Версiя для друку Обговорити в форумi

Спочатку було Слово...

Вже й підрахувати важко — вкотре тепер пишу про львівський Форум видавців? Перебираю в пам’яті написані на цю тему матеріали… Десять? Одинадцять? Так, пишу вже, як мінімум, дванадцятий раз. Здавалося б, склав повне уявлення про цю вагому історичну подію. І все ж, писати про Форум досі складно. Як сказав нещодавно молодий дніпропетровський письменник Дмитро Бондаренко, — «львівський Форум видавців – це явище майже космічне…». Бо яку його сторону, яку грань не візьми, — кожна є вагомою. Можна довго перелічувати те, що написано в Україні за останній рік. Навіть якщо згадувати тільки найкращі художні твори, – говорити на цю тему можна довго й довго… Можна спробувати проаналізувати всі сторони нашого життя, на які впливає Форум. І в цьому випадку певен: будь-який аналітик говоритиме про роль цього явища шанобливо. Можна проаналізувати важливі для себе зустрічі. І знову вийде, що під час кожного Форуму я бачу не менше двох-трьох десятків дорогих мені людей, яких не побачив би за звичайних обставин. Бо Форум видавців – це ще й гігантська українська «тусовка», якої не було та й не могло бути в усій нашій попередній історії.
Поки все йде добре, незважаючи на війну і помітне збідніння населення. Попри все, – є люди, які пишуть чудові книги; попри все, — багато людей готові їх купувати. Щоправда, у п’ятницю і в суботу мені здалося, що людей біля яток трохи менше, аніж було минулого року. Не суттєво, може, на 10%-15%, але таки менше. Це легко пояснити війною, зростанням цін, необхідністю економити… Так що, не дуже й засмутився. Але в неділю наплив людей був таким величезним, купували так багато, що я зрозумів – не слід поспішати з висновками. Форум довів свою життєздатність, і це не може не радувати.

СПРАВЖНЄ СВЯТО ДЛЯ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

Зареєструвавшись як власкор «Кримської світлиці», я отримав програмку Форуму. Читаю — й очі розбігаються. Вибір книг і заходів величезний! Наприклад, «Балтійські поезії» в книгарні «Є»; або сценічне читання британської поезії «Ножі в курках» Девіда Герровера. А ще як би піти на «Ніжинську школу поезії», яка буде в Музеї Ідей! У мене ж батьки з Чернігівщини, а я про цю школу практично нічого не знаю. Або ось такий філософський захід: «Літературна творчість і правда. Чи можливо сказати все?». Хотілося б хоч одним оком глянути. Тим паче, що таку назву має багатообіцяюча зустріч з французькою письменницею Катрін Кюссе. Чому дніпропетровець Дмитро Бондаренко назвав форум явищем «майже космічним»? Так тут же теми такі глибокі! Скажімо: дискусія на тему: «Острів Європа. Мовний архіпелаг у морі великих культур». Або «круглий стіл»: «Чи потрібна державі розумна нація?». А ще можна було б сходити на презентацію книжки відомого голландського перекладача з російської мови Ганса Боланда «Моя російська душа». А якщо така тема не до вподоби, то можна вибрати «Литовські поетичні читання» в театрі імені Курбаса. А хто ж відмовиться піти на творчу зустріч з ведучим телеканалу «ZIK» Данилом Яневським? Або з відомою телеведучою Ольгою Герасим’юк? Як бачите, вибір надзвичайно широкий. І це, зауважте, не в офіційній столиці України, а в провінційному Львові. Хоча хто тепер назве Львів провінційним містом? Культурний центр Європи!

ПРО АНЕКСІЮ КРИМУ ТА ВІЙНУ НА ДОНБАСІ

Склалося так, що в п’ятницю, 11 вересня, я цілком стихійно, без повторного перегляду програмки, забіг до великого залу, а там якраз розпочалася презентація книги Тараса Березовця «АНЕКСІЯ: ОСТРІВ КРИМ. Хроніки гібридної війни». Зал був повним, і запитання ставилися цікаві. Було й таке: «Фіни втратили частину територій у 1939-1940 роках. Всі переїхали в глиб своєї країни, бо ніхто не хотів жити в СРСР. Японці також не хотіли жити на радянських Курильських островах, тому всі переїхали у глиб Японії. Звісно, вони не проти повернутися на батьківські землі, але це досі нікому не вдалося. То як же Україна поверне Крим, коли самі кримчани хотіли в Росію? Принаймні значна їхня частина…».
Тарас Березовець відповідав досить аргументовано. Мовляв, часи інші, безкарно змінювати кордони ніхто нікому не дозволить, та й до Росії хотіло не так вже й багато кримчан, референдум дутий, Росія слабне на очах… Воювати з нею не будемо, але дипломатичними методами повернути півострів можна. Причому це буде доволі скоро, через півроку, максимум — через рік після того, як змістять Путіна. Бо кожен новий російський президент буде вимушений рятувати економічну ситуацію і вести діалог з потужними світовими гравцями. Тарасу Березовцю аплодували, купували його книгу, ставали в чергу за автографом. Ось тільки я скрушно зітхнув, подумавши: «Чоботар, як завжди, без чобіт…». Книга аналітична, цікава, хотілося б і собі придбати, але… Наше рідне Міністерство культури настільки віртуозно нейтралізує патріотів, організувавши «точковий» голодомор (виплату зарплати й досі не «розморозили»), що інколи закрадається думка: «Може, й вони діють заодно з Путіним та Аксьоновим?
* * *
Потім була презентація книги «Аеропорт». Був присутній і сам автор твору – кореспондент і фотограф «Лос-Анджелес таймс» Сергій Лойко, який провів чотири дні і ночі серед легендарних українських «кіборгів». Щоб побачити легендарного журналіста, почути його розповідь, люди стояли у проходах та біля самої сцени. Всі слухали, затамувавши подих. Розповідав журналіст цікаво: «Серед «кіборгів» не було поганих людей. Усі хлопці були чудовими! Наприклад, Михайло з позивним «Поліглот», якому дали такий позивний саме через його грамотність. Він не лише володіє іноземними мовами, а й знається на будь-якій зброї, зокрема й іноземній. Це — люди з широким кругозором, які свідомо йшли на ризик…». Щоправда, дехто почав переглядатися із сусідами, коли Сергій Лойко сказав, що не можна АТО вважати війною українського народу з російським. Це — війна українців з однією лише людиною – Володимиром Путіним. Тут уже чимало людей скептично перезирнулися, бо всім відомо, наскільки великим є рівень підтримки політики Путіна у Росії. Але, попри все, ніхто не наважився дорікнути письменнику і журналісту, який чотири дні перебував поряд зі смертю й одного разу навіть тримав у руках відірвану голову в касці – все, що залишилося від знайомого сміливця-«кіборга».

