Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас
УКРАЇНСЬКИЙ РЕЖИСЕР І НАШ АВТОР ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ

Відразу зазначу, оскільки це важлива деталь, що телефон режисера Олександра Муратова мені дала проукраїнська кримчанка, яка через свою антипутінську позицію ще минулого року була вимушена виїхати на материкову Україну. Вона емоційно переконувала мене, що Олександр Ігорович має настільки потужний інтелектуальний доробок, що його варто зробити доступним для всіх українців — через Інтернет. А я перед тим читав у якійсь газеті надзвичайно цікаву статтю про нашого відомого режисера. Мовляв, і в УПА воював цей слобожанець з кримськотатарським корінням, і в Ічкерії займався пропагандистською роботою – на боці Дудаєва, звісно. Зрозуміло, після цього я просто мріяв познайомитися з Муратовим, небезпідставно сподіваючись, що рано чи пізно трапиться якась нагода. От вона й трапилася! Тож і завітав у гості до режисера, щоб уточнити деякі технічні деталі. А перед цим вирішив освіжити свою пам’ять, а також дізнатися з Вікіпедії ті деталі біографії Олександра Муратова, про які раніше не знав. З інтересом прочитав, охоче ділюся інформацією з читачами:

Олександр Ігорович Муратов (21 квітня 1935, Харків, Українська РСР, СРСР) — український кінорежисер, кіносценарист, поет, літератор, публіцист, член правління Національної спілки кінематографістів України.
Народився в родині популярного харківського поета Ігоря Муратова. У малолітньому віці пережив воєнне лихоліття. За даними публіцистів Ігоря Козловського та Романа Коваля, підлітком перебував у підпіллі УПА. За порадою батька, звільненого з німецького концтабору, виїхав з України до Москви на навчання, де також підтримував зв’язки з антисталіністським підпіллям.
У 1959 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві, майстерня С. А. Герасимова.
1962-1968 роки — режисер Одеської кіностудії. У 1964 році разом із першою дружиною режисером Кірою Муратовою зняв фільм «Наш чесний хліб». У 1966 р. зняв першу самостійну стрічку «Явдоха Павлівна». З 1968 р. — режисер Київської кіностудії імені О. Довженка. Знімає художні і документальні фільми, автор і співавтор сценаріїв до ряду своїх кінострічок.
1982 р. — фільм «Гонки по вертикалі», за сценарієм братів Вайнерів.
У період 1991-1996 рр. за творами М. Хвильового О. Муратов зняв кінотрилогію: «Танго смерті» (за твором «Повість про санаторійну зону»), «Геть сором!» (за повістю «Сентиментальна історія»), «Вальдшнепи» (за однойменним романом). Вся трилогія одержала премію Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка «За визначний внесок у національне та державне відродження України».
2004 р. — вийшов фільм «Татарський триптих» (за кримськотатарськими новелами М. Коцюбинського).
2005 р. — автобіографічний роман «Розчахнута брама».
Мешкає в Києві.
Отже, повторюся: їхав у гості достатньо підкованим. Поки Олександр Ігорович готував чай, я встиг погортати книжечку його віршів «Поетичні хвилі». Переконався, що поетичні твори досить талановиті. Попросив господаря розповісти трохи про початок його поетичної кар’єри. Режисер охоче погодився:
— У Харкові на той момент було близько ста тридцяти шкіл, з них лише дві – з українською мовою навчання. Мені, можна сказати, пощастило, але я частенько пропускав заняття, бо йти треба було довго, а я постійно відволікався, – адже ріс допитливим хлопцем, а дорогою до школи стільки спокус було, так багато цікавого можна було побачити! До речі, наша вчителька української — Феона Омелянівна — була дуже боязкою людиною. Навіть Миколу Гоголя ми чомусь вивчали українською мовою, – щоб не вивчати якогось там Франка… Що як того раптом проголосять націоналістом? Тому, окрім «Вічного революціонера», ми нічого зі спадщини Каменяра не вивчали. Так ось, вчителька наша перестраховувалася постійно і віддавала перевагу російським поетам. Одного разу запропонувала нам перекладати Лермонтова українською. Ніхто з нас до цього не написав жодного поетичного рядка у своєму житті, а тут раптом нам пропонують перекласти вірш «Белеет парус одинокий»! Я взяв і переклав, — тоді як всі учні пішли до бібліотеки і просто переписали — перекладів Лермонтова на той час уже було чимало. Феона Омелянівна не могла не здогадуватися про те, у який спосіб викрутилися учні. І все ж, комусь поставила четвірку, комусь навіть п’ятірку. А про мій вірш питає: «Де списав?». Відповідаю: «Сам переклав». А вона: «За брехню – двійка!». Я був єдиним у класі, хто переклав самотужки, і єдиним, хто отримав двійку. Ось такий було отримано перший урок «справедливості» від Феони Омелянівни. Зате з-поміж багатьох перекладів Лермонтова з’явився і мій:

