Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2015 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 17.04.2015
СЛАВА БОГУ, БУВ НЕБАЙДУЖИЙ…

Незабутн╕

22 КВ╤ТНЯ ЦЬОГО РОКУ ВАЛЕР╤Ю ТАРАСОВУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 75

Валер╕й Тарасов... ╤ мен╕ одразу з пам’ят╕ зринають далек╕-далек╕ ш╕стдесят╕ роки учорашнього стол╕ття. ╤ наш факультет ф╕лолог╕╖ у Льв╕вському ун╕верситет╕, ╕ галаслив╕ з╕брання в л╕тстуд╕╖ «Франкова кузня», ╕ бунт╕вний дух, що тод╕, на початку 60-х, виривався з╕ студентських сердець ╕ перших л╕тературних спроб. Той дух кликав до подолання в соб╕ раба, зародившись саме тут, у Франковому ун╕верситет╕. ╫рунтовно вивчаючи спадщину ╤вана Франка, Лес╕ Укра╖нки, ╖хн╕й житт╓вий ╕ творчий шлях, ми, студенти, теж почали, кажучи словами Шевченка, «прозр╕вати потроху». Бо кого не в╕зьмуть за живе так╕, скаж╕мо, слова з поеми «Мойсей»: «Я в╕рю в силу духа», чи Лесин╕: «Як розбудити розум, що заснув?». Поснул╕ – то ми, що були в др╕мот╕ солодк╕й тод╕шньо╖ тотал╕тарно╖ системи. Отож ╕ прозр╕вали. Щоправда, не вс╕, а т╕, хто хот╕в прозр╕ння.
Природний розум, дотепне слово, см╕ливе – на гран╕ ризику – молодого проза╖ка В. Тарасова ╕мпонували багатьом. Пригаду╓ться, як на одному ╕з зас╕дань л╕тературно╖ студ╕╖, якою керував тод╕ в╕домий критик, професор Семен Шаховський, Валер╕й читав св╕й образок про горопашних ╕нк╕в. Вони, зна╓мо, втратили п╕д завойовниками предков╕чну культуру, звича╖, мову… Прозора алегор╕я! Одначе автор зак╕нчив образок в╕дкритим текстом: «Мен╕ це так нагаду╓ Укра╖ну»… Боже! Аудитор╕я завмерла ╕ сивий професор теж. Хтось дон╕с, куди треба. ╤ заходилися «проробляти» на ком╕тет╕ комсомолу, в деканат╕. «Нагородили» доганою…
В╕н уперше глянув на цей чорно-б╕лий св╕т у роб╕тнич╕й с╕м’╖ селища Жовтневе Соф╕╖вського району, що на Дн╕пропетровщин╕. Батько трудився токарем на Н╕копольському трубному завод╕. Тож ╕ його, який щойно зак╕нчив середню школу, взяв до себе в п╕дручн╕. Там, у заводськ╕й багатотиражц╕, Валер╕й друкував статт╕, етюди, новели. Кожному ж, як ╕ велить природа, послалася дорога своя. Не дивно, коли ця дорога, освячена любов’ю до р╕дного слова, привела його в славний ун╕верситет.
Швидко промайнули роки студентства, ╕ ми по╖хали вчителювати в сонячний Крим. В╕д придн╕провських степ╕в, де народилися, в╕д прикарпатських височин, де навчалися, зустр╕лися в степовому район╕ – Сов╓тському. Не нар╕кали на те, що не попали на П╕вденноузбережжя. Були щаслив╕, що любимо прекрасне ╕ земне, вчимо д╕тей мови Т. Шевченка. Степовик в╕д народження, укра╖нець не за призначенням, а за духом, тихий мудрець Тарасов жив скромно ╕ ненав’язливо, разом з дружиною Тамарою вчителювали у Восточненськ╕й восьмир╕чн╕й школ╕. ╤ не т╕льки вчителювали. По крупинках збирали з учнями матер╕ал, розшукували учасник╕в Керченсько-Феодос╕йсько╖ десантно╖ операц╕╖ 1941 року (з кожних десяти моряк╕в уц╕л╕в т╕льки один!) ╕ в с╕льськ╕й восьмир╕чц╕ створили чудо-музей про в╕дважних ╕ одержимих. Пригадую, як на районних нарадах хвалили молодих педагог╕в Тарасових за чудо-музей. А згодом про мужн╕х во╖н╕в Валер╕й напише пов╕сть «Десант».
