Версiя для друку Обговорити в форумi

Ніколи, мабуть, не було в нашій Україні стільки сиріт і матерів-удів, як після Другої світової війни. Теж ніколи не лягав на плечі жінки-матері такий тяжкий тягар, як у ті холодні й голодні воєнні і повоєнні роки. І ніколи не була такою болісною їхня материнська любов, як тоді. Це не тільки відчув серцем і усвідомив Борис Олійник, а й виповів у своїх поезіях вагомими неповторними словами. Тема Матері стала однією з провідних у його творчості...
Вперше глянув на цей чорно-білий світ Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 року у селі Зачепилівка на Полтавщині. Хлопцеві майже не довелося пізнати батькової любові: ще молодим його батько загинув на війні. В студентські літа на факультеті журналістики Київського університету розквітла його поезія. Після першої книги віршів «Б’ють у крицю ковалі» він видав понад 20 поетичних книг і серед них для юного читача збірки «Ми знаєм, для чого жить!» і «Сива ластівка».
Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди в Криму

* * *

СИВА ЛАСТІВКА

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, —
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою,
Дивом-казкою,
Юним соняхом, —
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

МАТИ

Зупиніться, поети!
Чекайте, не треба...
Мати вийшла на ґанок
і дивиться в небо.
Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі в неї райдуга
гнеться коромислом.
Приймачі підбадьорливо
сиплють прогнози.
Мати мовчки ковтає
просолені сльози.
Мати вірить не дуже
професорським викладам:
Ще ж немає од серця
точнішого приладу.
І тривога їй кригою
пада на серце:
«А як з космосу чорного
син не повернеться?»
О, тоді він для хлопців –
одвічною зіркою,
Будуть пафосні вірші
і оклики в збірках!
Будуть довгі романи
й поеми, як ринви...
Лиш ніколи не буде
у матері сина.
І тому вона йде
за село, на околицю,
І стає на коліна,
і небові молиться.
Та не супте ви брів
і не хмартесь осінньо:
Мати молиться в небо...
на рідного сина.

* * *

Такий, як є,
стою на кружині.
Мені нема що
від людей ховати:
Он сад цвіте.
 Он... одцвітає мати.
Он батьків сміх...
 у рамці на стіні.
Стоять баби –
 в онуках квіт їх днів.
Стоять тітки у бабиному літі.
Дядьки – зніяковілі,
 ніби діти,
Від сяєва державних орденів.
Це – мій народ.
 Спогорда не дивись,
Що руки в нього
 з праці вузлуваті,
Душа ж його пречиста,
 яко свято,
А в серці дума й пісня
обнялись.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2015 > Тема ""Джерельце""