Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Це не було рішенням влади, Європи чи Америки — не святкувати День Перемоги разом із Росією. Ще торік у колі колег ми якось одностайно висловилися, що вже не хотіли б солідаризуватися в цих урочистостях з РФ. Фізично важко уявляти кремлівський парад на Красній площі, де вони демонструють зброю, з якої готові вбивати насамперед нас. Тим більше, що частину цієї зброї, якою вони вихваляються і яку вони демонстрували на торішніх парадах, напевно, вже випробувано на Донбасі. А частина цих гармат так узагалі переїхала на наші окуповані території.
Величезному числу людей хотілося піти від спільних святкувань. І це сталося. Ми відсвяткували День Перемоги. Але в трохи іншому форматі.
Ми нічого не перекреслювали. У цьому, як у минулому-позаминулому роках, як і п’ять років тому, київських ветеранів, здатних витримати дво-тригодинний захід, збирали місцеві адміністрації столиці та привозили на Співоче поле. На них, як і раніше, обрушувалася увага камер. Їх задаровували квітами всі присутні. Вони були головними героями цього дня.
Ми нічого не копіювали в інших країн. Ми трохи збільшили кут зору. Ми зазирнули дещо далі в минуле. Ми вчиталися в статистику масових жертв, незвично намагаючись з’ясувати, скільки серед загиблого радянського народу було українців. Ми приєдналися до загальноєвропейської хвилини мовчання. Ми чесніше подивилися на власну історію. Ми звикаємо до назви «Друга світова» і стали називати Вітчизняною нинішню оборонну війну з Росією.
І ми замінили червону гвоздику на червоні маки. Утім, я помітила, що сьогодні люди з маками на комірцях, як і раніше, дарували ветеранам гвоздики. Я гадаю, що це — прояв такту киян. Вони думали, що стареньким звичніші традиційні квіти. І хоча для ветеранів нічого не змінилося, для нас з вами дещо все-таки змінилося. Щось важливе.

СВЯТО ПРИМИРЕННЯ: ЧИ ВІДБУЛОСЯ?

Травневі переможні Київ почав святкувати 8 травня.
Капітуляція гітлерівської Німеччини, підписана в ніч з 8 на 9 травня, якщо бути точними, відбулася 8 травня за європейським часом і 9-го за московським. Лише година різниці народила дві дати святкування. В Україні вирішили святкувати обидва дні. 8 травня разом із Європою, 9 травня, як усі звикли. Напередодні в парламенті пройшло урочисте засідання депутатського корпусу, дипломатів, предстоятелів церков за участі трьох груп ветеранів: Другої світової, УПА та ветеранів АТО. Тут виступив і президент. Це була стара, що здавалася безнадійною, ідея Ющенка: примирити ветеранів України двох армій, національно-визвольної — УПА та Радянської армії. У Ющенка не вийшло. Кадри 9 травня 2008 року з його промовою про примирення і невдоволений гул ветеранів обійшли всі ЗМІ, у тому числі й російські. Цього разу все було по-іншому. Я не знаю, що вплинуло на ветеранів. Можливо, те, що деякі з них перед парламентською зустріччю зустрілися на Інститутській, біля одного з місць розстрілу Небесної Сотні. Хочете чи ні, а скорботні місця, як і намолені, мають свою пам’ять і свій вплив.
А можливо, тому що свою примирливу промову в парламенті Петро Порошенко попередив роликом — виступом ветерана Івана Залужного, який втратив в АТО онука Івана. Коли 97-річний Іван Залужний згадував про загиблого онука, то в парламентській залі тиша просто дзвеніла. Ветерани розуміли, що нащадки тих, хто воював з ними пліч-о-пліч, тепер прийшли на нашу землю і вбивають їхніх онуків. Не знаю, як ветерани внутрішньо прийшли до цього. Але слова президента, що «в лавах Червоної армії і радянських партизанських загонів, у лавах Української повстанської армії, у військових з’єднаннях країн антигітлерівської коаліції і європейських рухах опору ви рятували весь світ», не викликали невдоволення. Цій примирливій промові аплодували всі три групи ветеранів. На парламентському подвір’ї я розпитувала різних учасників війни з Радянської армії, чи не було їм неприємно бачити поруч із собою ветеранів УПА. Я чула однозначне: «Ні». Правда, при цьому вони дещо ревно додавали, що в Червоної армії перемог більше, ніж в УПА (що й не дивно, УПА воювала, чим Бог пошле, а на армії держав працювали держави. — Ред.), і ще говорили, що треба б вшановувати і всі інші народи: білорусів, казахів і таджиків. Я розмовляла з ветеранами багато років, і переконана, що це — колосальна зміна. Ці люди все життя жили зі знанням, що УПА — вороги, а Росія — споконвічний друг. І сьогодні ось ними якось прийняте минуле... Вони ще не подають одне одному руки і навряд чи вже обіймуться. Але вони примирилися в серці.
Увечері пройшла хвилина мовчання.

