Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3677)
З потоку життя (6894)
Душі криниця (3705)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1606)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
БАЛУХ ПОЧАВ ПРОХОДИТИ РЕАБ╤Л╤ТАЦ╤Ю
Приватна кл╕н╕ка «Нодус», в як╕й найближчими м╕сяцями проходитиме реаб╕л╕тац╕ю та...


ЙОГО НАЗИВАЛИ «СТР╤ЛЕЦЬКИМ БОЯНОМ»…
С╕човий рух в Галичин╕ був позначений неабияким сплеском народно╖ творчост╕, саме в цей пер╕од...


ПРИСВЯТИВ ЖИТТЯ ТЕАТРОВ╤
Хрестомат╕йний автор, знайомий нам з╕ шк╕льних п╕дручник╕в – ╤ван Карпенко-Карий, нин╕...


УКРА╥НСЬКИЙ МОЙСЕЙ – МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ
Духовна велич укра╖нського Мойсея – митрополита Шептицького – безц╕нний дар нашого...


НЕ СТАЛО ВАДИМА РО╥КА…
11 вересня п╕шов з життя Вадим Михайлович Ро╖к, син кримсько╖ укра╖нсько╖ вищивальниц╕-геро╖н╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2003 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 26.12.2003
"ТРЕБА БУЛО ВОЮВАТИ..."
Розмову вела Юлія ДОРОФЕЙ.

Як ми і обіцяли в одному з минулих номерів "КС", розповідь піде про Анатолія Митрофановича Дегтяра, який нещодавно захищав в своєму поштовому відділенні право передплатити "Кримську світлицю". Доля цього мужнього чоловіка варта уваги. Вражає непохитність Анатолія Митрофановича у протистоянні труднощам, горю, його воля до життя. Наша розмова почалася із спогадів про його дитинство, про батьків - перших вихователів його, саме української, душі... 

- Народився я у Дніпропетровську 28 жовтня 1924 року. Мій батько і чоловік моєї тітки були проукраїнськи налаштовані, як тепер говорять, - націоналісти, і брали активну участь в українському громадському житті. Вони, як на той час, були грамотними людьми: дядько з вищою технічною освітою, а батько все життя пропрацював головним бухгалтером. І вони через свою прихильність до українізації України були змушені постійно змінювати місце роботи, переїжджати з міста в місто. Коли мені було десь близько шести років, батьки переїхали на Кавказ. Раніше туди виїхав мій троюрідний дід. Дядько змінив своє прізвище з Сочевана на Сочев. Батько ж мій принципово не став змінювати прізвища. Він тоді сказав: "Хохлом був - хохлом і залишусь". Він виховував мене у чисто українському стилі. Ми жили під Сухумі, в селі Дранди, і сільські діти навіть дражнили мене "бачу-бачу" через те, що я говорив лише українською мовою. Потім батько знайшов роботу головного бухгалтера радгоспу в Новому Афоні, де я і зростав. З 8-го класу я змушений був піти працювати, бо батько мій помер. В нашій родині така жахлива спадковість, як діабет. Скоріше за все і дід мій хворів на цю хворобу - в 33 роки помер. Батько пішов на той світ у 33 роки. Теж, мабуть, був діабетиком. Чому, мабуть? Тому що тоді ніхто не знав про таку хворобу. У мене було двоє синів і теж померли обоє у 33-річному віці. Причина - діабет. Брат мій цього року помер від тяжкої форми діабету, а він молодший за мене на 16 років.
- Як повернулася ваша доля, коли почалася війна? Де ви воювали?
- Втративши батька, я пішов працювати на електростанцію, спочатку
механіком, а потім - електриком. Почалась війна. В січні 1942 року моїх однолітків почали мобілізовувати. Мій дядько був воєнкомом, він сказав, що всіх, кому виповнилося 18 років до червня 1942 року, будуть забирати до армії. А я народився в жовтні. Та сталося так, що двох моїх шкільних друзів - Холова і Горбатенка призвали, а мене - ні: я ще був 17-літнім. Проте до воєнкомату ми пішли всі троє, і я заявив, що піду разом з ними (йшов якраз набір до артилерії).
Так я потрапив до Тбіліського артилерійського училища. Провчився там близько року, отримав звання молодшого лейтенанта. І нас, 80 молоденьких лейтенантів, направили в розпорядження штабу Північно-Кавказського фронту. На одній із зупинок, під час яких солдати ходили чи за пайками, чи на базарчик, на станції Кропоткіне я разом з моїм однокурсником-азербайджанцем відстали від ешелону. Щоб догнати наших, сіли на інший поїзд - товарняк. В цей час налетіла німецька авіація. Стояв шалений гул від бомб, що скидали ворожі літаки. Люди були розгублені від такої страшної несподіванки. Того дня було знищено не тільки наш товарняк, але й усю станцію. Я навіть не знаю, де подівся мій друг. Вранці мені сказали, що є можливість дістатися до потрібного мені штабу полуторками. Отож, я приїхав до місця призначення раніше, ніж наш ешелон. І саме тому мені не дуже пощастило, бо одразу взяли на облік, видали пайок і сказали: "Чекай, готується група. Ми відправимо вас в Геленджик". Приїхали наші хлопці, віддали мені мої речі. Їх направили кудись в інше місце, а я потрапив в Геленджик у склад 165-ї десантної бригади (це саме та, яка десантувалася на Малу Землю). Так і я потрапив на Малу Землю, на якій вже були перші десанти. Був поранений в ногу. За Малу Землю мене обіцяли нагородити орденом Бойового Червоного Прапора. Представлення до ордена було десь наприкінці квітня. Але я його не отримав. Командування знаходилося в Геленджику і судно, яким були відправлені усі документи, затонуло під час німецького бомбування. Та тоді, під час війни, мало хто думав про нагороди.
На Малій Землі пробув з лютого до 3 травня 1943 року. Потім нашу бригаду відправили на Кубань, в станицю Каневську, де нас знову переформували разом з поповненням у 44-й ОВПД (окремий винищувальний протитанковий дивізіон) 218-ї стрілецької дивізії 40-ї Армії. Ми поїхали на фронт. Коли просувалися у районі Бєлгорода, німці розпочали наступ. Ми з ходу вступили до першого бою. Цей бій під Бєлгородом був і для мене першим справжнім. Після того я воював уже в Україні, наша дивізія визволяла Зіньків, Золотоношу, Боромлю, Ромодан, Лубни.
В жовтні 1943-го дивізія переправлялася тимчасовим мостом через Дніпро в районі Канева. Мене послали з колоною машин по снаряди - вже як новопризначеного замість загиблого командира батареї. Ми тільки-но рушили, як налетіла німецька авіація. Всі почали ховатися під скелею, яка була біля цієї переправи. І ті, хто був під нею, - загинули. А хто не встиг, серед таких був і я, - тих прибило глибою піщанику. Я був контужений. Коли мене витягнули з-під завалу - горлом йшла кров, паморочилось в голові. Та нікуди було подітися, на такі "дрібниці" в той час ніхто не звертав уваги. Треба було воювати. До того ж в цих боях загинув наш командир і я заступив на його місце. Пам'ятаю, як зараз, ті протитанкові гармати, вони були такими маленькими. До десанту я не бачив таких, в училищі нам їх теж не показували.
21 жовтня мене поранило вже серйозно - осколками чи то міни, чи то снаряда обсипало всього: два в'їлися в груди, ліву ногу посікло так, що потріскалися кістки. І в цей час надійшло повідомлення, що буде атака, готується наступ на Київ. А я потрапив до евакогоспіталю. Там мені дали цілий казанок горілки. Випив. Більше нічого не пам'ятаю. Прокинувся і подумав, що лежу вже в могилі, так погано мені було. Проте це був якийсь погріб. Лежав на підлозі. Морозило. Навколо валялися якісь пусті кошики, сітки. Видно, мене заховали тут після операції, тому що нагорі йшов бій. Скільки я там пробув - не знаю: може, добу. Дивізія пішла, мабуть, далі, бо стало тихо. Лежав безпорадний. Почув, як поруч хтось перекликається. Почав кричати, аби мені допомогли. Уже не сподівався на порятунок, коли раптом почув: "Слухай, тут ось поранений лежить". Це були бійці, які після бою підбирають поранених та загиблих. Вони мене і витягли з того підвалу та відправили до госпіталю.
Почали мене лікувати по-справжньому вже в Прилуках. Взимку став поправлятися. Зняли гіпс і сказали, що потрібно розробляти суглоби. Натягли на ноги валянки і дали лижі. А я ніколи на них не їздив! Відштовхнувся, лижі поїхали, а я лишився. Словом, дотренувався, поки кістка не тріснула знову, а згодом рана почала гноїтися. Отож, мене з Прилук перевели до Мілікеса. Саме в цей час там знаходився професор Калюжний, який приїхав спеціально оперувати якогось полковника. Коли мене вели на перев'язку, професор проходив коридором, побачив і сказав: "Дайте його мені". Після його операції в мене все загоїлося. Проте я все одно почував себе погано. А воювати комусь було треба. Та й кому пожалієшся на своє нездужання!
Запасний полк, в який мене направили з Казані, дислокувався в Білорусії - під Мінськом. Тільки-но приїхали, розмістились і зразу ж пішли на стрільби. Я ліг, відстрілявся, а встати не зміг. Жахливий біль. В санчастині мене оглянули і відправили у мінський госпіталь. Виявилось, що в мене тяжка форма плевриту. Я задихався. Там я  два тижні лежав непритомний. Думаю, коли я лежав у тому підвалі, застудив собі легені. Лікувався довго. Коли плеврит уже майже вилікували, під час рентгену визначили, що у мене туберкульоз легенів. Перевели в інший госпіталь. 6 травня 1945 року мене комісували як інваліда війни. Я, правда, отримав одну нагороду - орден Червоної Зірки - за рятування мосту через річку біля села Богуславець.
- Пане Анатолію, чим ви займалися після війни?
- Повернувшись додому, в Абхазію, я був у розгубленості: куди податися, де працювати? Мій дядько під час війни працював в Новому Афоні в автомайстерні Чорноморського флоту, їх евакуювали до Севастополя, коли Крим був уже звільнений. Він тоді сказав мені: "Те, що ти офіцер, тепер тобі ні до чого. Треба отримати спеціальність. Закінчуй 10-й клас і приїзди до мене. Тут і підлікуєш свої легені, і вчитися будеш". Так я потрапив до Криму. Вступив до стоматологічного технікуму. Поряд був технікум радянської торгівлі, хлопці з якого запропонували: іди вчитися до нас, мовляв, в такий тяжкий повоєнний час торгівля - це хоч якийсь кусень хліба, а ти ще до того ж хворий, які ж пацієнти до тебе підуть. Я їх послухався і закінчив торговельний технікум. Працював старшим товарознавцем в Алушті, згодом -  директором  мережі роздрібної торгівлі. Вступив до інституту в Сімферополі. Після його закінчення почав працювати старшим інспектором Кримської інспекції державного резерву СРСР. Ця контора була невеликою (начальник, три інспектори і прибиральниця), проте дуже важливою - приймати і, за рішенням уряду, розподіляти державні резерви (вугілля, боєприпаси, продовольство, цукор в організаціях, холодильники тощо). Я був інспектором з продовольства, до того ж інспектором з повноваженнями номенклатури міністра державного резерву СРСР. Я навіть був на прийомі у міністра. Пам'ятаю, перш ніж я потрапив до нього, протягом двох місяців мене перевіряли. Зарплату виплачували, а до роботи не допускали.
Через два роки викликали мене до обкому партії, де сказали, що держава мене вчила для того, щоб я працював саме в торгівлі, а я, бачте, перейшов працювати зовсім в інше відомство. Мовляв, пишіть заяву про звільнення за власним бажанням, а в сфері торгівлі ви повинні все ж пропрацювати хоча б три роки. Як виявилося, завідувача відділу обкому з торгівлі переводили на посаду завідувача міського обласного торговельного відділу облвиконкому, і він підбирав собі кадри. І мене перевели працювати начальником управління продовольчих товарів в управління торгівлі облвиконкому.
Потім я був першим заступником управляючого "Кримкурортторгу". Ця організація (в ній налічувалося близько 28 тисяч працівників) забезпечувала промисловими і продовольчими товарами всю торговельну мережу (магазини, громадські їдальні, оздоровниці) курортних міст Криму, а також ресторани Сімферополя та в аеропорту.
В часи, коли йшла реорганізація управлінських структур, багато чиновницьких кадрів залишилися без роботи. І я не став винятком, до того ж був безпартійний. Змінив чимало місць роботи. Останнім часом, перед тим, як пішов на пенсію, був страховим агентом.
- Анатолію Митрофановичу, як ви познайомилися з нашою газетою?
- Вийшовши на пенсію, я захотів поновити свої знання української мови. Записався в маленьку міську бібліотеку, що коло дому, бо не маю змоги ходити далеко. Але там нічого із сучасних українських видань немає.  Випадково дізнався, що виходить в Сімферополі українська газета. Купив, почитав. Вона мені сподобалась. З тих пір і донині передплачую "Кримську світлицю". Вже і на наступний 2004 рік передплатив. До речі, я раніше і "Крымскую правду" отримував, та, проте, відмовився від неї. А причина в тому, що вона мене ображає як українця, громадянина України. Вона занадто антиукраїнська, просто проглядається якась шалена ненависть її головного редактора до всього українського. А "Кримській світлиці" хочу побажати ще гостріших публікацій в боротьбі за повагу до України в Криму. Знаю, що тут нелегко вижити українськомовній газеті. Проте, тримайтеся, бо ви нам, простим українським кримчанам, дуже потрібні.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2003 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1589

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков