Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#32 за 07.08.2015
ЯК ЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО БУЛО ШАНУВАТИ УКРА╥НУ!

Слово - зброя!

У мене в руках незвичайна книга, видана 1998 року Головною спец╕ал╕зованою редакц╕╓ю л╕тератури мовами нац╕ональних меншин Укра╖ни, упорядкована братами Борисом та Костем Хоменками, художньо оформлена Жаннетою Присяжною, з двома передмовами — академ╕ка ╤вана Дзюби та брат╕в-упорядник╕в. У н╕й ш╕стдесят дев’ять раз╕в надруковано один ╕ той же славетний в╕рш! Ш╕стдесятьма дев’ятьма мовами народ╕в св╕ту в алфав╕тному порядку за найменнями народ╕в — в╕д аварсько╖, агульсько╖, азербайджансько╖, алюторсько╖, англ╕йсько╖ до чукотсько╖, юкагирсько╖, якутсько╖, японсько╖! Це — в╕рш В. Сосюри «Люб╕ть Укра╖ну». В к╕нц╕ книги упорядники дали коротк╕ дов╕дки про вс╕х перекладач╕в.
Вже з’явилася в газет╕ «Осв╕та» (за 14-21 кв╕тня 1999 року) прекрасна реценз╕я професора А. Подолинного. Нема╓ сумн╕ву, будуть ще.
Мен╕ душа промовля╓ не реценз╕ю на книгу чи в╕рш, а розпов╕дь про весь укра╖нський народ, окремих його син╕в, у тому числ╕ ╕ мене самого, в ураганах под╕й мо╓╖ пори. В ц╕й розпов╕д╕ багато пр╕звищ, Сосюр╕ та його в╕ршев╕ в╕дводиться небагато м╕сця, але без такого велетенського тла сучасний читач, гадаю, не осягне всього значення як того в╕рша, так ╕ появи його антолог╕╖ ст╕лькома мовами. Отож розпов╕даю...

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ, письменник
ЯК ЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО БУЛО ШАНУВАТИ УКРА╥НУ!
Mедитац╕╖ в╕д незвичайно╖ антолог╕╖

Вихований радянською школою, де мен╕ говорили про р╕вн╕сть нац╕й в СРСР ╕ чи не трет╕м-четвертим було слово «╕нтерна-ц╕онал╕зм», спов╕дуючи його як ╓дино в╕рну нац╕ональну пол╕тику, я з жовтня 1943 року, в╕с╕мнадцятил╕тн╕й, з╕ткнувся з геть чисто ╕ншою, приголомшливою д╕йсн╕стю, яку по в╕йн╕ п╕д загрозою найлют╕ших покарань замовчували, а дехто заперечу╓ ╕ нин╕. Та хоч на голови хай стають ╕ дригають ногами, а було те, було, було! Хто заперечу╓, у того н╕ сов╕ст╕, н╕ чест╕. Про таких башкирське присл╕в’я: «Безсов╕сний не зупиниться», себто здатний на безперервн╕, неск╕нченн╕ лукавства, облудництва, ошуканство, ╕нш╕ мерзоти.
А кажу ось про що. На фронт╕, певна р╕ч, небезпечно, але про таке ╕ подумати ран╕ш я не м╕г: можна було загинути в╕д того, що ти... укра╖нець, який зазнав окупац╕╖!
«Наотсиживались на сале в кукурузе, пока мы кровь проливали! Вас первыми нужно посылать на передовую, чтобы искупили вину!» — почули ми, новобранц╕, з першого дня призову. ╤ йшло це в╕д командир╕в, п╕дхоплювалося й поширювалося тими рядовими, як╕ в окупац╕╖ не були.
Чулася зневага ╕ до ╕нших нац╕ональностей. ╢вре╖, наприклад, н╕бито проливали «желтую кровь» ╕ мр╕яли про «кривые ружья, чтобы стрелять из-за угла», хоч серед нас, солдат╕в, були ╓вре╖ ╕ воювали не г╕рше за ╕нших. Зневажалися «нацмени», яких ще називали «юлдашами», «чучмеками», «чурками», «чернозадыми». Розпов╕дали, що начебто вони з лементом кидалися до пораненого товариша, чим користалися н╕мц╕, накриваючи в цей момент зб╕говища м╕нометним вогнем... Такого на фронт╕ я н╕коли не бачив, але чув про це до к╕нця в╕йни.
