Версiя для друку Обговорити в форумi

1 січня виповнилося 100 років від дня народження Євгена Олександровича Адамцевича (1904 - 1972), українського кобзаря, автора славнозвісного "Запорозького маршу". Є. О. Адамцевич похований на кладовищі
в с. Холмівці Бахчисарайського району Криму. Своїми роздумами про життя і творчість митця діляться наші автори.

Завдяки кобзарю Євгену Адамцевичу з глибини віків повернувся в Україну, немовби викований з криці, героїчно-патріотичний марш запорожців. За мистецькою довершеністю та національно-патріотичною вагомістю "Запорозький марш" в обробці Євгена Адамцевича можна поставити врівень з національним гімном Павла Чубинського та Михайла Вербицького "Ще не вмерли України ні слава, ні воля..." та "Молитвою за Україну" Олександра Кониського та Миколи Лисенка. Є всі підстави стверджувати, що славетний "Запорозький марш" все-таки стане офіційним гімном національного війська України.
Національна вагомість і надзвичайна популярність в народі геніального мистецького твору Євгена Адамцевича зросли із здобуттям Україною своєї незалежності. За радянських часів, навіть у короткочасні періоди ідеологічного потепління, "Запорозький марш" наважувались виконувати лише сміливі особистості. Уперше мені пощастило його почути на початку 70-х років (можливо, у дні скорботи по митцеві) на якомусь зібранні київської інтелігенції. Перед принишклими й зачарованими слухачами промайнула вся героїчна й трагічна історія України та звитяжного запорозького козацтва. Згодом розповідали, що укладачі концертної програми та виконавці "націоналістичного маршу" мали великі неприємності: їх викликали "на килим" до "малоросійської філії" ЦК КПРС, де їм "промивав" мізки сам головний зросійщувач України Володимир Щербицький.
Цілком закономірно, що всі радянські енциклопедії та енциклопедичні довідники нічого не писали про Євгена Адамцевича. На жаль, ця істотна прогалина щодо видатного кобзаря ХХ століття існує і в такому авторитетному виданні, як "Енциклопедія сучасної України" (т. І, 2002 р.).
Про нелегке життя й трагічну долю Євгена Адамцевича я довідався від мого доброго приятеля, відомого поета Олекси Ющенка, кобзаревого земляка. З ним поет часто зустрічався, написав спогади про нього. Саме від Олекси Ющенка я дізнався, що Євген Адамцевич знайшов свій вічний останній спочинок у кримській землі. Мабуть, сам Господь розпорядився, щоб співець козацької слави відійшов у вічність в Криму і ліг у важку кам'янисту бахчисарайську землю, щедро скроплену козацькою кров'ю.
Не без Божої ласки та допомоги відбувається й повернення із забуття імені славетного співця та вірного сина України. Знаковою подією у цій справі має стати столітній ювілей кобзаря. Про необхідність вшанування пам'яті Євгена Адамцевича на державному рівні особисто я думаю давно. Ще кілька років тому ідею проведення в Криму щорічних кобзарських свят імені Євгена Адамцевича ми обговорювали з керівником ялтинської капели бандуристів та відомим дослідником кобзарського мистецтва в Україні та на Кубані заслуженим працівником культури України Олексієм Нирком. Питання вшанування пам'яті Євгена Адамцевича нещодавно порушувалося і на засіданні оргкомітету з проведення ІІІ Всекримського конгресу українців та на розширеному засіданні ради Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в м. Сімферополі. Тому ініціатива Севастопольської організації Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Шевченка та Військово-Морських сил України щодо проведення в 2004 році свята кобзарсько-козацької слави з нагоди 100-річчя від дня народження Євгена Адамцевича є своєчасною і заслуговує на всіляку підтримку. До цієї справи мають бути залучені всі українські національно-патріотичні організації Криму
та кримські організації партій державницької орієнтації. Цей захід гідний бути внесеним до планів міністерств культури України та АРК.
Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримського осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ...
(ПРО ОДНУ ПІСНЮ ЄВГЕНА АДАМЦЕВИЧА)
Це було велике свято всієї України, а відбувалося воно в палаці "Україна" у квітні 1989 року. Тоді зібралися наші гомери народу "до рідної хати" - найкращого палацу столиці.
І тільки ступили на сцену, а вслід за ними ішли віки, ішла історія краю, йшли запорожці, ішов Шевченко з "Кобзарем"...
Вмістилася вся Україна у "рідній хаті"!
І здіймались високі хвилі в час бурі на Чорному морі, і знемагав поранений козак в степу, і чайка горе своє викигикувала... І чорнобильське горе озивалось, додаючи новітнього суму...
Озивалось, гриміло "рокотання-ридання бандур"... До бурі Чорного моря додавалась буря овацій.
Серед сучасних співців-гомерів наших був і невидимий Остап Вересай зі своєю небагатострунною кобзою. Сам незрячий, і його не бачили присутні, але душу відчували.
