"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2015 > Тема "Душі криниця"
#23 за 05.06.2015
╢ДНАЙМОСЬ, БРАТТЯ, У ЦАРСТВ╤ ДУХА!
Н╕на МИКОЛАЙЧУК
Поез╕я
Кримська св╕тлиця» вже публ╕кувала в╕рш╕ Н╕ни Федор╕вни Миколайчук — к╕лька рок╕в тому п╕д рубрикою «Рима з Криму» з передмовою нашого Данила Андр╕йовича Кононенка була надрукована доб╕рка «кримських» в╕рш╕в поетеси ╕ педагога з Р╕вненщини. «Цикл поез╕й «Кримськ╕ враження» — творчий п╕дсумок мого перебування на П╕вденному берез╕ Криму, незабутньо╖ зустр╕ч╕ з морем. Живучи б╕ля моря, — не сп╕вати не можна. От ╕ в╕ршувалось, мр╕ялось, сп╕валось, згадувалось...» — так сама Н╕на Федор╕вна розпов╕дала про народження кримських в╕рш╕в. Можна було б ╖х повторити, пригадати ту ностальг╕йну пору, коли в Криму «в╕ршувалось, мр╕ялось ╕ сп╕валось», але, як ╕ в р╕чц╕, так ╕ в мор╕, дв╕ч╕ в одну й ту ж воду не ступиш... До того ж ми знайшли в наших редакц╕йних арх╕вах поез╕╖ Н╕ни Миколайчук, як╕ збиралися надрукувати ще тод╕, п╕сля «Кримських вражень», але не склалося. А вони, написан╕ у р╕зн╕ роки, так╕ актуальн╕ й сьогодн╕! Як ╕ цей лист Олеся Гончара до учительки-поетеси: * * * Острожець, учительц╕ Н. Ф. Миколайчук
Шановна Н╕но Федор╕вно! Ваш╕ поез╕╖ одержав, вони справляють гарне враження. Там, де ╓ людян╕сть, щир╕сть почутт╕в, любов до Укра╖ни, там, на м╕й погляд, неодм╕нно озветься поез╕я. У Вас це ╓. Ваша «Полем╕ка» — гостра, небайдужа р╕ч, хоча, гадаю, Ви з╕ сво╖м громадянським темпераментом могли б ще гостр╕ше виступати проти потворних явищ, проти р╕зно╖ нечист╕ в сучасному житт╕, адже, скаж╕мо, нав╕ть л╕тературу нин╕ опоганюють знахабн╕л╕ цин╕ки, сквернослови, не д╕стаючи г╕дно╖ в╕дс╕ч╕. Ви, певне, зна╓те, що я вже виступав на ц╕ теми в газетах ╕ по рад╕о, — стан здоров’я, на жаль, не дозволя╓ виступати част╕ше, тож сл╕д би молодшим колегам б╕льше виявляти активност╕, см╕лив╕ше ставати на захист святинь, чистоти укра╖нсько╖ мови, котру сьогодн╕ так засм╕чують похабщиною, блатняцьким жаргоном деяк╕ безсов╕сн╕ автори. Раду╓ мене, що ╕ в рег╕онах сьогодн╕ п╕д╕ймаються до прац╕ здоров╕ нац╕ональн╕ сили, ось, бачте, ╕ славетне м╕сто Дубно закв╕тло Вашим «Цв╕том черешн╕»... Оск╕льки столичн╕ видавництва зараз у тяжк╕й криз╕, то, гадаю, роль м╕сцевих видавництв дедал╕ зростатиме, зв╕дус╕ль ма╓ д╕стати п╕дтримку укра╖нське слово. При╓мно було д╕знатись, що в лавах творчих ентуз╕аст╕в виступа╓ Микола Пшеничний, щире в╕д мене йому в╕тання. На все добре!
Олесь Гончар 12.VII.1993
БЕЗПОСЕРЕДН╤СТЬ
Душа пригорнеться до ╕стини, А думка риму встереже — ╤ слово подола╓ в╕дстан╕, ╤ знову стане рубежем. Давно, як кажуть, подорожн╕ ми На цьому св╕т╕ су╓ти. От т╕льки б душ╕ не порожн╕ми — Для доброти, для доброти. До Лес╕ йдем на зор╕ сяюч╕ Ус╕, хто серцем не глухий. Хто не втомився ще, шукаючи Мал╕ Тарасов╕ шляхи. Якщо ж цей голос м╕й зап╕зниться На крила праведних п╕сень, То стане оправданням гр╕шниц╕ У прац╕ вистражданий день. Весна, 2001
ДО СТУСА Була дорога до Р╕вного на перший форум ╕нтел╕генц╕╖ област╕. В автобус╕ пом╕ж сувен╕рами шофера — тризубом та жовто-блакитним прапорцем — портрет Василя Стуса на маленькому вимпел╕. В╕н з нами ╖хав на цей форум, а я — думала...
Як ми мовчали й ляпали з╕ страху, Долонями плекаючи брехню, Загинув Стус ╕ повернувся з праху, ╤з блискавок, ╕з грому, ╕з вогню. ╤ проп╕ка╓ душу Укра╖ни, Щоб воскресити омертв╕лих нас... Жива краса — не п╕р’я солов’╖не, ╥╖ не вбив ╕ не розв╕яв час. А на лиц╕ — печать в╕д рукоятки, ╤ т╕льки оч╕ — в╕ра та журба. Його дорога без вагання цятки, А наша стежка — слава ╕ ганьба. Убили т╕ло, та не вбили мови. Спинили серце! Кров — у джерел╕! Як нам болить його криваве слово! Його могила — рана на земл╕. Молюся Богу за поета Стуса ╤ за людину з ╕менем — Василь... О Боже милий! Господи, ╤сусе! Спаси його, померлого — спаси! Ос╕нь, 1991
ОЧИМА СТУСА
Очима Стуса дивиться журба За слово, що долало заборони. В╕н ще тод╕ зживе в соб╕ раба, Порве кайдани кам’яних закон╕в. Його очима дивиться печаль За св╕й народ, що був ╕ не в╕дбувся. В╕н вибрав правду, нам залишив жаль ╤ голос в╕щий: «Велетню, розкуйся!». Очима Стуса дивиться ганьба За вс╕ брехлив╕ пов╕ст╕ й романи, Та мр╕я св╕тить жовто-голуба Й тод╕, коли його уже не стане. То сов╕сть наша дивиться на нас На тл╕ змагань перевертн╕в ╕ клан╕в. Його десницю виправда╓ час, А ми ще довго скн╕тимем в оман╕. Очима Стуса дивиться Пророк, Врочистими очима Справедливця! Болючий, незак╕нчений урок... В╕тчизна т╕льки так ще дивиться.
КОЛИ СП╤ВА╢ ДМИТРО ГНАТЮК
«Ти скажи, чи не згасла», не висохла, Або просто подумай хоч, Як п╕дн╕ме Дмитро нас високо, А тод╕ — хоч у воду вскоч! Забере, приголубить, запросить, То покине, то кличе знов... ╤ спов╕ду╓ш: цього досить, Щоб жила на св╕т╕ любов! Та кигичуть розлуки сл╕зно Про свою неземну печаль, А мелод╕я кличе п╕сню «В синю даль, в синю даль»... Т╕льки серце, п╕дбите зрадою, На кохання знов ожива. А воно чар╕вною принадою — Як дорога та польова. Полюбити н╕коли не п╕зно. Ще сп╕ва╓ Дмитро Гнатюк. «Ти скажи!» — то не просто п╕сня, То до серця нашого стук. Ос╕нь, 1993
ПАМ’ЯТ╤ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
Ох, як нам треба плакати за ним, Кричати кричма, впасти на кол╕на! В╕н був тв╕й син, непосидючий син, О безталанна ненько — Укра╖но! Так посп╕шав, ╕ мислив, ╕ гор╕в, Р╕вн╕шо╖ не вибирав дороги. ╤ не боявся накликати гн╕в Комун╕стично╖ перестороги. А як прон╕с в╕н прапора тод╕! Несе ще й дос╕, й нести буде в╕чно... Ця мить пливе, як по свят╕й вод╕. А де взялася та, катастроф╕чна??? П╕дстерегла, п╕дготувала смерть, Сама втекла за темряву й др╕моту... Нема н╕чого. Все розбито вщент! Обман пану╓ ╕ брехн╕ гидота. Тепер жалкують: патр╕отом був! Такого б╕льш нема ╕ вже не буде. Збер╕г в╕н мр╕ю, в╕н ╖╖ здобув — Не бережуть сво╖х геро╖в люди. Вписали: Укра╖на — Чорнов╕л, ╤ лозунгами вулиц╕ вгинались, Стелились кв╕тами в╕д м╕ст ╕ с╕л... Як не до реч╕ все. Усе, що сталось. А чом же ви не вибрали його? Нав╕що слюнтя╖в понапихали? Кого ж тепер поставите, кого? Одн╕ покрали, ╕нш╕ все проспали. В╕н був тв╕й син, талановитий син, Служив тоб╕ так щиро, до загину. Г╕рка у нього доля, мов полин, А в тебе ще г╕рк╕ша, Укра╖но! Весна, 1999
ШЕВЧЕНКО НАШ
Шевченка в нас н╕чим не в╕д╕брати — Н╕ п╕дкупом, н╕ постр╕лом во лж╕! Вже пробували недруги пихат╕ Прилаштувати вишк╕ли чуж╕. А ми його не в╕ддамо н╕кому ╤ на хвилину нав╕ть чи на мить. Н╕ доброму комусь, тим б╕льше — злому, Бо в╕н у дол╕ кожного болить. Бо в╕н рад╕╓, коли сходить сонце, Як немовляток боцюни несуть. ╤ прад╕д╕вське глинянка-в╕конце Нам розвидня╓ першослова суть. Шевченка вс╕м подарувала доля За тисяч╕ розстр╕ляних сердець. На «Запов╕т╕» присягати вол╕ Пророчить нам Духовний наш Отець.
«ДРУЗЯМ» З БУЗИНИ
А ви Шевченка не ч╕пайте, До нього, зна╓те, вам — зась! Як напросилися, то й майте: Н╕кчеми — ви, а в╕н — Тарас. В╕н — син народу. Й цього досить, Щоб кожен з нас отак прозр╕в: Ви — блазн╕, куплен╕ за грош╕ На ринку дешевизни сл╕в. Я не читала ╕ не буду Заздренне м╕сиво гидот. До урни викинуть вас люди, Як недолугий анекдот!
ДУХОВНИЙ Г╤МН
╢днаймось, браття, у царств╕ духа, Де слова р╕дного вогонь. ╤ не подужати розрухам Живий ланцюг живих долонь. Ставаймо, браття, б╕ля багаття, — Борц╕ за волю там стоять. Своя земля в нас благодатна ╤ золотава синь своя. Не см╕ймо, друз╕, зректися мови. Забути мамин╕ п╕сн╕, Козацький прапор малиновий ╤ сурми звуки голосн╕. На тл╕ духовного розп’яття Нов╕ п╕дводяться Творц╕. Не даймо, люди, в наш╕й хат╕ Чуж╕й владичити руц╕. Бо ще не вмерла, серце б’╓ться, У п╕сн╕ словом пломенить! Н╕що не спинить того серця Н╕ на хвилину, н╕ на мить. Вогонь багаття горить — не тл╕╓, ╤ силу духа не здолать! Спасенн╕ будем. Свята Мар╕╓, Пошли свою нам благодать! Весна, 2003
УКРА╥Н╤ СЛОВО
Я не така, престольна Укра╖на, Не кожен край до мене дороста. Спрацьована до сотого кол╕на, Я богом╕льно-лаг╕дно-проста. — Не плачу я, не скиглю ╕ не клянчу, Болить мен╕ усе це ╕ щемить. Я вибухнула криком помаранчу Й затамувала дихання на мить. Удосв╕та буджу вас: «Ще не вмерла!..» ╤ кожен день завершую в труд╕, Аби сягали правду, як Говерлу, Нов╕тн╕ укра╖нц╕ молод╕. Тарасова мене трима╓ Круча, ╤ зради не лякаюсь гострих лез. — А я не знав, що ти така живуча, — Сказав диявол ╕ з екрана щез. Зима, 2005
ЩО З НАМИ? Нема╓ в нас, нема╓ патр╕от╕в...
Хтось нас перекупив, пере╕накшив Чи у горнил╕ десь перекував... Неначе п╕д ногами ╜рунт пом’якшав, В ц╕н╕ товар, дешевшають слова. Як╕сь нездари, вишкварки, макуха, Здр╕бн╕л╕, потолочен╕ серця... Вже душ╕ переорю╓ розруха, ╤ привиди блукають в ман╕вцях. Нема╓ в нас, нема╓ патр╕от╕в — Перекупки, зухвальц╕, лихвар╕... Вже сов╕сть захвор╕ла на сухоти, Продажн╕стю вже розум захвор╕в.
ЗАКЛИНАННЯ
Прокиньтесь, люди! Де вже ваша г╕дн╕сть? Та ж вас, мабуть, наврочено таки. А може, то триповерхова б╕дн╕сть Втягнула вам пошерхл╕ язики?! Своя сорочка ближча╓ до т╕ла, А др╕бнос╕м’я вихолодить кров ╤ виплодить раба, а не Ах╕ллу. ╤ деградують покол╕ння знов. На Пересопницьке поклали руку дуж╕, Та дочитатись ╕ не спромогли, Щоб м╕чен╕ з н╕чийно╖ калюж╕ Неславу нашу, кров чиюсь пили. А ви мовчали. Дивом дивувались: — Де наша правда? Де святий закон?.. Шептали пересохлими устами Молитви православно╖ канон. ╤ на терп╕нн╕ з вашо╖ мовчанки Не хл╕босол — простак чи ерудит — Плодились грош╕, як гриби-поганки, Щоб торгувати волею в кредит. Не прокидайтесь. Й не стогн╕ть з утоми, По ринках вештаючись голяком. ╤ св╕тов╕ не признавайтесь, хто ми. Довол╕ буде кави з коньяком. Мар╕онетку дружно осп╕ва╓м. ╤ яничари вигулькнуть чуж╕. А мр╕ю ми у п╕сню захова╓м, ╤ буде нам так легко на душ╕.
ТРОХИ ПРО СЕБЕ
Несу свою людську подобу слова, А слово було перше. Слово — Бог. ╤ на пап╕р кришталиками мови Спада╓ тихо серця еп╕лог. Ну от ╕ все. Полегшено з╕тхнула — Зак╕нчена розгониста строфа. А ще ж болить тепер╕шн╓ й минуле, А ще сто╖ть розрухлий саркофаг. А ще душа не хоче порожн╕ти, ╤ с╕╓ться на камен╕ спориш, ╤ твердь асфальту пробивають кв╕ти, Й не легша╓ н╕трохи, як мовчиш. Не легша╓, не легша╓ н╕коли, А важча╓, бо менша╓ р╕дн╕... Веду, веду слова сво╖ до школи, ╤ д╕ти посм╕хаються мен╕. Весна, 1994
МАГ╤Я ШК╤ЛЬНОГО ДЗВОНИКА
Чи т╕льки в спогадах прекрасна? Чи ти така насправд╕ ╓? Нам школа давня ╕ сучасна, Як п╕сня, душу д╕ста╓. Вже щось маг╕чне тут, ╖й-богу, Чи чари хтось приготував? Шк╕льного пам’ятку порога На музику сердець поклав. ╤ простеля╓ться у в╕чне Рок╕в мелод╕я струнка, Така хвилююча ╕ звична Шк╕льного маг╕я дзв╕нка.
РОДОВ╤Д Мо╖м односельчанам — св╕дкам ╕ жертвам колгоспного ладу
Минули вас жахи голодомору, Кат╕вень запродажних тарантас. Колгоспн╕ в╕дм╕ряли вам контори Кому — по ск╕льки хл╕ба ╕ ковбас. Та не впрягли в ошукане загнуздя Те осяйне покликання небес: Здорового кому — по ск╕льки глузду, Аби в безглузд╕ зберегти себе. ╤ виживали генетичн╕ р╕вн╕ У вузликах бабусиних святинь... Не вистояли зрадницьк╕ кат╕вн╕ П╕д справедливим поглядом хатин. А хто духовн╕ вловить геноциди У нин╕шн╕х старателях уже? ...Вста╓ Душа — остання з Атлантиди — Себе в соб╕ потужно береже. Грудень, 2007 * * * О земле, велетн╕в роди! А ти лежиш, немов зомл╕ла, Роси браку╓ чи води, Чи зрадами перебол╕ла? — Родила ж, кожного назву. Не для в╕йни й продажних клан╕в. Одних косили, як траву, А ╕нших — п╕д колеса клали. Вже сив╕╓ вдовина н╕ч, ╤ ранок облягли тумани. Забули про Козацьку С╕ч Мо╖ криклив╕ отамани. Для мене велет — т╕льки той, Хто ще земл╕ не в╕дцурався. С╕вач у пол╕ — м╕й герой. С╕вба з трибун — пуст╕ слова вс╕. Достойник чест╕ — м╕й народ. Не заростуть свят╕ могили. В╕д яснозорих чистих вод В╕н зачерпне ново╖ сили. Не перев╕вся в ньому дух, Той, що в╕д тисяч л╕т родився, Той, що не витл╕в ╕ не вщух, Що на Майдан╕ розповився. ╤ шлях поводиря знайде, ╤ слово приголубить вроду, ╤ сонячно зася╓ день Обранця Божого — народу. Серпень, 2006
ПРИГОРНИСЬ
Пригорнись до мене, горопашне, Злиднями гартоване село, В прац╕ подола╓м рукопашн╕й Кривду корумповану ╕ зло. Чу╓ш, як з╕тхають верхопол╕ В╕тром наполохан╕ г╕лки? Тут сумують верби ╕ топол╕: Де д╕вчата наш╕ й парубки? Пригорнись, село мо╓, до п╕сн╕, Ввечер╕ тихенько пригорнись. Хай свят╕ послухають ╕ гр╕шн╕, Хто перед тобою провинивсь! Т╕льки до майбутнього не треба — Споминами краще пригорнись До земл╕, до пам’ят╕, до неба, До д╕тей, що виростуть колись. Грудень, 2006
ЗУСТР╤Ч ╤З МОРЕМ
Не знала, не знала, що море — високе, Я думала: так соб╕ — глибина. А тут — водяного громаддя неспок╕й, А дал╕ вже хмари. Ну от тоб╕ й на! Побачила: море бува╓ ще й гр╕зне, Його покоряють в╕дважн╕ серця, П╕сн╕ ╓ про море, хорош╕ та р╕зн╕ (Сп╕вати про нього н╕коли не п╕зно), ╤ буде ще п╕сня. Та т╕льки не ця. Гаспра, жовтень 2009
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2015 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15357
|