Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Київського патріархату таки вирішили об’єднатися. До 30 червня цього року вони мають домовитися про скликання Об’єднаного Собору. Подія ця непересічна, і шлях до неї тривав не один рік. Про можливість об’єднання обидві конфесії проголошували неодноразово, але до практичних результатів справа досі так і не дійшла. На заваді ставали й особисті амбіції церковних ієрархів, і намагання Московського патріархату вбити клин між конфесіями. Як буде цього разу? Висловити свою думку з цього приводу ми попросили представників обох церков — учасників єднального процесу та відомого релігієзнавця.

«У БОГОСЛОВ’Ї ПОНЯТТЯ «КАНОНІЧНА» І «НЕКАНОНІЧНА» ЦЕРКВА НЕМАЄ»
Керівник інформуправління, речник УПЦ КП, архієпископ Євстратій (Зоря):
— Хоча ми ставимося до об’єднувального процесу з обережним оптимізмом, тому що маємо, на жаль, досить складну попередню історію наших стосунків, але віримо в успіх. Ми не обманюємо самих себе, що процес об’єднання буде відбуватися легко і просто.
Також ми розуміємо, що існують впливові сили, зацікавлені в тому, щоб православна церква в Україні була розділена, невизнана і залежна від Москви. Московські сили — і політичні, і церковні, які діють також і тут, в Україні, — будуть намагатися вплинути на ситуацію, насамперед, на керівництво і загалом на настрій в автокефальній церкві, щоб схилити її до відмови від об’єднання або відтермінування цього процесу на невизначений строк. Подібне ми вже спостерігали раніше під час наших попередніх спроб об’єднання.
Втім, ми сподіваємося на успіх, бо, по-перше, є суспільний і внутрішній церковний запити на єдність, і люди, насамперед прості парафіяни, бажають єдності. А, по-друге, в цьому процесі ми вперше бачимо офіційну присутність спостерігачів, ієрархів Константинопольського патріархату, які засвідчили своїми підписами відповідний підсумковий документ. Усе це налаштовує нас на оптимізм.
Необхідність створення в Україні єдиної Помісної церкви давно назріла. Відповідно до канонічних правил православної церкви визначається самостійність помісних церков. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу». І саме на цьому правилі грунтується створення всіх автокефальних церков на базі відповідних народів і держав, які утворюються цими народами. І тому, коли ми говоримо про автокефалію церкви, ми знаємо з історії, що вона пов’язана з державністю, насамперед, православних народів. Україна є переважно православною країною, бо понад 70% населення сповідує православ’я.
По-друге, ми маємо понад тисячолітню історію християнської традиції, в Україні понад 25 мільйонів православних вірних. Ми також маємо велику кількість парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, тобто все те, що є необхідним для повноцінного християнського життя. І тому, якщо ми є окремим народом, а не частиною російського народу, маємо свою державність, то, як і інші церкви, українська має повне право, навіть обов’язок, бути адміністративно незалежною, як, наприклад, болгарська, румунська, сербська, грузинська та інші церкви.
Московська церква звинувачує нас у «неканонічності». Але це поняття створене, насамперед, для потреб російської пропаганди, для того, щоб боротися з українським церковним рухом за незалежність. У богослов’ї поняття «канонічна» і «неканонічна» церква немає. Є поняття «православна церква» чи «церква інославна», тобто, яка сповідує християнство, але по-іншому. Ми є церквою православною.
Сьогодні ми говоримо про визнання автокефалії, тобто повної церковної адміністративної незалежності української церкви. Право вирішувати найперше належить Константинопольському патріархату, бо від Константинополя ми отримали християнську віру, і українська церква протягом 700 років як митрополія входила до складу Константинопольського патріархату аж до того часу, коли вона була анексована — незаконно захоплена Московським патріархатом наприкінці XVII століття.
По-друге, Константинопольська церква є першим престолом, тобто має першість честі і має особливе піклування про канонічний порядок і єдність між православними церквами. Тому ми очікуємо, що після наших кроків, після рішення наших двох церков щодо єдності будуть також і відповідні кроки з боку Константинопольського патріархату щодо визнання автокефалії цієї єдиної вже Помісної церкви.

ДІАЛОГ ПРО ОБ’ЄДНАННЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ В ЧАС, КОЛИ УКРАЇНА СТРАЖДАЄ
Голова відділу зовнішніх церковних зв’язків УАПЦ, митрофорний протоієрей УАПЦ Євген Шувар:
— Українська автокефальна православна церква на 5-му Соборі, який відбувся 4-5 червня 2015 року у Києві, чітко задекларувала, що буде все робити для того, щоб об’єднати все українське православ’я в єдину Помісну православну українську церкву, про що неодноразово і свідчив своїми виступами предстоятель нашої церкви Блаженнійший митрополит Макарій. А після об’єднання добиватися канонічного визнання та достойного місця у світовому православ’ї. За рішенням Собору була створена комісія, яку очолив митрополит Галицький Андрій, яка і почала цей діалог.
Нашій комісії церква доручила робити все можливе, щоб об’єднавчий процес, на який чекає вся Україна, нарешті, став реальним, про що свідчить узгоджений і підписаний нами план дій, реалізуючи який, можемо мати об’єднання двох церков уже до кінця року. Звичайно, цей процес нелегкий, але повністю реальний — ми молимося одному Богу, православні за вірою, славимо Бога рідною українською мовою, служимо українському народу, нас не розділяють ні церковні канони, ні догмати. Але церква — це, насамперед, люди, тому і в церкві, на жаль, присутній людський фактор. Тому все, що підписано, буде дано на розгляд церкви, пройде обговорення в кожній єпархії на деканальних зборах, потім, якщо будуть певні пропозиції від єпархій, вони пройдуть обговорення на архієрейському соборі, і з певними напрацюваннями ми знову зберемося на спільній комісії і узгодимо чи затвердимо подальші наші кроки.
Багато сьогодні говорять про те, що такий діалог уже не раз відбувався між нашими церквами і щоразу закінчувався нічим. На такі міркування хочу сказати, що український народ сьогодні, як ніколи, заслуговує на свою державу і на свою єдину Помісну православну українську церкву. І теперішній діалог з об’єднання відбувається в час, коли ми бачимо, як проливається кров, як страждає Україна, тому змінилася свідомість народу, стало менше байдужості. Також уперше за всі роки незалежності посередниками в цих переговорах є представники вселенської Патріархії, преосвященнійший Іларіон, єпископ УПЦ у Канаді, і преосвященнійший Даниїл, єпископ УПЦ у США, які також засвідчили дані домовленості своїми підписами, а це вже вселяє великі надії і сподівання.

ЦЕ ДОЗВОЛИТЬ ОБ’ЄДНАТИ ЗУСИЛЛЯ У ПРОТИСТОЯННІ З МОСКОВСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ

Провідний науковий співробітник Інституту філософії НАНУ, доктор філософії Олександр Саган:
— Це — вже не перша, на жаль, спроба об’єднання УАПЦ та УПЦ КП — діалог між церквами з цього приводу ведеться чи не від часу виокремлення УАПЦ із УПЦ КП і її чергової реєстрації в Україні у 1995 році. Свого часу були погоджені навіть документи, дуже подібні до «Підсумкового рішення спільного засідання комісій для ведення діалогу УАПЦ із УПЦ КП та УПЦ КП із УАПЦ», що було підписане членами комісій 8 червня 2015 р. у Києві. Проте, — і в цьому є певна заслуга представників Константинопольського патріархату, які були присутні на засіданні комісії, — чи не вперше УПЦ КП фактично погодилася на всі умови УАПЦ — щодо назви об’єднаної церкви та виборів предстоятеля, а представники УАПЦ погодилися із квотним принципом делегування кандидатів на Собор (1 представник від 15 громад) та вирішення принципових питань не за попередніми домовленостями, а на Об’єднавчому соборі, який, згідно з «Підсумковим рішенням», має відбутися 14 вересня цього року.
Попри очевидний програш у кількості парафій, а отже, більш як утричі меншу квоту делегатів Собору, логіка представників УАПЦ, очевидно, пов’язана з міфом про те, що більшість кліру та вірян УПЦ КП, насправді, не підтримують кандидатуру свого предстоятеля і на Соборі нададуть перевагу предстоятелю УАПЦ або третій особі. Не слід забувати і той факт, що серед кліриків УАПЦ є чимало осіб, що мають особисті образи на ієрархію УПЦ КП та її предстоятеля. Відтак процес об’єднання, а це підтверджує майже двадцятирічний досвід попередніх спроб діалогу, буде непростим. Можливе навіть утворення певних маргінальних структур на кшталт УАПЦ (о), чого не слід боятися.
Проте таке об’єднання вкрай необхідне для українського православ’я, оскільки розділення і навіть певна ворожнеча двох українофільських православних церков позбавлені будь-якої логіки, окрім особистих нереалізованих амбіцій тих чи інших осіб. Таке об’єднання є необхідною умовою початку діалогу між представниками цих церков із Константинопольським патріархатом, і в перспективі — визнання цієї об’єднаної церкви у світовому православ’ї. На внутрішньоукраїнському рівні усунення протистояння «УАПЦ — УПЦ КП» дозволить об’єднати зусилля всіх біляцерковних українофільських організацій у протистоянні із Московською патріархією і вийти на вищий рівень місіонерської та роз’яснювальної/просвітницької роботи.
Наступним етапом після об’єднання УАПЦ із УПЦ КП має бути робота із визнання цієї церкви у світовому православ’ї та підготовки діалогу й подібного об’єднавчого собору із тими представниками УПЦ МП, які віднайдуть у собі мужність відірватися від московського релігійного центру.

Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ
http://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2015 > Тема "Душі криниця"