Біліє парус, мов крижина,
В густій блакитній далині.
Що кинув він на батьківщині?
Шукає що на чужині?
Вирує вітер, хвиля грає,
І щогла гнеться і рипить.
Дарма! Він щастя не шукає
І не від щастя він біжить…

— Справді, дуже непогано!
— Мій батько, Ігор Муратов, також похвалив за переклад. І це було своєрідною компенсацією за образу з боку Феони Омелянівни. А далі я вже за інерцією почав писати вірші…
— Коріння у батька, наскільки я знаю, кримськотатарське?
— Так. Народився батько в родині Леонтія Муратова, який походив із роду заможних кримських татар, депортованих у 1861 році з міста Карасубазар (тепер Білогірськ) на Полтавщину.
— Я звернув увагу, що один з ваших віршів написано в 1951 році. З одного боку, ви ще дуже молодий, а з іншого, — це вже був час згортання повстанського руху. Ця обставина робить вас більш помітною постаттю нашого збройного опору. Тобто в історії УПА вам важко загубитися, попри досить юний вік на той час. Східняк-слобожанець, син радянського поета, досить молодий і тут раптом… прикарпатська криївка. Як ви тоді почувалися? Збереглися якісь щоденникові записи?
— А я у вірші передав свої відчуття:

Бандера — наче пантера,
Напружена злістю пружина.
Він в Мюнхені. Ми у схроні.
І нам він ввижається джином
Таким же малореальним,
Таким же безмежно могутнім.
Стискаються наші астральні
тіла, перед ним присутні…

— Це добре, що була тоді така символічна фігура, яка мобілізувала патріотично налаштовану молодь. Зараз би такого лідера! Ми, «світличани», хоч і не по криївках розкидані, але емоції у нас, на жаль, подібні до ваших тогочасних. Підписалися б під кожним вашим рядком, під кожним словом. Тож дозвольте вас і далі зацитувати:

— Немає ні допомоги,
ні їжі, ні порятунку…

Це вже слово в слово думки моїх кримських побратимів. Чотири місяці сидять без зарплати у ворожому оточенні. І ціни там значно вищі, ніж у нас. Проте навіть наша зарплата туди не потрапляє. І ви про подібну ситуацію писали в 1951 році:

І чуємо: люди не знають,
Що ми ще не кинули зброю,
Що опір невгасно триває,
Що жертвуємо собою…
То, може, ці жертви вже марні?
Нікому вони непотрібні?
Сидіти б у тихій кав’ярні
У Мюнхені чи у Відні…

— Люди не вірили, що УПА продовжує боротьбу? Уявляю, як ви почувалися, сидячи по криївках… Ось і мені часом неприємно буває, коли давні знайомі зустрічають запитанням: «То «Кримську світлицю» ще не закрили? Ще тримається? Ну, молодці!». А то вже були поховали. Та що тут дивуватися: здавалося б, усі умови створені, щоб нас уже не було, але ми ще є. Шкода, що «Кримська світлиця» виходить не на папері, а тільки в електронному вигляді, але ось цей номер «Світлички», де є ваша повість «Татарська кров», можу вам подарувати…
— Дуже дякую! Звичайно, випускати паперовий варіант було б краще. А стосовно настроїв, то я вас розумію. Сам же писав тоді про своїх побратимів:

