідний новорічно-різдвяний тиждень перед тим, як рушити в дальню путь, простелену перед нею Новим роком. Що ж то за шлях такий український, куди виведе ця доріжка державу і кожного з нас? Давайте разом з мудрим і чесним нашим земляком-письменником Павлом Загребельним ще раз "присядемо" перед тим, як рушити в рік Новий, і задумаємося над цим....

З дитинства пам'ятаю, що нас весь час кудись вели. Стояв Ленін - показував... Приймали мене в піонери - треба було піднімати руку. Прийшли фашисти - піднімають руки. Учили історію: римські цезарі - стоять з піднятими руками. Всі кудись ведуть. Самі стоять і не ворушаться, а народ, маси кудись пхають. Покійний Максим Тадейович писав: "На вершини всі ми линем, сонце променем в очах, льотом сталінським орлиним..." Як там далі? Не знаєте? "...Вождь показує нам шлях".
Ну, який же наш шлях? У перші роки незалежності України, десь років два чи три, головний шлях наші патріоти формулювали двома словами: розбудова держави. На що поет Володимир Цибулько досить дотепно перефразував цей вислів. Він сказав: "роздубова держави". Згодом сталося, що ні "розбудови", ні "роздубови" не вийшло. Президента Кравчука змінив президент Кучма, який негайно визначив нам новий шлях: "Інтеграція в Європу". Відтоді вже майже десять років ми інтегруємось.
Інтегруємось, інтегруємось, уже в нас є Міністерство економіки й інтеграції, в якому немає ні економіки, ні інтеграції. Вже є в нас кілька якихось державних структур на рівні міністерств, які перебувають за кордоном і здійснюють президентські установки на інтеграцію. Вже міністр закордонних справ Зленко, навіть перед відставкою, коли вже вичерпав, здавалось би, свою химерну багатовекторну зарубіжну політику, вперто повторює, що повинна бути інтеграція в Європу. А Президент навіть видав розпорядження про підготовку протягом найближчих трьох років висококваліфікованих фахівців з євроінтеграції. До ваших києво-могилянських бакалаврів, магістрів і докторів традиційних наук тепер долучаться ще екзотичні маґістраторум, інтеграторум! Яке державне глумління над справжньою наукою!
Колись, у двадцяті роки, письменник Микола Хвильовий кинув лозунг "Геть від Москви - ближче до психологічної Європи!". Для письменника це зрозуміло: він хотів мати літературу не плакатну, не примітивно-агітаційну, а справді - таку, як у "психологічній" Європі. Хвильового за ці слова довели до самогубства, затаврували буржуазним націоналістом, заборонили навіть згадувати його ім'я, і ми тільки тепер видаємо й читаємо його твори.
Отож, усе, що ми говоримо сьогодні про інтеграцію, навіть на державному рівні, - це, здавалось би, позитивне явище і явище прогресивне. Але коли подивитись
на цю інтеграцію, як вона виглядає на тлі нашого життя, наших реалій - то тут трохи воно виходить якось інакше. Є в нас сьогодні багато вчорашніх інтелектуалів, вихованих за радянської влади, які тоді стали професорами й академіками. Сьогодні вони, звичайно, відмахуються руками й ногами від цього минулого, кажуть, що вони вже нові люди. Минулого не пам'ятають, хочуть тільки майбутнього. Є ще інша категорія людей - це наукові працівники так званих центрів, фондів, фундацій, асоціацій (як тільки не називаються ці установи): політологи, соціологи, конфліктологи й так далі. Вони фактично заповнюють сторінки майже всіх наших щоденних видань, газет чи журналів, і всі пишуть на тему, чому нам треба йти в Європу і з чим ми повинні туди йти.
Що вони пишуть? Вони пишуть таке: "Україна на момент здобуття незалежності одержала нульовий людський потенціал". Тобто 12 років тому нас не було. Ну, може, вас і декого з вас тоді й справді не було - хоча й ви тоді вже існували, ви тоді народилися. А вже мого покоління, виходить, не було. Нульовий потенціал. Гаразд.
I далі: "Тоталітарна система радянської влади перекреслила християнські загальнолюдські цінності, знищила всі політичні, економічні, соціальні інституції, успадковані від минулого. Малопродуктивний шлях самолікування в надії на власні сили призведе нас до національної катастрофи і втрати суверенітету. Україна потребує кваліфікованої допомоги з боку розвинених країн світу, оздоровлення й порятунку так само, як порятував понищену фашистами Європу план Маршалла, як піднесли Київську Русь на світовий щабель державної могутності варяги 1000 років тому, як Петро І "прорубав" вікно в Європу, покінчивши з віковічною відсталістю Росії".
