"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Українці мої..."
#19 за 08.05.2015
СПАСИБ╤, ЩО НЕСЕТЕ НАМ ДОБРО!
Пам’ять
Ось ╕ в╕дсвяткували ми 104-й день народження В╕ри Ро╖к. Щоправда, в╕н називався днем пам’ят╕, ╕ сама Герой Укра╖ни, Майстриня укра╖нсько╖ народно╖ вишивки дивилася на нас лише з фотограф╕й, але вс╕ ми прийшли з дарунками – це були любов, що переповнювала серця, тепло, вдячн╕сть, захоплення. Так щиро важко любити живих, бо т╕нь на це почуття можуть кидати як╕сь реальн╕ житт╓в╕ ╕нтереси. А ось тепер вчергове ми пройшли перев╕рку на свою справжн╕сть – ╕ це об’╓днувало, ╕ ми пишалися тим, що вм╕╓мо бути такими, якими ми ╓. Спасиб╕, В╕ро Серг╕╖вно, спасиб╕, що невпинно несете нам добро ╕ сьогодн╕, хоч воно й зм╕ню╓ сво╖ форми. Ми – люди р╕зного в╕ку, ╕ необов’язково наш╕ дол╕ пов’язан╕ з декоративно-прикладним мистецтвом, тож для когось образ В╕ри Серг╕╖вни став символом Матер╕ ╕ нагодою заглибитися у власн╕ дитяч╕ спомини, та, ймов╕рно, для ус╕х – символом р╕дно╖ Укра╖ни, в╕д яко╖ нас жорстко в╕д╕рвала доля. ╤ не б╕да, що укра╖нська вишивка Майстрин╕ за нових реал╕й перетворилася на «сх╕днослов’янську», ми ж бо зна╓мо, яку кра╖ну понад усе любила В╕ра Серг╕╖вна ╕ як╕й культур╕ в╕рно служила. А те, що була в╕дкритою ╕ для мистецтва ╕нших народ╕в, то х╕ба ж не тому навчав нас наш духовний батько: «╤ чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь». А ось прац╕вникам с╕мферопольсько╖ б╕бл╕отеки ╕м. Пушк╕на, яка гостинно розчинила двер╕ перед шанувальниками В╕ри Ро╖к, було не збагнути, чому нас так багато. Сидячих м╕сць у в╕дведен╕й п╕д зах╕д зал╕ вистачило х╕ба що для половини. Гост╕ стояли пом╕ж рядами, а то й юрмилися в сум╕жних прим╕щеннях, хоча не оч╕кувалося жодних сенсац╕й. Це мен╕ нагадало Шевченк╕вськ╕ свята 2014 року, коли б╕ля пам’ятника Тарасу Григоровичу, здавалося, з╕бралося п╕вм╕ста, зам╕сть звичних к╕лькох десятк╕в укра╖нц╕в. Люди, ймов╕рно, в╕дчували, що це – востанн╓, бо м╕тинг в╕дбувся напередодн╕ референдуму, ╕ не помилилися. Ось сидить за столом син В╕ри Серг╕╖вни Вадим Михайлович, а зам╕сть мами — ╖╖ портрет, кв╕ти. На обличч╕ сина — в╕дбиток горя, важко далися йому останн╕ роки ╖╖ життя. Дивлячись на нього, згадую свого найстаршого брата, який помер за десять рок╕в до мого народження, однол╕тка ╕ тезку Вадима. Хочеться думати, що брат був би на нього схожим, мав би таке ж велике серце, так само турбувався би про сво╖х р╕дних. Мо╖ почуття, зда╓ться, передаються голов╕ с╕мферопольського товариства «Просв╕та» Павлу Власенку, який теж уголос мр╕╓, щоб його сини у сво╓му ставленн╕ до батьк╕в були схожими на Вадима Михайловича. Кажуть, для дорогоц╕нного каменя потр╕бна належна оправа, не завадять ╕ гарне осв╕тлення та почесне м╕сце на полиц╕. Все це потр╕бно ╕ таланту, щоб не загубився, тож треба було неабияк потрудитися, аби роботи Майстрин╕ д╕йшли до людей ╕ здобули заслужене визнання. ╤ якщо за життя В╕ри Серг╕╖вни все це робив Вадим Михайлович, насамперед, для мами, яка прагнула створити в Криму школу укра╖нсько╖ народно╖ вишивки, то сьогодн╕ в╕н стара╓ться для нас, аби ми мали на кого р╕внятися, а тепер ╕ взагал╕ навколо кого з╕братися, як б╕ля вогнища, щоб з╕гр╕ти сво╖ вистуджен╕ сучасн╕стю душ╕. Зда╓ться, В╕ра Серг╕╖вна ╕ в ц╕ хвилини поряд. Вона з прихильною усм╕шкою слуха╓ присвячен╕ ╖й п╕сн╕ у виконанн╕ Ореста Мартин╕ва, котрого, звичайно, любила, як ╕ вс╕ кримськ╕ укра╖нц╕; насолоджу╓ться в╕ршами, ╕ не тому, що вони написан╕ на ╖╖ честь, а тому, що гарн╕ ╕ щир╕; порина╓ у спомини разом з╕ сво╖ми ученицями (а для Ганни Зел╕нсько╖, зокрема, вони починаються 1954 роком). Але, гадаю, особливо при╓мними стали б для Велико╖ Майстрин╕ виступи дитячо╖ театрально╖ студ╕╖ «Св╕танок» п╕д кер╕вництвом Алли Петрово╖ та семикласник╕в з╕ школи № 26, як╕ прийшли сюди разом з ученицею В╕ри Серг╕╖вни педагогом Валентиною Коваленко. З дитячих вуст лунають в╕рш╕ ╕ п╕сн╕, присвячен╕ легендарн╕й Майстрин╕ та матер╕-Укра╖н╕. Для цих д╕тей, зда╓ться, н╕чого не зм╕нилося, як не зм╕нилося ╕ для пан╕ Валентини, яка наводить слова поета А. Малишка: «Ми повинн╕ думкою, серцем, мовою бути укра╖нцями, якщо хочемо, щоб нас поважали». А я беззвучно з г╕ркотою додаю: «╤ називали «Правим сектором», забороненим у Рос╕╖». Однак т╕шуся з того, що серед нас сьогодн╕ ст╕льки молод╕, адже д╕ти — пров╕дники майбутнього, де не без ╖хнього впливу укра╖нська вишивка посяде належне м╕сце. Вона буде жити, нав╕ть якщо влада заборонить саме слово Укра╖на. Ось бо ск╕льки в зал╕ вишивальниць, ц╕лий ветеранський гурт-вогник, ╕ хоча це — л╕тн╕ люди, та вони мають д╕тей ╕ внук╕в, можливо, схожих на внучку В╕ри Серг╕╖вни Ал╕ну, яка п╕шла сл╕дами сво╓╖ бабус╕ ╕ вже експону╓ власн╕ роботи на сол╕дних виставках. Особливо зворушу╓ виступ заступника директора етнограф╕чного музею Людмили Анатол╕╖вни Науменко, яка не в силах опанувати емоц╕╖ ╕ стримати сльози. Ж╕нка не була особисто знайома з В╕рою Серг╕╖вною, але ╖╖ прекрасна душа загор╕лася тим самим вогнищем високого народного мистецтва, що служить добру, миру, порозум╕нню. Людмила Анатол╕╖вна розпов╕ла, як критично╖ весни 2014 року, коли перекроювалася мапа Укра╖ни, в музе╖ кип╕ла робота зовс╕м ╕ншого плану – там вишивали рушник ╓дност╕. Створення семиметрового