Існує думка, що критика, на відміну від похвали, гріє душу і стимулює, надає безцінну допомогу, несправедлива ж критика - взагалі сприймається як прихований комплімент. Таким новорічним компліментом на адресу міської державної адміністрації та її керівника - Леоніда Жунька стала публікація А. Щербакова під назвою "Украинизация по-севастопольски" у часописі "Русский Севастополь" місцевого осередку партії "Русский блок". Автор досить злісно виписав портрет севастопольського керівництва, піддаючи нищівній критиці його державотворчу діяльність. Для українців Севастополя це шипіння у бік керівника та його команди стало найкращим новорічним і різдвяним подарунком, спонукаючи до переоцінки досить непростого і тривалого періоду утвердження державності у місті. Автор публікації не знаходить "печатных и цензурных слов, чтобы выразить чувства отвращения, презрения" до української влади, яка "всё увереннее чувствует себя в Севастополе", більше того - почала переходити до конкретних дій з втілення державотворчих засад. Дуже дратують автора "киевские назначенцы, говорящие, заметьте, по-русски, но с украинским акцентом", а їх висловлювання про незалежність держави сприймаються ним як вульгаризми. "Никогда еще город не видел столько турецких шаровар и бандеровских флагов жовто-блакитного колира с ненавистным трезубом... Город существует как бы в двух ипостасях: одна - мы, горожане, плюс Черноморский флот России. Наши! Другая - это они, чужие - городская администрация и ВМСУ". Далі автор скаржиться, як вони, ті чужі, залазять до їхніх осель зі сторінок місцевих газет, з телеекрана та радіо (генеральний директор телерадіокомпанії також з Києва). А вони, оті бідолахи з найменням "наши", чекають і чекають, коли це все скінчиться. "Мы боимся их псевдокультуры, как заразы, и стойко держимся за великую русскую культуру..." (Спробували б українці висловлюватися так на теренах Росії! Хоч би й в місцях їхнього найбільш компактного проживання). Далі автор каже, що зла на чужаків не тримає, бо і в його жилах тече половина української крові. І в радянські часи ця українська частка ніскільки не дратувала, бо тоді "обе части были наши, Русские!" А в сьогоднішніх українцях кров, бачте, не та. "Это не потомки славных жителей Киевской Руси, а насквозь ополяченные последыши Мазепы и Бандеры". Серед чужих найчужішим виявився міський голова: "...чужой он нам! Городом моряков впервые правит специалист сельского хозяйства! Его назначение на должность - прямой вызов русским жителям города". Ним, міським головою, - каже автор публікації, - навіть не виконуються рішення міськради. "Решение сессии горсовета о свободном функционировании русского языка в делопроизводстве города опротестовывается назначенным Киевом прокурором и саботируется чиновниками города... И всё это происходит в Год России в Украине". Завдяки авторові вищезгаданої публікації у нас є привід оглянути ще раз наше славне місто. Як по-святковому майорять жовто-блакитні прапори з древнім тризубом, як з кож-ним роком утверджується на цій землі наша державність. І будемо пам'ятати, ціною яких зусиль це відбувається. Отже, цитуючи Ільфа і Петрова, "наших в городе много", але є й патріоти-державотворці. Ми пишаємося ними і зичимо їм здоров'я в новорічні та різдвяні свята.