"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2015 > Тема "Українці мої..."
#24 за 12.06.2015
ВОГОНЬ БАЖАННЯ БИТИСЯ НЕ ЗГАС ЗА КОБЗАРЯ, ЗА ЛЕСЮ, ЗА ТИЧИНУ!»
Олександр МУРАТОВ
Зустр╕ч для вас УКРА╥НСЬКИЙ РЕЖИСЕР ╤ НАШ АВТОР ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ
В╕дразу зазначу, оск╕льки це важлива деталь, що телефон режисера Олександра Муратова мен╕ дала проукра╖нська кримчанка, яка через свою антипут╕нську позиц╕ю ще минулого року була вимушена ви╖хати на материкову Укра╖ну. Вона емоц╕йно переконувала мене, що Олександр ╤горович ма╓ наст╕льки потужний ╕нтелектуальний доробок, що його варто зробити доступним для вс╕х укра╖нц╕в — через ╤нтернет. А я перед тим читав у як╕йсь газет╕ надзвичайно ц╕каву статтю про нашого в╕домого режисера. Мовляв, ╕ в УПА воював цей слобожанець з кримськотатарським кор╕нням, ╕ в ╤чкер╕╖ займався пропагандистською роботою – на боц╕ Дуда╓ва, зв╕сно. Зрозум╕ло, п╕сля цього я просто мр╕яв познайомитися з Муратовим, небезп╕дставно спод╕ваючись, що рано чи п╕зно трапиться якась нагода. От вона й трапилася! Тож ╕ зав╕тав у гост╕ до режисера, щоб уточнити деяк╕ техн╕чн╕ детал╕. А перед цим вир╕шив осв╕жити свою пам’ять, а також д╕знатися з В╕к╕пед╕╖ т╕ детал╕ б╕ограф╕╖ Олександра Муратова, про як╕ ран╕ше не знав. З ╕нтересом прочитав, охоче д╕люся ╕нформац╕╓ю з читачами:
Олександр ╤горович Муратов (21 кв╕тня 1935, Харк╕в, Укра╖нська РСР, СРСР) — укра╖нський к╕норежисер, к╕носценарист, поет, л╕тератор, публ╕цист, член правл╕ння Нац╕онально╖ сп╕лки к╕нематограф╕ст╕в Укра╖ни. Народився в родин╕ популярного харк╕вського поета ╤горя Муратова. У малол╕тньому в╕ц╕ пережив во╓нне лихол╕ття. За даними публ╕цист╕в ╤горя Козловського та Романа Коваля, п╕дл╕тком перебував у п╕дп╕лл╕ УПА. За порадою батька, зв╕льненого з н╕мецького концтабору, ви╖хав з Укра╖ни до Москви на навчання, де також п╕дтримував зв’язки з антистал╕н╕стським п╕дп╕ллям. У 1959 роц╕ зак╕нчив режисерський факультет Всесоюзного державного ╕нституту к╕нематограф╕╖ (ВД╤К) у Москв╕, майстерня С. А. Герасимова. 1962-1968 роки — режисер Одесько╖ к╕ностуд╕╖. У 1964 роц╕ разом ╕з першою дружиною режисером К╕рою Муратовою зняв ф╕льм «Наш чесний хл╕б». У 1966 р. зняв першу самост╕йну стр╕чку «Явдоха Павл╕вна». З 1968 р. — режисер Ки╖всько╖ к╕ностуд╕╖ ╕мен╕ О. Довженка. Зн╕ма╓ художн╕ ╕ документальн╕ ф╕льми, автор ╕ сп╕вавтор сценар╕╖в до ряду сво╖х к╕ностр╕чок. 1982 р. — ф╕льм «Гонки по вертикал╕», за сценар╕╓м брат╕в Вайнер╕в. У пер╕од 1991-1996 рр. за творами М. Хвильового О. Муратов зняв к╕нотрилог╕ю: «Танго смерт╕» (за твором «Пов╕сть про санатор╕йну зону»), «Геть сором!» (за пов╕стю «Сентиментальна ╕стор╕я»), «Вальдшнепи» (за однойменним романом). Вся трилог╕я одержала прем╕ю Всеукра╖нського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка «За визначний внесок у нац╕ональне та державне в╕дродження Укра╖ни». 2004 р. — вийшов ф╕льм «Татарський триптих» (за кримськотатарськими новелами М. Коцюбинського). 