Версiя для друку Обговорити в форумi

Крізь призму історії

Днями натрапив в Інтернеті: «У людей самоідентифікація досі під знаком питання. А тут бац — фільм «Холодний Яр» показує, що 100 років тому центр визвольного руху був на Кіровоградщині й Черкащині. Люди дивуються, бо це ж до сходу — рукою подати. Всі думають, що гасло «Слава Україні!» пішло з Галичини. А воно — з «Холодного Яру».
Це одна волонтерка розповідає про свою просвітницьку роботу на Донбасі. От наче й вірно все, а дратує... І що тут удієш? Мабуть, найпростіше — додати нових мазків на загальноісторичне полотно України.

«...Всеподданнейше донести счастье имею»

Це сталося у вікопомну епоху, коли Леонід Кучма служив президентом в адміністрації Віктора Медведчука. До управління інформаційної політики Луганської ОДА з медведчукового відомства надійшов черговий «темник», де, серед іншого, містився календар ювілеїв даного конкретного місяця. Невідомий чиновник-патріот включив туди й 150-річчя антифеодального повстання українців села Красний Кут Антрацитівського району.
...Невеличкий відступ. Не знаю, як де, а на Луганщині в кожному селі живе краєзнавець, а то й два-три. Найбільш авторитетний з них — Іван Захарченко (до останнього часу жив у селі Бобриковому під Антрацитом; торік, з відомих причин, виїхав до Центральної України). Тож коли жоден зі знайомих істориків нічого виразного про Краснокутські події 1853 року мені не зміг розповісти, — поїхав у Бобрикове.
«Крестьяне умершего бездетным помещика Славяносербского уезда генерал-майора Папкова села Красного Кута, состоящего из 660 мужеска и 732 женска пола душ, оказали неповиновение назначенному дворянской опекой сему имению опекуну ротмистру барону Фитингофу, почему для водворения порядка командирован был в село Красный Кут... непременный заседатель земского суда, а потом, при усилившихся беспорядках, направлялось туда же временное отделение того же суда, и, по требованию последнего, прибыла назначенная командующим резервной бригадой 21-й пехотной дивизии сводная рота из 20 унтер-офицеров, 80 рядовых и 3 обер-офицеров. Но сказанные крестьяне оказали неповиновение и временному отделению, невзирая на все убеждения, им деланные...».
Це з рапорту генерал-майора корпусу жандармів Риндіна, відісланого государю-імператору з Катеринослава 4 серпня 1853 року. Зазначу: всі наведені (і ті, що тут не вмістились) відомості підтверджені у Івана Захарченка документами з архівів. З точним зазначенням номерів фондів, описів і т. ін.
Краснокутці «дерзко отказывались от повиновения назначенному им опекуну в том предположении, что как помещик их умер бездетным и при жизни не объявил, кому они принадлежат, то считают себя свободными и в неистовстве угрожали, в случае принуждения их, стать против действия роты вооруженными». Вони настільки жадали звільнення, що готові були голіруч іти проти багнетів і куль. Мало того, тактичну перемогу вони таки отримали: «временное отделение», «в предупреждение дурных последствий», відкликало зведену роту і надіслало донесення катеринославському цивільному губернаторові (обов’язки якого на той час виконував якийсь німець із «ковбасним» прізвищем Брауншвейг – авт.).

Листівка — зброя селянина

Природно, довго опиратись регулярному війську селяни не могли, однак і влада зовсім не відразу встановила контроль над бунтівним селом. Та й після придушення повстання шістнадцять найбільш стійких козаків ще довго не давали спокійно спати навколишнім поміщикам. Що й засвідчив жандармський генерал у своїй епістолі, закінчивши її дуже характерною формулою: «...О таком происшествии всеподданнейше донести счастье имею. Генерал-майор Рындин-второй».
Як мало вірнопідданому служаці потрібно для щастя...
Між іншим. Можливо, я не досить чітко назвав Іванові Михайловичу місце та дату повстання, тому що він спершу почав розповідати, як у 1820 році «на Миюсах» (тобто в басейні річки Міус, що впадає в Азовське море) виникли заворушення аж у 97 селах, у тому числі й у його рідному. Мотиви повстання були практично ті ж самі, що й 33 роки по тому: краєм пішли чутки, буцімто цар Олександр І видав маніфест про дарування селянам волі, а поміщики заховали грамоту.
Вельми показово: одним з видів «зброї», що застосовували селяни, були ПИСЬМОВІ відозви до населення. Очевидно, і через 45 років після знищення Запорозької Січі традиції писемності на східних землях війська остаточно ще не були втрачені. І ще було кому прочитати: «Господа старшины, просим всепокорнейше в том, что мы наслышаны действительно... Буде вам требование зачинщиков, то просим всепокорнейше стоять всем заедино, имянно ни под каким видом не показать зачинщиков... как будут говорить, кто начал, всем отвечать: «Все заедино». А как скоро выдадите зачинщиков, то будут крайне обижены, а остальные останутся вечно заключены господскими, покудова оставят белый свет...».
До Дмитрівки, одного з центрів повстання (тепер у Донецькій області), ходили зв’язкові, брали пачками листівки й розносили їх по всій окрузі. До слова, Захарченко встановив, що одним із писарчуків — авторів відозв — був мешканець слободи Голодаївської (тепер райцентр Куйбишево Ростовської області РФ) Тимофій Гречко. Прадід маршала Антона Гречка, міністра оборони СРСР. Та це, так би мовити, родзинка, головне ж — те «неистовство», з яким учорашні козаки бились не за харчі й не за гроші — ЗА СВОБОДУ!

Каменюка

Захарченко, коли я назвав йому тему даної статті, відреагував миттєво: «У Петропавлівці до 22-го року діяв партизанський загін...». Утім, з’ясовувати обставини телефоном було б складно — можливо, вдасться колись побачитись, і тоді з’явиться інша стаття. А тут розповім про антибільшовицький рух у північних районах Луганщини.
Луганський історик Валерій Снєгирьов у партархіві в Москві розкопав не зовсім звичний документ. Очевидно, до 10-ліття Жовтневого перевороту партійні активісти Старобільського окружкому КП(б)У залишили спогади про свою боротьбу з народом. Особливу увагу вони приділили періоду, який назвали «розгул бандитизму». А саме кінець 1920 — 1921 рік. Червона армія десь далеко, в Криму, добиває Врангеля, а в наскрізь тиловій Старобільщині все ніяк не запанує «народна» влада.
Почався «розгул» з того, що якийсь міліціонер з Ново-Гайдару (нині райцентр Новоайдар) на прізвище Терезов наприкінці червня 1920-го вбив свого начальника Ягроновського і «з декількох міліціонерів та дезертирів він швидко сколотив банду, забрав у міліції зброю і, наробивши дебошу в Ново-Гайдарі, попрямував на Колядовку». У Колядовській волості екс-міліціянт чомусь не став грабувати селян. Навпаки: «У селі Волкодавовом ним було вбито 13 чоловіків продармійців». Тобто люмпенів, яких пролетарська держава відряджала на «зачистку» братніх селянських комор від зайвого збіжжя.
За бандою Терезова ганялися військові частини, наздогнали аж десь «на Донщині», розгромили. Однак Терезов утік, а його помічник Каменюка очолив рештки терезовської «банди», «яка більш усього тероризувала Старобільськ і вбила багато радянських, партійних, робітників і незаможників». І далі: «З цього моменту бандитизм почав швидко зростати». 5 березня 1921 року загін захопив повітове місто саме в день, коли там відбувався з’їзд т. зв. «комнезамів» — комітетів незаможних селян, на яких тоді російські окупанти робили ставку в боротьбі з українським селянством. Практично всі делегати з’їзду були знищені разом із керівництвом радянського активу. Серед убитих повстанцями були також головний комуніст повіту т. Нехороший та керівник апарату ВЧК Вишневський.
Окружний партархів перелічує назви «бандформувань» з приблизною кількістю «багнетів» у кожній: у Каменюки влітку 1921-го їх назбиралося до тисячі, в Терезова 60-70, у Саєнка — 100-150 і таке далі. А ще, кажуть автори, сюди заходили прийшлі банди, навіть із Воронежчини — Варави і Колесника. Скоріш за все, це були загони селянської самооборони, створені для боротьби ще з німцями або денікінцями під ідейним впливом Махна. Коли ж прийшли продармійці, здобуті навички і прихована зброя стали в нагоді.
Активна боротьба тривала весь 1921 рік і на початку 1922-го. Аби придушити повстання, більшовики перекинули на Луганщину каральні (вони так тоді називались офіційно) загони, що складались з «інтернаціоналістів» — китайців, мадярів, латишів. Уже тоді відпрацьовувались депортації українських селян у глибинні російські губернії. Але остаточно перемогла економіка — із запровадженням НЕПу повстанці почали розбрідатись по своїх селах. Займатись віковічною селянською працею. Де й заскочив їх Голодомор...

Праникова хмара

До початку колективізації чекістам удалося вибити мало не всіх потенційних ватажків селянського опору. Архіви свідчать: спалахи насильства фіксувались мало не в кожному селі краю, однак були вони ізольовані й безсистемні. І тільки коли за справу брались жінки...
Ця історія архівами не підтверджена, однак вона міститься в «Паспорті Круглівської сільської ради» (це Сватівський район). Офіційний документ, між іншим, що базується на спогадах очевидців та їхніх нащадків.
«У 1929 році, — розповідає круглянський літописець, — у село Кругле Сватівський райком партії направив активістку для організації колгоспів. Жінку Оляною звали. Виділили їй хату. Вона сама в ній жила. З селянськими активістами колгосп стягла. А одній жінці, Софії, не хотілось, щоб артіль у Круглому була. Вона зібрала сорок жінок і двох чоловіків; довго сперечались, як з активістом боротись і хто керуватиме бунтом. Так бунтівний бабський загін назвали «Праниковою хмарою», бо озброєні жінки були здебільшого праниками...».
Чесно кажучи, що таке «праник», автор цих рядків досі точно не засвоїв. Щось таке масивне й дерев’яне, від слова «прати». За одними джерелами, це — рейка із зубцями, за іншими, — гладкий валик. Головне, якщо таким припечатати по голові — мало не здасться.
...Важко сказати за якою логікою, але жінки своїм отаманом призначили оту саму активістку Оляну («вмовляли» так, що ледь хату їй не спалили).
«Оляні коня дали. Озброїлись, хто чим міг: кочергами, лопатами, чяпліньками...». Спочатку розігнали артіль у власному селі; потім заходилися надавати класову допомогу сусідам. Першим був рейд на Коплянівку (сьогодні це сусідній Білокуракінський район), потім посунули на Дем’янівку та на Маньківку (знову Сватівщина). До Маньківки вислали розвідку в кількості двох вершників: один — з рушницею, інший — з люшнею...».
Зрозуміло, епопея тривала геть недовго — комуністична влада вже міцно тримала руки на горлі в селянства. Однак, що цікаво — кругляни стверджують, що в їхньому селі голоду у 1932-1933 роках не було. Не ризикнули «уповноважені» забрати в них останнє збіжжя. І довго ще ходили районом легенди про відчайдушну отаманшу Оляну, яка згодом трансформувалась в Уляну, грозу партійних секретарів.
* * *
Чи варто уточнювати, що тут наведена лише мала частка того, що автор знає з історії рідного краю? Донбас, принаймні за останнє тисячоліття, завжди був українським і, сподіваюсь, таким і залишиться. Слід лише по-справжньому включити його в загальноукраїнський культурний простір, але — як рівноправну частку. Бо й до сьогодні більшість «корифеїв» сюди не наважується їздити, а як хто й завітає — відчуває себе місіонером серед щирих, але недалеких аборигенів. А потім повернеться додому й видає глибокодумне: «А чи не варто нам ампутувати Донбас? Все одно він ніколи не стане українським...».
То, може, Київ, дійсно, не чує Донбасу? Навіть коли той звертається до нього чистісінькою українською мовою?

Михайло БУБЛИК
м. Сєвєродонецьк

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НА ДОНБАСІ ХОЧЕ ЖИТИ В УКРАЇНІ
Нещодавно мені в Ірпені випало спілкуватися з біженцем із Авдіївки Донецької області Валентином Івановичем.
— Чому ви залишили рідне місто?
— Там стріляють. Ми — на українському боці. І весь час лунають вибухи. Оголошено перемир’я, але сепаратисти постійно обстрілюють нас 120-міліметровими мінами. Стріляють і з інших видів зброї. Куди дивиться ОБСЄ? Чому вони не фіксують порушення перемир’я бойовиками? Адже гине цивільне населення. Я народився 9 травня 1945 року, а мій батько, пілот-винищувач, загинув у грудні 1944 року. Для мене 9 травня – святий день. Цього дня я щороку відвідую кладовище і вшановую полеглих захисників Вітчизни. Нинішнього року я вперше не зміг піти на кладовище 9 травня. Тепер туди небезпечно ходити. Частина могил зруйнована вибухами. На кладовищі встановлено розтяжки.
— А з чого розпочалися ці події?
— Росія захопила Крим і думала, що так легко захопить і Донбас. Але тут люди інші, ніж у Криму. Проте робітникам (шахтарям і металургам) почали говорити, що мовний закон скасовано і їх змушуватимуть говорити українською мовою. Алкоголіки, наркомани, кримінальні злочинці пішли в ополчення. Там не лише такі люди. Але переважають саме такі.
— Які настрої у жителів Донбасу?
— Відсотків тридцять населення налаштовано проросійськи. Однак більшість людей на Донбасі хоче жити в Україні. Росія має свої проблеми. До того ж не хочеться, щоб в Україні був такий режим, як у Росії.

 А. ЗБОРОВСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 29.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"