Версiя для друку Обговорити в форумi

Невеличкий будиночок на розі Кооперативної та провулку Революції в селищі Чорноморському. За двісті сімдесят метрів униз по вулиці плюскотить море. В одній з квартир цього будиночка він оселився в 1987 році разом зі своєю сім’єю, повернувшись до Криму після розлуки з ним, яка тривала не мало, не багато, а двадцять один рік. Саме в цьому будиночку ми зустрілися вперше. Саме в ньому він уявляється мені якнайкраще і сьогодні, шістнадцять років по тій зустрічі – високий, ширококостий, трохи сутулий, з акуратно підстриженою підковою густих темних вусів, розкішною чуприною, ледь припорошеною сивиною, і дуже щирою, відкритою усмішкою.
Саме щирість, відкритість, доброзичливість були тими рисами, які ви помічали в ньому найперше. А ще скромність, уважність, толерантність. Усі ті якості були (на жаль, і досі є) не надто поширеними навіть у професійному педагогічному середовищі, в якому він провів більшу частину свого життя, не кажучи вже про середовище літературне. Можливо, що ота його зустріч з Максимом Рильським на Республіканській нараді фольклористів у 1957 році, яка переросла потім у тривале, на роки, епістолярне спілкування, вплинула на нього подібним чином, але я все ж більше схиляюся до того, що основні наші якості закладаються в ранньому дитинстві нашими батьками. Те, що молодий Орест зустрів на своєму шляху таку ж щиру, доброзичливу душу, могло лише закріпити ті якості. Закріпити настільки, що їх не змогли викорінити навіть совєцькі реалії.
Нас звів докупи редактор відділу літератури «Кримської світлиці», світлої пам’яті поет Данило Андрійович Кононенко, який був переконаним прибічником того, що поети мають гуртуватися. На той час я вже мав досвід спілкування з критиками (журнал «Юность», звідки мої проукраїнські вірші повернулися з приміткою «не відповідають рівню журналу») і принаймні з одним із українських корифеїв, до якого підійшов, було, у перерві з’їзду РУХу. Живий класик на моє ввічливе прохання поглянути на вірш (з яким я тоді носився, вважаючи, що він досить адекватно змальовує тодішню ситуацію в країні) та висловити свою думку про нього зміряв мене красномовним поглядом і гиркнув щось на кшталт того, що для того, мовляв, є редактори і критики. Через те, йдучи на зустріч з Корсовецьким, я почувався досить напружено, був готовий будь-якої миті розвернутися і піти геть.
На щастя, зустрів людину, яка сприймала світ з тих же позицій, що й я сам, людину глибоко інтелігентну, а отже, просту у поводженні і, що не менш важливо, делікатну. Його інтерес до моїх віршів був зовсім не формальним. На відміну від голої критики, якою колеги з відомого сайту поезії з позначкою .ru, буває, ще й сьогодні вибивають дух з літературних неофітів, він хотів бути корисним новачкові. Це зовсім не означало, що він готовий був правити підряд всі мої огріхи (в одному випадку, проте саме його підказка дозволила увігнати у розмір рядок перекладу, з яким вовтузився на той час вже кілька місяців). Зате це означало, що він був готовий витрачати найдорожче – свій час, аби звернути мою увагу на певні засадничі моменти, без дотримання яких алмази поетових потуг ніколи не засяють діамантами. І хоча зустрічалися ми всього кілька разів, підказки Ореста Івановича об’єктивно заощадили місяці, якщо не роки інтуїтивного осягнення тих істин. Я вже не кажу про те, що означало для поета-початківця сприйняття його як рівного, як колеги!
На жаль, подібні підходи з конструктивною критикою, з готовністю простягти руку допомоги геть відсутні в українському літературному середовищі навіть сьогодення, де все зведено як не до компліментарності, то до відвертого огуджування, де саме слово «критика» багатьма сприймається чомусь виключно в негативному сенсі. Більше того, з вуст розкрученого «культового» письменника чуємо про неетичність критики колег (?!). Якщо ставити знак рівності між поняттями критики і вишукуванням вад задля осміювання, приниження, то таку позицію ще можна зрозуміти, але ж поняття критики, особливо критики по-корсовецьки, – то щось значно ширше. Власне, нічого нового в такому підході Ореста Івановича і не було. Так, – прописні приписи педагогіки: критикуючи, показуй шлях. Адже й сам, звертаючи увагу учня на його помилки, щоразу вказував на способи їхнього уникнення. Чому ж тоді такі підходи не стали правилом у спілкуванні вітчизняної літературної братії? Може, тому, що широкого спілкування як такого просто не існує? Чи, може, проблема захована значно глибше, а саме в тому, що не спрацьовує біблійний принцип – стався до іншого так, як хотів би, щоб ставилися до тебе? Як би там не було, я з теплотою і вдячністю згадував Ореста Івановича і його конструктивну критику, виклавши кілька років тому свою книжку на сайті письменників Authonomy from Harper&Collins, адже там спілкування між колегами йде саме в такому ключі – суцільні похвали, як і гола критика, не заохочуються, зате з великою вдячністю сприймається формула: «Ви подали це непогано, але, як на мене, це місце значно краще виглядало б отак і так».