Як м╕льйони с╕мей, наша не встигла евакуюватися, таким стр╕мким був в╕дступ радянських в╕йськ. Було тод╕ мен╕ 16 рок╕в. В окупац╕╖ я став учасником партизансько╖ боротьби. Можу вважати чудом, що залишився живий. Та говорити, що два роки партизанив, було марно. Письмове визнання, партизанський квиток ╕ нав╕ть медаль «За в╕двагу» були мен╕ вручен╕ аж п╕сля в╕йни. А без цього у в╕дпов╕дь чув:
— А где документ?
Або:
— А кто тебя там оставлял?
Тобто для партизансько╖ боротьби на окупован╕й територ╕╖ мене повинн╕ були спец╕ально залишити. Без цього перебування в окупац╕╖ було «отсиживанием в кукурузе на сале»... Коли в╕дпов╕дав, що наша партизанська група була «самод╕яльною», загадково хмикали:
— Ага! Понятно...
Не враз, поступово, чуючи той дур ╕ в╕д нижчих чин╕в, ╕ полковник╕в, я почав розум╕ти, що все те йде з дуже владущих верх╕в ╕ все, що чую, — то в╕длуння ╕ мавпування, але може об╕рвати чи скал╕чити не лише мою долю. Так воно й було...
31 с╕чня 1945 року О. Довженко записав у щоденнику: «Сьогодн╕ роковина мо╓╖ смерт╕. 31 с╕чня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, ╕ окривавлен╕ частини мо╓╖ душ╕ було розкидано на ганьбу й поталу на вс╕х зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало ╕ поганило мене». Таким було покарання за к╕носценар╕й «Укра╖на в огн╕».
28 серпня 1943 року Олександр Петрович ознайомив з╕ сво╖м твором М. С. Хрущова, про що зробив такий запис: «Читав сценар╕й М. С. до двох годин ноч╕ у с. Померках. П╕сля читання була досить довга при╓мна бес╕да. М. С. сценар╕й «Укра╖на в огн╕» дуже сподобався, ╕ в╕н висловив думку про необх╕дн╕сть надрукувати його окремою книжкою рос╕йською та укра╖нською мовами». Розхвалював сценар╕й ╕ Маленков. Ось запис 5.╤Х.1943 року: «В╕н дякував ╕ в╕тав мене з приводу «Битви», що вподобалась Уряду ╕ Пол╕тбюро надзвичайно... Говорили про «Укра╖ну в огн╕»... В╕н дав мен╕ згоду на те, аби видрукувати «Укра╖ну в огн╕» всю ц╕лком ╕ негайно».
А 26.Х╤.43 р. — запис про перший хряск╕т грому: «...Моя пов╕сть «Укра╖на в огн╕» не сподобалась Стал╕ну, ╕ в╕н ╖╖ заборонив для друку ╕ постановки...». Стал╕н звинуватив митця «в укра╖нському нац╕онал╕зм╕», звичайно, «буржуазному». Це був страшний вирок.
Довго було та╓мницею, що ╕ ким говорилося на зас╕данн╕ Пол╕тбюро ЦК ВКП(б) у Кремл╕ 31 с╕чня 1944 року, коли було розтоптано творчу долю О. Довженка. Та╓мницю розкрив лише недавно син М. Рильського — Богдан Максимович, нин╕ уже пок╕йний. На тому зас╕данн╕ разом з О. Довженком, О. Корн╕йчуком ╕ М. Бажаном був присутн╕й М. Т. Рильський, 13 травня 1943 року обраний в╕дпов╕дальним секретарем правл╕ння Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Це ╓диний випадок у житт╕ М. Рильського, коли в╕н був запрошений на зас╕дання ЦК ВКП(б), де бачив ╕ чув Стал╕на. Повернувшись п╕зно вноч╕, Максим Тадейович докладно все розпов╕в дружин╕, а малий Богдан, вражений тим, що тато зустр╕вся з самим Стал╕ним, закарбував у пам’ят╕ чи не кожне слово. Через багато рок╕в Богдан Максимович неодноразово перепов╕дав мен╕ чуте тод╕, читав уривки спогад╕в про батька (вони були випущен╕ у св╕т окремою книжкою «Мандр╕вка в молод╕сть батька» у 1995 роц╕ видавництвом «Молодь» уже п╕сля смерт╕ Богдана Максимовича).
Жодного обговорення «Укра╖ни в огн╕» членами Пол╕тбюро не було. Упродовж усього зас╕дання тривав монолог одного Стал╕на, що тримав у руц╕ машинопис «Укра╖ни в огн╕», поряблений п╕дкресленнями червоним ол╕вцем. Монолог зводився до того, що О. Довженко «преувеличивает роль Украины и ее народа в этой войне».
«Стал╕на, звичайно, н╕хто не перебивав, — чита╓мо у спогадах Богдана Максимо-вича. — Лише Бер╕я к╕лька раз╕в вихоплювався з репл╕кою: «Да, Довженке нужно вправить мозги...» — очевидно, йому дуже подобався висл╕в командувача Горлова ╕з «Фронту» Корн╕йчука. Олександр Петрович сид╕в за столом напружений ╕ дуже бл╕дий. ╢дине, чого хот╕лося в т╕ хвилини, казав батько, це кудись поб╕гти й принести йому води. Десь на середин╕ свого виступу Стал╕н зупинився навпроти Корн╕йчука ╕ запитав: «А что думают по поводу сценария товарища Довженко руководители Союза писателей Украины?». ╤ хоч батько на той час уже був кер╕вником Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, Стал╕н його особисто не знав ╕ тому запитання було, безперечно, звернене не до нього. Ще не встиг як сл╕д збагнути сенс запитання, згадував Максим Тадейович, як Корн╕йчук, який сид╕в з ним поруч, стр╕мко п╕дв╕вся ╕, н╕ секунди не вагаючись, в╕дпов╕в: «Они разделяют вашу точку зрения, товарищ Сталин!». На тому обговорення, якого, власне, не було, — був одноос╕бний стал╕нський присуд, — ск╕нчилося. Запрошен╕ вийшли...».
Де й под╕лася люб’язн╕сть М. Хрущова. 31.Х╤╤.43 року в╕н в╕дмовився прийняти автора так розхвалено╖ ним «Укра╖ни в огн╕». Зустр╕ч в╕дбулася аж 31.╤.44 р., про що в щоденнику О. Довженко записав: «Сьогодн╕ був у М. С. Х. Тяжке побачення, ╕ зараз ось уже минуло дв╕ години, ще не пройшло гн╕тюче бажання вмерти. Аби не жити, не в╕дчувати жорстокост╕ людсько╖. Се н╕би був не М. С., ╕ я був н╕би не я. Був холодний, безжал╕сний небожитель, суд-дя ╕ винуватий, аморальний злочинець ╕ ворог народу, себто я». Зак╕нчилася зустр╕ч погрозою Хрущова: «Ми ще повернемося до розгляду вашого твору. Цього ми вам так не залишимо...».
У зв’язку з цим випадком ще раз поверн╕мося до перепов╕д╕ Богдана Рильського про зас╕дання Пол╕тбюро 31 с╕чня 1944 року: «Був ╕ такий, як тепер розум╕ю, дуже прикрий для подальшо╖ дол╕ Довженка випадок. Стал╕н п╕д╕йшов близько до нього й промовив: «Скажите, товарищ Довженко, может быть, кто-то вас поддерживал, утверждал, что сценарий хорош, остро написан?». Довженко в╕дпов╕в: «Нет, никто не поддерживал». Хрущов, Маленков були поруч, н╕мували...
11 липня 1945 року високопоставленим чиновником було сказано: «Вы будете работать в Москве. Я не советую Вам ехать на Украину. Вам не надо туда ехать...». На все подальше життя лягло на митця тавро «укра╖нський нац╕онал╕ст», якому не можна нав╕ть побувати в Укра╖н╕. Протягом усього подальшого життя О. Довженко так ╕ не м╕г зрозум╕ти, в чому Стал╕н побачив той страшний укра╖нський нац╕онал╕зм. Але 27 липня 1945 року таки жахнувся в╕д приголомшливого висновку: «Товаришу м╕й Стал╕н... невже любов до свого народу ╓ нац╕онал╕зм?». Так сяйнула моторошна ╕стина. Нац╕онал╕змом Стал╕н назвав зображення подвиг╕в укра╖нського народу у в╕йн╕ з фашистськими загарбниками!».
Один з персонаж╕в к╕нопов╕ст╕ старий полковник н╕мецько╖ розв╕дки Ернст фон Краузе каже про укра╖нський народ: «Я вивчав його ╕стор╕ю. Його житт╓здатн╕сть ╕ зневага до смерт╕ безмежн╕... Так не п╕дкорятися ╕ так умирати, як умирають укра╖нц╕, можуть лише люди високо╖ марки». Ось у якому св╕тл╕ Стал╕н побачив нац╕онал╕зм!
Нац╕онал╕змом визнав Стал╕н так╕ слова: «Як╕ бились люди! Немов ц╕л╕ стол╕ття незламно╖ упертост╕ ╕ бойових щедрот розкрилися раптом у Вернигорах, Труханових, Вовках ╕ Якимахах. Р╕дна батьк╕вська земля умножила ╖х гн╕в ╕ силу бойового запалу».
«Нац╕онал╕стичним» було ось яке зображення партизансько╖ боротьби на теренах Укра╖ни: «То були люди, яких н╕що в св╕т╕ не могло вже спинити, н╕ обеззбро╖ти, н╕ втихомирити. Молод╕ юнаки, п╕дл╕тки ╕ стар╕ батьки, нав╕ть д╕вчата, котрим у стол╕ттях не снилось таке життя, творили в загонах сувору помсту народу». Це Довженко писав про мене, мо╖х друз╕в-однол╕тк╕в, мого тата...
...Нескоро ми одержали партизанськ╕ квитки, нав╕ть бойов╕ нагороди, а тато м╕й так ╕ не дочекався письмового визнання: прийшло п╕сля його смерт╕. Аж у 1985 роц╕ нев╕домий мен╕ М. Ктитар╓в у документальн╕й пов╕ст╕ «Двоб╕й» (видавництво «Пром╕нь», Дн╕пропетровськ) немале м╕сце надав описов╕ мо╖х вчинк╕в у партизанськ╕й груп╕.
Т╕льки п╕сля секретно╖ допов╕д╕ М. С. Хрущова 25 лютого 1956 року ╕стина почала з’ясовуватися: Стал╕н у той час, коли О. Довженко створив свою к╕нопов╕сть, планував депортац╕ю з Укра╖ни м╕льйон╕в укра╖нц╕в, як╕ з вини його бездарного кер╕вництва потрапили в окупац╕ю! А к╕нопов╕сть О. Довженка робила цей план безглуздим ╕ злочинним! Жахливий висновок: якби «Укра╖на в огн╕» малювала укра╖нц╕в мерзенними зрадниками, не г╕дними жити на сво╖й земл╕, доля митця була б ╕ншою. Стал╕нов╕ потр╕бний був наклепник на св╕й народ, а не полум’яний його патр╕от!
Стал╕н вилучив роль другого в СРСР за чисельн╕стю народу, народу Укра╖ни, у сп╕льн╕й з ╕ншими народами смертельн╕й боротьб╕ проти загарбник╕в, значення багатом╕льйонних утрат, багато в чому спричинених його ж, Стал╕на, стратег╕чним неуцтвом, про що говоритиме св╕т, якщо його сво╓часно не дез╕нформувати м╕фом про загальне зрадництво укра╖нц╕в, як ╕ кримських татар, чеченц╕в та ╕нших народ╕в. Отож т╕ любов та шаноба до укра╖нського народу, як╕ вклав О. Довженко у свою к╕нопов╕сть, були небезпечн╕ особисто для Стал╕на, а тому ╖х треба було затаврувати як укра╖нський нац╕онал╕зм. Була, думаю, ще одна причина стал╕нсько╖ пол╕тики щодо Укра╖ни. Стал╕н розум╕в, що укра╖нський народ, поки в╕н разом, н╕коли не забуде про Голодомор 1933 року. Лише розпорошений по «отдельным краям СССР», в асим╕л╕зац╕йному тигл╕ серед ╕нших нац╕ональностей, не матиме в╕н змоги притягти орган╕затора до в╕дпов╕дальност╕.
У травн╕ 1945 року Стал╕н виголосив знаменитий тост за рос╕йський народ, ╕ в прес╕, рад╕о завирував небувалого могуття нурт рос╕йського нац╕онал╕зму. Досягнення рос╕йсько╖ культури й науки, талановит╕сть рос╕ян прославлялися як авангард св╕тових. Опов╕дання М. Л╓скова «Л╕вша» видавалося велетенськими тиражами, тисяч╕ раз╕в читалося по рад╕о. На будь-який видатний винах╕д, що збагачував людство, вишукувався рос╕янин, що винайшов те ран╕ше. Це ╕ розумних рос╕ян ставило в незручне становище. Пам’ятаю в╕длунок т╕╓╖ бундючност╕ у 80-т╕ роки, коли працював на далек╕й Чукотц╕ ╕ там було у в╕чн╕й мерзлот╕ знайдено заморожене мамонтеня, на що «Комсомольская правда» в╕длунилася велемовно патр╕отичною статтею п╕д заголовком «Россия — родина слонов!». Реготали мо╖ друз╕-рос╕яни, а пот╕м — ц╕лий св╕т...
Не те було в Укра╖н╕ по стал╕нському хвальному тостов╕. В липн╕ 1946 року ЦК парт╕╖ в Москв╕ суворо звинуватив укра╖нських комун╕ст╕в у недбальств╕ стосовно ╕деолог╕чного кер╕вництва л╕тературою, мистецтвом, наукою, «де ╕сну╓ ворожа буржуазно-нац╕онал╕стична ╕деолог╕я». Це був наказ учинити новий погром нац╕онально╖ укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖, ╕ виконання не забарилося. Заступник Хрущова з ╕деолог╕чно╖ роботи К. Литвин очолив шалене цькування автор╕в щойно видано╖ «╤стор╕╖ укра╖нсько╖ л╕тератури» за начебто звеличування зах╕дних вплив╕в та замовчування благотворних вплив╕в л╕тератури рос╕йсько╖. Дал╕ настала черга погрому першого тому «╤стор╕╖ Укра╖ни» за редакц╕╓ю М. Петровського. Таких паплюжних вислов╕в на стор╕нках преси мен╕ до того не доводилося читати.
А в листопад╕ 1946 року до М. Рильського зав╕тав з ЦК КП(б)У Д. Копиця. Ц╕лий день до вечора терпляче ждав поета, котрий був в╕дсутн╕й. А дочекавшись, усам╕тнився з ним ╕ передав «прохання» ЦК написати заяву про зв╕льнення в╕д обов’язк╕в голови Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Ясна р╕ч, це було виконано, ╕ 17 листопада 1946 року головою правл╕ння СПУ було обрано О. Корн╕йчука. Незабаром з’ясувалося, для чого це було зроблено.
З вересня до грудня 1947 року Л. Кагановичем, якого Стал╕н послав до Укра╖ни першим секретарем ЦК КП(б)У, була розпочата люта кампан╕я паплюження, а отже, знищення М. Т. Рильського за той же незбагненний «укра╖нський нац╕онал╕зм»...
В той час м╕й полк повернувся з Австр╕╖ в Укра╖ну, в ╤зяслав, що поблизу Шепе-т╕вки. Який же я був збентежений, коли в казарм╕ подали газету з нав╕жено лютим звинуваченням поета: моя святоблива пошана до великого поета була в полку в╕дома чи не кожному.
«Нац╕онал╕зм» виявили в найб╕льш високохудожн╕х творах «Слово про р╕дну мат╕р», «Жага», «Мандр╕вка в молод╕сть». Нав╕ть у знаменитому в╕рш╕ «Я — син Кра╖ни Рад» його знайшли: яких рад, чи не петлюр╕вських?.. Насл╕дком було те, що не лише ориг╕нальн╕ твори, а й ген╕альн╕ переклади М. Рильського перестали друкувати. Один з критик╕в — ╤лля Стебун — так ╕ сказав: «У нас для вас паперу не буде». Вивчення твор╕в поета в школах, техн╕кумах, вузах було припинено, з б╕бл╕отек вилучали його книжки.
Одночасно з М. Рильським зазнав погрому Ю. Яновський. Його роман «Жива вода» було оголошено контрреволюц╕йним, нац╕онал╕стичним.
Яновський захвор╕в. Загострилася виразка шлунку. Почалися спазми судин головного мозку, внасл╕док голова розколювалася в╕д болю. Письменник лежав у л╕жку, а голобельна критика не вгавала. Що б Яновський не друкував — усе зазнавало розгрому за «нац╕онал╕зм». Врешт╕-решт, письменник зовс╕м в╕дмовився писати укра╖нською, перейшов т╕льки на рос╕йську ╕... одержав Стал╕нську прем╕ю в 1952 роц╕. А в 1954-му вмер...
Як не згадати, що в розмовах з╕ мною Богдан Максимович Рильський неодноразово говорив, що смертельна недуга у батька почалася, можливо, з голобельно╖ кампан╕╖ 1947 року...
З к╕нця того року, як пам’ятаю, спалахнула в арм╕╖ пошесть називати бандерами укра╖нц╕в, котр╕ зазнали окупац╕╖. Гвард╕╖ сержант з двома роками окупац╕йного партизанського стажу, я мав необережн╕сть сказати, що за╖ду в пику тому, хто мене так назве, ╕, ясна р╕ч, в╕дразу ж почув в╕д старшого на два звання — старшини. П╕д пекучими поглядами зан╕м╕лих солдат╕в я дотримав слова, та так, що ╓хида-провокатор повалив ст╕л ╕ показав п╕дошви чоб╕т з другого боку. Мусив би я ╕ти в трибунал, та врятувало чудо: в штаб полку прийшла постанова Ради М╕н╕стр╕в про демоб╕л╕зац╕ю мого року народження, але.. т╕льки солдат╕в. Командир мого гвард╕йського корпусного полку скористався цим, негайно мене розжалував ╕ наказав, щоб через дв╕ години духу мого в полку не було. Так 24 лютого 1948 року я опинився поза загрозою трибуналу. Вже, зда╓ться, вдома читав погромн╕ статт╕ про оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» за те, що рос╕янам н╕бито в н╕й не було належного м╕сця.
Придбав «Рос╕йсько-укра╖нський словник», виданий у Москв╕, який зобов’язана була мати кожна, нав╕ть районна, газета. В Укра╖н╕ в╕н заслуговано д╕став назву «рос╕йсько-рос╕йського», а ще «зелено╖ жаби» — за кол╕р обкладинки. Все багатство суто укра╖нсько╖ лексики було вилучено. Лексика всього, що друкувалося, зв╕рялася з тим словником. Коли в мо╖х в╕ршах знаходили «нац╕онал╕стичне» слово, якого там не заф╕ксовано, суворо питали, зв╕дки я його взяв. Коли в╕дпо-в╕дав, що у Тичини чи Рильського, вир╕кали: «Ну, що попов╕ можна, те дяков╕ зась!». ╤ викреслювали, вимагали «ре╓стрового слова»...
Свого апогею антиукра╖нський погром досяг, коли 2 липня 1952 року в газет╕ «Правда» було надруковано без п╕дпису п╕двальну статтю «Проти ╕деолог╕чних перекручень в л╕тератур╕». Довго вважалося, що автором був той же Л. Каганович. Академ╕к ╤. Дзюба у передмов╕ до антолог╕╖, що викликала цю мою розпов╕дь, подав ╕нш╕ в╕домост╕: «...Стало в╕домо, що авторство статт╕ належить самому Стал╕ну». Йшлося про в╕рш В. Сосюри «Люб╕ть Укра╖ну». У статт╕ говорилося, що п╕д цим в╕ршем п╕дписались би Петлюра чи Бандера. Насл╕дком була лавина статей, зас╕дань, збор╕в, актив╕в з промовами ╕ звинуваченнями, звинуваченнями, звинуваченнями в «нац╕онал╕зм╕», хоча н╕хто так ╕ не сказав конкретно, в чому ж в╕н полягав, де, в яких рядках виявлений.
«Люб╕ть Укра╖ну» В. Сосюра написав 1944 року через три м╕сяц╕ п╕сля стал╕нсько╖ розправи з О. Довженком за сценар╕й «Укра╖на в огн╕». Певна р╕ч, тод╕ поет не знав, за що саме постраждав Довженко. Але дуже добре знав О. Корн╕йчук, який був, як уже зна╓мо, присутн╕й при цьому ╕ висловив повну сол╕дарн╕сть з╕ Стал╕ним. Отож п╕сля перших публ╕кац╕й в╕рша «Люб╕ть Укра╖ну» (4 червня в газет╕ «Ки╖вська правда» ╕ 16 червня 1944 року в газет╕ «Л╕тература ╕ мистецтво») на письменницьких зборах орган╕зував цькування Сосюри за цей в╕рш, п╕сля чого поет зробив другу редакц╕ю. Хто зна╓, може, саме за цей в╕рш поетов╕ було завдано першого, попереджувального удару: була арештована ╕ в╕дбувала нев╕домо за що покарання в таборах дружина поета Мар╕я, так опоетизована в його творах.
Сосюра був тяжко хворий. Мучила г╕пертон╕я, а внасл╕док тяжкого поранення в громадянську в╕йну в╕дчувалися вади серцево╖ д╕яльност╕. В╕дома надм╕рна Сосюрина вразлив╕сть призводила до нервового виснаження ╕ л╕кування в кл╕н╕ках, куди приходив сам.
Мен╕ розпов╕дали про такий випадок. Невдовз╕ п╕сля погрому в╕рша «Люб╕ть Укра╖ну» група письменник╕в ╕шла якоюсь вулицею Ки╓ва. Раптом з-за рогу вийшла людина, побачила ╖х, повернулася ╕ кинулася вт╕кати. Хтось вигукнув: «Та це ж Сосюра!». Письменники кинулися сл╕дом ╕ побачили притислого до будинку, бл╕д╕шого за ст╕ну поета. «Володимире Миколайовичу, що з вами?» — почали питати. У в╕дпов╕дь чулося лише: «Не буду... Не буду... Не буду...». Письменники в╕двели поета додому. Там в╕н зараз же з╕брав невеличку вал╕зу ╕ попросив одвезти його в кл╕н╕ку...
А газети в цей час багатом╕льйонними тиражами публ╕кували карти план╕в «стал╕нського перетворення природи», «великих будов комун╕зму»: буд╕вництва г╕гантських канал╕в у пустелях, повороту для цього могутн╕х сиб╕рських р╕к, прокладання зал╕зниц╕ за Полярним колом через увесь СРСР, тунелю до Сахал╕на. Лише п╕сля знаменито╖ секретно╖ допов╕д╕ Хрущова ми почали здогадуватися, що то за «отдельные края СССР» ╕ для чого планувалася депортац╕я укра╖нц╕в, як╕ зазнали окупац╕╖, по сут╕, — всього укра╖нського народу. Ось чому графа «перебування в окупац╕╖» була обов’язковою для кожно╖ анкети в кожн╕й особов╕й справ╕ кого б то не було.
Справд╕, розкидан╕, розпорошен╕ по тих «отдельных краях» п╕д пресом невгамовно╖ найжорсток╕шо╖ русиф╕кац╕╖ укра╖нц╕ вже н╕коли б не мали змоги притягнути Стал╕на до в╕дпов╕дальност╕ за голодомори та репрес╕╖ ╕ разом з тим не мали б змоги спростувати жахн╕ обвинувачення в тому, що вони — головн╕ винуватц╕ в╕йськово╖ катастрофи 1941-1942 рок╕в як народ-зрадник. Ось чому патр╕отизм Довженково╖ «Укра╖ни в огн╕» та Сосюрино╖ поез╕╖ «Люб╕ть Укра╖ну», твори М. Рильського, Ю. Яновського та ╕нших письменник╕в, опера «Богдан Хмельницький» ╕ все-все ╕нше укра╖нське так жорстоко громилися.
Разом ╕з публ╕куванням тих карт на газетних стор╕нках скажен╕ла кампан╕я цькування так званих «космопол╕т╕в», себто ╓вре╖в, насл╕дком чого були репрес╕╖ ╕ пересл╕дування не лише ╓врейських письменник╕в, художник╕в, учених, а й широкого ╓врейського загалу. Та й це пов’язувалося з «укра╖нським нац╕онал╕змом»: н╕бито за допомогою «м╕жнародного ╓врейства» укра╖нськ╕ нац╕онал╕сти шкодили СРСР ╕ за допомогу були згодн╕ в╕ддати ╓вреям Крим...
Вс╕ розум╕ли: наста╓ нова кривава «чистка». Але 5 березня 1953 року Стал╕н помер. Депортац╕я укра╖нцям перестала загрожувати. Графа в анкетах про перебування в окупац╕╖ почала щезати...
Та вже судов╕ процеси 1956 року показали, що любов до Укра╖ни — почуття небезпечне, карне, як ╕ в часи попередн╕. 1958 року реформа осв╕ти дала право батькам вибирати мову навчання для сво╖х д╕тей: себто укра╖нську, живучи в Укра╖н╕, можна було не вивчати.
1966 року, приголомшений критикою мо╓╖ першо╖ поетично╖ книжки, я по╖хав на далеку Чукотку, де н╕хто не знав, що я — поет. Думав — на три роки, вийшло — на 21 р╕к. Викладав рос╕йську мову та л╕тературу д╕тям чукч╕в, евенк╕в, еск╕мос╕в, рос╕ян, м╕й шк╕льний хор сп╕вав ╕ укра╖нськ╕ п╕сн╕. Вл╕тку мене охоче наймали роб╕тником експедиц╕й ботан╕к╕в, ╜рунтознавц╕в, ╕хт╕олог╕в, ╕ т╕льки в╕д них я дещо дов╕дувався про те, що д╕╓ться в Укра╖н╕. Марними були спроби Петра Шелеста захистити мовн╕ й культурн╕ потреби укра╖нц╕в. Його наступник Володимир Щербицький перейшов до пол╕тики найжорсток╕шо╖ русиф╕кац╕╖. Пам’ятаю, як був я вражений, коли з ки╖вського видавництва «Радянський письменник» одержав в╕дпов╕дь... рос╕йською мовою. Була пора погрому дисидент╕в, засудження ╖х до ув’язнення на 10-15 рок╕в або до ╕золяц╕╖ в псих╕атричних л╕карнях. Свою любов до Укра╖ни несли на голгофи покол╕ння Василя Симоненка, Л╕ни Костенко, ╢вгена Сверстюка, ╤вана Драча, ╤вана Дзюби, Миколи В╕нграновського, Алли Горсько╖, Василя Стуса, ╤вана Св╕тличного, ╤горя та ╤рини Калинц╕в, ╤вана Геля, брат╕в Горин╕в...
Не пам’ятаю, в як╕ роки я почув по рад╕о п╕сню «Любите Россию». Ясна р╕ч, зрозум╕в, що вона змавпована з Сосюрино╖ поез╕╖ «Люб╕ть Укра╖ну». З того часу питаю укра╖ноненависник╕в: «Чому п╕сня «Любите Россию» — патр╕отична, а в╕рш Сосюри «Люб╕ть Укра╖ну» — «националистическое стихотворение»?» В╕дпов╕д╕ не одержав до цього дня.
Я гортаю стор╕нки антолог╕╖ одного в╕рша «Люб╕ть Укра╖ну», вглядаюся в незнайом╕ арабський, в╕рменський, грузинський, ╕д╕ш алфав╕ти, латинський багатьох мов, зна-йомо-незнайом╕ тих, в основу яких покладена кирилиця, а також китайськ╕, корейськ╕ та японськ╕ ╕╓рогл╕фи, ╕ думаю: якби цей в╕рш не зазнав такого лютого цькування, не було б ст╕льки переклад╕в мовами св╕ту. Укра╖нофоби, в╕зьм╕ть до тями!
У сво╖й передмов╕ брати Хоменки написали про В. Сосюру: «Згадуючи «побиття» за цей в╕рш, в╕н у лист╕ в╕д 27 грудня 1959 року писав дн╕пропетровському бандуристов╕ й композиторов╕ Василю Куриленков╕: «Постраждати за Укра╖ну — це щастя, це шлях до безсмертя».
Не знаю, чи ╓ переклади п╕сн╕ «Любите Россию». Та ш╕стдесятьох дев’ятьох нема, певна р╕ч...
Зак╕нчуючи, нагадую читачев╕: я вклав знаменитий в╕рш Сосюри у тод╕шн╕ под╕╖, що вир╕шували не лише Сосюрину долю, а вс╕х нас, укра╖нц╕в. З тигля тих под╕й переконливо видно неминуч╕сть то╖ прийдешност╕, що стала нашою сучасн╕стю. В ц╕й сучасност╕ не могла не з’явитися антолог╕я, що мовами народ╕в св╕ту в╕дкида╓ не лише затул╕нське «украинцев... нет и не было» або «Украина — неисторическое образование».

(«Кримська св╕тлиця», 6 серпня 1999 р.)


Володимир СОСЮРА
ЛЮБ╤ТЬ УКРА╥НУ
Люб╕ть Укра╖ну,

як сонце, люб╕ть,
як в╕тер, ╕ трави,
╕ води,
в годину щасливу ╕ в радост╕ мить,
люб╕ть у годину негоди!..
Люб╕ть Укра╖ну, у сн╕ й наяву,
вишневу свою Укра╖ну,
красу ╖╖, в╕чно живу ╕ нову,
╕ мову ╖╖ солов’╖ну.
Для нас вона в св╕т╕ ╓дина, одна
в простор╕в солодкому чар╕...
Вона у з╕рках ╕ у вербах вона,
╕ в кожному серця удар╕...
.................................................
Юначе! Хай буде для не╖ тв╕й см╕х,
╕ сльози, ╕ все до загину...
Не можна любити народ╕в других,
коли ти не любиш Вкра╖ну!..
Люб╕ть у коханн╕, в труд╕, у бою,
як п╕сню, що лине зорею...
Вс╕м серцем люб╕ть Укра╖ну свою, —
╕ в╕чн╕ ми будемо з нею!
1944

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15680

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков