Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя !

У Дніпропетровську, в музеї «Літературне Придніпров’я», відкрилась міні-виставка, присвячена поету-дисиденту Іванові Сокульському, якому 13 липня виповнилося б 75 років від дня народження. За словами співробітників музею, її назвою стали рядки Василя Стуса – «Нам шлях прослався вгору…». На міні-виставці експонується творчий доробок Івана Сокульського, який віддзеркалив його поетичну творчість.
Як зазначають літературознавці, Іван Сокульський (1940-1992) був одним із зачинателів демократичного руху на Дніпропетровщині.
«Навіть стислий перелік його біографічних відомостей (повоєнне дитинство на степовому хуторі Синельниківського району, навчання у Львівському і Дніпропетровському університетах, перерване виключенням за неблагонадійність, активна громадська і правозахисна діяльність) свідчить про ранню світоглядну визначеність, послідовність поглядів, відсутність відомого їхнього перебудовування, вірність внутрішній правді. А літературна праця, якої не змогли припинити навіть багаторічні репресії – 13,5 років тюрем, карцерів та таборів, говорить про цілеспрямоване поєднання життя і творчості», – зазначають у музеї.
У кінці 1980-х років, уже після свого другого ув’язнення, Іван Сокульський повернувся до Дніпропетровська й став засновником і головним редактором громадсько-політичного і літературно-мистецького альманаху «Пороги», де, зокрема, активно друкував твори Василя Стуса та матеріали про нього. Був співзасновником дніпропетровських обласних організацій Товариства української мови імені Шевченка та «Меморіалу». Помер 1992 року, похований у Дніпропетровську.
Президент України Віктор Ющенко нагородив посмертно Сокульського орденом Свободи. Відзнака була присвоєна через 18 років після його смерті.
www.radiosvoboda.org

Іван Сокульський народився на Дніпропетровщині, навчався у Львівському університеті, активно працював у опозиційних до радянського режиму громадських та творчих об’єднаннях у цих двох регіонах. У 1966 р. «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. У 1968 р. виступив одним з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 р. «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.
1970 року був засуджений за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання він відбував у Мордовії з кінця 1971-го – у Володимирській в’язниці, згодом – у таборах Пермської області. Звільнений 14.12.1973 р.
Мешкав у Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку. У жовтні 1979 р. вступив у правозахисну організацію – Українську гельсінську групу. У квітні 1980 р. був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений у січні 1981-го до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в’язниці (тепер Татарстан, РФ). За 9 днів до закінчення тюремного терміну 03.04.1985 р. вчергове заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за «хуліганство». У жовтні 1985-го переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської області. Найчастіше з усіх політв’язнів «за порушення режиму» утримувався у штрафному ізоляторі (ШІЗО), у 1987 році переведений до одиночної камери. Звільнений з ув’язнення у серпні 1988-го.
Після повернення до Дніпропетровська працював в Українській гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу». Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 р. редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви. 20.05.1991 року був жорстоко побитий під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що прискорило його смерть. Похований у Дніпропетровську.
У 1960-х роках публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна». У 1971-му видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв’язку з арештом автора. Пізніше твори поета публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета – у 1993-му в Києві. У липні 1995 р. Іван Сокульський прийнятий до Спілки письменників України (посмертно).
* * *
У травні-червні 1986 року Іван Сокульський із пермського табору звернувся до генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.
Лист Сокульського на ім’я Горбачова – це не тільки розповідь про умови утримання в колонії особливого режиму. Це — також виклад поглядів і переконань людини, яку переслідують фактично з 1968 року.
Оригінал листа, опублікованого у 1986 році у паризькій газеті «Русская мысль», написаний російською мовою.
«Як, імовірно, більшість людей, я пильно стежу за вашими миротворчими зусиллями. Як більшість, я, звісно, бажав би, щоб вони завершилися успіхом. Але водночас я можу зрозуміти і тих, хто з недовірою ставиться до ваших мирних ініціатив, вбачаючи в них пропагандистські ракурси. Оскільки моїм нещастям є перебувати у межах очолюваної вами держави, то, думаю, я маю право звернутися до вас зі своїми міркуваннями щодо цього...
Причина недовіри до Радянського Союзу відома. Це – внутрішня політика, яку провадить уряд на чолі з вами. Адже ні для кого не є таємницею те, що саме внутрішня політика держави визначає її справжнє обличчя на міжнародній арені. Коли в Німеччині прийшов до влади націонал-соціалістичний уряд, який застосовував політичний терор усередині країни, по всій землі запахло війною. Адже це було викликом світовій громадськості. Отож, навчений недавньою історією, світ не може вірити миролюбності радянського уряду, якщо до своєї політичної опозиції, до інакодумства, до неофіційних партій і до переконань ставляться точно так (якщо й не жорстокіше), як свого часу чинили в гітлерівській Німеччині...
Наприклад, мене та Григорія Приходька (дисидент, іще один фігурант справи про «антирадянську агітацію і пропаганду» 1981 року, у рамках якої засуджено і Сокульського, – ред.) засудили тільки за наші патріотичні переконання, за цілковитої нестачі фактів антирадянської діяльності. Саме так і до такого самого максимального терміну ув’язнення засудили в Україні майже всіх патріотично налаштованих осіб у 50-60-ті роки і раніше. Їх зігнали дочиста. Але і цього органам КДБ виявилося мало.
У таборі особливого режиму ВС 389/36 «кадебісти» організували та пустили повним ходом конвеєр політичних убивств під виглядом так званого «режиму утримання». Так, за півтора року забито близько 20% в’язнів, які перебувають на особливому режимі.
Прибувши до установи ВС 389/36 із Чистопольської тюрми, де я просидів п’ять років, я помітив, що тут режим удесятеро жорстокіший, ніж тюремний у Чистополі. Не режим, а цілеспрямоване планомірне вбивство. Так, одразу після прибуття з Чистополя, формально посилаючись на те, що я четвертого дня не був спроможний виконати встановлену норму виробітку, тяжко хворого (я хворів на гостру форму остеохондрозу), мене кинули до штрафного ізолятора на 67 днів. У ШІЗО, крім дозволеного за режимом моріння голодом та холодом, я постійно зазнавав нелюдських знущань з боку наглядачів. Кваліфікувати таке ставлення до мене садистським було б надто м’яко…».
Із архіву Радіо «Свобода»
Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
* * *
Без України ми не знаєм,
хто ми.
Блукаємо — мов більма
на очах.
Мов жебраки, безвольні
 та бездомні,
Вмираємо, не станувши
 на шлях.
Без України —
 хмари ми даремні.
Несем свій прах
 на світовий смітник...
Кому вони,
пісні мої тюремні?
Що скаже рабський мій язик?!
ПОВІЛЬНИЙ СОНЕТ
Коли покличе
інший світ — далекий,
прозора і ясна
 музика заколише,
прийде покій,
 прийде висока тиша...
Задніє вічний день,
а світ минущий смеркне;
коли лежатиму
 на одрі погребовім,
всьому чужий,
до всіх людей байдужий —
мій тихий прах
 в чеснім вінці терновім!
моя рука, блаженна
 й безоружна! —
не треба сліз,
сльоза, вона — пекуча,
не треба слів,
 бо слово може ранить.
Пісні мої?
 Вони ж такі болючі!
Не співи то,
 а дзвін кайданний!
Пройдіте мимо,
 стишено і думно.
Пройдіте вольно,
 ледь схиливши чоло...
Одну лиш мить
 свого сумного суму!
Одну лиш тінь
 свого живого болю!
Далеко там,
 у сяйві днів предвічних,
за гранню таїни —
 у світі тому вишнім!
душа моя листа до вас
 напише.
Забувши все
 миттєве-чоловіче,
чи спогада, хоча би
 як колишнє —
мою (схололу!) кров,
 мої (погаслі!) вічі?
Літо, 1973
* * *
Для кого — день?
 Кому ще буде вечір?
На марш, на гасла
 місить все доба.
Порожнеча!..
Без глузду місто.
 Йде куди юрба?
Крізь бруд і дим,
 крізь регіт, стогін —
куди це все від жаху утіка?..
Без мене Ти, я без дороги.
Без літа — сонце,
 без води — ріка.
1976
* * *
Замало — бути!..
Ще треба статись.
Не досить — статись,
ще треба вдатись.
І мало — вдатись,
ще й — не піддатись!..
Замало — бути.
1977
* * *
Я — темінь темна.
 Де мої очі?
 Ні дня, ні ночі! —
 тюрма тюремна.
Я — темінь темна —
 від днів, від світла!..
 Минають літа —
 пітьма пітьменна.
Я — темінь темна.
 Хто промінь кине?..
 Він вмре, загине
 дарма-даремно.
Я — темінь темна,
 нащадок світла.
 Прийдіте! — звідти
 і тут помремо.
Я — темінь темна
 на цім узбоччі...
 Десь там, край ночі, —
 сурма суремна!
1977

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 17.07.2015 > Тема "Українці мої..."