Це пишуть ті, хто ще недавно виспівував осанну радянській владі, мудрому керівництву комуністичної партії. І навіть зарубіжні спеціалісти, скажімо, італійський учений Джузеппе Бофа, вважають, що подібні писання так само далекі від істини, як і вчорашня апологетика. Нульовий людський потенціал? Подивімось на прикладі України. 1917 року 76% українців не вмі-ли ні читати, ні писати. Я сам маленьким хлопчиком ходив із мамою на заняття з ліквідації неписьменності. Моя мама, звичайно, була неписьменна. Тоді 76 відсотків населення були неписьменними, а 1991 року 50 відсотків українців мали вищу й середню освіту. От вам нульовий потенціал.
В Україні працювало у два з половиною рази більше вчених, ніж у Франції, кількість наукових винаходів на 1000 чоловік була на рівні Сполучених Штатів Америки. Духовних цінностей у галузі літератури, культури, бібліотек, будинків культури, палаців, музеїв, театрів створено більше, ніж за всю тисячолітню історію України. За рівнем індустріалізації Україна посідала одне з перших місць у Європі і в світі. За вартістю основних фондів промисловості вона поступалася лише США, Японії та Німеччині.
Що ми маємо сьогодні? Виробництво сталі зменшилось удвічі, електроенергії - в 1,7 раза, металообробних верстатів - у 26 разів, екскаваторів - у 55 разів, тракторів - у 20 разів, електроніки - у 100 разів, тобто зовсім знищено, міндобрив - у 2 рази, паперу - в 4 рази, легкої промисловості - у 8 разів, взуття - у 20 разів, легкових автомобілів - у 6 разів, вугілля - у 2 рази, нафти - в півтора раза.
У сільському господарстві ви бачите, до чого ми вже дійшли. Ми купуємо в Білорусі жито, вирощене на болотах, а пшеницю - в Америці. Це при тих найтовщих у світі чорноземах, якими ми так пишаємось.
Щоб не бути голослівним, наведу факти з виступу Голови Верховної Ради Володимира Литвина на з'їзді Аграрної партії України (листопад 2003 р.).
Ось ці факти. За роки так званих реформ виробництво м'яса зменшилося в 2,5 раза, цукру - в 3,5 раза. За останні десять років трудові ресурси села скоротилися майже на мільйон чоловік. Чисельність зайнятих на підприємствах і в організаціях зменшилася на 2,6 мільйона осіб. Найбільше викинуто мешканців сіл із громадського сектора сільського господарства - 1,2 мільйона осіб. На 948 тисяч скоротилося число зайнятих в інших галузях матеріального виробництва та соціальної сфери. Близько трьох мільйонів людей на селі не мають стабільного місця роботи і надійних джерел для прожиття. Як наслідок - катастрофічна хвиля міграції з України. За одними даними - 2, за іншими - 7 мільйонів людей за межами держави (інтегрувалися в Європу, як рабська сила?). За останні п'ять-шість років 335 сіл позбулися шкіл, 2,5 тисячі сіл - дитячих дошкільних закладів, закрито 480 дільничних лікарень, понад 3 тисячі фельдшерсько-акушерських пунктів, фактично немає транспортного обслуговування на селі, і тепер ті автобуси, що курсували десять років тому в усіх районах України, згадуються, мовби щось із давньогрецьких міфів. Майже половина сіл сьогодні не має шкіл та закладів освіти, 40 відсотків - клубів і будинків культури. Закладів охорони здоров'я не мають 4,5 тисячі сіл, у кожному з яких проживає понад сто чоловік.
А що ж наш Президент? Він не втрачає бадьорості: "Я переконаний, незважаючи на всі труднощі, прихильників реформи стає все більше. Те, що ми на правильному шляху, в мене особисто немає ніяких сумнівів" "Сільські вісті", 4.ХІІ 2003 р.).
"Правильний шлях" можна проілюструвати розміром прожиткового мінімуму, встановленого владними структурами для наших громадян. 342 гривні - ось сума, яка, на думку Кабінету Міністрів і його "науково-громадських експертів", достатня для забезпечення нормального функціонування організму людини і збереження її здоров'я. Найняті урядом експерти вважають, що одному працюючому дорослому українцеві на рік достатньо з'їсти 39 кілограмів хліба, 7 кілограмів свіжої риби, 8 кілограмів свинини, 2 кілограми кролятини, 60 кілограмів свіжої садовини, 60 кілограмів молока, 5 кілограмів масла; для середньостатистичної родини досить раз на місяць вибиратися до театру, цирку або кіно, чотири рази на рік відвідувати перукарню, купувати 42 шматки мила, 3 гребінці, 1 пакет гірчичників; жінки за ці 342 гривні мають змогу придбати зимове пальто на 8 років, демісезонне пальто на 7 років, плащ - на 5 років, спідницю напіввовняну на 5 років, бавовняну - на 3 роки, халат - на 5 років, три блузки - на 5 років, 5 штук трусів на 2 роки, 2 бюстгальтери на 2 роки, нічну сорочку на 1,5 року, купальник на 4 роки, 6 пар колготок на 2 роки, шапку або шарф на 4 роки (про традиційну для української жінки хустку нема мови), зимові чоботи на 5 років, черевики демісезонні на низьких підборах - одна пара на
2 роки (високі підбори для української жінки - недозволена розкіш!). Про чоловічий гардероб - те саме, що й про жіночий, хіба що згадати про такий цікавий нюанс: галстук - один на 10 років!