Його, степовика, завжди вабило море, ╕ коли в Феодос╕╖ створилася м╕ська газета «Победа», став ╖╖ сп╕вроб╕тником, п’ятнадцять рок╕в як редактор очолював це видання. Газету зробив ц╕кавою, читабельною, проукра╖нською. Здавалося б, владц╕ мали т╕шитись такою популярн╕стю. Де там! К╕сткою в горл╕ для них – проукра╖нськ╕сть на стор╕нках «Победи». До того ж Тарасов без зайвих шуму ╕ п╕ару написав заяву в парт╕йну орган╕зац╕ю про вих╕д з КПРС. Що тут зчинилося! М╕ськком компарт╕╖, як засновник часопису, вир╕шив розправитися з «неслухняним» редактором, зв╕льнити з посади. На спец╕ально з╕браному пленум╕ заслухали зв╕т про те, як редакц╕йний колектив на чол╕ з кер╕вником викону╓ настанови компарт╕╖. Яких т╕льки звинувачень не напридумували! ╤ пропонували, вимагали в╕д редактора зректися державницьких позиц╕й, вибачитися за бозна-як╕ гр╕хи ╕ забрати заяву про вих╕д ╕з «кер╕вно╖ ╕ спрямовуючо╖». Однак цього разу система програла, поламавши зуби на так╕й м╕цно╖ породи людин╕, як письменник Тарасов. Не вибачився, заяви не забрав… ╤ дал╕ продовжував на шпальтах рос╕йськомовно╖ «Победи» давати в╕дс╕ч антиукра╖нським силам. У редакц╕╖ били в╕кна, а йому погрожували ф╕зичною розправою… Перен╕сши два серцевих напади, залишив редакторське кр╕сло… За р╕к до виходу на пенс╕ю. Так, як комуно╖ди, не чинили нав╕ть ╓зу╖ти.
В╕н н╕коли н╕чого не чекав. В╕н робив. Увесь у рухов╕, д╕ях, сво╖м нестримним характером запалював ╕нших. Понад десять рок╕в очолював м╕ське л╕тоб’╓днання, ст╕льки ж – Феодос╕йське в╕дд╕лення Товариства укра╖нсько╖ мови ╕мен╕ Т. Шевченка, обирався заступником голови рев╕з╕йно╖ ком╕с╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Балотувався кандидатом у депутати Верховно╖ Ради УРСР – недобрав к╕лькох голос╕в. А то раптом на прохання командувача Укра╖нського флоту М. ╢желя написав в╕рш╕ про морську п╕хоту, попросив композитора Д. Климова створити музику – ╕ в╕дтод╕ морськ╕ п╕хотинц╕ мають св╕й марш. 1999 року започаткував цикл документальних пов╕стей «Феодос╕я: д╕йов╕ особи», що отримав позитивну оц╕нку читацького загалу ╕ л╕тературно╖ критики. З цього циклу встиг написати три книги. Вони про людей д╕яльних ╕ небайдужих, яким, слава Богу, був ╕ сам автор. Про це, власне, в╕н з╕зна╓ться в передмов╕ до пов╕ст╕ «Зростання». «Мен╕ не подобаються люди безв╕льн╕, рефлексуюч╕ слюньтя╖, як╕ палець об палець не вдарять, аби зм╕нити невдалий для них х╕д под╕й, ╕ чекають, що хтось прийде ╕ зробить це для них. Тому коли й зображав таких персонаж╕в у сво╖х творах, то були вони на других, трет╕х чи й на десятих ролях…».