Їх в схрони затиснула вдача,
Мене привела сюди віра.
Душа моя скиглить і плаче.
Нудьга каламутна і сіра.
І думаєш: зверхник Бандера
У Мюнхені горя не знає,
А я тут в есесесерах
Безславно у схроні конаю…
Неправда! Це — заздрість і втома.
Я тут не заради Бандери.
Я відданий ділу святому.
Борюся і — сontra spem spero!

— Історія йде по спіралі. Цього разу відчутнішою є допомога світового співтовариства, а загалом проблеми українського світу багато в чому повторюються. Нам теж важко, але ж ми тримаємося не заради Порошенка чи Яроша… Ваш вірш співзвучний нашим настроям, хоч минуло вже 64 роки з того часу, як він був написаний у повстанській криївці. А що ви тепер хотіли б побажати нашим читачам?
— Я хочу побажати найголовнішого – звільнення Криму! А «світличанам» та всім українським патріотам, що залишилися на півострові, – терпіння і мужності. А ще – успіхів у постійній, повсякденній агітаційній роботі. Треба, щоб і в нинішній ситуації поширювалися українські ідеї в Криму, бо силою нічого не зробиш. Якщо міст через Керченську протоку не побудують і по суходолу не прорвуться, то Крим рано чи пізно повернеться в лоно України. Тому важливо, щоб на півострові існувала критична маса наших однодумців — людей, на яких можна спертися.

Сергій ЛАЩЕНКО

* * *
Господи!
І що це діється?
Господи!
Червона кров
дощечком осіннім змиється,
і проллється потім знов...
Скільки пролито невинної,
скільки в ріки натекло!..
І блищить над Україною
німбів мучеників скло.
1949 р.
* * *
А були ж, а були ж перемоги!..
Так, були перемоги. Ще б пак!..
Ледве, ледве уносили ноги
і фашисти, і Сидір Ковпак.
Я не бачив ті справи звитяжні.
Я пізніше прийшов до УПА.
Через це безнадійністю дражнить
безпорадності туга тупа.
Я не дуже націлився жити,
на загибель свідомо іду.
Я — жертовне приречене жито,
що достигло собі на біду.
Та не маю ні сліз, ані суму.
Сумувати про рабське життя?
Ворог хижий все суне і суне.
Та і ми — не останнє сміття!
1951 р.
* * *
Наші гори – це наші гори!
Наше море – це наше море!
Заберіть своє кляте щастя
та залиште нам наше горе.
Бо ми підемо на Поділля,
бо ми зайдемо на подвір’я,
де гуляють люди весілля:
«Ой, голубонько наречена,
закипіла вода священна!
Піде з нами твій хлопець любий,
піде з тими, хто волю любить.
Завтра вранці, як сонце встане,
стане нашим він отаманом».
Їхні ріки течуть на північ.
Наші ріки течуть на південь.
Рушниками гуляють півні
і кричать про криваві зміни
для Росії і України!..
1951 р.
* * *
Сьогодні до нас повернулися ті,
що ще позавчора втекли із загону.
Бо згідно неписаному закону
злочинець і той,
хто здаватись хотів.
А як же амністія? То на папері.
Хапають, стріляють і тих неборак,
що вийшли вночі у потребі за двері.
Тепер емгебісти налякані так.
Закон у Москві.
Надрукований в «Правді».
А тут, в Прикарпатті, закону нема.
Тут люди, буває, щасливі насправді,
коли їм не куля, а тільки тюрма.
Кажу не про нас –
 воювали, вбивали.
За що ж той народ,
 що сидів по хатах?
За що йому шахти та лісоповали?
За що його дітям вкарбований жах?
Якась дивовижна
 ця влада народна,
що страчує свій роботящий народ.
Це – влада радянська,
 напрочуд свободна.
Свободна від всяких
 химерних свобод.
1952 р.
* * *
Ми знищені. Нас мало. Ми — мерці.
Ми – визволення вірні камікадзе.
Блищить пенсне
 Лаврушки Торквемадзе.
Презирлива веселість на лиці.
Ну що ж, повеселюсь і я колись.
Я буду мститися криваво
 і невпинно.
На вигляд буду вірним ладу сином,
а у душі підступним наче рись.
І прийде час, коли одним плижком
вчеплюсь у хриплу
 ворога горлянку.
Я вірю: доля викине орлянку.
І буде Правда нашим ватажком.
1952 р. Москва
* * *
О, Україно! Я від тебе втік.
Твої жлоби ненавидять незручних.
Дурні, як бовт, але хапають влучно.
Я хитрий, протримався цілий рік.
Ненавиджу і все ж таки люблю
тебе, незграбна ненько Україно.
Здуває вітер
з хвиль балхаських піну
і кидає її на коноплю.
Я поміж тих, хто душу загубив.
Я серед тих, що марять анашею.
Сплять олівець і аркушик
 в кишені,
чекають, щоб я їх колись збудив.
Я не пишу у цих чужих степах.
Тут це робити досить небезпечно.
Тут навіть жарти якось недоречні.
Блищить як лезо невгамовний жах.
Нічого, витримаю, витерплю і це.
У порівнянні з смертю –
 все це жарти.
Не Ельба тут, не лізу в Бонапарти,
хоч не втрачаю все ж таки лице.
Над Балхашем кружляє хижий птах.
Орел? Чи сокіл?
 Я профан в цій справі.
Готує він діла свої криваві,
а із транзистора органно лине Бах.
Я, мабуть, дійсно націоналіст –
люблю Вітчизну стійко і природно.
Колись на Україні стане модним
це слово. Але втратить
 справжній зміст.
Я переконаний: коли прийдуть часи
національної святої перемоги,
ті, що боролися,
 не будуть мати змогу
впливати на державні терези...
Про нас забудуть, нібито не ми
страждали в тюрмах
 і згинали в схронах.
Не нас згадають
 під святкові дзвони.
Такий закон невдячної юрми.
1953 р. Казахстан

СОН

Я вже зібрався помирати,
та враз отямився і сів,
бо поряд брат, сестра і мати,
а за вікном дівочий спів…
Та це, на жаль, була химера.
Один лежав серед смерек.
Наївний персонаж Гомера –
нещасний стародавній грек.
Моя улюблена Ітака
лежала в іншій стороні…
Та захлинулася атака
енкеведистів на мені.
Моя правиця скам’яніла,
вчепившись в чорний кулемет.
Здавалося, ніяка сила
не роз’єднає наш дует.
Безсило відкотився ворог,
засіявши тілами схил.
На гори опустився морок,
надійно мій прикривши тил.
Я ліз на гору без зупину.
Піт роз’їдав моє лице.
Загину я чи не загину –
мене не хвилювало це.
Мене ніщо не хвилювало.
Я діяв наче автомат.
Пекло нестерпно кулі жало,
а марився квітучий сад.
І спів дівочий, спів прекрасний
лунав у пам’яті моїй,
із жахом дійсності контрастний.
Та враз скінчились біль та бій.
Мене знайшли місцеві люди
уранці по той бік гори.
Один сказав: «Ні, жить не буде!..»
А другий слів не говорив,
а відтягнув мене до хати
(вона неподалік була),
і травами став лікувати,
піт і печаль стирав з чола.
Пройшло з тих пір багато років.
Щастило де в чому мені.
Та переконаний глибоко –
я вмер давно, на тій війні.
1999 р.

