Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО 90-РІЧЧЯ Ореста Корсовецького

Цьогоріч, 9 серпня, минає 90 років від дня народження Ореста Івановича Корсовецького і збігає п’ятнадцятиріччя, 7 вересня, теж цього року, як він пішов на 76-му році життя за вічну межу. Знаний поет, публіцист, педагог, фольклорист, ушанований премією імені Івана Огієнка...
Перечитую його поезії, численні статті, невигадані новели, опубліковані на шпальтах нашої «Кримської світлиці», а також листи до мене — і не полишає думка: він повністю присвятив себе збереженню та розвою рідної культури й мови. А як переживав, брав близько до серця, коли бачив, як у нібито вільній незалежній Україні ганьбиться і принижується ця культура й мова людьми, здавалося б, покликаними захищати рідний народ від усілякої нечисті. Бачив, як невмируща орда яничарів та манкуртів паплюжить (і зараз топчеться!) по нашій національній гідності, штовхаючи нас на край прірви, безбожно обкрадаючи, і бив на сполох не тільки своїми пристрасними поезіями, а й гарячою, як саме життя, публіцистикою. Просвіщав, переконував, а коли треба було, ставив на місце різної масті негідників.
Унікальна його життєва і творча доля. Народжений на Вінниччині у знаному народними майстрами селі Клембівці Ямпільського району, він з дитинства увібрав багатство пісень іскристого українського слова. Батько, крім учителювання, керував сільським хором, грав на скрипці, «визбирував» по селах фольклор, а мати вела драмгуртки. Як згадує поет, вся його дитяча пам’ять «перевита піснями, що співалися у сім’ї». Тож і син згодом, закінчивши Немирівське педучилище і з відзнакою Вінницький педінститут, одержавши диплом учителя-україніста, хоч би де трудився в школах, організовує хори сільської молоді, драмгуртки, записує народні пісні.
Якось надіслав свої записи народних пісень в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, а 1957 року прийшло запрошення на Всеукраїнську нараду фольклористів, під час якої сталася незабутня подія в його житті — знайомство з тодішнім директором Інституту Максимом Рильським, що переросло в щиру дружбу, багаторічне листування. Відомий поет опікувався творчістю Ореста Івановича до останніх днів свого життя, прискіпливо аналізував його доробок. «Їй-Богу, талановитий!» — писав про нього в листі від 25 листопада 1957 року до О. Підсухи, редактора журналу «Дніпро».
Не лишав Максим Тадейович поза увагою жодного, навіть найменшого його поетичного успіху, чи то цілого вірша, чи то окремої строфи, чи то хоча б рядка, а то й поодинокого вдалого слова. Приміром, 21 листопада 1961 року писав: «Ви справді порадували мене, «старого ловця», своїми подорожніми віршами. Вони хороші, ясні і світлі». Цікавився драматичними та співочими гуртками: «Радий успіхові Вашого гуртка, «Назара Стодолю» варто готувати — адже 1961 року 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка»... (5 червня 1959 р.). До речі, майже всі листи поета-академіка до О. Корсовецького оприлюднено у 20-му томі творів М. Т. Рильського.
Почав віршувати у 1941 році... за наказом командира партизанської групи. Це були віршовані тексти листівок, що розходилися між людьми. Шістнадцятирічний Орест був членом молодіжного підпільного осередку в селищі Романкове на Дніпропетровщині, куди переїхали вчителювати батьки. За участь у партизанському русі нагороджений медаллю «За відвагу». Кілька віршів юного поета-партизана опублікувала 1957 року українська «Літературна газета» під назвою «Його ім’я невідоме». Як згадував Орест Іванович, він так і не зважився написати в газету, що то його твори. А на третій день після визволення від німців Романкового перебував в армійських лавах, був учасником боїв у Карпатах, Польщі, Чехословаччині, на Сандомирському плацдармі...
А хіба ж не є незвичайним, унікальним його вчителювання упродовж 21 року на далекій Чукотці? Коли 1965 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла збірка чотирьох поетів «Народження пісні», і серед них — і його вірші, з’явилася розгромна рецензія в журналі «Вітчизна». Вразливій душі Ореста Івановича це здалося ледь не трагедією, і від «сорому» подався на край світу — на Чукотку. Хоча за фахом був учителем-україністом, навчав дітей чукчів, евенків, ескімосів російської мови. Розповідав своїм юним друзям про рідну Україну, її неповторну красу, про духовні багатства свого народу. Згадував: «Коли ставало нелегко, забирався між сопки.., годинами співав маминих і батькових пісень». Писав вірші, публікуючи їх в українських часописах, створював словник словосполучень, якому віддав сорок літ щоденної праці. Як справжній інтернаціоналіст вивчив мову північних аборигенів і не лише для вжитку, а й опановував як філолог-дослідник, пропагував її, оспівував рідним словом.
Уже пенсіонером 1987 року повернувся у кримське селище Чорноморське, де теж учителював до Чукотки. І лише через два роки побачила світ його перша поетична збірка «Над слідом ведмежим — намет». А друга й остання «Вітер часу», видана земляками-вінничанами у 2006 році після сімнадцятирічної перерви, — завершення автором земного шляху. Печальний факт! Він мріяв видати книжку своєї публіцистики і не зміг через безгрошів’я. А вона, його публіцистика, така ж талановита, як і поезія. Хіба ж забудуться часто публіковані на сторінках тоді ще паперової «Кримської світлиці» пристрасні статті, фейлетони, розвідки, невигадані новели за підписом «Орест Корсовецький»? У них повні бойовитості, емоційного спалаху і глибини судження, присвячені різним аспектам відродження української культури, зокрема й мови, моральної підтримки дружнього нам кримськотатарського народу.
Ми познайомилися, як йому добігав сьомий десяток літ з «букетом» усіляких болячок. Довгенько я не наважувався не тільки подати йому руку, а навіть заговорити: лякала ота незвичайна його біографія і вікова різниця. Аж раптом на одному з письменницьких зібрань він сам підійшов і, сяйнувши своєю неповторною усмішкою, сказав: «Будьмо. Ми ж учителі. Нам треба родичатися». Це давнє українське слово в Ореста Івановича було з підтекстом: спорідненість душ. Перш, ніж підійти, він, навчений гірким досвідом, певне ж, «прицілювався» не раз...
Знаю, що «породичався» він і з іншими побратимами по перу: Олександром Губарем, Данилом Кононенком, Валерієм Тарасовим. До нас тягнувся, а ми, зрозуміло, до нього — усім єством, ділився творчими планами, випромінюючи стільки духовної енергії, сонячної людяності, живодайної сили! Створювалося враження: він десь у письменстві, у слові, як той ратай на хліборобській ниві, буденної суєти для нього мовби і не існувало! Виснажував себе «трудами» і днями, а здоров’я було підірване війною і чукотським немилосердним кліматом. У листі до мене 14 вересня 1998 року писав: «Як бачите, працюється, хоч здоров’ям похвалитися не можу. Нещодавно знову лежав у лікарні, що потребувало чимало коштів... Спасибі добрим людям і синові: допомогли! Але ж після Нового року курс треба повторити...».
Давніше, 14 червня 1997 року: «З душі спасибі за добрі слова про мою поезію! Я не намагаюся писати дуже вже оригінально, як Ви пишете. Все залежить від ланцюгової реакції того, що копичилося багато літ і нарешті почало несподівано з’єднуватися...». Приємною несподіванкою для мене був його вірш «Бересток», присвячений виходу моєї поетичної збірки «Ужинок». Вірш опублікований у книжці «Вітер часу» на стор. 93-94.
Не може не захоплювати ерудиція, вроджена інтелігентність О. І. Корсовецького. І ще: його закоханість у самоцвіти української мови, зібрані, зокрема, у Словнику Бориса Грінченка і знайдені ним самим у мові народній. Завдяки одержимості і наполегливості Ореста Івановича повернулися до життя запашні слова і вислови: злочинники, боркати, вчахати, дивниця, канюки, пожиток та інші. Природні й органічні, приміром, такі рядки з поезії «Канюки»:

Теж мовби у жалобі
У наш мінистий час
Ридальці гачкодзьобі
Вичигують на нас.
Справдешні, не марюки,
Безкрилі хижаки
Аж скиглять, мов канюки,
А кігті — що гаки.

Гірко усвідомлювати, що такої величини письменник, яскрава й масштабна особистість, напівзабутий і в Україні, і в Криму. Гадаю, він заслуговує щедрішої пам’яті земляків-вінничан і нас, кримчан. Досі на будинку в селищі Чорноморському, яке він так любив, де стільки літ плідно трудився, звідки пішов за небокрай, не встановлено меморіальну дошку. Варто також видати окремою книжкою його публіцистику. Настав час підготувати нам, письменникам, книгу спогадів про цього справжнього робітника на ниві рідної культури. Тішить те, що у Чорноморському 30 квітня 2003 року його ім’ям названо Центральну районну бібліотеку, це — єдина книгозбірня з ім’ям сучасного українського письменника.
А закінчу свій спогад-есе власним віршем.

ПАМ’ЯТІ О. І. КОРСОВЕЦЬКОГО

Мені наснився віковічний ратай...
Бреде за плугом, ниву обробля...
Від болю терпнуть руки вузлуваті,
Чорнющий сам, як матінка-земля.
До плуга він прив’язаний неначе,
Оре й оре вкраїнську цілину.
Біль переносить, як ніхто, терпляче —
Таку, бач, долю вибрав клопітну.
Ви стільки цілини переорали,
Наш ратаю, на довгому віку!
І ось пішли за дальні перевали
Спочить, вклонитись дядькові Ільку.*
В моїй сльозі — Ваш усміх в будні й свята,
Ваш образ в моїм серці не вмира...
Мені наснився віковічний ратай,
Що засіває ниву для добра.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди в Криму

Примітка. Ілько Олександрович Корсовецький, рідний дядько Ореста Івановича. Розстріляний енкаведистами 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох за те, що розбив молотком власноруч зроблений скульптурний портрет Й. Сталіна...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Українці мої..."