«В ГОРОДСКОМ САДУ ИГРАЕТ ДУХОВОЙ ОРКЕСТР»

Наступного дня, 9 травня, всі основні події розпочалися на станції метро «Арсенальна», які мали пройти до музею Другої світової. На проїжджій частині стояли духові оркестри. Влаштовувати парад військової техніки в очікуванні війни було б дивно. Адміністрація Президента вирішила запросити оркестри різних країн, які після своєї ходи повинні були грати в різних парках столиці.
Перед тим, як вирушити поговорити до військових музикантів, я підійшла до групи людей з портретами Сталіна. Вони видавали охочим георгіївські стрічки.
— І прийняла ця хунта закон 385, за яким дітей солдатів, загиблих в АТО, теж забирали в АТО і більше їх ніхто не бачив, — віщав один чоловік.
— Уже когось забрали? — цікавився один любитель радянської екзотики з серйозним виглядом, знімаючи на камеру віщуна.
— Так. Я про це багато писав.
(До слова, прийшовши до офісу, я набрала в пошуковику законодавства «номер 385» і виявила під цим номером розпорядження Кабміну про затвердження стратегії регіонального розвитку до 2020 року).
Інтелектуальний і культурний рівень «ватників», що завітали на площу Слави, вселяв оптимізм. Навряд чи такі персоналії здатні до серйозної реплікації. Наприклад, дуже скоро я побачила дівчат, які, вставивши в декольте червоні гвоздики, демонстративно і повільно походжали площею Слави, очевидно розраховуючи на лють хунти. Але їх ніхто не чіпав. Ще йшов один молодий пенсіонер, який з викликом співав фронтові пісні, і його теж ніхто не чіпав.
До початку параду оркестрів залишалося півгодини, і я підійшла до музикантів.
Повсміхалися одне одному з Павлом, Лукашем, Яном і Мареком. З поляками у нас якось все добре, хоч на дипломатичному, хоч на народному, хоч на військово-музичному рівні.
— Київ обожнюємо, Україні співчуваємо, граємо ввечері в Маріїнському парку, приходьте, — покликали вони.
Далі стояли серби.
— Ви завжди так любили Росію, ви хоч трохи нас тепер розумієте? — запитала я в диригента на ім’я Деян.
— Звичайно, — усміхнувся диригент Деян, — оскільки ми приїхали до вас, це ж зрозуміло, що ми співчуваємо.
Останній, з ким я встигла поговорити, був волинщик Том Рандол із Британії (Шотландії). Його координатор сказала, що Тома цікавило в Україні все: стан економіки, армії, минуле, майбутнє.
— У вас дуже гарно, — помахав мені рукою Том перед тим, як йому дали останню відмашку для ходи.
А я вже попрямувала до Музею Великої Вітчизняної війни на присягу, яку давав президентський полк. Саме туди традиційно привозять ветеранів. Цей формат: ветерани на сцені, виступ президента, потім концерт або частування за бажанням, склався дуже давно. Ветеранам вже років по 90, небагато з них приїжджає. Але щоразу ти можеш почути там дивовижні історії.

ВЕТЕРАН ДРУГОЇ СВІТОВОЇ: «Я ДУЖЕ ХОЧУ В АТО»

Цього разу у відкритому музеї за сценарієм мала бути присяга новоприбулого поповнення президентського полку, виступ Президента України, молитва і концерт. Ветерани сиділи на сцені.
Після складання присяги учасники війни спустилися зі сцени. Їх, як зазвичай, беруть у кільце журналісти і батьки новобранців. У літніх людей, а всім їм або під 90, або за 90, на грудях — червоні маки зверху орденів. У такі дні можна просто підійти і послухати їхні голоси.
— Я захищав Москву, ми її захистили, хоч яка там м’ясорубка була, а тепер, що робиться? Вони народили другого Гітлера, як же прикро, — ці сльози на очах ветерана Михайла Сергійовича Пазіна, на жаль, не від радості. — Я просив Турчинова, коли комплектували Нацгвардію, візьміть мене, я захищатиму Україну. Він не взяв. Я й зараз хочу в АТО. Я й Гомель звільняв, мені Лукашенко дав орден.
 — Війна — це кров, бруд, убивство. На війні деякі люди стають звірами. Наші хлопці, які воюють в АТО, після дембеля йдуть до психолога. І це правильно, — розповідає Михайло Зан, який служив у піхоті. — А ми після війни ще три роки служили в Туркменії — ось і вся реабілітація. Я брав участь у різних операціях: Будапештській, Віденській, Кишинівській, Празькій. А коли скінчилася війна — це було щось надзвичайне. Ми обнімалися, цілувалися і раділи, що живі. Ми були в Чехії, нас зустрічали хлопці та дівчата, вони закидали нас бузком, було море бузку.
— Я воювала з 1943-го до кінця війни, — каже зенітниця Ніна Василівна Груніна. — Я пішла добровільно. 9 травня пам’ятаю. Це був початок першої ночі. Новина розлетілася по всіх військах. Ми стріляли з автоматів, з гвинтівок, тільки з великих гармат не стріляли. Узагалі все, що було на війні, пам’ятаю, здається, що кожен день пам’ятаю. Те, що сьогодні відбувається, і те, що Росія воює проти нас, приймаю з болем.
Розпочався концерт. До Співочого поля домарширували військові оркестри. Ветеранів задаровували квітами. З ними фотографувалися. І, нарешті, організатори стали збирати їх, щоб везти додому. Лише 9 травня ніхто з журналістів не шукає ВІПів, а робить головними героями тільки одну групу людей — ветеранів.
Я вибралася зі Співочого поля і дійшла до Парку Слави. Звідти, від пам’ятника Голодомору, рухалася інша колона. Різні чини УПЦ МП, очевидно, відслужили заупокійну за воїнами. Попереду йшли глава церкви — Блаженнійший Онуфрій, керуючий справами УПЦ МП митрополит Антоній і єпископ Августин Маркевич. Напередодні в парламенті перші двоє не стали підніматися під час зачитування імен Героїв України, загиблих воїнів АТО. Після загальної обструкції архієрейського сидіння прес-служба УПЦ МП видала одну за одною дві заяви, спочатку сидіння пояснили закликом припинити війну, потім уточнили-додали, що таким сидінням засуджують війну як явище.
Позаду керівників УПЦ МП вальяжно йшов її спонсор Вадим Новинський. Його оточили охоронці. Він коментував щось правильне про 9 травня.
Мені дуже не хотілося, щоб мій день завершувало це враження. І я рішуче попрямувала до Маріїнського парку, куди мене запрошували поляки.

Олена МІГАЧОВА
(«Укрінформ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2015 > Тема "З потоку життя"