Версiя для друку Обговорити в форумi

На білоруській землі, на кордонах областей нас щоразу зустрічали хлібом-сіллю. А на українській — у цей же час руйнувалися Мінські домовленості.
Сотні українців гинули, прориваючись з дебальцевського котла. А у вестибюлях білоруських готелів день і ніч на величезних плазмових екранах крутили кадри російського ТБ — то з прапором «ДНР» над захопленим Дебальцевим, то з невідомими в камуфляжі (шеврони ЗСУ крупним планом), що б’ють підлітка, який упав...
Миротворець Лукашенко нас обнадіяв. І українським журналістам, які вирушили в прес-тур Білоруссю, дуже хотілося побачити всюди співчуття і розуміння.
Співчували нам помірно, а розуміти відмовлялися.
Найбільше, на що сподобилися, — абстрактні побажання миру. Війну в Україні називали «перипетіями», і обіцяли, що «все устаканиться». У нечастих міжсобойчиках на запитання про винних відповідали запитаннями: «А навіщо українці збили Боїнг?» або «Чому напали на Росію?». І лише з вуст молодої співробітниці провінційного виконкому почули побажання перемоги. За що я їй щиро вдячний.
Втім, чого ображатися... Мати свою думку в цій країні може, мабуть, лише одна людина. Доля решти — проводити лінію президента?
Нам говорили: «Білоруські ЗМІ об’єктивні, а російських в ефірі немає». Це — частково правда. Але як бути з «НТВ-Беларусь», ніби і білоруським за місцем реєстрації, але яке вивергає все ту ж антиукраїнську брехню? А є ще супутникові і кабельні канали. На десяток російських кнопок наша лише одна — україномовний «Еспресо-ТV», що програє кремлівським пропагандистським монстрам за всіма статтями.
Своє ставлення до подій в Україні місцеві ЗМІ не афішують. Але в тому єдиному номері «Гомелськой правды», який нам подарували, можна знайти матеріал на шпальту про посилення держкордону «на українському напрямку». Довіра довірою, а судячи із заголовка, — «за кордоном стежать тисячі очей».
Лейтмотив усіх умовлянь відносно України один: помиріться з Росією, нам було так добре втрьох у СРСР...

«МОЛОДОСТЬ МОЯ, БЕЛОРУССИЯ...»

Була така пісня в моєму брежнєвському минулому, в тихі та сірі роки розвинутого соціалізму. І ось — немов у молодість повернувся. Пам’ятники Леніну на площах (їх нам демонстрували з якимсь викликом — немов ми спеціально приїхали їх зруйнувати). Назви вулиць і підприємств: «Комінтерн», «Комунар», «Агрокомбінат Дзержинський». На прохідних вивішені директиви Батьки — про економну економіку (як у Леоніда Ілліча) і зміцнення виробничої дисципліни (як у Андропова). «У нас все залишилося, як у СРСР», — заявив один із чиновників досить високого рангу. І жодної іронії в словах. Тільки гордість.
Схоже, всі фабрики і заводи того часу працюють і понині. Не біда, що будівлі вже тісні — зате фасади свіжопофарбовані. Все, що випускають, в основному залишається в країні. Експорт здебільшого — до Росії та афро-азіатського зарубіжжя. Санкції і висока собівартість заважають торгувати з Європою. І з Україною. Заводи і фабрики як були під державним контролем, так і залишилися. Хоча є і частка приватного капіталу. Але — нарікав один з директорів — приватні акціонери «мало думають про народне благо, а більше про дивіденди», тому держава акції успішних підприємств викуповує.
Державним бути зручно. Одне заважає: на відміну від приватного власника не можна інвестувати в ризиковані проекти і «невиправдані» експерименти. Закон, як зазначив той же директор, не дозволяє. Залишається модернізуватися «повільним кроком, боязким зигзагом», як писав шанований у Білорусі Ленін.
Ризикувати в країні може теж тільки одна людина. І якщо треба вкластися в СП із статутним фондом у 60 млн. євро (як у випадку з ВАТ «Штадлер Мінськ», що складає швейцарські вагони і поїзди), він видає відповідний указ. В разі чого, йому за новації і відповідати.

