Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Відчуття повтору, нібито це вже з вами колись було, у французів має навіть особливу назву, притаманну тепер і для нашого побуту, — дежавю. І не завжди можна усвідомити першопричини такого явища, бо воно не обов’язково збігатиметься з очевидною реальністю, і пояснюю це собі я або ж генетичною пам’яттю, або враженнями, що дісталися душі від якогось із попередніх її втілень. А психологи говорять про особливий гіпнотичний стан, який може навіяти на нас навіть телевізійна картинка, мобілізуючи надможливості людського мозку…
Востаннє ці роздуми прийшли до мене зовсім недавно, коли зафіксувала увагу на телевізійній сценці невідомого кінофільму. Вона була із військових буднів: дівчина-офіцер танцювала під грамофон зі своїм бойовим товаришем, у них зароджувалося кохання, а інші солдати займалися щоденними побутовими справами. Власне, нічого особливого. Але раптом я відчула себе отією дівчиною, відчула всю гаму її почуттів (моїх почуттів, які вже колись переживала!). Залоскотав у носі навіть запах тютюнового диму, побачила крупним планом обличчя інших присутніх.
Я й зараз, згадуючи той епізод, поринаю в гіркі чари того вечора, і мені здається, що ось-ось пригадаю все інше, що було до нього і після. Бо воно живе, існує в глибинах моєї пам’яті. Чому? Можливо, й насправді я була тією дівчиною-фронтовичкою, яка потім згинула, щоб знову народитись у моїх батьків уже через десять років з іншою долею? Інакше чому всі мої найперші дитячі спомини і роздуми були пов’язані з війною? Найперші – це у віці 3-5 років. У тому ж віці прийшов до мене і несамовитий страх смерті, хоча як можна боятися того, з чим ніколи і ні в якому вигляді не стикався?
Перша смерть увійшла в моє життя, коли мені було ближче до шести. Та і то я просто довідалася, що померла старенька горбата бабуся Горпина, яка жила біля колодязя, де був у нашому селі своєрідний клуб, – там збиралися жінки, щоб обмінятися новинами. Але ж я вже тривалий час буквально непритомніла від страху перед гадюкою, що ось-ось заповзе в хату, вовком, якого ми з батьками зустрічали за селом, та отруйною травою під назвою жовтець, що була вище мого зросту, відчуваючи від них смертельну загрозу.
А чого варті мої дитячі роздуми і мрії? Вони зовсім не про іграшки, солодощі і принцесині наряди. Я постійно бачила себе в госпіталі, пораненою, бо, смішно сказати, воювала і здійснила якийсь подвиг. Це обговорювали палатний лікар і воєнком, присутні під час обходу, вони дивувалися, як подібне можливо у моєму віці. Мені теж здавалося, що це якось вже занадто, і моїм мріям-спогадам непогано б трохи підрости разом зі мною, але знову і знову перед очима пропливали ті самі картини.
Щодо госпіталю, то все зрозуміло, бо жодного дня в дитинстві не пам’ятаю себе здоровою. Першу зиму свого життя зустрічала і проводжала в нетопленій хаті, де по кутках, навіть на печі, як згадує мати, лежав сніг. Не було чим топити, не було чого їсти – це називалося конфіскацією майна, бо десяти років ув’язнення в таборах суворого режиму, до яких засудили мого батька, суддям здалося замало, ось і покарали вони і мене, і мого чотирирічного брата, і матір, хвору на відкриту форму двостороннього туберкульозу. Всі ми мусили розплачуватися своїм здоров’ям, а можливо, і життям за батькову розтрату – бочку солоних огірків, бо інших його «злочинів» встановити так і не вдалося, а на донос треба було реагувати.
Хто його подав, здогадувалися всі. Це був заступник батька, а татусь очолював тоді заготівельну контору і дозволяв собі іноді позалицятися до дружини колеги. Залицяння були не надто конкретними: він просто говорив, що на місці свого заступника купив би жінці новий віник, новий тазок і, взагалі, більше допомагав би по господарству, хоча на своєму власному не дуже був охочий до домашньої роботи.
Конфлікт не тягнув і на серйозну чоловічу розмову, але цілком міг погубити життя цілої родини. Не допомогло і те, що батько був фронтовиком і ще не зовсім оправився від отриманого на флоті ревматизму. Відслужив він у місті «російської слави» Севастополі на лінкорі «Паризька комуна» строкову службу (а тоді це було 7 років), яка згодом стала воєнною. А всього віддав Чорноморському флоту 9 років життя. Коли «Паризьку комуну» потопив ворог, дивом врятувався і продовжував захищати Севастополь у береговій обороні. Був молодшим лейтенантом, керував бойовим розрахунком гармати. Батько дуже пишався фронтовим минулим й тим, що його гармата збила кілька ворожих літаків. А я, соромно сказати, була навіть рада, що він так і пішов, почуваючись заслуженою людиною, і не дочекався потворних гримас перебудови.
Прикметно, що батьки ніколи не нарікали на дії Сталіна, хоча лише після його смерті тата відпустили додому, реабілітували і зняли судимість. Чітко пам’ятаю, як він повернувся, хоча мені не було тоді і року. Усім єством я намагалася зрозуміти, що означає слово «тато», добре це чи погано, радіти мені чи плакати. Дилему було розв’язано з допомогою медовика, який батько купив мені на позичені 10 копійок.
Вже 26 років, як Солов’я Федора Максимовича немає на світі. Час би відпустити минуле, але з кожним роком я все більше сумую за ним. Якби то мені було по здоров’ю, я б теж взяла участь у ході «Безсмертного полку» з його портретом у руках, бо що я ще можу для нього зробити? А він був би радий і гордий опинитися в одній колоні з тими, кого вважав своїми товаришами, і з ким разом дивився в обличчя смерті. Тому мені здалося кощунством, коли почула від одного з російських політиків, що масову участь громадян у ході «Безсмертного полку» можна вважати актом підтримки політики Путіна.
Говорили б та не заговорювалися! Люди вийшли, аби висловити солідарність зі своїми рідними, які пожертвували життям не ради мільйонів чи амбіцій, а в надії, що ті, хто виживе, будуть вільними і щасливими. Люди вийшли, аби висловити своє захоплення тими, хто, пройшовши через пекло, ще довго працював заради майбутнього, бо нічого не забрав із собою. Люди вийшли, аби показати, що вони того ж самого роду-племені і теж здатні на високі вчинки, якщо так розпорядиться доля. І при чому тут мій одноліток російський президент і його буржуазно-мілітаристська політика? Вони згинули за ідеали соціалізму, свободи, рівності і братерства, і хоча зі свободою завжди було проблематично, та соціальна диференціація тоді була мінімальною і ніхто не помирав, збираючи, але так і не зібравши гроші на необхідну операцію. І скільки б нам не прищеплювали любов до царів та імператорів та повагу до «священної» приватної власності, яка ще вчора була спільною, під такими гаслами «Безсмертного полку» не назбиралося б.
А хіба заслужили? Багата «соціально-зорієнтована» Росія зі своїми доларовими мільярдерами ще й досі не забезпечила своїх ветеранів Великої Вітчизняної війни житлом, а наймолодшим з них вже під дев’яносто років, і у них не лишилося часу ні чекати на квартиру, ні жити в ній.
Не надто були щедрими урядовці і до колишніх працівників трудового фронту, яким вже теж далеко за вісімдесят і в яких мало шансів дотягнути до чергової круглої дати. Ради ювілею вони одержали на кілограм напівкопченої ковбаси – по 550 рублів. Це все одно, що за радянських часів по троячці. Навіть бідна Україна традиційно була щедрішою до своїх ветеранів.
Але навряд чи я стала б на усьому цьому зациклюватися, якби не постійні інсинуації, пов’язані з Україною, у прагненні провести аналогії поміж нею та фашистською Німеччиною. Хтось на це лише «прозоро» натякав, а служаки примітивніші пороли нісенітницю відкритим текстом. Так, наприклад, «глава Криму» Сергій Аксьонов дав зрозуміти, що німецький фашизм порівняно з українським є ще досить безневинним, бо нібито німці воювали з військовими, а українці підступно вбивають стариків, жінок і дітей.
Якщо так, то де ж тоді мій дідусь по материнській лінії Микита, куди ж він подівся задовго до мого народження? Війна застала дідуся 63-річним. В перші ж дні він пішов до військкомату проситися на фронт добровольцем, не взяли, бо старий. А німців це не зупинило, кажуть свідки, утопили Микиту Сильвестровича у колодязі за те, що був головою колгоспу. Безвісти зниклим вважається і перший чоловік моєї матері Петро, який загинув, згідно з Аксьоновим, за законами жанру – був кадровим офіцером. Про початок війни знав Петро ще задовго до того, як все сталося, а оскільки інформація була секретною, називав війну великими навчаннями.
Ці люди, як і мій татусь, були українцями із центральних регіонів, любили свою землю, послуговувалися українською мовою. І тепер, коли я чую від російських політиків про Україну як про кубло фашизму, перехоплює подих від страху: а раптом це чують і мій дідусь, і всі загиблі його односельці, і мільйони українців, яких на догоду тимчасовим інтересам поставили поряд з їхніми катами і теж назвали катами і вбивцями?
Навіть якщо душі тих людей уже не чують нічого, окрім райського співу, як бути нам, їхнім дітям, їхнім онукам, у яких фактично відібрали свято, відібрали Перемогу. 9 травня Росія святкувала не лише 70-ліття з дня перемоги над Німеччиною та її союзниками, вона святкувала перемогу і над моєю Батьківщиною – Україною. І мені не лишалося нічого іншого, як відректися від неї і від своїх загиблих рідних і підхопити російські слогани та влитися в море тих, хто «демонструє підтримку політики Путіна», або ж залишитися з тими, безмовними, гордими і прекрасними, що на портретах. Серед них і Володимир Спиридонович Путін. Чи підтримав би він сьогодні високопоставленого сина?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 22.05.2015 > Тема ""Білі плями" історії"