Версiя для друку Обговорити в форумi

«...За годину виїжджаю до Києва. Терпіння має свої межі. Ці хлопці заіграшки здали Крим, як результат, — отримали цілком прогнозовану спробу поширення «русской весны» на півдні і сході, зокрема, — ракову пухлину лугандонії, яку ці людинолюбці вирішили не оперувати, а законсервувати на невизначено довгий час. Причому вони виправдовують свою тотальну бездіяльність у справі повернення Криму тим, що спершу треба вирішити проблему на сході. Я не закликаю до відкриття Кримського фронту. Навіть якби те було нам наразі під силу, я нізащо не погодився б отримати замість квітучого краю руїну. Тим більше, я не закликаю до такої дурні, як створення партизанських загонів на півострові. Але держава має вибудувати чітку логічну системну політику щодо окупованого Криму і послідовно проводити її, кожною своєю дією невідпорно наближаючи час, коли Крим знову стане частиною України.
Затягування із системними реформами, абсолютна відсутність зусиль, спрямованих на реанімацію економіки, квітуча корупція — об’єктивно, все те не може не викликати зростаючого невдоволення недолугою, немічною владою. В мережі вже поширюються заклики до диктатури, триумвіратів і т. п. Найменше, чого б я бажав своїй країні, то це — диктатури. Саме тому я вважаю, що ми повинні або змусити цю владу до адекватних дій, або відправити її у відставку.
Саме тому пікетуватиму ВР відзавтра, 26 травня, з 9.00. На моєму банері далеко не повний перелік вимог, але ці — першочергові. Хто поділяє їх — приєднуйтесь, товариство, адже порятунок потопаючого — то найперше справа його власних рук!».
Із запису кримчанина Валентина Бута на його сторінці у Фейсбуці за 25 травня 2015 р.

Шановна редакціє! Починав це, як лист до вас, але якось все те вилилось в ось цей допис. Розчарування від глухої байдужості, гіркі думки, але вже що є...
Мені дуже соромно, але своє пікетування я скінчив. Маю від того велике розчарування. Не тому, що не відгукнулись на заклик певного Валентина Бута, а тому, що всім, схоже, все байдуже. Вранці 26-го, як і обіцяв, вийшов під Раду зі своїм саморобним плакатиком (попередньо вистояв з шостої до восьмої під фірмою Fastprint, маючи намір замовити повноцінний банер, але не судилося. Фірма, яка в своїх контактах заявляла про режим роботи 24/7, насправді, починає працювати чи то з 9-ї, чи з 10-ї ранку, тож відклав те на потім). Великим розчаруванням стала новина про те, що поточний парламентський тиждень не є сесійним, а отже, депутати працюють у комітетах. Це був мій недогляд. Вже одне це зводило можливість змусити владу звернути увагу на висунуті вимоги ледь не до нуля. А все ж, вирішив-таки стояти під ВР, бо чітко заявив про місце пікетування. Певно ж, у глибині душі сподівався, що, може, хтось з нашої київсько-кримської діаспори відгукнеться. Але не сталося. Цього, певно, треба було очікувати, бо ж то в більшості своїй люди молоді і в робочий день вони, природно, на роботі. Потім, ясна річ, мало хто з них взагалі чув про ту мою маленьку акцію.
Час від часу на задній двір Ради заїжджали розкішні авто з наглухо тонованими вікнами. Я стояв у двох-трьох кроках, але жодне з них навіть не пригальмувало. Під час проїзду деяких тих автівок міліціонери з охорони Ради намагались самовіддано своїми тілами прикрити їхніх невидимих пасажирів від моєї цілком безпечної особи. Але то таке – у кожного своя робота.
Більше того, упродовж всього дня найбільше співчуття до своєї акції мав чомусь саме з боку міліціонерів та співробітників ДСО. Зі зрозумілих причин це не завжди виявлялось відкрито (служба не заохочує до такого), але бездіяльність влади не може не лякати мислячих людей навіть у тому середовищі.
Простоявши таким чином до обіду і переконавшись у цілковитій неефективності тих своїх спроб привернути увагу до проблем, невирішення яких, як я те бачу, вже призвело до негативних наслідків, а подальша бездіяльність прямо веде до подальшого виведення Криму із зони впливу України, я вирішив спробувати привернути увагу до них, пікетуючи вже президентську гілку влади. З тою метою зайняв зручну позицію перед підрозділом ВВ, що стоїть в охороні Адміністрації Президента на Банковій. Саме закінчився обід, і до АП, і до комітетів ВР потягнулися лискучі броньовані монстри з мертвенно темними очицями.
Я зовсім не такий наївний, як це може виглядати, тож не мав жодних ілюзій щодо того, чи зупиниться хоча б один з них. Насправді, фахова охорона не мала б допустити того. Нащо ж тоді стояв? Стояв заради тих чиновників, що дибали на роботу пішки, ще більше заради перехожих, киян (підійшли, поцікавились за день аж троє), а ще тихо сподівався на увагу бодай якогось завалящого ЗМІ (не секрет, що телекартинка, віртуальний світ Інтернету є надзвичайно важливим фактором сприйняття реальності пересічним громадянином, За влучним висловом одного з американських медійників: «Те, що не «засвітилося» на екрані, можна вважати таким, яке ніколи й не відбувалось»).
Єдині, хто сумлінно фільмував мою скромну особу, були співробітники ДСО. Але користь, як для суспільства, так і для самої служби, від того, що мій похмурий вигляд разом з моїми паспортними даними захламлять і без того роздутий архів тієї служби, виглядає аж надто сумнівною. Тож на що б я там не сподівався, ефект від мого пікетування АП був рівно таким самим, як і від пікетування порожньої будівлі ВР у першій половині дня.
З огляду на відверто нікчемні результати цих моїх потуг засобами пікетування вкотре привернути увагу до хибності політики нинішньої української влади щодо Криму, запропонувати своє бачення шляху його повернення під юрисдикцію України, решту дня я присвятив спробі потрапити на прийом до свого представника у ВР. Через недовгий ланцюжок телефонних дзвінків, я був ощасливлений довірою мені стільникового номера помічника народного депутата України Х, який з глибокою задумою запитав про мету мого звернення і чи я хочу говорити з самим паном Х. Я відповів, що розмова буде про проблеми Криму і що спілкування безпосередньо з шановним паном Х, звісно ж, пріоритетне, але якщо той наразі зайнятий, мене цілком влаштує зустріч з шановним паном помічником. Пан Помічник погодився, але попросив зателефонувати за годину. За годину, проте, він не відповів на мій виклик. Та ж доля спіткала ще два мої виклики, зроблені упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин. Турбувати і далі вочевидь надзвичайно зайняту людину не дозволяла елементарна етика. З іншого боку, в голову пхалися дурні думки про всюдисущу путінську руку, про яку так часто останнім часом згадує наш пан прем’єр. Чи не могла ота рука серед білого дня поцупити нещасного пана Помічника? Згодьтесь, що ситуація, коли повносправна людина, чиновник, для якого точність, акуратність, пунктуальність мали б бути мірилом ефективності, просить вас зателефонувати рівно за годину і потім вперто ігнорує ваші виклики, сама по собі змушує підозрювати найжахітніші речі…
Була вже майже сімнадцята година, коли я спустився від підніжжя блискучого Олімпу комітетів ВР на майдан Незалежності і рушив у напрямку книгарні «Наукова думка», аби отримати, врешті, дві сотні гривень за продані нею ще восени кілька моїх книжок. Дзвінок пана Помічника наздогнав мене біля самого Хрещатика. Полегшення було неймовірним! Отже, всі мої хвилювання виявилися, на щастя, марними і клятому ворогу не вдалося – слава Україні! – замордувати нашу людину!!! Але – от біда! – через шум від проїжджих авто я ніяк не міг розібрати, що саме говорив наш славний герой. Я сказав йому, що передзвоню за хвильку, щойно знайду тихше місце. Відійшовши за Стеллу, я спробував зв’язатися з паном Помічником, але… безрезультатно. Натомість після другого виклику отримав SMS, яким повідомлялось, що пан Помічник «на зустрічі».
Я присів на покоцану, подекуди ще зі слідами минулорічної кіптяви, сходинку під Глобусом і замислився. Суперечливі думки вихором крутилися в голові. З одного боку, мене, зрозуміло, не могло не радувати те, що клятій путінській руці не вдалося на цей раз вирвати з наших рядів нову жертву. З іншого, — неймовірно засмучувала думка про те, що якби оце замість мене з моїми нехитрими думками до пана Помічника раптом прийшов уявний мудрець з готовим вирішенням найболючіших проблем Краю, за існуючої системи спілкування народу з його ж, народу, обранцями, йому теж було б не так просто потрапити перед ясні очі пана Помічника, не кажучи вже про аудієнцію у Самого Народного Депутата. Але ж оті думні мудреці – хто не знає їхнє гордяцьке кодло! – вдруге рідко навідуються… І що тоді – благенька надія на те, що IMF&Co і далі терпітиме, м’яко кажучи, нецільове використання позик, що його безрозсудна щедрість сприятиме до певної міри пом’якшенню технічного дефолту, а NATO висловить особливо серйозне занепокоєння, коли траки путінських танків гримітимуть по бруківці вулиці Грушевського? Але ж тоді ой як непросто буде сховатися від путінської руки за отим благеньким «на зустрічі». Від тих дурних думок вже перехотілося й снідати. (Дуже доречно для бюджету кримця, який, попри те, що офіційно відмовився від російського громадянства, вже рік не отримує пенсійного забезпечення від держави Україна!).
На довершення дня розчарувань, горда «Наукова думка» утретє відмовилась виплатити гонорар за реалізовані книжки, бо ж забудькуватий автор і цього разу не здогадався попередити за добу до свого візиту про те, що хоче, аби книгарня виплатила належні йому кошти (це попри те, що внаслідок успішної операції зі знищення гривні реальний прибуток для автора зменшився з часу реалізації книжок майже втроє). Воістину, всі процеси, що пов’язані з грошима в нашій країні, є глибоко особливими, самобутніми, часто кардинально відмінними від того, як вони відбуваються в цивілізованому світі, за який не лише багато мовлено, а й пролито вже стільки крові.
Скажіть, ну хіба б вистачило розуму якомусь там Amazon(у) нав’язати бодай одному зі своїх авторів договір, де чорним по білому написано, що той мусить прибути за належними йому коштами особисто, а коли той приїде (прилетить, припливе) з іншого кінця світу, ощасливити його повідомленням про те, що грошей він сьогодні не отримає, бо вчора не попередив про свої неочікувані наміри! Та тим простакам навіть на думку не спадає, скільки грошей вони могли б наварити, лише відмовившись перераховувати авторські кошти на банківські рахунки авторів, як то заведено в нашому славному краю!
То що ж з пікетом? Звісно, можна було б таки замовити того банера, дочекатися до 2 червня і спробувати все ж потрапити перед ясні очі депутатів, в об’єктиви телекамер. Тим часом можна було б протирати штани в приймальнях армії помічників депутатів, сподіваючись на те, що твоя маячня, можливо, колись буде милостиво вислухана, а то й сподобишся бути допущеним на аудієнцію до недоторканного тіла.
Але то насправді так принизливо, панове… А найбільша біда, що народ у більшості своїй ще й досі поводить себе, мов байдужа отара. То коли ж достигне, врешті, наш український виноград?!

Валентин БУТ
м. Київ
28.05.2015

(На фото — саморобний плакат, з яким В. Бут вийшов на пікетування)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 29.05.2015 > Тема "Урок української"