2005 р. — автоб╕ограф╕чний роман «Розчахнута брама». Мешка╓ в Ки╓в╕. Отже, повторюся: ╖хав у гост╕ достатньо п╕дкованим. Поки Олександр ╤горович готував чай, я встиг погортати книжечку його в╕рш╕в «Поетичн╕ хвил╕». Переконався, що поетичн╕ твори досить талановит╕. Попросив господаря розпов╕сти трохи про початок його поетично╖ кар’╓ри. Режисер охоче погодився: — У Харков╕ на той момент було близько ста тридцяти шк╕л, з них лише дв╕ – з укра╖нською мовою навчання. Мен╕, можна сказати, пощастило, але я частенько пропускав заняття, бо йти треба було довго, а я пост╕йно в╕двол╕кався, – адже р╕с допитливим хлопцем, а дорогою до школи ст╕льки спокус було, так багато ц╕кавого можна було побачити! До реч╕, наша вчителька укра╖нсько╖ — Феона Омелян╕вна — була дуже боязкою людиною. Нав╕ть Миколу Гоголя ми чомусь вивчали укра╖нською мовою, – щоб не вивчати якогось там Франка… Що як того раптом проголосять нац╕онал╕стом? Тому, окр╕м «В╕чного революц╕онера», ми н╕чого з╕ спадщини Каменяра не вивчали. Так ось, вчителька наша перестраховувалася пост╕йно ╕ в╕ддавала перевагу рос╕йським поетам. Одного разу запропонувала нам перекладати Лермонтова укра╖нською. Н╕хто з нас до цього не написав жодного поетичного рядка у сво╓му житт╕, а тут раптом нам пропонують перекласти в╕рш «Белеет парус одинокий»! Я взяв ╕ переклав, — тод╕ як вс╕ учн╕ п╕шли до б╕бл╕отеки ╕ просто переписали — переклад╕в Лермонтова на той час уже було чимало. Феона Омелян╕вна не могла не здогадуватися про те, у який спос╕б викрутилися учн╕. ╤ все ж, комусь поставила четв╕рку, комусь нав╕ть п’ят╕рку. А про м╕й в╕рш пита╓: «Де списав?». В╕дпов╕даю: «Сам переклав». А вона: «За брехню – дв╕йка!». Я був ╓диним у клас╕, хто переклав самотужки, ╕ ╓диним, хто отримав дв╕йку. Ось такий було отримано перший урок «справедливост╕» в╕д Феони Омелян╕вни. Зате з-пом╕ж багатьох переклад╕в Лермонтова з’явився ╕ м╕й:
Б╕л╕╓ парус, мов крижина, В густ╕й блакитн╕й далин╕. Що кинув в╕н на батьк╕вщин╕? Шука╓ що на чужин╕? Виру╓ в╕тер, хвиля гра╓, ╤ щогла гнеться ╕ рипить. Дарма! В╕н щастя не шука╓ ╤ не в╕д щастя в╕н б╕жить…
— Справд╕, дуже непогано! — М╕й батько, ╤гор Муратов, також похвалив за переклад. ╤ це було сво╓р╕дною компенсац╕╓ю за образу з боку Феони Омелян╕вни. А дал╕ я вже за ╕нерц╕╓ю почав писати в╕рш╕… — Кор╕ння у батька, наск╕льки я знаю, кримськотатарське? — Так. Народився батько в родин╕ Леонт╕я Муратова, який походив ╕з роду заможних кримських татар, депортованих у 1861 роц╕ з м╕ста Карасубазар (тепер Б╕лог╕рськ) на Полтавщину. — Я звернув увагу, що один з ваших в╕рш╕в написано в 1951 роц╕. З одного боку, ви ще дуже молодий, а з ╕ншого, — це вже був час згортання повстанського руху. Ця обставина робить вас б╕льш пом╕тною постаттю нашого збройного опору. Тобто в ╕стор╕╖ УПА вам важко загубитися, попри досить юний в╕к на той час. Сх╕дняк-слобожанець, син радянського поета, досить молодий ╕ тут раптом… прикарпатська кри╖вка. Як ви тод╕ почувалися? Збереглися як╕сь щоденников╕ записи? — А я у в╕рш╕ передав сво╖ в╕дчуття:
Бандера — наче пантера, Напружена зл╕стю пружина. В╕н в Мюнхен╕. Ми у схрон╕. ╤ нам в╕н ввижа╓ться джином Таким же малореальним, Таким же безмежно могутн╕м. Стискаються наш╕ астральн╕ т╕ла, перед ним присутн╕…
— Це добре, що була тод╕ така символ╕чна ф╕гура, яка моб╕л╕зувала патр╕отично налаштовану молодь. Зараз би такого л╕дера! Ми, «св╕тличани», хоч ╕ не по кри╖вках розкидан╕, але емоц╕╖ у нас, на жаль, под╕бн╕ до ваших тогочасних. П╕дписалися б п╕д кожним вашим рядком, п╕д кожним словом. Тож дозвольте вас ╕ дал╕ зацитувати:
— Нема╓ н╕ допомоги, н╕ ╖ж╕, н╕ порятунку…
Це вже слово в слово думки мо╖х кримських побратим╕в. Чотири м╕сяц╕ сидять без зарплати у ворожому оточенн╕. ╤ ц╕ни там значно вищ╕, н╕ж у нас. Проте нав╕ть наша зарплата туди не потрапля╓. ╤ ви про под╕бну ситуац╕ю писали в 1951 роц╕:
╤ чу╓мо: люди не знають, Що ми ще не кинули зброю, Що оп╕р невгасно трива╓, Що жертву╓мо собою… То, може, ц╕ жертви вже марн╕? Н╕кому вони непотр╕бн╕? Сид╕ти б у тих╕й кав’ярн╕ У Мюнхен╕ чи у В╕дн╕…
— Люди не в╕рили, що УПА продовжу╓ боротьбу? Уявляю, як ви почувалися, сидячи по кри╖вках… Ось ╕ мен╕ часом непри╓мно бува╓, коли давн╕ знайом╕ зустр╕чають запитанням: «То «Кримську св╕тлицю» ще не закрили? Ще трима╓ться? Ну, молодц╕!». А то вже були поховали. Та що тут дивуватися: здавалося б, ус╕ умови створен╕, щоб нас уже не було, але ми ще ╓. Шкода, що «Кримська св╕тлиця» виходить не на папер╕, а т╕льки в електронному вигляд╕, але ось цей номер «Св╕тлички», де ╓ ваша пов╕сть «Татарська кров», можу вам подарувати… — Дуже дякую! Звичайно, випускати паперовий вар╕ант було б краще. А стосовно настро╖в, то я вас розум╕ю. Сам же писав тод╕ про сво╖х побратим╕в:
╥х в схрони затиснула вдача, Мене привела сюди в╕ра. Душа моя скиглить ╕ плаче. Нудьга каламутна ╕ с╕ра. ╤ дума╓ш: зверхник Бандера У Мюнхен╕ горя не зна╓, А я тут в есесесерах Безславно у схрон╕ конаю… Неправда! Це — заздр╕сть ╕ втома. Я тут не заради Бандери. Я в╕дданий д╕лу святому. Борюся ╕ — сontra spem spero!
— ╤стор╕я йде по сп╕рал╕. Цього разу в╕дчутн╕шою ╓ допомога св╕тового сп╕втовариства, а загалом проблеми укра╖нського св╕ту багато в чому повторюються. Нам теж важко, але ж ми трима╓мося не заради Порошенка чи Яроша… Ваш в╕рш сп╕взвучний нашим настроям, хоч минуло вже 64 роки з того часу, як в╕н був написаний у повстанськ╕й кри╖вц╕. А що ви тепер хот╕ли б побажати нашим читачам? — Я хочу побажати найголовн╕шого – зв╕льнення Криму! А «св╕тличанам» та вс╕м укра╖нським патр╕отам, що залишилися на п╕востров╕, – терп╕ння ╕ мужност╕. А ще – усп╕х╕в у пост╕йн╕й, повсякденн╕й аг╕тац╕йн╕й робот╕. Треба, щоб ╕ в нин╕шн╕й ситуац╕╖ поширювалися укра╖нськ╕ ╕де╖ в Криму, бо силою н╕чого не зробиш. Якщо м╕ст через Керченську протоку не побудують ╕ по суходолу не прорвуться, то Крим рано чи п╕зно повернеться в лоно Укра╖ни. Тому важливо, щоб на п╕востров╕ ╕снувала критична маса наших однодумц╕в — людей, на яких можна спертися.
Серг╕й ЛАЩЕНКО
* * * Господи! ╤ що це д╕╓ться? Господи! Червона кров дощечком ос╕нн╕м зми╓ться, ╕ пролл╓ться пот╕м знов... Ск╕льки пролито невинно╖, ск╕льки в р╕ки натекло!.. ╤ блищить над Укра╖ною н╕мб╕в мученик╕в скло. 1949 р. * * * А були ж, а були ж перемоги!.. Так, були перемоги. Ще б пак!.. Ледве, ледве уносили ноги ╕ фашисти, ╕ Сид╕р Ковпак. Я не бачив т╕ справи звитяжн╕. Я п╕зн╕ше прийшов до УПА. Через це безнад╕йн╕стю дражнить безпорадност╕ туга тупа. Я не дуже нац╕лився жити, на загибель св╕домо ╕ду. Я — жертовне приречене жито, що достигло соб╕ на б╕ду. Та не маю н╕ сл╕з, ан╕ суму. Сумувати про рабське життя? Ворог хижий все суне ╕ суне. Та ╕ ми — не останн╓ см╕ття! 1951 р. * * * Наш╕ гори – це наш╕ гори! Наше море – це наше море! Забер╕ть сво╓ кляте щастя та залиште нам наше горе. Бо ми п╕демо на Под╕лля, бо ми зайдемо на подв╕р’я, де гуляють люди вес╕лля: «Ой, голубонько наречена, закип╕ла вода священна! П╕де з нами тв╕й хлопець любий, п╕де з тими, хто волю любить. Завтра вранц╕, як сонце встане, стане нашим в╕н отаманом». ╥хн╕ р╕ки течуть на п╕вн╕ч. Наш╕ р╕ки течуть на п╕вдень. Рушниками гуляють п╕вн╕ ╕ кричать про кривав╕ зм╕ни для Рос╕╖ ╕ Укра╖ни!.. 1951 р. * * * Сьогодн╕ до нас повернулися т╕, що ще позавчора втекли ╕з загону. Бо зг╕дно неписаному закону злочинець ╕ той, хто здаватись хот╕в. А як же амн╕ст╕я? То на папер╕. Хапають, стр╕ляють ╕ тих неборак, що вийшли вноч╕ у потреб╕ за двер╕. Тепер емгеб╕сти налякан╕ так. Закон у Москв╕. Надрукований в «Правд╕». А тут, в Прикарпатт╕, закону нема. Тут люди, бува╓, щаслив╕ насправд╕, коли ╖м не куля, а т╕льки тюрма. Кажу не про нас – воювали, вбивали. За що ж той народ, що сид╕в по хатах? За що йому шахти та л╕соповали? За що його д╕тям вкарбований жах? Якась дивовижна ця влада народна, що страчу╓ св╕й роботящий народ. Це – влада радянська, напрочуд свободна. Свободна в╕д всяких химерних свобод. 1952 р. * * * Ми знищен╕. Нас мало. Ми — мерц╕. Ми – визволення в╕рн╕ кам╕кадзе. Блищить пенсне Лаврушки Торквемадзе. Презирлива весел╕сть на лиц╕. Ну що ж, повеселюсь ╕ я колись. Я буду мститися криваво ╕ невпинно. На вигляд буду в╕рним ладу сином, а у душ╕ п╕дступним наче рись. ╤ прийде час, коли одним плижком вчеплюсь у хриплу ворога горлянку. Я в╕рю: доля викине орлянку. ╤ буде Правда нашим ватажком. 1952 р. Москва * * * О, Укра╖но! Я в╕д тебе вт╕к. Тво╖ жлоби ненавидять незручних. Дурн╕, як бовт, але хапають влучно. Я хитрий, протримався ц╕лий р╕к. Ненавиджу ╕ все ж таки люблю тебе, незграбна ненько Укра╖но. Здува╓ в╕тер з хвиль балхаських п╕ну ╕ кида╓ ╖╖ на коноплю. Я пом╕ж тих, хто душу загубив. Я серед тих, що марять анашею. Сплять ол╕вець ╕ аркушик в кишен╕, чекають, щоб я ╖х колись збудив. Я не пишу у цих чужих степах. Тут це робити досить небезпечно. Тут нав╕ть жарти якось недоречн╕. Блищить як лезо невгамовний жах. Н╕чого, витримаю, витерплю ╕ це. У пор╕внянн╕ з смертю – все це жарти. Не Ельба тут, не л╕зу в Бонапарти, хоч не втрачаю все ж таки лице. Над Балхашем кружля╓ хижий птах. Орел? Чи сок╕л? Я профан в ц╕й справ╕. Готу╓ в╕н д╕ла сво╖ кривав╕, а ╕з транзистора органно лине Бах. Я, мабуть, д╕йсно нац╕онал╕ст – люблю В╕тчизну ст╕йко ╕ природно. Колись на Укра╖н╕ стане модним це слово. Але втратить справжн╕й зм╕ст. Я переконаний: коли прийдуть часи нац╕онально╖ свято╖ перемоги, т╕, що боролися, не будуть мати змогу впливати на державн╕ терези... Про нас забудуть, н╕бито не ми страждали в тюрмах ╕ згинали в схронах. Не нас згадають п╕д святков╕ дзвони. Такий закон невдячно╖ юрми. 1953 р. Казахстан
СОН
Я вже з╕брався помирати, та враз отямився ╕ с╕в, бо поряд брат, сестра ╕ мати, а за в╕кном д╕вочий сп╕в… Та це, на жаль, була химера. Один лежав серед смерек. На╖вний персонаж Гомера – нещасний стародавн╕й грек. Моя улюблена ╤така лежала в ╕нш╕й сторон╕… Та захлинулася атака енкеведист╕в на мен╕. Моя правиця скам’ян╕ла, вчепившись в чорний кулемет. Здавалося, н╕яка сила не роз’╓дна╓ наш дует. Безсило в╕дкотився ворог, зас╕явши т╕лами схил. На гори опустився морок, над╕йно м╕й прикривши тил. Я л╕з на гору без зупину. П╕т роз’╖дав мо╓ лице. Загину я чи не загину – мене не хвилювало це. Мене н╕що не хвилювало. Я д╕яв наче автомат. Пекло нестерпно кул╕ жало, а марився кв╕тучий сад. ╤ сп╕в д╕вочий, сп╕в прекрасний лунав у пам’ят╕ мо╖й, ╕з жахом д╕йсност╕ контрастний. Та враз ск╕нчились б╕ль та б╕й. Мене знайшли м╕сцев╕ люди уранц╕ по той б╕к гори. Один сказав: «Н╕, жить не буде!..» А другий сл╕в не говорив, а в╕дтягнув мене до хати (вона неподал╕к була), ╕ травами став л╕кувати, п╕т ╕ печаль стирав з чола. Пройшло з тих п╕р багато рок╕в. Щастило де в чому мен╕. Та переконаний глибоко – я вмер давно, на т╕й в╕йн╕. 1999 р.
Олександр МУРАТОВ «ВОГОНЬ БАЖАННЯ БИТИСЯ НЕ ЗГАС ЗА КОБЗАРЯ, ЗА ЛЕСЮ, ЗА ТИЧИНУ!» * * * Як це не прикро, я — не патр╕от. Бо «патр╕от» – це дещо кон’юнктурне. Тут в╕дчува╓ться не щир╕сть, а котурни. У патр╕оти л╕зуть т╕льки дурн╕, як╕ не мають праведних чеснот. Я — не «державник». Це ще б╕льш огидно ╕ притаманно хижим шахраям. Нагору видерлось п╕текантропне бидло. Що ╓ страшн╕ше, н╕ж вельможний хам? Однак не став я ╕ космопол╕том, бо мав любов до р╕дно╖ земл╕. Душа моя для вс╕х людей в╕дкрита, та мають переваги чимал╕ в мо╓му серц╕ р╕дн╕ укра╖нц╕. Нема за що любити, а люблю. ╤ плачу через них я наодинц╕, ╤ через них ночами я не сплю. Все думаю: чи можна щось зробити для процв╕тання р╕дно╖ земл╕? Над╕я цими думами повита, живе вона лише на цьому тл╕. Н╕ перед ким не в╕дчував провину, н╕кому я з людей не завинив. Але перед тобою, Укра╖но, боржник я. Це життя мого мотив. 1999 р╕к * * * Наближаючись до небуття, я над╕╖ втрачаю повол╕. Наступила епоха см╕ття, що зм╕нила епоху свавол╕. Час застигнув. Життя не тече. Нам не гасла потр╕бн╕, а розум, бо павук нерозумност╕ тче все нов╕ для кра╖ни загрози. ╤ просв╕ту нема ╕ нема. Правлять бовдури, ще й некультурн╕. Як ста╓ться, що б╕ля керма опиняються неуки й дурн╕? ╤ куди наш пливе корабель, розпустивши безглуздо в╕трила? До яких в╕н пряму╓ земель? Т╕льки б хвиля його не накрила!.. Спод╕ваюсь на Бога лише. У народ я давно вже не в╕рю. Як не зм╕ниться п╕дле кл╕ше, у страшному загинемо вир╕. 2000 р. * * * Д╕стану зброю ╕ гайну в л╕си. Курок почу╓ знову пальця потиск. Хто добре влаштувався в ц╕ часи, по тому г╕рко плаче карний кодекс. Не красти – це тепер ╓ смертний гр╕х. Т╕, що крадуть, вс╕х ╕нших зневажають. Пост╕йно п╕д╕ймають ╖х на см╕х ╕ ще й цькують, коли т╕ заважають. Ти т╕льки спробуй – на завад╕ встань – без сумн╕в╕в безжал╕сно понищать. Не терплять справедливих нар╕кань. ╥м заважають вс╕, чий розум вищий. Так що, терп╕ти? Треба йти в л╕си ╕ в╕дновити геро╖чн╕ схрони. Я не боюся «Беркут╕в» й ОМОН╕в, ╤ не таких ╕з шмайсера косив. Згада╓мо бандер╕вськ╕ часи. Д╕станемо з-п╕д стр╕хи кулемети – для мене зовс╕м не нов╕ прикмети. Повернемось у рят╕вн╕ л╕си. 2001 р. * * * Я зневажаю св╕й народ, а все ж таки люблю. Я задихаюсь в╕д жалю, та в усм╕шц╕ м╕й рот. См╕юсь над жлобством земляк╕в, та сльози на очах. Лечу я наче хижий птах над мапою в╕к╕в. Я гр╕зно крила розпустив ╕ бачить гострий з╕р, кра╖ною як ходить зв╕р п╕д заздрощ╕в мотив. ╤ заздр╕сть мокне п╕д дощем, ╕ плаче мов дитя. Несправедливе в нас життя тому, що зв╕р╕ ще. Нелюдське править св╕том цим, бо зверху дурн╕ вс╕. Посаду вищу в нас пос╕в найнайдурн╕ший син. Чому у б╕льшост╕ казок такий сумний ф╕нал – в ф╕нал╕ дурень править бал. Це — прив╕д для думок… 2001 р. * * * Затьмарилось хмарами небо. Не треба здаватись могутн╕м. А час вже подбати про себе, хоча б на найближче майбутн╓. Я знаю одну лише правду, гуманну, ╓дину для людства. Чому ж вона майже завжди штовха╓ на самогубство? Щоб стати значним ╕ багатим, моральн╕ долають бар’╓ри. Чомусь не чесноти, а вади ╓ приводом для кар’╓ри. ╤ дуже велика спокуса робити з нечистим гешефти, забути про муки ╤суса, забути ╤сусову жертву... Грудень 2001 р. * * * Чи зненацька, чи повол╕ виникають епопе╖. Я ╕ду назустр╕ч дол╕, а не плентаюсь за нею. Не тупцюю я на м╕сц╕, а наближую майбутн╕сть. Там, гадаю, води чист╕, не так╕, як в наш╕й р╕чц╕. Буде ╕ моя присутн╕сть в т╕й майбутнього кра╖н╕, якщо нав╕ть я загину, якщо доля раптом спинить. Я не думаю про смертн╕сть, Краще думати про в╕чн╕сть. Думати так – це не вперт╕сть, Це моя неперес╕чн╕сть. Я не хочу бути схожим на бридке загальне бидло, що блага╓ «Боже! Боже!» ╕, як муха до повидла, прил╕пилось до дурного вщент пустого ╕снування. Про пощаду молять Бога барани, що на заклання сунуть натовпом безумним. Бачити це дуже сумно... 2001 р. * * * Хто були от╕ татари, що прийшли колись ╕з Криму, привели сво╖ отари в слобожанську Укра╖ну? Я не знаю. Залишилась, як св╕доцтво про татарство, п╕ала б╕ленька. Мил╕сть у безрад╕сному царств╕. 2001 р. * * * Мабуть, з Господом склав я угоду, п╕дписавшись кров’ю сво╓ю, що душею я з цим народом, хоч за кров’ю не ╓ ╓вре╓м. Бо обтяжена д╕тьми ╓врейка врятувала мене в╕д смерт╕, коли потяг т╕кав по рейках в╕д фашист╕в, що перли вперто. Я н╕коли не схибив у цьому, не терп╕в я антисем╕т╕в, не приймав ╖х в сво╓му дом╕. ╤ за це був життям побитий. Все природно. Хтось любить француз╕в. Хтось обожню╓ американц╕в. Я ж в житт╕ мав найб╕льше друз╕в серед тих, кого кличуть «маланц╕». ╥х в╕дм╕нн╕сть не дратувала. Навпаки – викликала ц╕кав╕сть. Захищав ╖х. Хоч дуже мало. Щось баз╕кав я кволо зам╕сть того, щоб просто бити чи хоча б посилати матом тих недолюдк╕в кострубатих, що йменуються «антисем╕ти». Я страшенно себе картаю, що не завжди втручався см╕ливо, як см╕ялися з тих, що гаркаво говорили щось дуже важливе. Якби слухали ми ╓вре╖в, то давно б вже жили як люди, хоч як в т╕й же П╕вденн╕й Коре╖. Та у нас так н╕коли не буде. Подив╕ться – ╓вре╖ з н╕чого в╕дновили свою державу. Ми ж жебрацтву╓мо убого ╕ на краще не ма╓мо права, бо ц╕ну╓мо в людях не розум, а с╕льське нап╕вп’яне жлобство. От ╕ суне на нас загроза безнад╕йного злого холопства. Я готовий до острак╕зму, не боюся обвинувачень. Краще нац╕╖ ставити кл╕зму, н╕ж вести до тотальних страчень. Не ╓вре╖в нам лаяти треба, а сво╓ непролазне хамство. Можна жити ╕ просто неба. Краще жити – заможним панством. А тепер ми стали панами не насправд╕, а на папер╕. Розвели ганебн╕ «панами» на сво╖й вкрай занедбан╕й терр╕. А ╓вре╖в вже майже не стало. Так на кого скидати провину? В наших д╕ях розуму мало, ╕ тому Укра╖на гине. Дехто скаже, що це — меншоварт╕сть, що Муратов не ╓ патр╕отом. Це давно вже в╕дом╕ жарти – побрехеньки зам╕сть роботи. Я обожнюю Батьк╕вщину, ╕ тому ненавиджу глупство. Саме в глупств╕ фатальна причина, що штовха╓ на самогубство. Безп╕дставного оптим╕зму у мо╖х м╕ркуваннях нема╓. Знаю точно: гине В╕тчизна в╕д манкурт╕в хижо╖ згра╖. Не в ╓вреях жахлива загроза. Не в союз╕ з Рос╕╓ю щастя. Нуль ефекту в╕д грант╕в та позик, якщо будуть чиновники красти. ╤ крадуть не як╕сь там пархат╕, а брати православн╕ та р╕дн╕. Хочуть все, що можливо, забрати, а народу залишити злидн╕. Як не зможемо скинути зграю ненажерливих капосних дурн╕в, то тод╕ я вже нав╕ть не знаю, як вважатись народом культурним. ╤ тод╕ – вже ганьба остаточна. ╤ тод╕ – неминуча вже пр╕рва. Знаю я надзвичайно це точно – загиба╓мо законом╕рно. Ви образились? ╤ прекрасно. Роздратован╕? На здоров’я! Якщо так, стане ч╕тко ╕ ясно, що ц╕ в╕рш╕ написан╕ кров’ю. 2002 р. * * * Я укра╖нцем був ╕ ╓. Цим не пишаюсь ╕ не плачу. Таке призначення мо╓. Така, мабуть, у мене вдача. Тече джерельце з-п╕д гори. Беруть з джерельця люди воду. ╤з надр течу я догори на користь власному народу. Мене забудуть? ╤ нехай! Мене згадають? Слава Богу! Блищить на сонц╕ водограй, несе красу, несе вологу. А ця волога дасть життя трав╕, тваринам, птицям, кв╕там. Надасть природи в╕дкриття тим, хто за нами, нашим д╕тям. Вони не будуть так, як ми, боротись за шматочок хл╕ба. На св╕тло вийдуть ╕з п╕тьми ╕ виправлять вс╕ наш╕ хиби. Нам надзвичайно заважа позбутись розбрату ╕ свинства ще не подолана межа м╕ж розумом ╕ укра╖нством. 2002 р. * * * Погляньмо чесно на пол╕тику, без ейфор╕╖ та без пан╕ки. Ми розумових парал╕тик╕в прогнали в╕д керма «Титан╕ка». Наш корабель п╕д звуки музики тонув без з╕ткнення з льодиною. А кап╕тан (блискуч╕ ╜удзики) не був розумною людиною. Також були дурними штурмани, дурною й п’яною команда. ╤д╕отизм гучними сурмами в╕тала журнал╕стська банда. Тому зам╕на була вчасною, хоч це, мабуть, не революц╕я. П╕д помаранчевими гаслами лише зд╕йснилась Конституц╕я. 30 грудня 2004 р. * * * Земле моя – в╕д донецьких степ╕в до Карпат, в╕д ╤зма╖лу до с╕ро-скляного Держпрому – ти — соковите та сонячне гроно, ти наче стиглий смачний виноград. ╤нод╕ я забуваю про тугу ╕ б╕ль, що виника╓ при погляд╕ на Батьк╕вщину, бо попри все чую, що зв╕дус╕ль п╕сня прекрасна задумливо лине. Знаю, м╕й р╕дний народ не помре, сплинуть ус╕ ╕сторичн╕ негоди. Чорт не ухопить, свиня не зжере нашу примхливу нов╕тню свободу. Дав ╖╖ нам милосердний Господь. Може, й не дуже ╖╖ заслужили. Друже, здивовано брови не зводь – виникла наша свобода ╕з пилу, з пороху предк╕в, з козацьких могил, з п╕сн╕ про долю зрадливу й немилу, з глини, що люд на толоках м╕сив. Все це давало ╕ розпач, ╕ силу. Я без патетики тихо люблю землю свою на ╕м’я Укра╖на. Бога про мил╕сть для не╖ молю кожну в╕дпущену Богом хвилину. Це вже до смерт╕. Коли я помру, ляжу в свою, непозичену землю. В╕в все життя небезпечну я гру. Але тепер заспоко╓ний вельми. 2005 р. * * * Народе м╕й! Я тв╕й! Я тв╕й! Я тв╕й! Тебе я лаю, та люблю безмежно. Я у сво╖х словах необережний. Однак завжди ╕ду за тебе в б╕й. Це – акс╕ома, клятва, «Отче наш». Ти все для мене – альфа ╕ омега. Було мен╕ не до ж╕ночих стегон. На це, народе м╕й, я прошу, зваж. Так, я — не ангел. Знаю це ╕ каюсь. Прости, народе, вс╕ мо╖ гр╕хи! Прин╕с мене на Укра╖ну а╖ст – лелека б╕лий – у часи лих╕. Не зм╕г я бути ангельськи байдужим, коли народна гинула душа. Я став жорстоким й в’╖дливим. ╤ дуже до б╕йок за В╕тчизну посп╕шав. Вже скоро смерть. Тому пишу невпинно: Прости мене! Прости мене! Прости! Гр╕шив заради р╕дно╖ кра╖ни, Хоч, може, душу цим занапастив. Травень 2005 р. * * * Гине красива легенда. Д╕йсн╕сть проста ╕ жорстока. Т╕льки окрем╕ моменти радують внутр╕шн╓ око. Хто я? ╤ де отой вим╕р, жити в якому я хочу? Я – наче мамонт, що вимер. Т╕льки жив╕ мо╖ оч╕. Бачу навколишн╕ чвари, битви оц╕ комашин╕. Мабуть, небесно╖ кари люди чекати повинн╕. Прийде вона невблаганно, йдемо до не╖ невпинно. Д╕йсн╕сть – п╕дступна омана – швидко, безжал╕сно сплине. Пот╕м жорстока розплата ╕ каяття зап╕зн╕ле. Хто завинив забагато, в того св╕дом╕сть прогнила. Дал╕ пряму╓ дорога до небуття ╕ могили. ╤ не долине до Бога сутн╕сть ╓ства його вбога. 2005 р. * * * Коли мене питають, як було, я не кажу, що там було жахливо – мели сн╕ги ╕ заливали зливи, ╕ сонце нас безжал╕сно пекло. Небачена жорсток╕сть ворог╕в ╕ нас у в╕дпов╕дь лютила до нестями. ╤ кожен з нас (╕ найдурн╕ший) тямив, що ми на смерть приречений заг╕н. Гор╕в вогнем Рожнят╕вський район, чинили хлопц╕ в╕дчайдушний оп╕р. Та це спочатку. Пот╕м т╕льки отв╕р шукали. Т╕льки б не взяли в полон. Нас постр╕ляли б зразу, без розмов, гранатами б закидали у схрон╕. Ця ╕стина лежала на долон╕. ╤ кожен розум╕в ╖╖ та йшов на безнад╕йно геро╖чн╕ кроки. Наш бункер був захований глибоко, ╕ повесн╕, як т╕льки сн╕г з╕йшов, з╕ схрону виповзали потихеньку. Дивились на бруньки на деревах, на перших, що прокинулись, комах, ╕ слухали, як птах якийсь там тренькав. А пот╕м – зелень, що ховала нас, ╕ ми були практично невловим╕. З тих давн╕х п╕р ненавиджу я зими, ╕ радуюся л╕ту кожен раз. 2005 р. * * * З найближчим другом я побився раз. ╤ зна╓те яка була причина? См╕явся з мене весь дев’ятий клас. Я захищав... Я захищав... Тичину... Бо твердо знав: в╕н — ген╕й на в╕ки, безумний майстер музики ╕ рими. Мабуть, цьому безумству завдяки зм╕г невловиме в╕дтворити зримо. Я захищав поез╕ю святу в╕д побутово╖ нев╕гласько╖ прози. Мен╕ кричали бовдури – «Ату!», та не здавався м╕й натхненний розум. Н╕коли я п╕д впливами не був м╕щанських, дурнуватих, злих традиц╕й. В душ╕ завжди звучав один мотив, який сприяв народженню амб╕ц╕й. Моя любов до р╕дно╖ земл╕ – це ненависть до плебса, тобто жлобства. Не м╕г я ╕снувати у ╕мл╕ ╕ не хот╕в втрачати першородства. Тому пройшов кр╕зь полум’я УПА, кр╕зь бруд Москви, кр╕зь п╕т к╕нороботи. У мене доля – мачуха скупа. Жив б╕дно. В╕дчував ╕ смерт╕ дотик. Для мене Укра╖на – це святе. Без не╖ все втрача╓ зм╕ст ╕ форму. Багато рок╕в я кричу про те, що нац╕я — це суть, а не проформа. Жорстоко бився я за це не раз. ╤ буду битися до смерт╕ без спочину. Вогонь бажання битися не згас за Кобзаря, за Лесю, за Тичину! 2005 р. * * * Дякую Тоб╕ я, Господи, що не вир╕с я кривавим деспотом, що не був я катом чи диктатором, стукачем гидким ╕ провокатором, що не був баз╕кою-оратором, та не був фальшивим я новатором – над народом експериментатором, ╕ не був затятим консерватором! А ким був? Лише катал╕затором тих процес╕в, що потр╕бн╕ нац╕╖. Не чекав на славу та овац╕╖ за сво╖ вельми потр╕бн╕ акц╕╖. Убер╕г мене Ти, добрий Господе, в╕д маразму творчого ╕ розпаду. Бо багато хто з колег ц╕кавих пережили усп╕х св╕й ╕ славу, ╕ живуть пустими оболонками. Краще б з головою в ополонку ╖м. Та нехай таке сам╕ вир╕шують. Хай не роблять сво╖ душ╕ гр╕шними. Хай живуть старими ╕ забутими, хоч колись вважались баламутами. Може, мислю дещо необачно я, та плюю на пресу й телебачення. Знаю, ще як╕сь ╕де╖ вискочать. Впевнений – ╕дей до смерт╕ вистачить! 2006 р.
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2015 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15387
|