Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Найвідвідуванішим туристичним об’єктом у радянській Ворошиловградщині, з величезним відривом, був меморіальний комплекс «Молода гвардія» у Краснодоні. Утім, це був, так би мовити, туризм ідеологічний – до Краснодона їхали делегаціями за кошти профспілкових організацій. У «ліхіє 90-ті» увага до меморіалу зійшла нанівець. Єфремовські «комсомольці» спробували відродити його як місце паломництва; вгатили в реконструкцію щось близько 50 мільйонів (з яких, природно, більшу частину розікрали), але без очікуваного успіху. Не ті часи.

Героїчний спадок

У 2010-му виповнювалось 75 років трудовому рекорду Олексія Стаханова. «Комсомольці», які щойно повернулись до керівництва областю, спробували роздмухати ювілей, проклали скатертиною дорогу від Луганська до Стаханова (колишньої Кадіївки); навіть повернули містечку Теплогірськ стару назву часів Олексія Григоровича – Ірміно, але цікавості до області це не додало. Та й Віктор Федорович, який побував на ювілеї, виявив здорову скупість і витрачатись на створення ще одного меморіалу не дозволив.
Ну, і третій всесоюзно визнаний наш герой – Клим Ворошилов. До здобуття Україною незалежності в Луганську існував його персональний музей; після грудня 1991-го його «переформатували» в музей міста, залишивши однак присвячену землякові потужну експозицію. Як колишньому голові Президії Верховної Ради СРСР, Клименту Єфремовичу «колеги»-президенти (а також королі та імператори) дарували коштовні речі. Частину з них він передавав до музею в Луганську. Та й його власні речі – шаблі, скажімо, або ордени теж чогось вартували.
Казали, гопники, що торік захопили Луганськ, непогано підживилися на ворошиловській колекції, однак поїхати перевірити я не ризикнув. От що можна стверджувати напевно – кінна статуя маршала навпроти міської ради, попри всі обстріли, залишилась в цілості. І городяни та гості міста, як і раніше, мають змогу милуватися конем легендарного полководця, вивчаючи на ньому всі анатомічні (чи які вони там у тварин) подробиці. Власне, Клим мало кого цікавив...

Луганщина літературна

Луганськ (точніше, тоді ще – селище Луганського заводу) – батьківщина автора «Толковаго словаря живаго великорускаго языка» Володимира Даля. Він же – Козак Луганський. Представляти цю персону немає жодної потреби, але є одне уточнення.
Нахабні московити потурбувались приватизувати цього наполовину данця, наполовину французького гугенота, однак Україна має на нього не менші, якщо не більші права. На жаль, не можу процитувати дослівно, проте у домі-музеї лексикографа мені 14 років тому прочитали лист видатного юриста, полтавчанина Петра Редкіна Далю. «Когда же ты начнешь писать словарь языка малорусскаго? Ведь это же и твоя Родіна...» – якось так.
У місті не збереглось садиби, де народився маленький Вальдемар, однак музей його імені розташований у будиночку приблизно тих часів. А поряд із водолікарнею, зведеною на місці будинку заводського лікаря Йогана Христіана, стоїть пам’ятник Володимиру Івановичу. Цілком пристойний...
У Луганську народився Михайло Матусовський. Як на мене, поет посередній, однак його за щось дуже полюбили композитори, – а отже, він «застовбив» собі місце у народних мізках як автор цілої низки «хітів». Від «С чего начинается Родина» (кажуть, улюблена пісня «розвідника» Путіна) до «Белой акации гроздья душистые».
Уродженця Петромар’ївського рудника (тепер Первомайськ) Бориса Горбатова навіть у радянські часи ніхто класиком не вважав, але він написав роман «Донбас» – тож може комусь буде цікавим?

Луганщина Духа

На відміну від слабеньких російськомовних літераторів, Луганщина дала Україні справжніх велетів українського духу. У грудні 1920-го в шахтарському селищі Юр’ївка з’явився на світ Микола Руденко – поет, прозаїк, дисидент, а як на мене, – один з найоригінальніших філософів ХХ століття. У школі селища Біле (тут Руденко провів дитячі роки, здобув середню освіту) вчителі та учні організували музей земляка. Не знаю, що зробила з ним окупаційна влада, сподіваюсь, статус фронтовика його якось захистить.
А в Половинкиному, поруч зі Старобільськом, народились Іван та Надія Світличні. У 1998-му Кучма доручив Єфремову провести Шевченківські дні на Луганщині. Під цю подію «комсомольці» розстарались і відкрили в селі дім-музей Світличних. Років п’ять по тому я цікавився і з’ясував, що жодного музею там уже немає. Зате в Старобільському деканаті Луганського національного університету ім. Шевченка подбали про збереження пам’яті про земляків.
Ну, і так, між іншим. Прямий стосунок до Старобільська має Сергій Жадан, але чи включати дім, де він народився, до туристичних маршрутів – питання лишається відкритим. Як і те, чи слід згадувати поетів, які з тих чи інших причин не отримали досі загальнодержавного статусу? От, скажімо, Петро Шевченко, кореспондент «Киевских ведомостей», якого вбили у Києві 18 років тому.
До останнього часу 13 березня (день смерті) і 2 серпня (день народження) на його могилі збиралися луганчани згадати його, прочитати його навдивовижу проникливі (і пророчі – щодо власної долі) вірші. На будинку, де він колись жив у райцентрі Біловодськ, висить меморіальна дошка, і є музей у його школі. Поет місцевого значення?..

Терикони

Природно, візитна картка краю – його шахти. Поряд із шахтами – терикони. Колись це були просто купи непотребу, вивезеного з підземелля разом із вугіллям і зваленого в рукотворні гори. Однак десь у 70-ті їх спробували озеленяти. З тих спроб нічого путнього не вийшло – дерева відмовлялися рости на голій породі. Але років за тридцять після завершення експерименту раптом виявилось, що багато териконів поросли лісом. Навіть ті, яких експериментом не зачепило.
Мабуть, певна селекція таки відбулась, і насіння тих перших дерев, занесене на сусідні терикони вітром або птахами, почало приживатись, створюючи оригінальний мікроклімат. Аж до того оригінальний, що я на власні очі бачив на верхівці одного з них зарості... очерету. А взагалі, учені дійшли висновку, що в складі породи міститься чи не вся періодична таблиця, причому в концентраціях, що перевищують показники деяких визнаних родовищ, – приміром, рідкоземельних металів.
Рештки вуглецю, що потрапляли у відвали разом з «пустою» породою, часто займаються. У взаємодії з чималим тиском всередині внутрішнє тепло продовжує формувати мінерали. В одній фірмі, яка наважилась за допомогою грантів зайнятися вивченням териконів, показували мені цікаві статуетки та попільниці, вирізьблені начебто з мармуру. Насправді ж, «мармур» – це результат дії вогню й тиску на звичайний вапняк. Або не зовсім звичайний – адже він уже встиг побувати під тиском на кілометровій глибині...

Природа

Попри погрози «комсомольців» покрити всю Луганщину заповідниками, тут реально працює хіба що «Стрільцівський степ» у Міловському районі.
Ковиловий степ – це само по собі диво. Як розповідав один керівник біологічного гуртка (в Біловодському районі), він у вітряну погоду заводив дітей подалі в ковилу – і раптом наказував різко повернутись на 180 градусів. Половина дітей падала навколішки – так діє на них відчуття морської хвилі, що от-от накриє.
А в Стрільцівському заповіднику у ковилах, крім усіх інших, живуть бабаки. Власне, задля них і був створений заповідник. Звір доволі крупний – це вам не ховрах. Фігурує на гербі Луганської області, а також на малій золотій монеті, випущеній Нацбанком у 2007 році. Живе великими сім’ями; у сім’ях – розподіл праці. Якась частина виконує функції козацької сторожі; при наближенні небезпеки – свистить.
У бабака цінне хутро тварини, що живе в норі, смачне м’ясо ссавця, що харчується відбірними злаками, і цілющий жир. Звісно, полювання в заповіднику заборонене, але я особисто бачив бабаків на Біловодщині, кілометрів за тридцять від Стрільцівки. Легко приручається і править у господі за... дворового пса. Тільки не гавкає на незнайомця, а смішно так тріщить. Але будьте обережні – відхопить пальця, ви й не помітите одразу. Сказано ж: гризун.
У травні деякі вибалки на півночі Луганщини вкриваються воронцями – крупними темно-червоними квітами, степовими півоніями.
– Це як легенда, як містика, – розповідала мені Віра Аннусова, відомий в області краєзнавець з Біловодська. – Коли наприкінці 1942-го — на початку 1943-го там в оточення потрапив німецький гарнізон, то з 8 тисяч вийшли усього дві тисячі... Коли я запитую у тих очевидців, скільки наших там загинуло? – «Андріївно, вдвічі більше». Ота вся долина, що нині називається Вороновою балкою, була вкрита трупами й залита кров’ю. Коли розтягли вбитих, наступного дня пройшли дощі – і після того вона вся вкрилася воронцями. Взагалі, кажуть, воронці ростуть тільки на місцях побоїщ. У жодному разі їх не можна садити на клумбі, в палісаднику.
Та, як на мене, немає тут містики: велика кількість людської крові з її активним залізом, що сконцентрувалась на обмеженій площі вибалку, суттєво вплинула на біохімічний склад ґрунту, а отже, й на його флору. Що, втім, ніяк не притлумлює звучання міфічної складової даної історії.

Смерть за шубу

Після того, як в Україні пройшло опитування щодо семи її найбільших див, подібні опитування почали проводити в областях. Коли мене спитали про найдивніше диво Луганщини, я відповів: наші посадки. Сотні як не тисячі кілометрів лісосмуг не надто вражають зір, але як подумаєш, чого вартувало їх висадити, а потім не дати посохнути в розпеченому безводному степу...
Але я не посадки пропоную як екзотику. У нинішньому Біловодському районі цією справою особисто займався всесвітньо відомий ґрунтознавець Василь Докучаєв. Збереглася садиба, де він жив, – тут розташовувалась дирекція Деркульського лісництва, тепер тут центр Біологічного заказника ім. Костянтина Юницького. Соратник Докучаєва Костянтин Іванович створив з цієї садиби зразок степового дендрарію. Тут і зараз можна побачити цілу купу екзотичних рослин.
Юницького вбили взимку 1918-го якісь «революціонери», спокусившись його генеральською шубою. Але їхня з Докучаєвим справа не загинула, і навіть у суворі літа воєн посадки не були до ноги вирубані на дрова – так точно були підібрані науковцями породи дерев та кущів. А може, високу свідомість проявили селяни, які вручну їх висаджували.

Коні й люди

На гербі області відразу дві тварини. Друга – кінь. У нас аж чотири державні кінні заводи. Найстаріший із них – Деркульський, заснований у 1767 році. Збереглися конюшні тієї пори. Причому, оскільки тоді імперією правила німкеня Катерина ІІ, комплекс будівель, якщо подивитись на нього з висоти пташиного льоту, складається у вензель «Е ІІ». Кажуть, через повагу до компатріотки німці, відступаючи звідси в 1943-му, не стали підривати будівлі.
Сяк-так заводи досі якось животіють, і якщо всерйоз розвивати в цій місцевості туризм, коні обов’язково стануть у нагоді. Особливо – української породи. Появою своєю порода має завдячувати нікому іншому, як маршалу Будьонному. Уже по війні, працюючи інспектором кавалерії Радянської армії, він завітав до Заводу № 61 і спитав у конярів, чому вони розводять коней англійської породи, а своєї, української, досі немає? Цікавість головного кавалериста Країни рад сприйняли як керівництво до дії. Порода була вирощена, і для місцевих умов вона підходить майже ідеально.
Ніколи не питав у Юрія Гарбуза, якої породи коні в його театрі. Нині народний депутат, він, ще перебуваючи в статусі фермера середнього статку, самотужки створив Козачий кінний театр. Уточню про всяк випадок: козаки в театрі – запорозькі, не дончаки; мова вистав – теж українська (хоча починав він ще за часів зрілого Кучми). Востаннє я був у Юрія Григоровича в 2011-му. До коней (включно з поні) тоді додався верблюд – він «грав» у спектаклях, де козаки стикались із кочовиками.
Ну, а крім того, у вольєрах розгулювали олені, козулі та всілякі павичі. Садиба виконана у стилі козацьких маєтків XVII століття «а ля Тарас Бульба»; при садибі – відповідного вигляду корчма. Розташована практично на в’їзді до райцентру Мілове, тож туристи (із журналістами), які прагнуть сфотографуватись на знаменитій вулиці Дружби народів, не зможуть не помітити цієї розкоші.

Тілесне у додаток до міфічного

До останнього часу вважав, що успіх всякого туристичного проекту насамперед залежить від розвиненої міфології навколо того чи того об’єкта. Рідна редакція підказала інший головний чинник, про який я неприпустимо забув. Ну, звичайно ж! Туристів треба годувати. Чим?
Область в останні півстоліття славилась хіба що тортом «Шахтарський», що виготовлявся з найкращих сортів вітчизняного антрациту (жарт). Продукт, дійсно, був найвищого ґатунку, не псувався, не танув. Але завод залишився під окупантами, і в Сєвєродонецьку я нічого схожого не зустрічав.
Віра Аннусова пригощала мене у своїй садибі (тоді якраз почали популяризувати зелений туризм) пиріжками з гарбузом і холодцем з індички, однак про рецептуру тоді мова не зайшла. А от краєзнавець Іван Михайлович Захарченко, розповідаючи про свої плани розбудувати садибу в селі Бобриковому, де він жив до окупації, був дуже детальним. У тому числі щодо кухні.
– А ще я хочу нашу степову кухню відродити. Я досліджував. От, допустимо, обладнали хату під очеретом. У цій хаті не дерев’яна підлога, а долівка. Змазана. А краї її підведені вохрою жовтою, як у нас це робили. І долівка потрушена духмяними степовими травами. Там стоїть піч. У ній ми будемо пекти хліб. Не з допомогою отих хімічних дріжджів, – а з допомогою хмелю, як було раніше. Хміль росте на березі річки Нагольної. Дикий, запашний, цілющий.
Як було раніше? Чим господині частували вранці свою сім’ю? Нашвидку пекли пиріжки, тонкі-тонкі. Спечуть, а потім маслом коров’ячим. І закваску подавали – це ряжанка. Або ж пекли оладки. Або каплуни. Це пишку тонко розкатують, олією змазують – і ще, змазують – і ще... А потім отак скручують, ріжуть – воно наче розсипається. Як листкове тісто. Це був сніданок.
В обід у нас завжди був борщ. Двох видів – пісний і м’ясний. Ну, м’ясний подавали тільки в суботу і неділю. Щоб борщ був добріший, – квасольку туди клали: що то за борщ без квасольки? І обов’язково затовкували старим салом. Смакота була – не передати. З бурячком. Або зі щавлем, або зі свіжою капустою. Із кислою – якщо вона залишалася. Що ще цікаве – це у неділю, як курку рубали, то робили начинку. Знаєте, що це таке? Можливо, – ми ж полтавці – це такий різновид галушок. Брали печінку, пупок, серце. Дрібненько нарізали. Потім вбивали туди яєчко, трошки соди, цибульку і розмішували його – або на водичці, або на сироватці. А потім робили такі, як долоня, ляпеники і варили їх. З борошном, так. І тоді добавляли в окремій мисці до борщу.
Або холодник подавали. Холодник у нас завжди практикувався на квасі, а квас робили: сироватка, туди добавляли домашні дріжджі. Воно обов’язково має перебродити. І тоді на цій сироватці робили холодник. Або редиску туди добавляли, або огірок, цибульку. І заправляли потім сметаною. А в спекотний день іще дуже ми любили так само: брали квас, різали туди цибульку, кропу – і все. І оселедець. Картопля окремо, оселедець – і потім це запивали...
...Змушений перерватись, бо захлинаюсь слиною. До речі, про слободу Бобрикову можна окремий опус крапати. Та хіба лише тільки про неї...

Михайло БУБЛИК
(«Укрінформ»)
Сєвєродонецьк

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 10.07.2015 > Тема "Ми єсть народ?"