Тарасов написав ц╕лу б╕бл╕отеку. Новели, опов╕дання, пов╕ст╕, роман, публ╕цистика. Якби з╕брати опубл╕кован╕ ним у всеукра╖нських ╕ кримських виданнях статт╕, нариси, есе╖, фейлетони, вийшло б к╕лька том╕в. Незважаючи на вс╕ перипет╕╖ його творчо╖ б╕ограф╕╖, в╕н мав ус╕ п╕дстави сказати, що вона склалася щасливо. Його на початку л╕тературно╖ кар’╓ри п╕дтримали авторитетн╕ Павло Загребельний, Михайло На╓нко, Вадим Собко, Данило Кононенко. Та й сам в╕н усе зробив для того, аби збутися в л╕тератур╕. Не мав високих нагород ╕ звань. Просто трудився у м╕ру сво╖х сил ╕ таланту, сво╓╖ в╕дпов╕дальност╕ перед людьми ╕ тим словом, яке подарувала йому мати. Не раз я пропонував Валер╕ю взяти участь у р╕зних конкурсах на здобуття л╕тературних прем╕й. Все в╕дкладав на «пот╕м». Щоправда, був лауреатом ╓дино╖ прем╕╖ – ╕мен╕ Олекси Г╕рника. Нею неабияк гордився. Адже ╖╖ мають т╕, хто повсякденним некрикливим патр╕отизмом утверджу╓ нац╕ональну ╕дею.
Не збираюся тут анал╕зувати доробок талановитого проза╖ка Валер╕я Тарасова. Це — особлива стор╕нка в його б╕льш як сорокар╕чному творчому житт╕, ╕ про не╖ сл╕д говорити окремо, що неодноразово я ╕ робив. Скажу т╕льки: ма╓ш справжню душевну насолоду ╕ в╕д читання вже згадувано╖ пов╕ст╕ «Десант», ╕ в╕д пов╕стей «Глибока розв╕дка», «Кап╕тане, я вам потр╕бен?», «Св╕танок над морем», ╕ в╕д роману «Там, в Луабонго», ╕ в╕д багатьох опов╕дань ╕ новел… В╕н досконало зна╓ сво╖х геро╖в, душею чу╓ ╖хн╕ душ╕, що, безперечно, стало його найб╕льшою удачею як характерознавця. Бо вже те, про що писав, йому аж н╕як небайдуже, воно йому бол╕ло як людин╕ ╕ письменнику.
╤ ще з ц╕╓╖ нагоди не можу оминути одн╕╓╖ теми. Теж ╕з талант╕в Валер╕я Тарасова. Це – талант дружити. Те, що так знец╕нилось у наш╕ жорсток╕ й прагматичн╕ часи. Мен╕ ╕ незабутньому Данилов╕ Кононенку пощастило на Валер╕╓ву дружбу, ╕ ми впродовж десятил╕ть в╕дчували його добре, над╕йне плече, а в╕н, зв╕сно ж, — наше.
Цьогор╕чного 1 березня вже р╕к, як нема╓ з нами В. Тарасова, а в кв╕тн╕, теж цьогор╕чному, йому виповнилося б 75. Його життя ╕ творч╕сть вкотре п╕дтвердили незаперечну ╕стину: н╕чого не варт╕ без таких людей, як наш побратим, н╕ громада, н╕ держава, н╕ влада. Все на св╕т╕ ╕ трима╓ться на цих конкретних людях. Вони не знають спокою сам╕ ╕ не дають так-сяк ╕снувати ╕ншим.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ


СКАЗАТИ ПРАВДУ

Р╕к 1989-й. Феодос╕я.
Редакц╕я феодос╕йсько╖ м╕сько╖ газети «Победа». Луна╓ телефонний дзв╕нок. Беру слухавку ╕ чую рад╕сно-збуджений голос одного з позаштатних автор╕в «Победы»:
— Ви читали останн╕й номер тижневика «Аргументы и факты»?
— Н╕, — кажу, — не читав. А що там ц╕кавого надруковано?