Скільки в кобзі, Вересаю,
струн пекучих у твоїй,
Що в серця перевисає?
Скільки горя і надій?
- Струн дванадцять лиш у мене.
- Як же можуть так вони
Все ввібрать життя нужденне?
Що за сила у струни?
- Струни - то серця людськії,
дивом зібрані в одне.
Струни - то людські надії,
що тримають і мене.
Струн дванадцять, та ввібрали
душ великих тисячі...
Струни хоч тонкі з начала -
обертаються в мечі!
І ось непомічений увійшов до великого палацу Євген Адамцевич, щоб "Запорозьким маршем" у виконанні юної Тетяни Лободи заперечити небуття, сколихнути принишклий зал, викликати нову бурю...
...А його ж ніби вчора я слухав в маленькій, убогій роменській хатині поблизу залізниці...
Чи це примарилось мені і не було ніякої зустрічі з ним? Минає вісімнадцятий рік, як вже не чути його співу та гри. Але він сам засвідчив одну з наших зустрічей в своїх листах до знавця кобзарського мистецтва Олександра Правдюка і до Івана Родаченка, надісланих їм в жовтні 1968 року.
"В той день, як ми приїхали додому, завітав до нас Олекса Ющенко, казав, що їде до Києва, а також казав, що в журналі "Народна творчість" є ваша стаття про мене, цікаво прочитать. Слухав себе по радіо, мов би то не я. Роменчанам дуже сподобалось".
Це ж засвідчує інший лист. Обидва вони опубліковані тепер в журналі "Народна творчість та етнографія".
Про ту давню зустріч я вже згадував. Саме тоді він з дружиною Лідією Дмитрівною закінчував читати "Останні орли" Старицького, був у полоні образів Ґонти, Залізняка, наспівував "Гуля Максим, гуля батько, степами, лісами".
Євген Олександрович цікавився історією свого народу. І при другій нашій зустрічі, вже 1970 року, ми ніби продовжували розпочату розмову.
- Оце спробую і таку пісню...
І вже награє, наспівує:
А вже років двісті,
як козак в неволі.
Понад Дніпром ходить,
викликає долю.
Гей, вийди, вийди із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Потім у приспіві чулось:
Гей, гей, у неволі, у ярмі,
Під турецьким караулом, у тюрмі.
"Діставалось" там
і Хмельницькому:
Гей, ти Богдане, гетьмане,
Занапастив Україну і мене.
Цікаво, що згадана пісня у виконанні Адамцевича дуже відрізнялася від запису Анатоля Свидницького, друкованого в 1901 році в "Літературно-науковому віснику". Вона більше подібна до публікації, зробленої журналом "Прапор" (№ 7, 1989 р.), тобто після багаторічного небуття кобзаря. Це дає підстави гадати, що запис в "Прапорі", ймовірно, йде від Адамцевича, адже в цьому регіоні - Сумщина, Слобожанщина - він виконував її. Взагалі ж, кількість варіантів свідчить про популярність пісні в народі.
Отож, бесідуючи трохи на історичні теми, згадав я і "Марка Проклятого" Олекси Стороженка та його оповідання, переказав зміст "Ковбаси", де йдеться про бандуриста і його мандрівку з Ромен в Сміле.
- Сміле - це ось рукою подать від Ромен! - зауважує Євген Олександрович.
Один з героїв оповідання "перекидав через Сулу двопудову гирю"...
- Е-е! Це все про наші краї! Треба, - звертається він до дружини, "своїх очей", як шанобливо зове її, - дізнатися, чи є в нашій бібліотеці, та почитати!
І далі сказав:
- Ото й мене, ніби двопудову гирю, перекидали... Ну, не через річку Сулу, чи там Роменку, що на Процівці, але через дорогу... в полі! По дорозі до Смілого десь попросили мене люди поспівати. Я й почав. Та роменські міліціонери почали лякать мене, взяли самого в машину, відвезли далі від хутірця чи села і кинули... як гирю, одного, напризволяще...
- А що ж співали ви такого недозволеного, що не сподобалось їм, блюстителям порядку?
- То ото ж, як почали примусово колективізовувать, то й начувся я від людей такого, що просилось у пісню. Свої ж ніби всі, але керівники села вже по-інакшому зодягались і говорити почали не по-нашому. А щоб значкіші були, то галіфе понатягали замість наших звичайних штанів! Начальники... Щоб відрізнятись від хлібороба, гречкосія!
Ото я тоді й склав куплети про галіфеносів... І це ж не про всіх керівників, а про хитрунців-дармоїдів, що шилися в начальники... От я й почав про історію, а кінчив про галіфе...
Колись, було, татарва,
турки та поляки -
Гризли, гризли Україну,
як тії собаки.
А тепер галіфе, кривії коліна,
Це все те, та не те...
Гине Україна.
Ми боролися за волю,
а де її діли?
Всі нас доять, як корову,
гонять до артілі.
Та все тягнуть з мужичка
якісь недоплати.
Беруть свитку, кожушок,
виганяють з хати.
Що робити, де подіться,
щоб позбутись лиха?
Хіба в землю нам зариться
лежать собі тихо?
Оце тобі, Україно,
такая заплата,
Що годуєш дармоїда,
галіфе прокляте.
- А співав я, було, і тут, в Ромнах, на базарі, і в інших місцях... Знав їх і Степан Йосипович Шкурат, з яким я був добре знайомий...
...Ось цю пісню добре "прокоментував" полтавець Петро Ротач, що знав кобзаря:
На Соборному майдані
В достославному Ромні
Адамцевич вранці рано
Серцем водить по струні.
Оточили базарові,
Стали щільно доокіл.
В душу б'є правдиве слово
І пече, як рану сіль.
В селах голоду примара,
Вигріба останнє власть.
Діти плачуть (божа кара...), -
Хто їм крихітку подасть?
Євген Олександрович до мене:
- А ось чи не написали б ви про цигана та державну позику... Отож прийшли до цигана, аби підписався на позику. А він саме підковував коня.
- Що це таке "позика"? - питає.
- Ну, хіба ж не чув, не знаєш? - дивуються. Держава позичає в тебе, а потім оддасть. Бо саме в неї нестатки... Думав-думав циган, почухав голову та й каже:
- І що то за держава, що позичає в цигана... Ну ось підкую коня, як мені щось дадуть, то позичу...
Про циганову скруту я таки склав частівки, уважив бажання кобзаря...
Підписуйся на позику,
не ховайсь, цигане.
Все віддасть тобі держава,
як багатша стане.
- Краще я зроблю сапу,
підкую коняку,
Бо тих грошей у цигана
півкопійки з гаком...
А коняку вже тоді
не слід підганяти, -
Вона швидше побіжить
і від циганяти!
Нагострю я лемеша -
сонцем заіскриться,
Бо перейде вся душа коваля
у крицю!
Я багатства кожну мить
для держави зичу.
Моє серце болить,
бо що ж я позичу?
Був у мене б хоч гріш
я б поклав на бочку...
Мабуть, візьмеш скоріш
з голого сорочку.
Чи не гріх, чи не сміх
позичать державі,
Що в газетах усіх
сяє в злоті-славі...
- Не позичиш, браток,
ти державі, бачу...
Розкуркулю молоток
й ковадло в придачу.
...Діти горнуться, кричать.
біля свого татка,
А циганка пришива
латку на нестатки.
- От і згадали ми таке ніби давнє, але незабутнє... Можна б і мелодію підібрати до цих гіркувато-смішних слів... Та вже про те не хочеться більше браться... Хай не вертається таке ні в яку землю...
В грудні 1968 року Євген Олександрович був запрошений Музично-хоровим товариством на виступи до Києва. В готелях не знайшлося місця і тоді кілька ночей він провів у маленькій, але теплій кімнатці в приміщенні Міністерства охорони здоров'я - поблизу Верховної Ради. Я відвідав його дванадцятого і чотирнадцятого грудня. Він охоче співав, розповідав про себе. А коли я сказав, що поруч стоїть Маріїнський палац, в якому перед війною було розміщено Музей Шевченка, він забажав обійти той будинок. І ми з ним ходили в парку разом з Лідією Дмитрівною - все, що бачила вона, по-своєму переказувала. А він коротко сказав у відповідь:
- Ото краса! І музеєві Кобзаря пощастило побути в отакій красі...
...Перед прощанням у тій кімнатці він програвав початок свого славетного "Запорозького маршу"... Пізніше мені щастило слухать його у виконанні оркестру народних інструментів під керуванням Якова Орлова - в Києві, Сумах.
Тепер його виконують всі наші кобзарі...
...Євген Олександрович з дружиною переїхав жити до дочки в село Холмівку поблизу Бахчисарая в кінці 1972 року, а невдовзі прийшла звістка, що 19 листопада того ж року він помер в Бахчисарайській лікарні.
Немає Єгора Мовчана. Немає Євгена Адамцевича. Кобзи їхні поруч в музеї вічного Кобзаря в Каневі.
...Слухаю, впиваюся дивною зливою наснажуючих мелодій в палаці "Україна". Могутню кобзарську думу та пісню виконують Павло Супрун, Василь Литвин, Геннадій Нещотний, Андрій Бобир, Семен Гнилоквас, Василь Нечепа, Віктор Мішалов, Олексій Чуприна...
А за ними - юні кобзарики... Співають діти, приймаючи естафету з натруджених рук батьків і дідів. Співають юні.
Віриться: не вмре, не загине наша пісня, наша дума. ...І над всім звучить, перекочується, заворожує "Запорозький марш" Євгена Адамцевича. Гримить вічною славою і силою нашого народу.
Олекса ЮЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 06.01.2004 > Тема "Українці мої..."