Олександр МУРАТОВ
«ВОГОНЬ БАЖАННЯ БИТИСЯ НЕ ЗГАС ЗА КОБЗАРЯ, ЗА ЛЕСЮ, ЗА ТИЧИНУ!»
* * *
Як це не прикро, я — не патріот.
Бо «патріот» –
 це дещо кон’юнктурне.
Тут відчувається не щирість,
 а котурни.
У патріоти лізуть тільки дурні,
які не мають праведних чеснот.
Я — не «державник».
 Це ще більш огидно
і притаманно хижим шахраям.
Нагору видерлось
 пітекантропне бидло.
Що є страшніше,
 ніж вельможний хам?
Однак не став я і космополітом,
бо мав любов до рідної землі.
Душа моя для всіх людей відкрита,
та мають переваги чималі
в моєму серці рідні українці.
Нема за що любити, а люблю.
І плачу через них я наодинці,
І через них ночами я не сплю.
Все думаю: чи можна щось зробити
для процвітання рідної землі?
Надія цими думами повита,
живе вона лише на цьому тлі.
Ні перед ким не відчував провину,
нікому я з людей не завинив.
Але перед тобою, Україно,
боржник я. Це життя мого мотив.
1999 рік
* * *
Наближаючись до небуття,
я надії втрачаю поволі.
Наступила епоха сміття,
що змінила епоху сваволі.
Час застигнув. Життя не тече.
Нам не гасла потрібні, а розум,
бо павук нерозумності тче
все нові для країни загрози.
І просвіту нема і нема.
Правлять бовдури,
 ще й некультурні.
Як стається, що біля керма
опиняються неуки й дурні?
І куди наш пливе корабель,
розпустивши безглуздо вітрила?
До яких він прямує земель?
Тільки б хвиля його не накрила!..
Сподіваюсь на Бога лише.
У народ я давно вже не вірю.
Як не зміниться підле кліше,
у страшному загинемо вирі.
2000 р.
* * *
Дістану зброю і гайну в ліси.
Курок почує знову пальця потиск.
Хто добре влаштувався в ці часи,
по тому гірко плаче карний кодекс.
Не красти –
 це тепер є смертний гріх.
Ті, що крадуть,
 всіх інших зневажають.
Постійно підіймають їх на сміх
і ще й цькують, коли ті заважають.
Ти тільки спробуй –
на заваді встань –
без сумнівів безжалісно понищать.
Не терплять
справедливих нарікань.
Їм заважають всі,
чий розум вищий.
Так що, терпіти? Треба йти в ліси
і відновити героїчні схрони.
Я не боюся «Беркутів» й ОМОНів,
І не таких із шмайсера косив.
Згадаємо бандерівські часи.
Дістанемо з-під стріхи кулемети –
для мене зовсім не нові прикмети.
Повернемось у рятівні ліси.
2001 р.
* * *
Я зневажаю свій народ,
а все ж таки люблю.
Я задихаюсь від жалю,
та в усмішці мій рот.
Сміюсь над жлобством земляків,
та сльози на очах.
Лечу я наче хижий птах
над мапою віків.
Я грізно крила розпустив
і бачить гострий зір,
країною як ходить звір
під заздрощів мотив.
І заздрість мокне під дощем,
і плаче мов дитя.
Несправедливе в нас життя
тому, що звірі ще.
Нелюдське править світом цим,
бо зверху дурні всі.
Посаду вищу в нас посів
найнайдурніший син.
Чому у більшості казок
такий сумний фінал –
в фіналі дурень править бал.
Це — привід для думок…
2001 р.
* * *
Затьмарилось хмарами небо.
Не треба здаватись могутнім.
А час вже подбати про себе,
хоча б на найближче майбутнє.
Я знаю одну лише правду,
гуманну, єдину для людства.
Чому ж вона майже завжди
штовхає на самогубство?
Щоб стати значним і багатим,
моральні долають бар’єри.
Чомусь не чесноти, а вади
є приводом для кар’єри.
І дуже велика спокуса
робити з нечистим гешефти,
забути про муки Ісуса,
забути Ісусову жертву...
Грудень 2001 р.
* * *