ДОЯРКА ЗА ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ

На кондитерській фабриці в Гомелі, як нас запевнили, середня зарплата — 550 доларів, на швейцарському «Штадлер Мінськ» — 700, у лікарів елітного медичного центру — до 2000. Доярка на «Агрокомбінаті Дзержинський» заробляє до 1000 доларів. Це вражає. Настільки, що ряд колег заговорив про те, що «нам би такого Батьку».
Ось тільки незрозуміло: доходи у доярок солідні, а будиночки в селах здебільшого незавидні — одноповерхові дерев’яні зруби. Куди гроші йдуть? Може, причина в тому, що і ціни кусаються? Кілограм телятини на наші гроші — 300 грн., проїзд у тролейбусі — 10 грн.
По-різному ми живемо. У нас уздовж розбитих доріг стоять новенькі багатоповерхові особняки. У них — прекрасні автотраси оточені тісними хатами, критими шифером, бляхою, а то і руберойдом.
Потрапили на очі і стрункі ряди цегляних будинків. Це — «агромістечко», відомче державне житло для сільських фахівців. Пропрацював усе життя в колгоспі — можеш доживати в них вік.
Чи багатьох це затримало на селі? Чиновник із Мінська говорить про це неохоче. Не знає і кількості фермерських господарств в області. Хоча фермери в Білорусі є, вирощують свиней та іншу дрібну худобу на м’ясо. Жодних пільг і послаблень для них у країні не передбачено. «А навіщо? Вони працюють на загальних підставах». А це означає: у жорсткій конкуренції з колгоспами і радгоспами — улюбленим дітищем держави, що залишилося від СРСР.
У будні людей на вулицях міст мало. «А що їм там робити, у нас всі працюють». Зайнятість майже поголовна, безробіття всього 0,7%.
Працьовитість прищеплюють податками. Податком на споживання, наприклад. Проворні митарі відстежують, чи відповідають покупки заробітку, і суворо присікають порушення. З нового року білорус має платити і податки з позик, навіть якщо позичив грошей у дружини або родичів. Оподатковується і купівля валюти.
Чекає остаточного підпису президента розкішний податок «на дармоїдство». Якщо ти працездатний, але не працюєш, — плати державі за безкоштовні соціальні послуги. З яких коштів? З тих, за які живеш, не працюючи. Під роздачу можуть потрапити 123 тисячі домогосподарок, включаючи і тих, хто сидить із дітьми більш ніж три роки. А можливо, і безробітні, що залишилися без допомоги (а вона за місцевими законами передбачена лише тим, хто залучається до громадських робіт).
Як повідомляє «Вечерний Минск», у країні почалося справжнє полювання на «нелегальних» продавців котів і собак, репетиторів, музикантів і фотографів.
Податок на нерухомість — окрема стаття. Ми намагалися з’ясувати його розміри. Але це залишилося таємницею. Начальник економічного управління одного з облвиконкомів прямо заявив: інформацією не володіє. Заступник губернатора, який кинувся на виручку, зазначив, що розрахунки податку проводяться за складною шкалою, і компетентні в ній лише податківці. Вдалося з’ясувати: з кожним ремонтом вашого житла його вартість збільшується, отже, збільшується і податок. Може, саме тому на очі траплялося стільки старих одноповерхових розвалюх? Економлять.

БЕЗ КПРС

«Жодної децентралізації у нас немає!» — присікли білоруські товариші спробу представити Білорусь як зразок місцевого самоврядування. Мовляв, республіка наша маленька, і найкраще керувати нею з центру. Куди всі державні підприємства і відправляють свої бізнес-плани, і звідки на місця присилають кадри. Голови облвиконкомів хоч і рахуються за радами, але справедливо називаються «губернаторами», бо рекомендує їх на пости сам Батька.
Найдивніше в білоруському соціалізмі те, що Лукашенко примудрився зберегти його, не спираючись на «керівну роль партії». Те, чим колись займалася КПРС — кадрова та ідеологічна робота, покладено на держструктури. Олександру Григоровичу запропонували було створити під нього провладну партію, але Батька відмовився.
У принципі, політичні партії в Білорусі є, але виборча система побудована так, що вони великої ролі не відіграють. Є, як запевнили нас, й опозиційні газети. Багато? «Стільки, скільки треба».
За відсутності центрального комітету партії ідейним гартом білорусів командує «ідеологічна вертикаль», що бере початок від самого Лукашенка. Ввідні спускаються через заступників губернаторів з ідеологічної роботи, відповідні відділи виконкомів, заступників директорів на підприємствах, і так — до цехів. Про старі часи нагадали «інформаційні стенди з питань ідеологічної роботи» в цехах, політінформації (єдині дні інформування трудящих), радянські свята, що пишно відзначаються.

МАРАТ КАЗЕЙ І ЗРАДНИК РАДЗИВІЛЛ

«На нашій землі народився сам Марат Казей! Ви не знаєте, хто такий Марат Казей?» — дивувалася одна з ідеологічних робітниць глибинки. Мої молоді колеги, дійсно, не знали. А в роки мого дитинства в шкільному коридорі висіла галерея портретів піонерів-героїв, серед яких був і юний партизан Марат Казей. А відкривав галерею відомий Павлик Морозов.
Партизани минулої війни — головна ідеологічна фішка. У країні їм присвячено безліч музеїв, меморіальних комплексів і парків. Туристам обов’язково покажуть реконструкцію в приміському лісі партизанського містечка — із землянками, саморобними зенітками, кузнями і медпунктом.
Торік у Мінську відкрився новий музей історії Великої Вітчизняної війни. Тим, хто бував у вашингтонському музеї аеронавтики, є з чим порівняти. Чотири поверхи напхано електронікою, справжніми танками й артилерією, макетами штурмовиків, що летять, пластиковими суперменами, одягненими у форму радянської армії, бадьорими бородатими партизанами і не менш бадьорими пластиковими ж фріцами, безліччю відео- та аудіоефектів. Війна в такому гламурному обрамленні здається жахливо яскравою, барвистою і потішною штукою!
Втім, дітям тут сподобається.
Скільки грошей витратила держава на цю ідеологічну досконалість, у самому музеї не знають. Все вирішував особисто президент. Трохи заробив безкоштовною працею на всебілоруському суботнику.
Можна подумати, що довоєнної історії у білорусів немає. На відміну від українців і росіян вони не шукають витоки державності в давньому минулому. Історія князів і древніх полководців їх не цікавить.
Талановитий гід у замку Несвіж, розповідаючи про «зраду» князя Домініка Радзивілла, заявив, що історія не терпить політкоректності. Молодий нащадок знатного литовського роду, хоч і вимушений був після захоплення Росією частини Речі Посполитої скласти присягу царю, але ненависть у серці зберіг. У 25 років він, мріючи про незалежність батьківщини, став командиром польського уланського полку в армії Наполеона, за свої кошти спорядив і навчив кавалеристів. Залишаючись вірним ідеї возз’єднання розірваної держави, відкинув амністію Олександра I і загинув у бою у віці 27 років. Це була кара за відступництво.
А ми б сказали — герой.

СМАК, ЯКИЙ ЛЕГКО ЗАБУТИ

Білоруська мова — тема особлива. В усьому Мінську стоять білборди з соціальною рекламою, що закликає не забувати, як білоруською називається суниця, малина, шипшина. Мета подвійна — і мову зберегти, і природу. Девіз рекламної кампанії: «Смак беларускай мовы». Ось тільки чи не забудуть її нащадки?
Річ, неможлива для України, — жоден чиновник, господарник, ідеологічний працівник не спілкувався з нами рідною мовою! Хоча ми були не проти — українцеві білоруська зрозуміла. Навіть пісні білоруські в тісному колі співали тільки ми, господарі не підспівували. «Червону руту» підспівували, а «Косив Ясь конюшину...» — ні.
Рідна мова ніби залишилася засобом спілкування директорів етнографічних музеїв, ксьондзів і артистів. Склалося таке враження. У державних ЗМІ (які встигли проглянути) серед російськомовного масиву лише подекуди замітки білоруською красномовного змісту: «Шуры-бури, лапці у хату». Кілька років тому, розповіли нам, все діловодство на підприємствах переклали з білоруської «загальнодоступною».
Ким ми виглядали в очах сябрів зі своєю акцентованою україномовністю? Селюками? Чи націоналістами? І чи не звинувачень у націоналізмі побоювалися вони самі, спілкуючись виключно російською? Щоб Путін не поліз захищати свою мову й у них?

ГРА В СТРАТЕГІЮ?

Звичайно, за кілька днів автор цих рядків побачив тільки те, що нам хотіли показати. Ми майже не спілкувалися з простими білорусами, з опозицією, і просто з тими, хто має свій погляд на речі. Тому — вибачте за суб’єктивізм. А те, що побачилося і почулося, наштовхує на певну думку.
Білоруські сябри, які зберегли в собі незайману часом радянськість, бачать і в нас таких же радянських братів, які тимчасово заблукали, відбилися від стада, але покликаних повернутися. Вони не розуміють, як далеко (і це вже ясно) розійшлися наші дороги. А ми не розуміємо їх. Точніше, того, куди веде їх Батька.
Можливо, Лукашенко грає з Путіним в якусь свою непросту гру. Цілком економічно залежний від нього, намагається і державність зберегти, і від Росії особливо не відрізнятися, — щоб в останньої не було спокуси військового вторгнення.
Чим усе це може закінчитися? Відомий російський філософ, апологет концепції «четвертої світової війни», улюбленець Путіна Сергій Переслегін писав: «Безглуздо шукати в діях керівництва республіки якусь стратегію. Вся історія білоруської державності... — одна суцільна тактика». Єдиний правильний шлях для країни він бачить у форсуванні створення союзної держави з Росією. І Лукашенко проти лише з двох причин. По-перше, «такий результат означає безславний кінець національного проекту «Республіка Білорусь», по-друге, «призводить до різкого ослаблення білоруської політичної еліти і самого Лукашенка».
А що ж Росія? Чому вона зволікає? На думку Переслегіна, просто чекає, коли прекрасні білоруські автостради їй знадобляться для «дії» на Європу. «У 1944 році ця геополітична істина була продемонстрована Рокоссовським в ході блискучої операції «Багратіон».
Сподіваюся, все це — пустопорожня філософія. До того ж російська.
Вірю, що як би не склалися долі наших народів, як би не розійшлися наші дороги, слова, сказані на беларускай мове, завжди відгукуватимуться в серці невимовною любов’ю.

Євген ЯКУНОВ
(«Укрінформ»)
Гомель-Мінськ-Несвіж-Київ

У МЗС БІЛОРУСІ ЗАЯВИЛИ, ЩО НЕ ЗБИРАЮТЬСЯ ОБИРАТИ МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

Білорусь не збирається вибирати між Сходом і Заходом, а буде розвивати взаємовигідні відносини з усіма. Про це заявив під час міжнародного експертного форуму «Мінський діалог» перший заступник міністра закордонних справ Білорусі Олександр Михневич, пише «Наша Ніва».
«Вибудовуючи союзницькі відносини з Російською Федерацією, ми жодною мірою не робимо це за рахунок утиску Євросоюзу. І навпаки, партнерські торгово-економічні зв’язки з ЄС ніяк не суперечать динаміці нашої тісної взаємодії зі Сходом», — заявив він. На думку Михневича, односторонній геополітичний вибір — це взагалі хибний шлях.
«Останні події в Східній Європі наочно показали, наскільки неправильною і контрпродуктивною для держави може проявитися сама постановка питання про односторонній геополітичний вибір», — підкреслив перший заступник міністра.
«На тлі драматичних подій, які відбуваються останнім часом, Республіка Білорусь стала, по суті, донором стабільності в регіоні, єдиною на даний момент державою «Східного партнерства», в якій відсутні територіальні суперечки з сусідами, немає внутрішніх конфліктів на релігійному та національному ґрунті», — додав він. УНІАН

У РОСІЇ ЗАГОВОРИЛИ ПРО РОЗПОДІЛ БІЛОРУСІ ЗА СЦЕНАРІЄМ КРИМУ І ДОНБАСУ

Російські ультраправі націоналісти на тлі війни в Україні заговорили про несправедливість існування незалежної Білорусі в сучасних кордонах. Про це повідомляє ZN.ua з посиланням на статтю на сайті російських націоналістів та її виклад у польській газеті Rzeczpospolita.
Автор пише, що радянська влада «безпідставно вирішила створити окрему Білоруську республіку» і в 1924-1926 роках передала частину «исконно русских» територій.
«Створення Білорусі не було нічим виправдане. Територія вже давно була русифікована, не було там національної мови та народної культури. Пробілоруських настроїв не було серед місцевого пролетаріату», — стверджує він. До того ж більшовики «не питали думки жителів Вітебська, Могильова та Гомеля, коли передавали ці міста радянській Білорусі».
Автор додає, що нинішня влада Росії вирішила скасувати рішення часів СРСР про передачу Криму Україні в 1954 році. Тому тепер на основі цього прецеденту треба почати обговорення і про розподіл Білорусі.
«Якщо товариш Лукашенко пропагуватиме «єресь про незалежність», то не виключено, що на сході сучасної Білорусі з’являться народні республіки, які скасують рішення комуністичної влади про передачу російської землі Білорусі», — йдеться в статті.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2015 > Тема "З потоку життя"