полотнища з написами 48 мовами народ╕в Криму було присвячено 200-р╕ччю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Це полотно пот╕м одразу ж втратило свою актуальн╕сть ╕ сьогодн╕ збер╕га╓ться в музе╖. В╕дкрита для в╕дв╕дувач╕в ╕ к╕мната В╕ри Серг╕╖вни, бо «творч╕сть, яку вона залишила, — безсмертна» — це знову-таки слова Людмили Анатол╕╖вни, яка перш за все постала перед присутн╕ми в образ╕ берегин╕ от╕╓╖ само╖ ╓дност╕, не придушення одного народу ╕ншим, попрання його вол╕ в угоду сво╖м ╕нтересам, а священно╖ ╓дност╕ р╕вних. Сказали сво╓ слово ╕ господар╕ б╕бл╕отеки — ╖╖ прац╕вники Св╕тлана Дорошева ╕ В╕ра Попова. Власне, вони ╕ в╕дкрили цей зах╕д. Згадали про те, як В╕ра Серг╕╖вна тут бувала в гостях ╕ полонила серця багатьох присутн╕х, про те, як наполегливо ╕ невтомно вона популяризувала укра╖нську народну вишивку, мандруючи Кримом та Укра╖ною. Не утрималася в╕д виступу ╕ директор м╕жб╕бл╕отечно╖ системи столиц╕ Криму Тетяна С╓год╕на — бо чи ж може залишитися байдужою до почутого душа людини, життя яко╖ безпосередньо пов’язане з ╕деалами, що завжди осп╕вувалися в л╕тератур╕? ╤ пан╕ Тетяна сказала те, що, ймов╕рно, ╓ одн╕╓ю ╕з вистражданих нею житт╓вих тез: «Людина залиша╓ться в пам’ят╕, якщо жила чесно й достойно». Вона також пор╕вняла життя В╕ри Серг╕╖вни з вишивкою, яка не марн╕╓ з роками. ╤ це – правда! А ще б хот╕лося додати у тому ж ключ╕: на в╕чн╕сть, насамперед, може розраховувати той, хто служив в╕чному ╕ високому, неп╕двладному н╕ в╕йнам, н╕ революц╕ям.
Тамара СОЛОВЕЙ
СПОГАД
Гран╕тний вишитий рушник… Його голубить сонця пром╕нь – Тут в╕чним сном Майстриня спить, Спок╕йно, п╕д пташиний гом╕н. Дару╓ кв╕тень тепл╕ дн╕, Весна-чаклунка хазяйну╓… ╤ десь в думках у глибин╕ Мен╕ згадалося минуле. Коли на виставц╕ у нас Зустр╕ла вперше В╕ру Ро╖к, Звичайну ж╕нку, без прикрас, Ту ж╕нку з╕ званням Героя. Спок╕йний погляд, тиха мова, В╕дкрит╕ серце ╕ душа – Мов джерело, текла розмова, Немов римована в в╕ршах! На зр╕ст Майстриня невеличка, Та Бог ╖й силу дав таку – Сл╕д на Земл╕ лишити в╕чний, Сл╕д, вишитий на рушнику…
РУШНИЧКОВ╤ П╤ВНИКИ
На рушничку – два п╕вники веселих Ти вишивала ниткою зор╕. Узор красивый: так, как и хотела, Стежок к стежку, как частокол, стоит. По краю р╕вно, н╕бито дор╕жка, Канва кр╕зь калинов╕ гроночки. И вспомнил детство, как еще мальчишкой Я наблюдал, как дрались петушки. Скублись вони, лет╕ли пух та п╕р’я, ╤ треба було ╖х розборонить, А петушки на рушничке другие, Их с теми боевыми не сравнить. Ц╕, мов зорю, стр╕чають сво╖м сп╕вом, ╤ з╕йде сонце, ╕ почнеться день. Два петушка на рушничке красивы, Взлетевшие на вышитый плетень.
ВИШИВАЛА Ж╤НКА УКРА╥НУ Вишивала ж╕нка Укра╖ну, Кожну вишиванку, мов дитину, Ласкою сво╓ю з╕гр╕вала, В╕ддавала, що найкраще мала. Вишивала ж╕нка Укра╖ну, Степ широкий, гори Верховини, Розма╖ть кв╕тучу та казкову, — Мов сп╕вала п╕сню колискову. Вишивала ж╕нка Укра╖ну, Бо кра╖на – це ╖╖ родина, Тут ╖╖ кор╕ння, все життя, Спогади ╖╖ та майбуття…
БЕЛЫЙ ЦВЕТ – ЦВЕТ ВЕРЫ
Белый цвет — цвет веры, символ истины, В нем души открытой чистота. Мастерица вышивала искренне Свою жизнь на белизне холста. За стежком стежок, как тропка торная, Вьется нитка следом за иглой. Жизнь – тропа, при том высокогорная, Вере предназначена судьбой. Вкус полыни довелось попробовать, Вкусом меда горечь подсластить. Жизнь – она порой бывает строгою, Но и счастьем может наделить. …На холстах цветные нити празднуют, Черные грустят на полотне. – Все узоры вишиванок разные, Как отрывки жизненных путей.
МУЗЕЙ – ЦЕ ХРАМ
До храму ручно╖ роботи У св╕т вишиванок зайду. Зникають житт╓в╕ турботи, Спок╕йно та затишно тут. В╕д стенду до стенду несп╕шно ╤ду – ╕ на серц╕ весна, Бо вс╕ вишиванки, мов вишн╕, Кв╕туч╕… Чару╓ краса!.. Веселкою кв╕ти барвист╕ Дива на полотнах вершать… Чудовий музей ма╓ м╕сто, Це – Храм, де святку╓ душа.
МУЗЕЙ
Мов у св╕тлицю, двер╕ в╕дкрива╓ш, Хазяйка, н╕би вийшла десь на час. ╤ доки вишиванки розгляда╓ш – Мов порина╓ш в царство дивних чар. Чарують в╕зерунки – рук твор╕ння, Не перел╕чиш створених ст╕бк╕в. Майстриня – ж╕нка – тут ╖╖ кор╕ння, Плоди роб╕т, як врожа╖ рок╕в. Музей-св╕тлиця пам’ять береже Чудово╖ Майстрин╕ Укра╖ни, На жаль, нема╓ з нами В╕ри вже, Та В╕ра ╓… Вона в серцях в╕днин╕. Ти в╕риш в цю красу на полотн╕, Що мов в╕рш╕, мов музика, мов крила, Бо справд╕ мала руки золот╕ Та ж╕нка, що таку красу творила…
Над╕я РИНДИЧ м. Нижньог╕рськ
В╕р╕ Серг╕╖вн╕ РО╥К * * * Ваш╕ твори серця багатьох полонили, З ними в пам’ят╕ людства майстриня жива. Бо дару╓ мистецтво, натхнення ╕ сили, Вишиванки бентежать сильн╕ш за слова. Потому что источник ее вдохновенья – Край родной, как любимая мама, земля. Цвет весенних садов, птиц веселое пенье, И, как море без края, золотые поля. На полотнах ╖╖ оживають вс╕ кв╕ти, Наче чу╓ться подих сад╕в ╕ лан╕в. Вишиванки ╖╖ повертають нас в л╕то, Н╕би чути д╕вочий чаруючий сп╕в. Как сумела она одолеть все невзгоды, Лихолетье войны и потерю родных? В хрупкой женщине этой есть сила народа, Помогавшая ей на дорогах земных. Твори В╕ри в╕дом╕ у ц╕лому св╕т╕, Наче музика лине з полотен ╖╖. П╕вник вишитий будить ранково╖ мит╕, Чути гом╕н птах╕в ╕з кв╕тучих га╖в. С нами вместе она остается незримо, И живет в нашей памяти, в наших сердцах Нежной, любящей и… неукротимой, Что творила за Веру, Надежду, Любовь, не за страх! Простелила вона рушники дивовижн╕, Проводжаючи близьких сво╖х в дальню путь. ╤ лунають слова материнськ╕╖ в╕чн╕: «Хай вас Бог ╕ мо╖ рушники бережуть!»
Володимир ПЛОТК╤Н м. С╕мферополь
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2015 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15224
|