Чи зненацька, чи поволі
виникають епопеї.
Я іду назустріч долі,
а не плентаюсь за нею.
Не тупцюю я на місці,
а наближую майбутність.
Там, гадаю, води чисті,
не такі, як в нашій річці.
Буде і моя присутність
в тій майбутнього країні,
якщо навіть я загину,
якщо доля раптом спинить.
Я не думаю про смертність,
Краще думати про вічність.
Думати так – це не впертість,
Це моя непересічність.
Я не хочу бути схожим
на бридке загальне бидло,
що благає «Боже! Боже!»
і, як муха до повидла,
приліпилось до дурного
вщент пустого існування.
Про пощаду молять Бога
барани, що на заклання
сунуть натовпом безумним.
Бачити це дуже сумно...
2001 р.
* * *
Хто були оті татари,
що прийшли колись із Криму,
привели свої отари
в слобожанську Україну?
Я не знаю. Залишилась,
як свідоцтво про татарство,
піала біленька. Милість
у безрадісному царстві.
2001 р.
* * *
Мабуть, з Господом склав я угоду,
підписавшись кров’ю своєю,
що душею я з цим народом,
хоч за кров’ю не є євреєм.
Бо обтяжена дітьми єврейка
врятувала мене від смерті,
коли потяг тікав по рейках
від фашистів, що перли вперто.
Я ніколи не схибив у цьому,
не терпів я антисемітів,
не приймав їх в своєму домі.
І за це був життям побитий.
Все природно.
Хтось любить французів.
Хтось обожнює американців.
Я ж в житті мав найбільше друзів
серед тих, кого кличуть «маланці».
Їх відмінність не дратувала.
Навпаки – викликала цікавість.
Захищав їх. Хоч дуже мало.
Щось базікав я кволо замість
того, щоб просто бити
чи хоча б посилати матом
тих недолюдків кострубатих,
що йменуються «антисеміти».
Я страшенно себе картаю,
що не завжди втручався сміливо,
як сміялися з тих, що гаркаво
говорили щось дуже важливе.
Якби слухали ми євреїв,
то давно б вже жили як люди,
хоч як в тій же Південній Кореї.
Та у нас так ніколи не буде.
Подивіться – євреї з нічого
відновили свою державу.
Ми ж жебрацтвуємо убого
і на краще не маємо права,
бо цінуємо в людях не розум,
а сільське напівп’яне жлобство.
От і суне на нас загроза
безнадійного злого холопства.
Я готовий до остракізму,
не боюся обвинувачень.
Краще нації ставити клізму,
ніж вести до тотальних страчень.
Не євреїв нам лаяти треба,
а своє непролазне хамство.
Можна жити і просто неба.
Краще жити –
 заможним панством.
А тепер ми стали панами
не насправді, а на папері.
Розвели ганебні «панами»
на своїй вкрай занедбаній террі.
А євреїв вже майже не стало.
Так на кого скидати провину?
В наших діях розуму мало,
і тому Україна гине.
Дехто скаже, що це — меншовартість,
що Муратов не є патріотом.
Це давно вже відомі жарти –
побрехеньки замість роботи.
Я обожнюю Батьківщину,
і тому ненавиджу глупство.
Саме в глупстві фатальна причина,
що штовхає на самогубство.
Безпідставного оптимізму
у моїх міркуваннях немає.
Знаю точно: гине Вітчизна
від манкуртів хижої зграї.
Не в євреях жахлива загроза.
Не в союзі з Росією щастя.
Нуль ефекту від грантів та позик,
якщо будуть чиновники красти.
І крадуть не якісь там пархаті,
а брати православні та рідні.
Хочуть все, що можливо, забрати,
а народу залишити злидні.
Як не зможемо скинути зграю
ненажерливих капосних дурнів,
то тоді я вже навіть не знаю,
як вважатись народом культурним.
І тоді – вже ганьба остаточна.
І тоді – неминуча вже прірва.
Знаю я надзвичайно це точно –
загибаємо закономірно.
Ви образились? І прекрасно.
Роздратовані? На здоров’я!
Якщо так, стане чітко і ясно,
що ці вірші написані кров’ю.
2002 р.
* * *
Я українцем був і є.
Цим не пишаюсь і не плачу.
Таке призначення моє.
Така, мабуть, у мене вдача.
Тече джерельце з-під гори.
Беруть з джерельця люди воду.
Із надр течу я догори
на користь власному народу.
Мене забудуть? І нехай!
Мене згадають? Слава Богу!
Блищить на сонці водограй,
несе красу, несе вологу.
А ця волога дасть життя
траві, тваринам, птицям, квітам.
Надасть природи відкриття
тим, хто за нами, нашим дітям.
Вони не будуть так, як ми,
боротись за шматочок хліба.
На світло вийдуть із пітьми
і виправлять всі наші хиби.
Нам надзвичайно заважа
позбутись розбрату і свинства
ще не подолана межа
між розумом і українством.
2002 р.
* * *
Погляньмо чесно на політику,
без ейфорії та без паніки.
Ми розумових паралітиків
прогнали від керма «Титаніка».
Наш корабель під звуки музики
тонув без зіткнення з льодиною.
А капітан (блискучі ґудзики)
не був розумною людиною.
Також були дурними штурмани,
дурною й п’яною команда.
Ідіотизм гучними сурмами
вітала журналістська банда.
Тому заміна була вчасною,
хоч це, мабуть, не революція.
Під помаранчевими гаслами
лише здійснилась Конституція.
30 грудня 2004 р.
* * *
Земле моя –
 від донецьких степів до Карпат,
від Ізмаїлу до сіро-скляного
 Держпрому –
ти — соковите та сонячне гроно,
ти наче стиглий смачний виноград.
Іноді я забуваю про тугу і біль,
що виникає при погляді
 на Батьківщину,
бо попри все чую, що звідусіль
пісня прекрасна задумливо лине.
Знаю, мій рідний народ не помре,
сплинуть усі історичні негоди.
Чорт не ухопить, свиня не зжере
нашу примхливу новітню свободу.
Дав її нам милосердний Господь.
Може, й не дуже її заслужили.
Друже, здивовано брови не зводь –
виникла наша свобода із пилу,
з пороху предків, з козацьких могил,
з пісні про долю зрадливу й немилу,
з глини, що люд на толоках місив.
Все це давало і розпач, і силу.
Я без патетики тихо люблю
землю свою на ім’я Україна.
Бога про милість для неї молю
кожну відпущену Богом хвилину.
Це вже до смерті. Коли я помру,
ляжу в свою, непозичену землю.
Вів все життя небезпечну я гру.
Але тепер заспокоєний вельми.
2005 р.
* * *
Народе мій!
Я твій! Я твій! Я твій!
Тебе я лаю, та люблю безмежно.
Я у своїх словах необережний.
Однак завжди іду за тебе в бій.
Це – аксіома, клятва, «Отче наш».
Ти все для мене – альфа і омега.
Було мені не до жіночих стегон.
На це, народе мій, я прошу, зваж.
Так, я — не ангел. Знаю це і каюсь.
Прости, народе, всі мої гріхи!
Приніс мене на Україну аїст –
лелека білий – у часи лихі.
Не зміг я бути ангельськи байдужим,
коли народна гинула душа.
Я став жорстоким й в’їдливим.
 І дуже до бійок за Вітчизну поспішав.
Вже скоро смерть.
Тому пишу невпинно:
Прости мене!
Прости мене!
Прости!
Грішив заради рідної країни,
Хоч, може, душу цим занапастив.
Травень 2005 р.
* * *
Гине красива легенда.
Дійсність проста і жорстока.
Тільки окремі моменти
радують внутрішнє око.
Хто я? І де отой вимір,
жити в якому я хочу?
Я – наче мамонт, що вимер.
Тільки живі мої очі.
Бачу навколишні чвари,
битви оці комашині.
Мабуть, небесної кари
люди чекати повинні.
Прийде вона невблаганно,
йдемо до неї невпинно.
Дійсність – підступна омана –
швидко, безжалісно сплине.
Потім жорстока розплата
і каяття запізніле.
Хто завинив забагато,
в того свідомість прогнила.
Далі прямує дорога
до небуття і могили.
І не долине до Бога
сутність єства його вбога.
2005 р.
* * *
Коли мене питають, як було,
я не кажу, що там було жахливо –
мели сніги і заливали зливи,
і сонце нас безжалісно пекло.
Небачена жорстокість ворогів
і нас у відповідь лютила до нестями.
І кожен з нас (і найдурніший) тямив,
що ми на смерть приречений загін.
Горів вогнем Рожнятівський район,
чинили хлопці відчайдушний опір.
Та це спочатку. Потім тільки отвір
шукали. Тільки б не взяли в полон.
Нас постріляли б зразу, без розмов,
гранатами б закидали у схроні.
Ця істина лежала на долоні.
І кожен розумів її та йшов
на безнадійно героїчні кроки.
Наш бункер був захований глибоко,
і повесні, як тільки сніг зійшов,
зі схрону виповзали потихеньку.
Дивились на бруньки на деревах,
на перших, що прокинулись, комах,
і слухали, як птах якийсь там тренькав.
А потім – зелень, що ховала нас,
і ми були практично невловимі.
З тих давніх пір ненавиджу я зими,
і радуюся літу кожен раз.
2005 р.
* * *
З найближчим другом я побився раз.
І знаєте яка була причина?
Сміявся з мене весь дев’ятий клас.
Я захищав... Я захищав... Тичину...
Бо твердо знав: він — геній на віки,
безумний майстер музики і рими.
Мабуть, цьому безумству завдяки
зміг невловиме відтворити зримо.
Я захищав поезію святу
від побутової невігласької прози.
Мені кричали бовдури – «Ату!»,
та не здавався мій натхненний розум.
Ніколи я під впливами не був
міщанських, дурнуватих, злих традицій.
В душі завжди звучав один мотив,
який сприяв народженню амбіцій.
Моя любов до рідної землі –
це ненависть до плебса, тобто жлобства.
Не міг я існувати у імлі
і не хотів втрачати першородства.
Тому пройшов крізь полум’я УПА,
крізь бруд Москви,
 крізь піт кінороботи.
У мене доля – мачуха скупа.
Жив бідно. Відчував і смерті дотик.
Для мене Україна – це святе.
Без неї все втрачає зміст і форму.
Багато років я кричу про те,
що нація — це суть, а не проформа.
Жорстоко бився я за це не раз.
І буду битися до смерті
 без спочину.
Вогонь бажання битися не згас
за Кобзаря, за Лесю, за Тичину!
2005 р.
* * *
Дякую Тобі я, Господи,
що не виріс я кривавим деспотом,
що не був я катом чи диктатором,
стукачем гидким і провокатором,
що не був базікою-оратором,
та не був фальшивим я новатором –
над народом експериментатором,
і не був затятим консерватором!
А ким був? Лише каталізатором
тих процесів, що потрібні нації.
Не чекав на славу та овації
за свої вельми потрібні акції.
Уберіг мене Ти, добрий Господе,
від маразму творчого і розпаду.
Бо багато хто з колег цікавих
пережили успіх свій і славу,
і живуть пустими оболонками.
Краще б з головою в ополонку їм.
Та нехай таке самі вирішують.
Хай не роблять свої душі грішними.
Хай живуть старими і забутими,
хоч колись вважались баламутами.
Може, мислю дещо необачно я,
та плюю на пресу й телебачення.
Знаю, ще якісь ідеї вискочать.
Впевнений – ідей до смерті вистачить!
2006 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2015 > Тема "Українці мої..."