Версiя для друку Обговорити в форумi

Енергетика Незалежності

От і минає літо. Скоро після задушливої літньої спеки в наші краї неквапливими кроками прийде осінь. Ще кілька тижнів щедрого тепла, погожої днини, короткий період нестримного буяння кольорів, де бездонно-прозора блакить неба змагається з золотом та кармазином прощального убрання землі, — і небеса затягнуться паволокою сірих хмар, а те, що ще вчора цвіло, буяло і радувало око, облетить і, втоптане у бруд, вкотре засвідчить про тлінність всього сущого.
Для поета, художника, філософа осінь — неймовірна пора. Якби її не було, її обов’язково слід було б вигадати, адже література, мистецтво, філософія багато б утратили без неї. Але ж осінь у наших краях — то ще й брак тепла, нагадування про холоди довгої зими.
Опалювальний сезон був, є і, боюсь, ще довго буде головним болем для господарників усіх рівнів. Ми не будемо згадувати тут про зношені до краю тепломережі, що не доносять до споживачів часом і половини тепла, не будемо писати про вкрай неефективні, прожерливі бойлерні, про беззахисність споживача, який, не маючи відповідних приладів, не може навіть довести неякісність наданої йому послуги. Позирнімо, за порадою безсмертного Козьми Пруткова, в корінь проблеми. Хтось скаже, що тим коренем є відсутність достатньої кількості газу вітчизняного виробництва і, відповідно, потреба закуповувати його за кордоном за цінами постачальника. Згадуючи, як протягом чи не всіх років незалежності наша північно-східна сусідка щоразу на початку зими починала безсоромно тиснути на нас цінами, а останнім часом і закручувати під Новий рік вентилі, галасливо, на весь світ звинувачуючи крадькуватих хохлів у незаконному відборі газу, в несплаті за наданий газ, здавалось би, важко не погодитись з тим. А все ж, спробуймо поглянути на проблему під дещо іншим кутом.
Так, за розрахунками уряду (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/410-2015-%D1%80), цього року Україна споживе 54 235 млрд. кубів газу (що, попри втрату Криму та східних регіонів Донбасу з їхніми промисловими апетитами споживання, трохи дивно, бо майже дотягує до рівня 2009 року — 55,9 млрд. куб. м). Потреби безпосередньо населення при тому складають лише 14 млрд. куб. м. Обсяг газу власного видобутку, за розрахунками уряду, становить 19,537 млрд. куб. м. Здавалось би, власного газу, як про те твердять чимало «фахівців», нам з лихвою вистачить. Впевнений, що так воно, зрештою, й буде, коли навчимося не тринькати його бездумно. Нині ж ми надто спростили б проблему, скинувши з розрахунку потреби немодернізованих теплогенеруючих підприємств (тих самих, які поставляють до споживача не більше половини згенерованого тепла, пускаючи решту на обігрів Всесвіту за наш рахунок), потреби ще більш енергозатратних промислових підприємств, апетит яких, попри те, що чимало їх опинилося на окупованій території, дивним чином зменшився лише на 6 млрд. куб. м, порівняно з довоєнним 2009 роком, та потреби бюджетних установ. Себто – хоч круть, хоч верть, а ми таки змушені закуповувати значні обсяги газу в інших країн.
Раніше це майже безальтернативно була Росія. Попри відверті звинувачення у крадіжках того газу, ані українські уряди, ані сама Росія нічого не робили, аби хоч якось змінити ситуацію. Причина того, безсумнівно, полягала в тому, що такий стан речей влаштовував як одну, так і іншу сторону, адже мегаприбутки від краденого отримували, через відомі всім фірми-«прокладки», не якісь там нікому невідомі жучки, а найвищі урядовці обох держав. При тому Росія отримувала солідний бонус, доводячи перед цілим світом неспроможність злодійкуватої української влади, квазійність, несправжність Української держави. Чи помічали ми той безсоромний дерибан, чи усвідомлювали, до чого йшлося? А, певно ж, так, бо все було настільки очевидним, що не викликало жодних сумнівів у кожного, хто мав на плечах голову, а також очі. Чи пробували хоч якось відцуратися від демотивуючої, згубної залежності від імперських амбіцій Росії? Попри дуже обмежені можливості впливу народу на політику привладної верхівки, маємо все ж зазначити, що вимоги диверсифікації поставок енергоносіїв звучали і на акціях «Україна без Кучми», і в часи Помаранчевої «революції». Інша річ, що ані влада бандитів, ані влада «революціонерів» не мали ані найменшого бажання відмовитися від надійного джерела неймовірних прибутків.
Але ж чи були насправді можливості диверсифікувати поставки того ж природного газу в Україну? Qui quaerit reperit, — казали мудрі латиняни — хто шукає, знаходить. В цьому сенсі хотілося б згадати багаторічні намагання мого доброго товариша, тепер уже колишнього голови профспілки ДАТ «Чорноморнафтогаз», пана Ярослава Баб’юка переконати українську владу в нагальній необхідності позбутися тотальної залежності від російських поставок газу. То не були чисто теоретичні мудрування. На підтвердження свого проекту пан Ярослав надавав попередні економічні розрахунки, виконані першим завідувачем кафедри морських нафтогазових технологій (МНГТ) Івано-Франківського інституту нафти і газу (тепер ІФНТУНГ), доктором технічних наук, професором Романом Яремійчуком. Згідно з тими розрахунками, Україна могла б отримувати щонайменше третину потрібного їй імпортованого газу з африканського континенту, точніше, з Алжиру. Задля того не було потреби прокладати жодних газопроводів. Натомість необхідно було побудувати принаймні чотири газовози (робочі місця для суднобудівників Керчі чи Миколаєва) або ж винайняти їх на перших порах; необхідно було домовитись з Туреччиною про вільний прохід тих газовозів через Дарданели та Босфор та збудувати ЗПГ (LNG) термінал регазифікації в одному з портів або на вже встановлених у морі платформах. Навіть враховуючи затрати на будівництво суден та терміналу, проект обіцяв у перспективі зниження вартості газу принаймні втричі. Але ж головним при тому залишалася навіть не менша ціна, а диверсифікація – привілей не залежати від забаганок монопольного постачальника.
Проект цей було вперше запропоновано ще за президентства Леоніда Кучми. Для розгляду його було проведено засідання уряду, але на тому все й скінчилося. Вдруге його було запропоновано на розгляд помаранчевому уряду Юлії Володимирівни, але, схоже, він нікого не зацікавив і цього разу. І це при тому, що, як ми пам’ятаємо, саме в цей час Росія почала відверто використовувати газовий важіль для досягнення своїх геополітичних цілей.
Востаннє цей проект було подано на розгляд НАК «Нафтогаз» за президентства Віктора Януковича. І знову тиша.
Як бачимо, проект, який обіцяв не лише диверсифікацію поставок газу, що за будь-яких розкладів означало забезпечення енергетичної незалежності держави Україна, а й чималі економічні вигоди, не цікавив її найвищих очільників. А проте ж цілком очевидні вигоди його, які обіцяли мільярдні прибутки, не могли пройти повз увагу привладних ділків. Як би там не було, але 25 серпня 2010 року, рівно п’ять років тому, указом Президента України було ініційовано будівництво ЗПГ терміналу в порту Південний, що на берегах Григорівського лиману. Більше того, проекту було надано статус національного! Здавалося б, можна лише порадіти за Україну, але деякі деталі неприємно насторожували. Найперше, про тих, хто насправді зініціював проект, навіть не згадувалось. Натомість випливло ім’я наближеного до Сім’ї олігарха.
Проект, звісно, не є суцільно бездоганним. Якщо прибрати заполітизовану складову, політику викручування рук Росії, то «трубопровідний» газ, безсумнівно, дешевший. Саме тому «реверсний» газ з Європи, як ще один шлях диверсифікації, є дуже вдалим рішенням. Іншим мінусом проекту є велика залежність від країни, яка контролює морські протоки, – в даному випадку від Туреччини. Якраз тепер під тиском Росії турецький уряд заперечує проти проходу LNG танкерів через свої протоки. Але мудра дипломатія та наполегливість у досягненні поставленої мети – здійсненні реальної диверсифікації енергоносіїв, зокрема природного газу, здатні подолати і серйозніші перешкоди. Варто пам’ятати лише, що пута енергетичної залежності мають бути скинуті в будь-якому разі. Що то дає, можна продемонструвати лише на одному прикладі: коли робота щодо створення литовського LNG терміналу (Клайпеда) набула реальних обрисів, лише одне це змусило «Газпром» знизити ціну природного газу для Литви приблизно на 23% (з $480 до $370 за тисячу кубометрів). Нині будівництво газового терміналу в Південному триває, хоча й повільними темпами. Завершення його заплановано на 2018 рік, тож українські дипломати ще мають чимало часу. Головне, не марнувати його.
Хвилює, насправді, інше. А саме те, що наша держава в особі своїх найвищих урядовців, власне, очільників, безсоромно гендлює інтересами України – нашими з вами інтересами, і нафтогазова сфера є тут чи не найпоказовішою.
Корупційний скандал з «вишками Бойка», внаслідок якого Україна втратила сотні мільйонів, не мала жодних правових наслідків для його головного фігуранта. Ми вже не мовимо про те, що всього двома роками пізніше, навесні 2014 року, українська влада ганебно здала ті СПБУ, на які покладалися такі надії, – і «Петра Годованця», і «Незалежність» (!!!), а ще найновіші і найпотужніші чорноморські буксири «Федір Урюпін» та «Мис Тарханкут», що привели ті СПБУ до України (за кожен з яких, до слова, теж було переплачено по 25 млн. доларів), а ще – дві інші СПБУ: «Сиваш» та «Таврида», а ще – унікальний технологічний флот спеціалізованого порту Чорноморськ, без якого Україні нічого й мріяти, щоб підступитися найближчими десятиліттями до енергоносіїв на шельфі. Чи згадує хто сьогодні в українському уряді про одне з найпотужніших кранових суден світу (вантажопідйомність 800 тонн) — плавучий кран «Титан-2»? Чи здогадуються взагалі про його існування? Хто отримує орендну плату за його роботу в Мексіканській затоці – все той же «Чорноморнафтогаз»? Та що там флот, що там порт! Нездари, які засіли сьогодні на Печерських пагорбах, палець об палець не вдарили, аби відстояти права України на її шельф, на якому за якихось сорок шість миль від українського берега (тридцять дві милі до острова Зміїний, Україна, вісімдесят шість – до мису Тарханкут, Крим) сьогодні безперешкодно працюють щедро подаровані турчиновими-яценюками новоявленому об’єкту федерації і «Петро Годованець», і «Незалежність», забезпечуючи здобутим нашим газом свою незалежність від України.
Осінь… Вона завжди налаштовує нас на меланхолійний лад, змушує тверезішим оком дивитися на життя, сприймати його зваженіше, але й гостріше. Може, тому подумалось, що можна як завгодно голосно кричати «Слава Україні», можна як завгодно високо здіймати жовто-блакитний стяг, виголошуючи при тому проникливі промови, але коли в прихистку твоєї влади пацюкуваті бойки-онищенки (а хто там розчищав їм дорогу в депутати?) продовжують і сьогодні дерибанити Україну, накладаючи свої загребущі руки на все нові газові родовища, це створює неприємний дисонанс. Дисонанс той, насправді, настільки серйозний, що часом у шумі прибою мені вчувається грізний гуркіт сталевих барабанів Майдану. Чи чуєте ви його, панове?

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2015 > Тема "Резонанс"