Отож інтегруємося з Європою, простуємо туди семимильними кроками зі стограмовою пайкою хліба, мов у концтаборі, в жіночих черевиках на низьких підборах, ніби у католицьких черниць, і з краватками десятирічної давності на шиях. Бо на більше, як невтомно переконують нас урядовці, бракує коштів. Та й звідки взятися тим коштам, коли всю економічну структуру України практично зруйновано.
Невипадково в документах міжнародних організацій Україна визначається як "держава зі зруйнованими структурами". Ми вже давно нічого не виробляємо, ми тільки перерозподіляємо. Усе створене народом національне багатство розграбову-
ється й ділиться вузьким колом осіб. У критичному стані система охорони здоров'я, освіта, інститути соціальної сфери, практично знищено книговидавництво, кінопромисловість, животіють театри, бібліотеки. Найактивніша частина населення, не маючи засобів для прожиття, змушена емігрувати в зарубіжжя. Сьогодні тільки в Росії налічується від чотирьох до п'яти мільйонів українців, які стали там фактично рабською силою.
Сьогодні в Києві налічується 600 ресторанів, 450 заправочних бензоколонок і 6 книгарень. 6! А було 120. Куди поділися 110, чи 114, - невідомо. Це сталося не з якихось стихійних причин, а тільки тому, що з перших днів незалежності керівництво держави взяло злочинний курс на демодернізацію та деіндустріалізацію економіки України, а також на деінтелектуалізацію українського суспільства. Це називалося "курсом реформ". А сьогодні у книжці нашого Президента Кучми "Україна не Росія" є така фраза - я не знаю, чи це сам Леонід Данилович її написав, чи його помічники: "Сьогодні відбувається злочинна анігіля-
ція духовного стану суспільства". Хто робить цю анігіляцію, тобто зведення до нуля духовного стану суспільства, - невідомо. Але так пише Президент у своїй книжці.
І от сьогодні, щоб вийти з цього стану (як ми туди потрапили, це вже інша розмова, і це не моя справа, це справа, можливо, якихось народних трибуналів чи розслідувань всенародних - але факт той, що ми дійшли до такого стану), щоб порятуватися, проголошується тільки єдиний лозунг - інтегруватися з Європою. Європа нам допоможе, як Остапу Бендеру.
Подивімось, чи потрібні ми Європі. Зовнішні прикмети нібито вказують на те, що Європа жити не може без України. Хав'єр Солана лоскоче своєю професорською борідкою щоки нашого Президента, сеньйор Проді на всіх самітах обіймає нашого Президента, як брата, містер Робертсон невтомно поляпує по плечах наших міністрів оборони, які змінюються так само, як пори року. А тоді: то роблять нас крадіями інтелектуальної власності, то постачальниками злочинних режимів, а то й просто заявляють, як, скажімо, сеньйор Проді, що про прийняття України в лоно Європейської співдружності в найближчі 10 років не може бути й мови.
Набагато відвертішим був гер Гегель. Звичайно, філософ Гегель, це я його називаю гером, бо він-таки німець, гер, який у своїй "Філософії історії" з усією пруссацькою прямотою писав про слов'ян, тобто й про нас із вами: "Ці народи дійсно засновували царства й вели активні війни з іншими народами, яких вони зустрічали на своєму шляху. Іноді вони брали участь у боротьбі, як авангард, як народ, що займав проміжне становище між християнською Європою й нехристиянською Азією. Поляки навіть визволили Відень від турків, і до деякого ступеня слов'яни були введені у сферу західної свідомості. Одначе всі ці народи ми не розглядаємо тому, що досі вони не фігурували як незалежний елемент тих історичних етапів, які Розум пройшов у світі".
От  такий  присуд  усім слов'янам. Ми не варті навіть розгляду, вже не кажучи про пошану, надто про любов. І все ж, уся наша історія свідчить про якесь майже ублюдочне прагнення вестернізувати державу. Чи то були князі, чи гетьмани, чи російські імператори.
Шеллінг у своєму знаменитому творі "Присмерк Європи" називав це псевдоморфізмом. Коли запозичуються ідеї зовнішньої культурної конфігурації, які ніколи не можуть укоренитися на новому ґрунті. "Не верьте этому Невскому проспекту, все это сон, все это обман, все это не то, чем кажется", - писав Гоголь у 1835 році.
Через чотири роки після цього цим же проспектом котилася привезена з Парижа коляска, в якій сидів маркіз Астольф де Кюстін, французький письменник,
чиє ім'я Бальзак називав поряд з іменами Гюго, Готьє і Жорж Санд. Відомий мандрівник, який уже перед цим написав книжки про Швейцарію, Італію, Шотландію, Іспанію, мав намір описати Росію.
Він зустрічався з імператором Миколою І, з петербурзькою елітою, в супроводі фельд'єгерів він здійснив подорож із Петербурга в Москву, повторивши шлях Радіщева. Повернувшись до Франції, маркіз опублікував двотомну книгу "Росія в 1839 році з погляду маркіза де Кюстіна" ("La Russia en 1839 par le Marquis de Custine). Цю книжку в Росії було негайно заборонено. Зрозуміло, так само її заборонили й більшовики. І лише 1996 року її опублікувало московське видавництво імені Сабашникова.
Кюстін у своїй книзі, яка багато в чому повторювала "Дорогу в Росію" Міцкевича, так само заборонену в Росії, написав багато гіркої правди про Росію, її історію, її народ, її царів. "У руських є лише назви всього, але нічого немає насправді, - писав він, - Росія - країна фасадів. Прочитайте етикетки, в них є цивілізація, суспільство, література, театр, науки, а насправді, в них немає навіть лікарів. Росія - імперія каталогів. Коли пробігти очима самі заголовки, все здасться прекрасним, але остерігайтесь заглянути далі назв розділів. Петро Великий безоглядністю неосвіченого генія, з нетерплячою зухвалістю людини, проголошеної всемогутньою, з наполегливістю свого залізного характеру зважився викрасти в Європи готові плоди цивілізації, замість того, щоб смиренно висівати її зерна у свою землю. Все створене цією надмірно захваленою людиною виявилось ненатуральним. Для Росії важливо було б у собі самій мати й розвивати життєве начало. Мертва та нація, в якої немає нічого свого, крім покірності".
І в іншому місці: "...коли народ хоче поставити монумент власної могутності й величності, він не повинен копіювати іноземців, а розвивати власний геній. Не пригнічувати його".
Ще за півстоліття до Кюстіна Сковорода застерігав про шкідливість ковтати, не розжовуючи. З'їж одне зі смаком - і досить. Немає шкідливішого, як різне та без міри. Піфагор наситився, лише "розжувавши" один трикутник. Цар Давид, розкусивши, тобто зрозумівши тінь Ковчега, так зрадів, що почав навіть грати і танцювати. А ми сьогодні хочемо одержати одразу Європу. І змінити стиль нашого життя за указом Президента, прищепити його, як віспу. Це абсолютно неможливо, і це можна простежити на фактах історії різних народів, у тому числі, й українського.
У XIX столітті, у другій половині, серед російської інтелігенції почалася така, я б сказав, мода, чи навіть пошесть проголошувати російський народ богообраним, говорити про якусь особливу історичну місію в усьому світі. Це, власне, почалося ще в кінці XV століття, при великому князі московському Іванові III. Коли турки зайняли Константинополь, у Росії проголосили, що "Росія - третій Рим. А четвертому не бувати". І от у XIX столітті пробудилася знову ідея третього Риму й оцієї богообраності російського народу. Тобто, нарешті російський народ захопив усі блага православ'я, усвідомивши, що вони належать тільки йому. Проповідували цю теорію люди досить значні, починаючи від Федора Михайловича Достоєвського, філософів Володимира Соловйова, Костянтина Леонтьєва, публіциста Данилевського.
Видатний російський філософ і богослов Павло Флоренський у своїй праці "Записки о православье", критикуючи авторів ідеї про богообраність російського народу, зазначав, що в основі всіх цих розумувань лежить "тайна чи зрима віра, що російський народ сам собою, мимо духовного подвигу, в силу своїх етнічних якостей весь природжено християнський народ, особливо близький до Христа і фамільярний із ним так, що Христос, не дивлячись ні на що, не може бути далеким від цього народу. І, як завжди, фамільярність із високим веде за собою високодумність і презирство до інших народів не за ті чи інші негативні якості, а за саме існування їх. Може бути, спокуса такого обожествляння є в кожного народу, але в російського вона винятково велика внаслідок пасивності й рихлості російської психології і внаслідок молодості народу, який появився в історії тоді, коли пишна й безкінечно мудра церковна культура вже склалася. Російський народ у винятковому достатку і без найменшої праці даром одержав те, над чим інші народи трудились багато століть, що вони вистраждали своєю кров'ю. Він одержав раніше, ніж устиг побажати, і не навчився чекати й не вміє чекати".
(Закінчення буде).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 09.01.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1609

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков