"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2003 > Тема "Урок української"
#52 за 26.12.2003
"СИНОЧКИ, РЯТУЙТЕ УКРАЇНУ!"
Тамара СОЛОВЕЙ.
Травневий кольоровий дивограй. Тихий став, пологий берег, замріяна зелена долина. І могила - звичайний хрест й металева огорожа. То хто ж в ній спить? І про що шепочуть віти калини, яка низько-низько схилилася над цією могилою? "Там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положили..." Чий це голос? Звідки він лине? Певне, з самого серця, бо не калина насправді ж декламує ці вірші? З серця землі нашої, що зветься Україною, з серця простої жінки-матері, яка регулярно відвідувала ці місця, і дасть Бог, буде відвідувати й надалі - Віри Яківни Тихоненко. Те, як поетично сприймає її душа світ, відчуваєш в кожному слові. Можливо, тому, що тема нашої розмови - це незвичайна зустріч, яку мала Віра Яківна на Шевченковій землі, де гойдалася колиска нашої української поезії. Сьогодні ця колиска - в Шевченковому музеї, в Моринцях. А та, що її гойдала, "й свою нудьгу переливала в свою дитину", - спить непорушним сном під розлогою калиною в с. Кирилівці (нині Шевченкове), неподалік від ставу, музею, відреставрованої її колишньої хатинки та пам'ятника тринадцятирічному синочкові. І щоразу, буваючи в с. Шевченковому упродовж кількох років (тут навчалася в школі мистецтв онука приблизно того ж віку, що й хлопчик, увічнений в бронзі), Віра Яківна подовгу стояла біля могилки його матусі і думала про своє, про наше, про всезагальне. Це з її ініціативи маленька ялтинська бандуристка Таня Бєлова перервала своє навчання в місцевій музичній школі і переїхала до школи-інтернату, що в с. Шевченковому Звенигородського райо-ну Черкаської області. І не тому, що там були родичі чи друзі, - рідні лишилися в Криму. А тому, що саме та земля, як вважали Таніна бабуся і мати Ірина, була найріднішою для кожного українця. І тієї аури, що оточувала на ній 11-річну дівчинку, та мовного середовища не могла їй ні забезпечити, ні компенсувати південнобережна Ялта - найблискучіший з кримських курортів, відомий далеко за межами нашої держави. Бо цей "діамант Криму" має інший енергетичний заряд, і з ялтинськими екзотами погано римується наша тиха, сумна, мелодійна українська бандура. Хоча саме вони, ці екзоти та чисте запашне повітря сорок років тому привабили сюди Віру Яківну, що родом з Луганщини, де працювала на шахті лебідчицею і стала інвалідом її власна, теж недовговічна матуся. Чорний від сажі сніг, густе задимлене повітря Лисичанська - такими були "барви" її власного дитинства. Нинішнього навчального року Таня Бєлова стала вже студенткою Сімферопольського музичного училища ім. Чайковського. А навесні, коли бабуся поїхала забирати її після закінчення школи мистецтв додому, і відбулася та незабутня зустріч, що і стала причиною цих ліричних роздумів. Зазвичай наблизившись до могилки, Віра Яківна побачила біля неї групу чоловіків, котрі, як їй здалося по жвавій розмові і жестикуляції, щось планували. Обличчя одного з них виявилося дуже знайомим. - Це Ви, Вікторе Андрійовичу? - запитала несміливо жінка, підійшовши до групи. - Я, - відповів той, календарик з чиїм портретом був у Віри Яківни завжди з собою. Відбирати багато часу на розмову у такої поважної громади жінка не рішилася. Але найголовніше таки сказала, почула і побачила. Віктор Андрійович Ющенко познайомив її з братом, з депутатами Верховної Ради України, серед яких - Юрій Костенко. А вона розповіла, що сама з Криму, а також про ті почуття, які охоплюють її побіля цієї могили. І раптом не витримала: прорвалося те, що нуртувало в її душі довгими роками, не знаходячи виходу: - Синочки мої, рятуйте Україну! - видихнула мати, відчувши на мить свою духовну спорідненість з усіма матерями нашої української землі, як і з тією матір'ю, що спала під калиною. Але чи спала? Вірі Яківні запам'яталися слова однієї з проповідей, що чула в церкві: у Бога немає мертвих... І все це дало їй право не лише стати поруч з високоповажними депутатами, але й подивитися на них нібито згори - з вишини своїх прожитих років, свого материнства - як на власних дітей, котрих можна і наставляти, і направляти, хоча зростом вона була чи не вдвічі за них нижчою. Здається, почуття це передалося й іншим. Першим обняв і поцілував матір Віктор Ющенко, потім - його брат, потім - хтось з депутатів... - Будемо, будемо рятувати, - пообіцяли вони їй. На згадку сфотографувалися всі разом. Це була радісна мить. І Віра Яківна відчувала: її поділяє з ними і безсмертна душа Кобзаревої матері. Минуло півроку. Але не блякнуть кольори того травневого дня. Віра Тихоненко пригадує в деталях, що сказала тоді людині, з якою пов'язує свої найкращі надії на майбутнє, а що, навпаки, - не встигла сказати. - Вони були без охорони чи якихось супроводжуючих осіб, котрих так природно бачити побіля визначних людей. І прийшли сюди за покликанням серця, а не для того, щоб промелькнути десь на телеекрані, - ділиться вона враженнями. Наша розмова затягнулася. Всі ми троє: і Віра Яківна, й Ірина, і я мріяли про майбутнє, що лише бриніло в надіях, але не мало реальних контурів. Мріяли, як і багато поколінь українців до нас.
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2003 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1571
|