Література увійшла в життя сільського хлопця з учительської родини легко і природно. Перший досвід віршування він отримав, перебуваючи в партизанському загоні. Після війни, яку він закінчив з двома медалями «За відвагу», було вивчення української філології в педагогічному інституті (закінчив з відзнакою), викладання в школах. Але літературна нива притягувала молодого Ореста, немов магніт. Спершу він друкує свої вірші в газетах, далі прийшла черга публікацій у журналі «Дніпро», в «Літературній газеті». В 1965 році видавництво «Радянський письменник» видало його вірші у збірнику «Народження Пісні».
І треба ж було так тому статися, що в розгромній статті 24 річної колеги-поетки та літературного критика Маргарити Малиновської «Творці Новітніх Міфів», опублікованій у журналі «Вітчизна», пролунала критика і на адресу віршів Ореста Корсовецького. Важко сказати, не читавши ані самих тих віршів, ані критики (не зміг, на жаль, відшукати), наскільки серйозними були підстави для неї. Треба розуміти, що йшлося, певно ж, не про якість віршів. Поет, якого друкував «Дніпро», «Літературна газета», – то вже певний рівень. Йшлося, вочевидь, про ідеологічне наповнення творів. Не варто забувати, що на той час минуло лише п’ять років від розвінчання на XX з’їзді КПРС культу особи Сталіна, а поетів, письменників продовжували кидати за ґрати і значно пізніше, тож традиції нетерпимості, нетолерантності в середовищі літератури продовжували буйно квітувати.
До критики люди ставляться по-різному. Діапазон реакції письменника на критику його творів варіюється від тотального ігнорування до самогубства включно. Орест Корсовецький після тієї критики виїхав з Криму, де він мешкав на той час, і перебрався на далеку Чукотку. Самозаслання? В певному сенсі. На щастя, навіть найдошкульніша критика не може позбавити справжнього письменника здатності бачити, сприймати і віддзеркалювати світ таким, яким його часто не бачать його сучасники, розмірковувати над його сутністю. Була в СРСР така тенденція – писати «в стіл». Збірка «Над слідом ведмежим намет», що вийшла у видавництві «Радянський письменник» у 1989 році, була укладена якраз із творів з отого його «столу» чукотського періоду.
Повернувшись до Криму, Орест Іванович продовжує плідно писати. Окрім чудових, самобутніх віршів, стиль яких не переплутаєш в українській літературі з жодним іншим, він працює над словником рим, приділяє чимало часу публіцистиці, пише багато статей для щойно заснованої на кримських теренах справжньої української газети «Кримська світлиця». Його полум’яні публікації не залишали байдужою читацьку аудиторію, були швидкою і влучною реакцією на важливі події в Україні, а особливо в самому Криму.
В 1990 році Орест Іванович вступає до Спілки письменників України, а за дев’ять років з його ініціативи і безпосередньої участі було засновано альманах «Прекрасная Гавань» – видання поетів Чорноморського району, перше число якого вийшло у видавництві «Доля». У вересні цього року шанувальникам поезії буде представлено вже сімнадцяте число альманаху. На жаль, Орест Іванович не діждався виходу і другого його числа. 7 вересня 2000 року поета не стало. Любовно укладуваний ним, його другий поетичний збірник «Вітер часу» вийшов уже після його відходу.
Орест Іванович Корсовецький лишив по собі добру і довгу пам’ять. Ще за життя він став лауреатом премії Івана Огієнка, а після смерті його ім’я з ініціативи мешканців селища Чорноморське та співробітників самого закладу присвоєно Чорноморській центральній районній бібліотеці. В її фондах і сьогодні ми можемо бачити його поезію, його публіцистику. В бібліотеці періодично проводяться виставки, присвячені поетові та його творчості.
Цієї неділі виповнюється дев’яносто років від дня народження Ореста Івановича Корсовецького, українця, поета, громадянина. Згадаймо ж його цими днями незлим тихим словом, подякуймо в серці своєму за те, що завдяки його поезії, завдяки світлу, що ще довго випромінюватиме через його слово його душа, додалося українській літературі, а отже, і нам. Насамкінець пропоную увазі читачів «КС» вірш Ореста Корсовецького «Моїм Словникам», який сприймається сьогодні аж надто актуально.

Валентин БУТ
Чорноморський район, Крим

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ

МОЇМ СЛОВНИКАМ

Скарбниці, немудрим дивниці
В сутузі моїй горьовій,
Мої словники на полиці,
Супутники, пожитку мій!..
Неначе у стисках удава —
Родовища світлих завзять.
В облозі і пам’ять, і слава,
І чоботи в душах риплять.
Шаліє бундючна глупота,
На штурми затята п’ястись:
Чобіттями в душі охота,
У душі, що скволу дались.
Бідує обложена мова,
Чимдуже її облягли,
І виклав я з рідного слова
Свої оборонні вали.
І в білій полярній пустелі
Я рідні шукав словники.
Співали пісні невеселі
Мої українські думки!
Вривалися люті бенері
Трощити, пускати на дим.
Чобіття виважує двері —
Не дамся, не дамся живим!

Фото Валентина Бута та з архіву «КС»

Орест КОРСОВЕЦЬКИЙ «МОЇ УКРАЇНСЬКІ ДУМКИ...»

МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ

Були криваві автократи,
Час каламутний, мов кисіль, —
Суціль високі постулати
І звірства, безуми суціль.
Були підлигачі-вандали,
І, жахом пещені у злі,
Жили, терпіли і мовчали
Батьки, тепер і вчителі.
Бучні затямивши спектаклі
Про небувалу благодать,
Минулим часом пересяклі,
Тепер що гальма верещать.
Там закрутилась веремія,
Там хлипи, скиглення, ниття:
Жива стара шизофренія
Конає — прагне майбуття.
Шаліють, завше непозбутні,
Метикуваті до огуд,
Колишній дур,
колишні плутні,
Колишній страх, колишній блуд.
Як хочуть світом колотити!
Але захиріла снага.
Не вчора люди будуть жити,
Час думку в діло упряга.
Щезають давні чортовини,
І щось незване постає,
І від минулої причини
Майбутнє ляку завдає.

ПЕРЕДВИБОРНЕ

Колотнечі та бучі
Шахрувань-спокушань.
Преподобники злючі
В душі хлюпають твань.
Преподобні святохи,
Трохи німб не сія,
Трохи, тілечки трохи
Несвяті житія...
На облуд не гидливі,
Напустили мани,
Ловлять душі хибливі
Сатаніш Сатани.
Сатані неспромога!
Сатані дивина! —
Та побійтеся ж Бога!
Заволав Сатана.
Що їм кари Господні.
Загрібають улов.
У небесні безодні
Бог по правду пішов.

ДЕПУТАТОВІ

Непогожа вишина
В брилах ще зимова,
А внизу давно весна,
Хуга пелюсткова.
Йшов ти вгору, не згори,
Знизу вийшов з дому
І до часу до пори
Біля туч і грому.
І пора й перепора
Правди-нелукавки:
На горі ти не гора,
Люди — не муравки.
Хоч бідовий, мов огонь,
Вдачею своєю,
На горі не охолонь
Божою душею!
На горі мороз пройма,
В інії брилини,
Та нікчемніє зима,
Йде весна з долини.
Хай буремна височінь
Снігом досі хвище —
Добувається цвітінь
Знизу вище й вище!

ПРАВДА І КРИВДА

Правда, карана та мучена,
Що вже наскиталася!
Кривда, чванна, набундючена,
Напорядкувалася.
Правда сили не ощадила,
Совістю кермована.
Кривда лихо упровадила,
Густо нагримована.
Правда — кулями дірявлена,
Лайками обкладена.
Кривда — навчена, направлена,
Пишна, бо доглядана.
Правда — змалечку не пещена,
Силою не скорена.
Кривда — підла та розбещена,
Сита і незморена.
Завістили благовісники
Правди достеменної —
Заслонили кривду злісники
З теміні плісенної.
Правда має переважити —
Духом укріпилася.
Кривді хочеться ватажити —
Як же озлобилася!

ВІРА

Останні ідоли хитаються,
Давно попадали хрести,
Невіри ж вірою проймаються,
Що благодатному грясти.
За благомисля заґратовані,
Давно пішли на небосхил
Святі, в колонах конвойовані,
Щоб заволав гулагський пил.
А віра, скарана, зморожена,
Хай що там родить, як рілля,
І знову мати розтривожена
Синів хрестом благословля.
Палахкотять свічки засвічені,
Де вбита святість ожила,
І в душі, страшно окалічені,
Повзуть гадюки до тепла.
І схаменулися омарені,
Зусюди благовісти чуть,
І жалять розуми потьмарені,
Котрі анафему речуть.
І ваблять душі нерозорені,
Не розгубились бозна-де.
Сміліють страхом упокорені,
Де віра все-таки веде.

ПОЛЕГЛИМ У ЄДИНОМУ БОЮ

Турбуйте, турбуйте живих
В густенних туманах ошуки,
Полеглі в полках штурмових
Солдати в бою без науки.
Хлопійка, нема й двадцяти,
Турбуйте, солдати безмовні,
Потяті огнем з висоти
Вчорашні колони призовні.
Вас ще таємниця трима,
Були дорогою ціною,
Немарно числа вам нема,
Солдати єдиного бою.
Неміряно крові зійшло.
Позаду жахніш трибунали,
І рвійно, кому повезло,
В окопи ворожі стрибали.
Хай правда уся виплива,
Щоб вість і про вас не пропала.
Всього лиш одна лобова,
Одна піхотинська навала...
Мовчать, по-солдатськи
мовчать
Хлопійка полеглі відважні.
Гірчать генеральські, гірчать
Пишання за битви звитяжні.
Кому ще приходите в сон,
Резерви суворої плати,
Хлопійка призовних колон,
Єдиного бою солдати?..

ЧОКРАК

В степу міражі плавляться,
Пашить сухий бур’ян.
В яку дорогу правляться
Гані, Гафур, Асан?
Шляхи травою сховані...
Утоптані стежки...
Відмалку в путь рихтовані
Ступасті парубки.
Відмалечку полюблене,
Втонуло в дикий мак
Село давно погублене,
Розвалений Чокрак.
Шляхи, давно не торені,
Дідівські, возові...
Прапрадідівські корені
Глибоко в мураві...
Шляхи, давно не ходжені,
В густому полині...
Ідуть не тут народжені
Гафур, Асан, Гані.
На картах не позначене,
Їм кроку набавля
Чокрак, село не бачене —
Свій край, своя земля.
Минають пляжі знадливі,
Де піниться лазур,
До рідного пожадливі
Гані, Асан, Гафур.
Міражі розпливаються,
І йдуть татари, йдуть.
Верта-а-ються! Верта-а-ються!
Легка-хай-буде-пу-у-ть!
* * *
У Криму над Качею-рікою,
Над туманом скеля угорі,
У тумані скеля під горою,
А між ними дикі чагарі.
То пропали мати із дочкою.
Прослух докотився крізь віки:
Кажуть, за дівочою красою
Гнались два ханенки-
кримчаки.
Вже красуню вус одного коле,
Враз катюги баряться чомусь,
Як нещасна викрикнула:
«Воле!
Воле! Ліпше в камінь
обернусь!»
На віки спинилась кам’яною.
І гульвіси впали, кам’яні,
Та й лежать, порізані водою,
Доки сточать зливи голосні.
А над ними хмурий камінь —
мати.
Бо волала в нестямі й журбі:
«Доню, буду каменем стояти,
Вікувати, доню, при тобі!»
Вічно кам’яні уста в німоті.
Перевівся ханський рід і плід.
Нищать галенята жовтороті
В кам’яних жолобинах обід.
Залишилась казка
 між часами,
Залишилась людям не до зла:
Щоб вона немрущими
 словами
В пам’яті до знадоби була!

КРИМСЬКІ БАГОВИЩА

Це мені не приснилося,
Тільки віри не йму...
Щось лихе поробилося
В палахкому Криму.
Велетенські цмоковища,
Трясовинна багва,
І нема пристановища,
І душа занива.
На болоті бульбастому
Я туманів попив.
В маячінні вихлястому
Одур очі сліпив.
З баговиння брижатого
Я крокую в оман,
А мене, заповзятого,
Обвинає туман.
Бачу промені, всилені
У густу сірину.
Там запони відхилені
І шпарки в яснину.
Стала далеч виднішою,
Стало більш ясноти —
Я іду, я мужнішаю,
Я повинен дійти!

ЗУРОЧЕНІ

Що за горювальники
Багнуть порохна,
Вчора ще мовчальники,
Вчора німина?
Розумом звихнулися?
Воля язикам —
Що то ми начулися:
Нам би, нам би, нам...
Нам би, щоб страховища,
Нам би, щоб тиран,
Нам би, щоб судовища,
На арешти план...
Нам би карні лютощі,
Щоб і пень страхав;
Нам би мудрі плутощі:
Треба так, мовляв...
Нам би комашитися
В зморній клопітні,
В чержиськах душитися
Злим, немов шершні...
Нам би та імперія,
Той же старший брат,
Нам би та містерія
Хвальних дат і свят...
Тю на вас, зурочені,
Мов не при умі!
Як же заморочені
В хитрому ярмі!
Щирі чи удавані?
Волі язикам —
Віддано трухлявині
Кадять фіміам...
* * *
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами
Т. Шевченко, «Єретик»

Призвичаюйся до тями,
Брате-слов’янине:
З перебутого віками
Будучина лине.
Годі, брате, старшувати,
Каїнове діло —
Чвари, звади та утрати...
В душах наболіло.
Нависає хмара чорна —
Хмура насторога,
Давня манія розорна.
Стало неспромога.
Брате, ми хотіли брата.
Чом лихі нажитки?
Наша нива разом жата —
Наші тільки збитки.
Правда гнівна, мова рідна
Стали в оборону,
Бо не має гидь негідна
Впину-угомону.
Чорне діло губить згоду,
В пам’яті не гине.
Рід не хоче переводу,
Брате-слов’янине.
Не уманюй же в омани,
Скличмося до тями,
Бо дружилися слов’яни
ВІЛЬНИМИ братами!

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Росисті килими кульбабні,
Луги, стави, очерети,
Шумкі бори, дороги звабні,
Та... не збагнеш, куди іти.
Немов Овідій у вигнанні,
Став без путі на ста шляхах.
Усюди затиски капканні,
Хваткі, у серці й на вустах.
Мовчить верховний славолюбець,
Ходи, немов на мотузку,
Броди, клади гриби в козубець,
Боровички у сосняку.
Безвихідь. Окрики погрозні
Та застережливі слова,
Сусіди тихі та морозні
Та біль у серці не вгава.
Бери козубець-берестянку —
Мов душу, працю відняли.
Згорає серце доостанку,
Мов закопали, загребли.
У двері стукати глухому?
Ні, хоч би лихо стерегло,
Не будь супутником лихого,
Хай бідним чаплінським Шарло!
Ні, не лабузні догоджання,
Не ладан, смирна та єлей!
Турни невільне покаяння,
Як заповзятець Галілей!

ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ

Клекотить шалене море,
Гоготять за шквалом шквал
Спам’ятаймось: горе, горе,
Де скубуться за штурвал!
Гамселять вали ревучі
Наш терплячий корабель
І женуть на рвані кручі,
На ослизлі ікла скель.
Хтось на човнику хисткому?
Нерозважна голова!
Притьма в морі клекітному
Весла хвиля вирива.
Тільки дрізки у прибої,
Де прибило без кормил,
Де вали бори лихої
Розбиваються на пил.
Упинімо чвари, звади,
Чи нехай боронить Спас!
Шаленіють хвилепади,
Обриваються на нас.
Виринає тяжба скельна,
Хижо шлях перепина...
Дійся, службо корабельна!
Нестерничі, від стерна!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Українці мої..."