ВРАЖЕННЯ ДРУЗІВ ЗІ СХОДУ

Випадково побачив у натовпі поета з Горлівки Миколу Джміля – свого часу ми багато спілкувалися з ним на Майдані. Моїй радості не було меж, адже його рідне місто окуповане, і в мене не було жодної впевненості, що мій побратим живий-здоровий. Звичайно, і Микола був дуже радий зустрічі, тим паче, що за цей час написав і видав книгу віршів. Як добре, що на Форумі завжди є можливість поспілкуватися з друзями, які живуть на сході України! Їхня інформація про стан справ часом точніша, аніж офіційні прогнози. В усякому випадку, суттєво її доповнює. Скажімо, згаданий вище Дмитро Бондаренко з Дніпропетровська розповів, що після того, як Коломойського трохи «потіснили», політична ситуація в місті погіршилась. Патріоти вже не відчувають потужного сприяння проукраїнського олігарха. Піднімають голови сепаратисти та олігархи проросійські. Щоправда, тепер вони стали обережнішими, але більшість людей відчули, що маятник хитнувся в інший бік. Звичайно, таким проросійським, як Донецьк, Дніпропетровськ уже ніколи не стане, але… «Якщо раніше Партію регіонів підтримувало до 60% дніпропетровців, то тепер лише 30%, — каже письменник. – Молодь перейшла на проукраїнські позиції. Здавалося б, усе йде до кращого, але біда в тому, що оті 30% проросійських голосів належать людям старшого покоління, а вони ж голосують дружно, єдиним фронтом. А молодь до виборів ставиться надто легковажно. Тому в нашому місті знову може зміцнитися неукраїнська влада…».
* * *
На форумі багато розмовляв з Оксаною Проселковою. Познайомилися з нею ще навесні у Краматорську. Про патріотичну вчительку української мови дізнався наприкінці минулого року з соцмереж. Тож було цікаво знати, як відроджується український дух у звільненому від бойовиків місті. Потім ми довго листувалися у Фейсбуці. І ось тепер ентузіастка мовного відродження у Львові! Звісно, вибрала найкращий час – дні проведення Форуму видавців. Сходили на каву втрьох – з нами був ще вірний «світличанин» професор Роман Пляцко. Довго говорили, ділилися власними думками. Було дуже цікаво. Як нам потрібні такі дружні контакти мешканців різних регіонів! Хоча б один-два рази на рік. Якби ми цим займалися останні 20 років, то й війни не було б. До речі, потім Оксана дуже тепло писала про Львів і про свої враження від Форуму:
«Нас зустрів Львів – чудовий, таємничий, творчий. Екскурсія була нетривала, проте події Форуму дали можливість особисто поговорити з Сергієм Жаданом, Антоном Мухарським, Вадимом Дорошенком… З громадською організацією «Простір свободи» ми обговорили подальші шляхи співпраці. З Іваном Андрусяком презентували першу книгу-переможницю літературного конкурсу від «Фонтану казок». Мала нагоду також взяти участь у дискусії щодо рекомендованих списків (організатори «Нора-Друк»), учасниками якої були Микола Кравченко та Тетяна Логуш. Особливо вдячна проекту «Із заходу на схід» — Тетяна Невська (Слов’янськ) та Володимир Сікорський (Львів), які надали контакти директора Хмельницької ЦМБ та познайомили з адміністрацією львівської ЗОШ № 78. Вже є домовленості про співпрацю. Багато розмовляли із небайдужими львів’янами, звичайними перехожими, міським художником та Вірою — продавчинею на «Вернісажі». Найкращі роботи ми привеземо до нашого міста…».
Тоді, під час зустрічі, ми заторкнули з Оксаною Проселковою тему облаштування спеціалізованих кіосків з українською літературою. Чи можливо їх відкривати у звільнених від сепаратистів містах Донбасу? Я розповів Оксані про досвід патріотів Житомирщини, зокрема Новоград-Волинського, – там непересічний місцевий поет Анатолій Клюско є ще й власником невеликого книжкового магазину «Обрій», де популяризує твори українських авторів. «Кримська світлиця» писала про нього наприкінці 2013 року.
На моє запитання Оксана Проселкова відповіла так: «Я вважаю, що це реально. Головне, щоб за справу взялися ентузіасти. Бо є вже багато дітей, які хочуть читати українські книжки. Інколи я ознайомлюю учнів з творами українських письменників і завжди чую запитання: «Де можна купити цю книжку?». У багатьох уже є потреба мати вдома твори української літератури. Ідею можна було б обговорити у «Вільній хаті» — це такий клуб у центрі Краматорська, де збирається проукраїнська молодь. Та й взагалі, не треба сприймати Донбас, як територію, де все українське не має шансів на розвиток. Ось, наприклад, моя чотирирічна Софійка щоранку, йдучи до дитячого садка, наспівує український гімн. Чим це пояснити? Очевидно, навіть у дитини є потреба в чомусь високому, духовному…
В дитинстві моя прабабуся (а росла я на Харківщині) вчила мене забороненої тоді молитви «Отче наш…». Щовечора ми пошепки читали цю молитву. Тепер у нас в Краматорську релігійна ніша заповнена переважно церквами Московського патріархату, а від них немає такої святості в душі… Можливо, тому молитву нам заміняє гімн. Софійці дуже подобається мотив, значення деяких слів вона спочатку не знала, доводилося пояснювати. А тепер добре знає текст і може заспівати гімн навіть удень, гуляючи з дідусем і бабусею. А коли зустрічає на вулиці українських військовиків, то радісно каже: «Це — наші визволителі…». Так що Донбасом займатися треба, головне, щоб усе українське суспільство допомагало місцевим ентузіастам…».

І БЕРЕСТЕЙЦЯМ Є ЧИМ ПОХВАЛИТИСЯ НА ФОРУМІ

У театрі «Воскресіння» була презентація діяльності Товариства української літератури при Спілці білоруських письменників. Вихідці з Берестейщини Наталка Бабіна і Поліна Скурко розповідали дуже цікаво. З деяким сумом я думав про те, що ці люди фактично вже прийшли на зміну ветеранам української справи. Ці хороші, але ж і попередники були велетами! Декого з них я добре знав особисто, скажімо, Володимира Леонюка та Василя Горбачука. Обидва пішли з життя майже одночасно наприкінці 2013 року, в розпал подій на Майдані. Ніби змовилися між собою затяті поліщуки, щоб і в потойбіччі бути разом. До речі, й один, і другий були нашими вірними передплатниками. Я ще й думав інколи: ну, що їм, поліщукам з-понад Прип’яті, найпівденніша в Україні газета «Кримська світлиця»? А потім зрозумів: вони були раді навіть тим епізодичним публікаціям про Берестейщину, які з’являлися в нашому виданні. До того ж тема ідентичності у нас була не на останньому місці, а для них це завжди було актуально. А вже наскільки тепер це актуально! Адже Росія окупувала частину територій Донбасу і Криму. По суті, повторилося те ж саме, що в 1939 році зробив Сталін з Берестейщиною. Різниця тільки в тому, що мовно близьку до Волині Берестейщину приєднали до миролюбної, нешовіністичної Білорусі. І реально поліщукам заливали сала за шкуру аж ніяк не білоруські шовіністи (таких, мабуть, і в природі немає), а російські більшовики-імперці. Позитив був тільки в тому, що поліщуки залишилися на землі предків, ще добрих півстоліття розмовляли у містечках і сільській місцевості рідною говіркою, і так, поступово, без насильства, вивчили літературну білоруську мову. Тепер навіть проукраїнським берестейцям вона ближча від української. Принаймні розмовляють нею вільно, тоді як українською – з помилками. Але, попри цю сумну обставину, сентимент до України нікуди не дівся. А білоруський світ (навіть в умовах жорсткого режиму Лукашенка) з таким сентиментом згоден миритися. У Криму ж і на сході окупант жахливіший, «зачистки» масштабніші, біженцями стали навіть частина російськомовних кримчан, бо що може бути страшніше від рафінованого «русского мира», тим паче, підсиленого флотом, авіацією, танками і ФСБ?
Свого часу ми з Горбачуком і Леонюком довго думали про те, як зберегти поліську самобутність, не наражаючись при цьому на конфлікт з патріотичною білоруською інтелігенцією. Адже остання трактує Берестейщину, як свою споконвічну землю, а пінсько-берестейські говірки вважає білоруськими. На щастя, конструктиву додалося, коли підросла молодь. Саме молодші сини й доньки Берестейського краю знайшли формулу, яка всіх влаштовувала: «Ми — етнічні українці, але політичні білоруси».
Білоруський патріотизм берестейців з українським сентиментом досить високий, вони не хочуть бути частиною «русского мира» і все роблять для того, щоб Білорусь була білоруською. А ще вони дуже послідовно працюють над тим, щоб зробити свій край плацдармом українсько-білоруської дружби. Про це говорять і матеріали, розміщені в білорусько-українському альманасі «Справа». Саме з нього я дізнався про таких чудових людей, як Дмитро Щербина й Уладзіслав Ахроменка. Перший – українець з Кривого Рогу, живе й працює у рідному місті. Другий – білорус з Гомеля, який тепер проживає в Чернігові. У «Справі» є переклад білоруською мовою Павличкового тексту пісні «Два кольори», зроблений Дмитром Щербиною:

Як я малы збірався па вясне
У свет пайсці нязнаніми шляхамі,
Аздобіла кашулю маці мне
Чырвоными і чорнымі шывкамі…

Як на мене, то переклад – дуже вдалий; і якщо вже так добре попрацював українець Дмитро Щербина, якщо вже берестейці знайшли спосіб через Мінськ донести високоякісний криворізький культурницький продукт до Львова, то й ми, мешканці українського «П’ємонту», могли б зробити свій внесок. Непогано було б знайти місцевих виконавців білоруського варіанту цієї пісні. А виконувати її можна скрізь – і у Львові, і в Києві, і в Краматорську, Слов’янську, Лисичанську, Сєвєродонецьку… Або й зовсім близько від передової, в зоні АТО. Особливо в тих частинах, де з проросійськими терористами воюють етнічні білоруси.
* * *
Щоб читач мав ще повніше уявлення про те, яку добру, історичної ваги справу робить альманах «Справа», наведу лише початок надрукованого там оповідання берестейця Олеся Поплавського «Час нэ налэжить мэні…». Але писатиму, використовуючи український алфавіт, щоб читачам було звичніше:
«Народився я на Трійцю в 1958 році. Містечко Антополь чи, як його ще називали місцеві люде, Антопіллє, куди привизли народжувати мою вагітну маму, знаходилося не так дальоко от нашого села. На тій час воно мало статус районного центру, там була своя церква, больніца, базар і велика кількість магазінов…».
Ми бачимо, наскільки близька ця говірка до літературної української мови! Я вже не кажу про те, що будь-який волинянин без вагань сприйме Олеся Поплавського за свого земляка.
Альманах «Справа» лише розпочав свою шляхетну працю, але вже видно, наскільки масштабною і потрібною двом нашим народам може бути ця робота. Завдяки приїзду Наталки Бабіної, я вперше почув (хоч давно вже небайдужий до білоруської культури) про поетесу з Харкова Майю Львович. А тут надруковано такі чудові її вірші:

Душа — гебрейська,
 бєларуська
І українська. І людська.
Ви не діліть її…
У цих рядках — справжній маніфест людини, яка народилася в Одесі, перед тим батьки її довго жили в Білорусі (причому родина розмовляла на ідиш), потім Майя пережила евакуацію в Казахстан, потім знову переїхала в Україну і вирішила присвятити своє життя «непрестижній» українській мові та перекладам з білоруської на українську. Їй довго не дозволяли вчитися на українській філології — лише на німецькій. Навіть самому Сталіну довелося писати, щоб дозволив їй навчатися на українському філфаку. Звісно, у ті часи таке ефективне «підкріплення» українській та білоруській культурам було небажаним. Бо не сприяло формуванню «единого советского народа». А Майя Львович писала дуже сильні ідеологічні вірші! І зовсім не радянські... Ось, наприклад:
Іду я на прощу,
Простити прошу я
За те, що народилася
Тридцять третього року…
За те, що принесла радість
Моїй мамі й тату.
Не знала, що помирають
У селах малята…

Ця дивовижна жінка померла зовсім недавно, у липні 2015 року, і я дуже шкодував, що «Справа» не почала виходити раніше. Бо точно знайшов би спосіб освідчитись у симпатії дивовижній поетесі з білорусько-українсько-єврейською душею.
* * *
Я недаремно так довго зупиняюся на презентації діяльності Товариства української літератури при Спілці білоруських письменників. Попри те, що акція була не дуже багатолюдною, але ж ви бачите, яка титанічна робота стоїть за появою «Справи», й якими чудовими можуть бути перспективи українсько-білоруського співробітництва. Особливо з огляду на те, що нам стратегічно важливо контактувати на півночі з білоруською, а не «совковою», проросійською Білоруссю. І якщо Форум створює можливості так активно працювати в цьому напрямку, то уявіть собі – скільки можна зробити усім українцям на всіх інших напрямках! Ось тому й називає його дехто «явищем майже космічним» і навряд чи при цьому дуже перебільшує.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 25.09.2015 > Тема "Душі криниця"