— В╕таю вас! – рад╕сно продовжу╓ позаштатник. – Наша «Победа» названа у числ╕ найтиражн╕ших рег╕ональних газет кра╖ни! В ╕нформац╕╖ «АиФ» згадуються ще газети з П╕дмосков’я, Уралу, Литви, але «Победа» — найперша. В╕таю!
— Дякую, — в╕дпов╕даю авторов╕. А сам думаю: отож пом╕чен╕ творч╕ зусилля журнал╕ст╕в феодос╕йсько╖ м╕сько╖ газети, яких мен╕ вдалося нац╕лити на як╕сно нову працю.
На той час я вже п’ятий р╕к був редактором «Победы». Намагався зробити газету популярною серед читач╕в. Як засв╕дчила ╕нформац╕я «АиФ», це мен╕ вдалося. Суд╕ть сам╕: на 114 тисяч населення Феодос╕╖ виходило 29 тисяч прим╕рник╕в «Победы». Такого високого показника не мало жодне рег╕ональне видання кра╖ни. Принаг╕дно скажу: у феодос╕йськ╕й м╕ськ╕й газет╕ бажали друкуватися автори з багатьох рег╕он╕в Криму.
Впевнений, читабельн╕сть «Победы» була забезпечена ╕ досить високою квал╕ф╕кац╕╓ю тод╕шн╕х прац╕вник╕в нашо╖ редакц╕╖, ╕ (це насамперед) висв╕тленням нових тем, як╕ до того газетою не порушувалися, враховуючи цензурн╕ «рогатки» й заборони. Ось приклади.
Феодос╕йська газета одн╕╓ю з перших почала писати правду про в╕йну в Афган╕стан╕. Це засв╕дчив голова укра╖нсько╖ Сп╕лки ветеран╕в Афган╕стану Серг╕й Червонописький, який, перебуваючи у Криму, спец╕ально при╖хав до Феодос╕╖, аби висловити подяку «Победе» за публ╕кац╕ю правдивих матер╕ал╕в про афганську в╕йну.
Феодос╕йська газета першою й ╓диною (!) серед рос╕йськомовних газет Укра╖ни опубл╕кувала правдивий матер╕ал про щойно створений Народний Рух Укра╖ни. Вл╕тку 1989 року тод╕шн╕й голова НРУ, в╕домий поет ╤ван Драч в╕дпочивав у Будинку творчост╕ письменник╕в «Коктебель», ╕ «Победа», скориставшись цим, взяла у нього розлоге ╕нтерв’ю про патр╕отичну громадську орган╕зац╕ю, яку мазали брудом майже в ус╕х засобах масово╖ ╕нформац╕╖ тод╕шньо╖ УРСР.
Феодос╕йська газета першою (принаймн╕ у Криму) почала друкувати матер╕али про червоний терор п╕сля захоплення Криму б╕льшовиками. Великого резонансу (аж до в╕дд╕лу пропаганди ЦК КПУ) набула публ╕кац╕я в «Победе» розвороту п╕д заголовком «Март был красным-красным» про розстр╕л б╕льшовиками у Феодос╕╖ майже п’яти тисяч полонених оф╕цер╕в Б╕ло╖ арм╕╖, переважну б╕льш╕сть ╕з яких складали недавн╕ г╕мназисти й студенти.
За ц╕ та ╕нш╕ публ╕кац╕╖ аналог╕чного спрямування мен╕ не раз д╕ставалося на гор╕хи в╕д компарт╕йних кер╕вник╕в Феодос╕╖ та Криму (а за «б╕логвард╕йський» матер╕ал – ╕ в╕д великого парткер╕вника Укра╖ни). Д╕ставалося ╕ в╕д цензури.
Але найв╕дчутн╕ше ╕ найдовше мене «били» вс╕ вищезгадан╕ функц╕онери за публ╕кац╕ю на стор╕нках «Победы» матер╕ал╕в про кримських татар. Звичайно ж, матер╕ал╕в на п╕дтримку цього багатостраждального народу. Почалося з того, що у середин╕ 1980-х рок╕в я працював над документальною пов╕стю «Глибока розв╕дка» — про розв╕дувальну групу кап╕тана Н╕кола╓ва, закинуту наприк╕нц╕ 1943 року в Крим на парашутах. Десантування розв╕дник╕в в╕дбулося поблизу м╕ста Старий Крим. Розв╕дгрупа кап╕тана Н╕кола╓ва д╕яла на територ╕╖ м╕ж точками Старий Крим – Феодос╕я – станц╕я Владислав╕вка. Але навесн╕ 1944 року н╕мцям вдалося заарештувати к╕лькох розв╕дник╕в. Перед сво╖м в╕дступом ╕з цих м╕сць фашисти розстр╕ляли заарештованих у Старому Криму.
Так-от, збираючи матер╕али до сво╓╖ документально╖ пов╕ст╕, я користувався й арх╕вами, ╕ спогадами ще живих тод╕ учасник╕в описаних мною под╕й. ╤ найб╕льше в╕дкриття, яке мене оч╕кувало, було те, що повн╕стю була розв╕нчана багатор╕чна радянська легенда про н╕бито пряму участь кримських татар у розстр╕лах мирного населення Старого Криму на початку кв╕тня 1944 року. З╕бран╕ мною матер╕али св╕дчили: масове винищення старокримц╕в справд╕ було. Але розстр╕ли зд╕йснювали не кримськ╕ татари, а н╕мц╕ перед сво╖м в╕дступом з м╕ста. Серед загиблих тод╕ мешканц╕в Старого Криму було чимало ╕ кримських татар.
Отож, маючи такий матер╕ал, я в газет╕ «Победа» надрукував статтю «Вредные легенды», що викликало гн╕в партфункц╕онер╕в Феодос╕╖ ╕ Криму й одночасну п╕дтримку мого матер╕алу кримськими татарами. Трохи згодом фрагменти мо╓╖ статт╕ опубл╕кував у кримськотатарському журнал╕ «Ватан» його редактор ╕ видавець, професор Раф╕к Музафаров.
Друкував я в «Победе» матер╕али про труднощ╕ облаштування депортованих п╕сля ╖хнього повернення на ╕сторичну батьк╕вщину, публ╕кував нариси про окремих представник╕в цього народу.
Мушу ще раз сказати: кожна публ╕кац╕я на кримськотатарську тему викликала не т╕льки невдоволення, а й гн╕в компарт╕йного начальства й пророс╕йськи ор╕╓нтованих шов╕н╕стичних сил, погляди яких у цьому питанн╕ повн╕стю зб╕галися: мовляв, кримським татарам не м╕сце у Криму, нехай повертаються у кра╖ сво╓╖ депортац╕╖. Мен╕ погрожували ф╕зичною розправою, вривалися до мого редакторського каб╕нету з вимогою про в╕дставку з посади редактора газети «Победа». Витримати все це мен╕ допомагали т╕ ж таки кримськ╕ татари, серед яких я уже мав широку п╕дтримку.
Я м╕цно здружився з багатьма представниками цього народу. Серед мо╖х друз╕в – буд╕вельник Мустафа Меджитов, вод╕й Яя Аджияг’я, приватний п╕дпри╓мець Шевкет Асанов ╕ багато ╕нших. Дуже дорожу дружбою ╕з заступником голови Меджл╕су кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, з яким ми познайомилися в Ки╓в╕ ще 1989 року на з’╖зд╕ Народного Руху Укра╖ни, де я був делегатом, а Р. Чубаров – гостем з’╖зду. Ми зустр╕ча╓мося з ним не досить часто, але наша вза╓моповага в╕д того не слабша╓.
Дружба з кримськими татарами дала мен╕ можлив╕сть пересв╕дчитися, наск╕льки це орган╕зований, щирий ╕ чуйний народ. Приклади? Будь ласка.
У 1995 роц╕ завдяки виборам до м╕сько╖ ради у Феодос╕╖ до влади прийшли комун╕сти. ╤ з перших же дн╕в свого владарювання вони почали робити все можливе ╕ неможливе, аби зняти мене з посади редактора «Победы», оск╕льки я твердо обстоював у газет╕ ╕нтереси Незалежно╖ Укра╖ни. (Принаг╕дно зазначу в дужках: мо╖ пол╕тичн╕ опоненти р╕зних мастей протягом 1990-1995 рок╕в порушували питання про мо╓ зв╕льнення з редакторства 22 рази! Про цей «рекорд» писала нав╕ть парламентська газета «Голос Укра╖ни»). Комун╕сти атакували мене р╕знофлангово й жорстоко. Що-що, а стирати людину у порох вони навчилися за 75 рок╕в свого панування усп╕шно.
На м╕й захист стало чимало людей не т╕льки у Феодос╕╖, а й у Криму ╕ Укра╖н╕. Неправедна боротьба комун╕ст╕в з редактором феодос╕йсько╖ газети знайшла в╕дображення у засобах масово╖ ╕нформац╕╖. Про це писали «Голос Укра╖ни», «Л╕тературна Укра╖на», розпов╕дало Укра╖нське рад╕о.
У Криму на мою п╕дтримку виступила «Кримська св╕тлиця». Укра╖нська газета захистила укра╖нського письменника ╕ журнал╕ста, за що я щиро вдячний «Св╕тличц╕». А от решта кримських газет, хоч ╕ знали чудово про катавас╕ю у Феодос╕╖, промовчали. ╤ т╕льки кримськотатарська газета «Авдет» активно виступила на м╕й захист, подавши к╕лька публ╕кац╕й з ц╕╓╖ теми.
Комун╕сти «жували» мене аж два роки ╕, врешт╕-решт, таки «з’╖ли», зв╕льнивши вл╕тку 1997 року не т╕льки з посади редактора м╕сько╖ газети «Победа», а й взагал╕ з роботи в редакц╕╖. Не дали можливост╕ нав╕ть рядовим кореспондентом працювати. Ну що з них узяти, з цих «борц╕в за щастя народне»?!
Епопея щодо мого зв╕льнення досить ч╕тко визначила: хто мо╖ справжн╕ друз╕, а хто – н╕. Я дуже радий, що у тяжку пору мого життя справжн╕х друз╕в виявилося чимало. ╤ що схвилювало до глибини душ╕, так це те, що мене, укра╖нського письменника ╕ журнал╕ста, активно захищали представники кор╕нного народу Криму – кримськ╕ татари. Отод╕ я справд╕ в╕дчув, як ран╕ше сказане мною у газет╕ «Победа» правдиве слово про кримськотатарський народ, про його трагед╕ю в╕длунило згодом теплом сердець кримських татар. Це тепло гр╕╓ й донин╕.
З плином часу я зрозум╕в: попередн╕ газетн╕ публ╕кац╕╖ на кримськотатарську тематику не розкривають повн╕стю усього того, що я д╕знався про цей народ, про його душу, про його не таку вже й давню трагед╕ю депортац╕╖ ╕ про нин╕шн╕ устремл╕ння. Власне, щодня сп╕лкуючись ╕з кримськими татарами, я все б╕льше переконувався у тому, що мо╖м завданням укра╖нського письменника, котрий вже багато рок╕в мешка╓ у Криму, ╓ необх╕дн╕сть написання л╕тературних твор╕в про кор╕нний народ. Радий, що цей м╕й письменницький задум вдалося реал╕зувати. Я написав цикл опов╕дань про кримських татар у р╕зн╕ пер╕оди ╖хнього життя. Спод╕ваюся, що це була не марна робота, що вона послужить зм╕цненню ╕ без того щиро╖ дружби м╕ж укра╖нцями й кримськими татарами, як╕ сп╕льно розбудовують молоду Незалежну Укра╖ну.

Валер╕й ТАРАСОВ
«Кримська св╕тлиця»
за 18.09.2009 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 17.04.2015 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=15098

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков