Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
РОБИМО ВСЕ, ЩОБ У НАШИХ ВО╥Н╤В БУЛО Б╤ЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ, Б╤ЛЬШЕ ЗБРО╥; ЦЕ БУДЕ
Звернення Президента Укра╖ни.


ЗЕЛЕНСЬКИЙ: РОС╤Я ГОТУ╢ НОВИЙ НАСТУП
Нав╕ть завтра рос╕йськ╕ ракети можуть долет╕ти до будь-яко╖ держави…


╢ВРОПА МА╢ БУТИ ЩИТОМ ДЛЯ УКРА╥НИ
Президентка ╢вропейсько╖ ком╕с╕╖ Роберта Мецола - за п╕дсумками зустр╕ч╕ у Брюссел╕…


НАШ╤Й ╢ВРОП╤ ПОТР╤БНА РЕАЛЬНА ОБОРОННА САМОДОСТАТН╤СТЬ
Виступ Президента Укра╖ни на зас╕данн╕ ╢вропейсько╖ ради.


У ДЕНЬ УКРА╥НСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ МИ ДЯКУ╢МО КОЖНОМУ Й КОЖН╤Й, ХТО СТАВ НА ЗАХИСТ УКРА╥НСЬКО╥ ДЕРЖАВИ ТА СУСП╤ЛЬСТВА
Президент вручив нагороди во╖нам…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема "З перших уст"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#27 за 03.07.2015
ДОНЕЦЬКА РАНА УКРА╥НИ

Чи пам’ятають кияни, як на початку 2000-х паркани на околицях столиц╕ ночами хтось та╓мничий невтомно прикрашав не дуже грамотними, але тим б╕льш злов╕сними написами: «Всьо будет Донбас!»? Одн╕ те сприймали з гумором, ╕нш╕ з тривогою. Чи то хтось так розважався. Чи то комусь треба було налякати столицю перспективою приходу донецьких бандоол╕гарх╕в (ще дуже жив╕ були чутки й легенди про ╖хн╕ подвиги на початку 90-х: вибух на стад╕он╕ «Шахтар» та ╕нш╕ гучн╕ крим╕нальн╕ порахунки, що вивели Донбас у «л╕дери» крим╕нально╖ прихватизац╕╖). Чи то сам╕ вони та ╖хн╕ посланц╕ шантажували неминуч╕стю свого тр╕умфу. Може, тр╕умфу й не сталося б, але ж у донецьких граб╕онал╕в був широкий резерв по вс╕й Укра╖н╕: м╕сцев╕ граб╕ональчики або охоч╕ ними стати, нав╕ть ц╕ною визнання пр╕оритетност╕ донецьких, у розрахунку на ╖хню боярську под╕льчив╕сть.
Щоправда, видимий тр╕умф виявився не тривалим, але в╕н мав сво╖ неявн╕ форми ╕ сл╕д залишив надовго, болючий та гн╕йний. Не лише в економ╕чному й соц╕альному стан╕ Укра╖ни, який ╕ до того був далекий в╕д задов╕льного, — але й у сусп╕льн╕й св╕домост╕, в поглибленн╕ недов╕ри до влади. Що ж до нашо╖ вужчо╖ теми, то це виявилося в недобр╕й м╕фолог╕зац╕╖ поняття «донецький» в ус╕х його аспектах — принаймн╕ серед частини сусп╕льност╕, в ототожненн╕ образу культового донеччанина з образом напористого кар’╓риста, ширше — в неадекватному уявленн╕ багатьох про Донеччину або й ц╕лковитому незнанн╕ ╖╖ та в незац╕кавленост╕, небажанн╕ знати, п╕дм╕н╕ знання м╕фами, — що не могло сприяти ╕нтеграц╕йним процесам.
Масов╕ м╕фи такого роду зазвичай бувають симетричними, — на Донеччин╕ культивувалися паралельн╕ м╕фи неабияко╖ згубно╖ сили. Тут маю на уваз╕ не лише стар╕ й во╖стину безсмертн╕ радянсько-кадеб╕стськ╕ м╕фи про «запад╓нцов» як бандер╕вц╕в, — м╕фи, так╕ люб╕ «совку» й в╕дпов╕дн╕ його способу мислення, — а вже й нов╕, незалежницько╖ доби, про н╕бито принципову ворож╕сть «Ки╓ва» (як символу укра╖нсько╖ влади) до «Донбасу», що н╕бито году╓ всю Укра╖ну: типово «совкове» переконання — неодм╕нно хтось когось годував, н╕ один народ не м╕г сам себе прогодувати, а от матушка-Москва годувала не т╕льки весь СРСР, а й увесь св╕т, принаймн╕ весь соцтаб╕р ╕ «кра╖ни третього св╕ту». Тож м╕ф про Донбас як спонсора Укра╖ни був локальним в╕дбиттям великого всерадянського м╕фу про утриманство ц╕лих народ╕в. При цьому не бралися до уваги н╕ ф╕нансово-економ╕чн╕, н╕ людськ╕ «кап╕таловкладення» вс╕╓╖ Укра╖ни в господарський розвиток Донбасу, в буд╕вництво нових шахт ╕ металург╕йного виробництва, в наукове забезпечення техн╕чного прогресу тощо, не кажучи вже про те, чи╖м коштом ╕ чи╖ми силами споруджувано т. зв. «комсомольськ╕ шахти» в╕д кожно╖ з областей Укра╖ни або як в╕дбувалося забезпечення Донбасу продовольчою продукц╕╓ю та його водопостачання.
Одна ╕з верс╕й ц╕╓╖ зверхност╕ Донбасу, а водночас в╕друбност╕ й, мовляв, геопол╕тично╖ чужор╕дност╕ «Ки╓ва» та його невдячност╕ Донеччин╕ знайшла вираз у в╕домому — пор╕вняно м’якому — месидж╕: «Донбас не чують». У певному сенс╕ це була б правда (про це я говоритиму дал╕), але т╕льки в тому раз╕, якщо мати на уваз╕ й ╕нш╕ складов╕ ширшого реального зм╕сту цього месиджу: «Донбас» також не чу╓ ╕ не хоче чути «Ки╓ва»; б╕льше того, «Донбас» не чу╓ самого себе (╕ це, на м╕й погляд, най╕стотн╕ше — про що також буде мова дал╕). Справедливе оскарження тяжких, а часом ╕ нестерпних умов життя труд╕вник╕в, разючих контраст╕в м╕ж фешенебельними кварталами ел╕ти й дореволюц╕йними «собачовками» роб╕тничих окра╖н, хрон╕чн╕ невиплати зарплат тощо адресувалося «Ки╓ву», а не реальним творцям цих умов — донецьким ол╕гарх╕чним кланам.
Хоч це ╕ не зн╕ма╓ в╕дпов╕дальност╕ н╕ з «Ки╓ва» (тобто вс╕х перем╕нних укра╖нських влад), н╕ з нац╕онально-демократичних сил: н╕ т╕, н╕ т╕ так ╕ не спромоглися запропонувати Донбасу (як, зрештою, ╕ вс╕й Укра╖н╕) переконливо╖ та конкретно-обгрунтовано╖ програми соц╕ально-економ╕чних перем╕н. Захист житт╓вих ╕нтерес╕в труд╕вник╕в не став пр╕оритетом д╕яльност╕ н╕ державних структур Укра╖ни, н╕ тод╕шн╕х громадських орган╕зац╕й та демократичних рух╕в. У цьому крилася велика небезпека, на яку я намагався звернути увагу ще у сп╕вдопов╕д╕ на ╤ Всесв╕тньому форум╕ укра╖нц╕в 21 серпня 1992 року: «…Б╕да наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичн╕ сили не створили н╕ теоретичних концепц╕й, н╕ тривких орган╕зац╕йних структур, як╕ б в╕дпов╕дали потреб╕ захисту конкретних соц╕альних ╕нтерес╕в труд╕вник╕в ╕ водночас узгоджували б цей захист ╕з процесом демократичного державотворення. Натом╕сть роль оборонц╕в трудового люду намагаються — ╕ не без усп╕ху — перебрати противники незалежно╖ демократично╖ Укра╖ни, поборники т╕╓╖ системи, яка протягом 70 рок╕в зд╕йснювала найжорсток╕шу в св╕т╕ експлуатац╕ю ╕ довела сусп╕льство до нин╕шнього стану. Вони ж цин╕чно одягаються ╕ в одеж╕ захисник╕в демократ╕╖ та прав людини — т╕, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини».
Про це доводилося говорити й писати не раз. На жаль, за вс╕ роки незалежност╕ ситуац╕я не дуже зм╕нилася. Противники укра╖нсько╖ державност╕ сповна використали т╕ труднощ╕, як╕ переживала наша кра╖на за умов розвалу колишнього ╓диного економ╕чного простору СРСР (планово створюваного протягом десятил╕ть з далекоглядних пол╕тичних мотив╕в), ф╕нансових грабунк╕в (привласнення м╕льярдних сум банк╕вських внеск╕в, загальносоюзного золотовалютного фонду та ╕н.) ╕ торговельних обмежень, до яких вдавалася Москва. Над╕╖ на краще життя швидко зм╕нювалися розчаруванням, ╕ це стало головною причиною «очуж╕ння» Донбасу до укра╖нсько╖ державност╕ та посилило процеси його деукра╖н╕зац╕╖. Адже Донбас — не Галичина, де люди ладн╕ були терп╕ти труднощ╕ заради нац╕онально╖ ╕де╖. Тут ця ╕дея мала б д╕стати соц╕альне наповнення, без якого пол╕тичн╕ та мовно-культурн╕ гасла втрачали свою приваблив╕сть, — а такого наповнення не було. Б╕льше того, всесильн╕ господар╕ Донеччини, як╕ вже встигли на радянськ╕й спадщин╕ вибудувати свою феодальну реальн╕сть, зум╕ли невдоволення людей в╕двести в╕д сво╖х награбованих м╕льярдних статк╕в у б╕к само╖ мало кому тут зрозум╕ло╖ укра╖нсько╖ ╕де╖, отже, й «Ки╓ва».
Усе це, хоч ╕ не т╕льки це, приявне було в тому соц╕ально-пол╕тичному грунт╕ Донеччини, на врахуванн╕ якого сили «русского мира» п╕д проводом Кремля роз╕гравали (не з учорашнього ж дня!) свою багатоходову ╕ неск╕нченно-криваву комб╕нац╕ю. Де був ╖╖ початок (╕ чи був?) ╕ де буде (╕ чи буде?) ╖╖ к╕нець? ╤ що це: громадянська в╕йна на Донеччин╕ чи в╕йна пут╕нсько╖ Рос╕╖ проти Укра╖ни? Суперечка на цю тему, нав╕ть сама постановка питання, здаються мен╕ схоластичними. Згадаймо ╕сторичн╕ прецеденти. Хоча б долю УНР — майже сто л╕т тому. Агрес╕я б╕льшовицько╖ Рос╕╖ ╕нсп╕рувала виступи проб╕льшовицьки розаг╕тованих сил у сам╕й Укра╖н╕. Одного не могло бути без другого — ╕ навпаки. Так ╕ тут: ╕нсп╕рувала пут╕нська Рос╕я, але ж ╕ було що ╕нсп╕рувати. Рег╕ональна ел╕та д╕яла як п’ята колона, роздмухуючи антиукра╖нськ╕ настро╖ серед населення ╕ використовуючи для цього т╕ соц╕ально-економ╕чн╕ проблеми, як╕ сама ж ╕ створювала. Однак ╓ ╕ важлива в╕дм╕нн╕сть: тепер московська «п’ята колона» в ус╕й Укра╖н╕ не така потужна, а Укра╖на не така безборонна й не полишена св╕том на поталу, як тод╕.
╤ пут╕нська агрес╕я, на в╕дм╕ну в╕д б╕льшовицько╖, не несе в соб╕ жодно╖ соц╕ально╖ ╕де╖ ╕ заряджена самою лиш шов╕н╕стичною х╕ттю «русского мира» та оманливими об╕цянками кращого життя. Але масов╕ ╕люз╕╖ бувають непереборними. Збро╖ ж у Рос╕╖ навалом, зброя страшна (╕ «гради», ╕ супергради, ╕ телегради), а «донецьких», як ╕ сво╖х, ╖й не шкода. Тож к╕нця жертвам, кров╕, ру╖нам поки що не видно.
Нин╕ кожен громадянин Укра╖ни на власн╕й дол╕ в╕дчув увесь тягар ц╕╓╖ неймов╕рно безглуздо╖ ╕ неймов╕рно реально╖ в╕йни. Сусп╕льство бодай приблизно зна╓ про ф╕нансов╕ й економ╕чн╕ втрати Укра╖ни, про руйнування господарсько╖ ╕нфраструктури Донеччини й систем житт╓забезпечення. Але поки що мало хто зна╓ ╕ мало хто задуму╓ться над величезними ╕нтелектуальними, культурними, мистецькими втратами та морально-психолог╕чними насл╕дками ц╕╓╖ трагед╕╖ як для Донбасу, так ╕ для вс╕╓╖ Укра╖ни.
…Почати з того, що Донецька область (сама лише Донецька, нав╕ть без Лугансько╖) пос╕дала трет╓ м╕сце в Укра╖н╕ (п╕сля Ки╓ва й Харкова) за к╕льк╕стю науково-досл╕дних ╕нституц╕й, вищих навчальних заклад╕в ╕ студент╕в у них, а в╕дпов╕дно й викладач╕в та наукових прац╕вник╕в. Тепер функц╕онування цих ╕нституц╕й та виш╕в дезорган╕зоване або й парал╕зоване (фактично вони втрачен╕ для Укра╖ни й не знати, на який час, — хоч деяк╕ з них почасти переселен╕ в ╕нш╕ м╕ста Укра╖ни). Яка доля чека╓ ╖хн╕ науков╕ фонди, зрештою — ╖хн╕ науков╕ кадри й школи? Що буде з Донецьким науковим центром Нац╕онально╖ академ╕╖ наук Укра╖ни? З численними державними науково-досл╕дними та проектними ╕нститутами? Або, скаж╕мо, з╕ Сх╕дноукра╖нським ун╕верситетом у Луганську, — з його ун╕кальною б╕бл╕отекою укра╖н╕ки, яку подарували йому канадськ╕ укра╖нц╕? Несть числа запитанням, на як╕ не видно в╕дпов╕д╕.
Одн╕╓ю з особливостей культурно╖ ситуац╕╖ на Донеччин╕, з ╖╖ насичен╕стю техн╕чною ╕нтел╕генц╕╓ю, було те, що в тих небагатьох укра╖нських культурних центрах, як╕ там ╕снували, велику роль в╕д╕гравали представники техн╕чних та природничих наук: у Донецькому в╕дд╕ленн╕ Наукового товариства ╕м. Т. Шевченка, Укра╖нському культуролог╕чному центр╕, Донецьк╕й ф╕л╕╖ Центру гуман╕тарно╖ осв╕ти виходив науково-популярний журнал «Св╕т». Тепер установи такого напрямку не мають шанс╕в на ╕снування в т. зв. «ДНР» та «ЛНР», ╕ саме життя людей з ч╕ткою укра╖нською позиц╕╓ю опинилося п╕д загрозою. Нев╕дома доля багатьох людей, як╕ збагачували культуру Донеччини. Дехто переселився в ╕нш╕ рег╕они Укра╖ни, а з деким неможливо встановити зв’язок. Багато мистецьких колектив╕в або розпалося, або шука╓ притулку в Укра╖н╕ поза зоною окупац╕╖, — як-от актори Мак╕╖вського театру юного глядача. Змушений був залишити Донецький нац╕ональний академ╕чний театр опери та балету ╕м. А. Б. Солов’яненка його головний диригент упродовж 15 рок╕в — лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Т. Шевченка Володимир Василенко. ╤ цей театр, ╕ Донецький нац╕ональний академ╕чний музично-драматичний театр, вистави якого мали останн╕ми роками великий усп╕х на Донеччин╕ й були в╕дзначен╕ Шевченк╕вською прем╕╓ю, тепер у стан╕ розвалу. Нав╕ть всесв╕тньо в╕домий балетмейстер Вадим Писар╓в висловив сумн╕в щодо подальшого ╕снування свого славетного колективу. П╕д загрозою руйнац╕╖ та пограбування опинилися ун╕кальн╕ запов╕дники й музе╖, зокрема Донецький художн╕й музей, Горл╕вський художн╕й музей.
Тим часом на територ╕╖ т. зв. «ДНР» ╕ «ЛНР» трива╓ «зачистка» в╕д усього укра╖нського — в╕д нац╕онально зор╕╓нтованих л╕тератор╕в, журнал╕ст╕в, д╕яч╕в культури; перестала ╕снувати газета «Донеччина» — ╓дина укра╖номовна серед к╕лькох сотень рос╕йських; укра╖нське телебачення й рад╕омовлення сюди давно вже не досягають, як давно вже «не приемлют» тут ╕ укра╖нську книжку, ╕ укра╖нську школу. Тепер полюють уже нав╕ть на укра╖нськ╕ вив╕ски та написи. Сумн╕вно╖ проби правител╕ сумн╕вних «республ╕к» доводять до омр╕яного к╕нця справу, яку «тихою сапою» провадили ╖хн╕ «поп╓р╓дн╕к╕» — граб╕онали к╕лькох скликань. ╥хня мета — Донеччина ма╓ вирвати з себе будь-як╕ залишки свого вже п╕д╕рваного укра╖нського кор╕ння, забути про свою укра╖нську причетн╕сть. Одвертий або прихований, ╕деолог╕чно замаскований етноцид (╕ л╕нгвоцид) на Донеччин╕, за р╕зних влад (укра╖нсько╖, по сут╕, там н╕коли не було), проходив у к╕лька етап╕в, мав сво╖ п╕ки, спади й паузи (нав╕ть регрес╕╖). Чи тепер самочинн╕ «народн╕ республ╕ки» сподобляться довершити його?
Перед кожним ╕з тих, хто почува╓ться громадянином Укра╖ни ╕ перейма╓ться долею Донеччини, постають запитання: що буде дал╕ ╕ що робити? Дехто залюбки повторю╓ гасло: «В╕йна до повно╖ перемоги». Я тако╖ риторики дозволити соб╕ не можу. По-перше, в таких в╕йнах («г╕бридних»?) «повно╖ перемоги» не бува╓, а переможеними залишаються людян╕сть ╕ здоровий глузд. ╤ ще один неминучий результат: нов╕ незл╕ченн╕ жертви й страшн╕ кал╕цтва, як ╕ ц╕лковита руйнац╕я Донбасу (житт╓сфера його населення вже й тепер знищена б╕льше, н╕ж п╕д час Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, бо тод╕ фронти проходили й верталися, а тепер перемелюють одн╕ й т╕ ж сам╕ м╕сця, ╕ зброя тепер страшн╕ша), — а в╕н, Донбас, не для вс╕х ╓ абстрактним поняттям. По-друге, наполягати на в╕йськовому вир╕шенн╕ питання ма╓ моральне право т╕льки той, хто сам вою╓ на фронт╕. Але й фронтовики далеко не вс╕ тако╖ думки.
╤нший погляд: альтернатива — мир. Хто ж в Укра╖н╕ проти миру? Але де в╕н? Який, на яких умовах? Кап╕туляц╕я п╕д виглядом миру? Ми вже надивилися на «перемир’я» ╕ «тишу», як╕ потр╕бн╕ бойовикам (╕ кремл╕вським стратегам) лише для зм╕цнення сво╖х бойових порядк╕в, для донасичення збро╓ю та для п╕дготовки дужчо╖ агрес╕╖, — ╕ в яких гине ╕ наших б╕йц╕в, ╕ мирних громадян не менше, н╕ж у «гаряч╕» дн╕. Такий «мир» був би зрадою не лише тих, хто загинув ╕ гине на фронтах, але й зрадою тих в╕рних Укра╖н╕ громадян, як╕ залишаються на Донеччин╕ або змушен╕ були тимчасово переселитися в ╕нш╕ област╕ Укра╖ни, спод╕ваючись, що держава допоможе ╖м повернутися на свою р╕дну землю.
Зда╓ться, виходу з ц╕╓╖ дилеми нема╓. Потр╕бна перемога, але в╕йна перемоги не дасть ╕ заведе в н╕куди. Вих╕д не на шляху в╕йни. Однак ╕ з╕йти з цього шляху ворог не да╓. ╤, можливо, з╕йти не вдасться. Шукати вих╕д ма╓ все сусп╕льство, не ждучи, що за нього вир╕шать у ╓вропейських столицях на та╓мних перемовинах. ╤ пол╕тики, ╕ в╕йськовики, ╕ анал╕тики-соц╕ологи та психологи, ╕, може, насамперед т╕, хто нин╕ в тому пекл╕ боронить Укра╖ну, й т╕, хто там живе...
Але й кожен ╕з нас, нав╕ть усв╕домлюючи невисоку м╕ру сво╓╖ компетентност╕, може под╕литися власними м╕ркуваннями, що будуть частиною широкого громадського форуму. Бо йдеться про долю ╕ Донеччини, ╕ вс╕╓╖ Укра╖ни.
Я також дозволю соб╕ дещо сказати. См╕ю думати, що трохи знаю Донеччину, принаймн╕ минулих десятил╕ть. Сумнозв╕сний нин╕ Докуча╓вськ, де були загн╕здилися моб╕льн╕ бандити, що знищили маршрутний автобус з мирними пасажирами п╕д Волновахою, — це колишн╓ роб╕тниче селище Олен╕вськ╕ кар’╓ри, де жили мо╖ батьки ╕ де я навчався в школ╕; там найдорожч╕ мо╖ спогади. Не можу пов╕рити, що тими вбивцями стали мо╖ земляки, може, й збайдуж╕л╕ до Укра╖ни, але здеб╕льше не ворож╕. Швидше, це якась моб╕льна банда, що «освою╓» л╕н╕ю Олен╕вка — Докуча╓вськ — Стила — Старобешеве — Каракуб (Комсомольське), на шляху до Волновахи й Мар╕уполя, використовуючи зручний для пересування й переховування рель╓ф ц╕╓╖ частини Донеччини (яку колись називали «донецькою Швейцар╕╓ю»).
Ширший прост╕р в╕д Мар╕уполя й Волновахи до Краматорська й Слов’янська я свого часу об’╖здив ╕ обходив ╕ в шк╕льн╕ та студентськ╕ роки, ╕ за журнал╕стськими дорученнями. Звичайно, часу в╕дтод╕ минуло багато, ╕ багато що зм╕нилося. Та не могли стати кровожерними укра╖ноненависниками мар╕упольськ╕ металурги, краматорськ╕ виробники ун╕кального пресового устаткування, хл╕бороби Волноващини чи Микола╖вщини. У всякому раз╕, сюжети телехрон╕к заповню╓ зовс╕м ╕нша публ╕ка. А з труд╕вниками можна було ╕ треба було домовлятися.

╤ван ДЗЮБА,
л╕тературознавець, академ╕к НАН Укра╖ни, громадський д╕яч, Герой Укра╖ни
(Фото — з газети «День»)

(Продовження теми — у наступних публ╕кац╕ях)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема "З перших уст"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15503

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков