Версiя для друку Обговорити в форумi

У середу опівночі припинив мовлення перший кримськотатарський телеканал «ATR». Закінчення його роботи, всі сподіваються тимчасове, було емоційним – люди не приховували сліз, розчарування, надій. Разом з тим, потрібно розуміти, що із закриттям «ATR», радіо «Мейдан», телеканалу «Ляле» і радіо «Лідер» – і не тільки їх, залишилися без реєстрації і, швидше за все, змушені будуть припинити роботу в Криму ще багато ЗМІ, такі, як, наприклад, газета «Авдет», агентство «Криммедіа», ТРК «ІТВ», газети «Кримський телеграф» (у них тільки кримська реєстрація) та інші – завершилася спроба лояльного і толерантного співіснування з окупаційною владою. І сьогодні більше доречні не емоції, а робота з осмислення цього факту і цих процесів.
Ніхто не має права засуджувати журналістів «ATR» (на відміну від інших видань) за те, що вони намагалися вижити в жорстких умовах окупації. Керівництво ТРК і його журналісти чинили єдино правильним і виправданим способом – залишитися зі своїм народом, рятувати його і надавати допомогу всім, хто цього потребує, пройти всі позбавлення разом з народом. Героїчний колектив, гідний захоплення. Кримські татари вже ніколи не підуть з Криму, як би не хотілося цього багатьом російським і проросійським персонажам, і, природно, журналісти і всі ЗМІ мають бути разом з ними. Засновники та керівники «ATR» на всіх етапах поводилися найбільш оптимальним способом, їм сьогодні ні в чому дорікнути. Проте їхній досвід виживання слід узагальнити, щоб краще розуміти суть того, що сталося.

Війна інтелектуальна замість гарячої

У той час, як влада (не будемо в цьому випадку говорити «окупаційна», оскільки для громадянина Росії та російського бізнесмена Ленура Іслямова, вона хоч частково, та була своєю. Хоча це, можливо, в Москві, а в Криму вона все одно виявилася йому більш чужою, ніж українська!) запропонувала кримськотатарським журналістам війну гарячу, вони змогли протиставити їй «дуель Інтелектів». І поки існує хоча б теоретична можливість відродження «ATR», вони не програли. Влада, рятуючись від програшу, звела справу до патової ситуації, коли немає ходів ні у влади, ні у «ATR». Це — цугцванг, рахунок один-один, але хід за Іслямовим і Буджуровою, за всім кримськотатарським народом, продовження неминуче, і, відчуваючи слабкість свого становища, влада буде уникати прямого зіткнення, буде знову намагатися виграти пасивно, підкилимно. Але другий раз не вийде.
Ця історія показова тим, що привела до очевидного висновку: жодна лояльність до окупантів, жодні спроби вести себе толерантно, жодні намагання домовитися не можуть гарантувати гідної та нормальної роботи професійним ЗМІ, і рано чи пізно призводять до конфлікту. Робота «ATR» упродовж минулого року була взірцем ідеальної конструктивної навіть не опозиції, а несміливих спроб конструктивного і взаємоповажного співробітництва, але нинішня кримська влада показала свою нездатність і до цього. З точки зору Сергія Аксьонова – навіть така співпраця була «ворожою», вона була «злочином мислення», як точно оцінила Ліля Буджурова в останній «Гравітації», вона «давала кримським татарам надію» на те, на що, на думку Аксьонова, давати надії не можна. Раніше Аксьонов говорив, що в Криму можуть працювати будь-які ЗМІ за умови навіть критики влади, але визнання приналежності Криму Росії. І ось «ATR», по суті, визнав. І що? Для Аксьонова не було, немає і не буде законів.
Окупанти можуть існувати тільки в умовах гарячої війни в різних її формах, тому й не розпускається, а зміцнюється «самооборона», яка здійснила масу злочинів, тому закриваються навіть ні в чому не винні ЗМІ. І їм має бути протиставлена війна ще більш напружена, хай не гаряча, нехай «холодна», але більш розумна і більш інтелектуальна.

Лояльність: дев’ять кіл пекла

Досвід виживання «ATR» був успішним. Вони витримали цілий рік, і домоглися того, що були розгромлені не силою, як ТРК «Чорноморська», «Центр» та інші, які не підкорилися від самого початку, а тихо і пасивно придушені підкилимним наказом Роскомнагляду всякими способами не реєструвати цей холдинг. І це дає надію, що телефонне право навіть у нинішній тоталітарній Росії буде переможене, і «ATR» знову легально з’явиться в ефірі. Той факт, що закриті не тільки «ATR», а й дитячий телеканал «Ляле» і навіть проросійський радіоканал «Лідер», говорить про те, що владою рухає не закон, не розум, не інтелект, а елементарна помста. Ленур Іслямов виявився Аксьонову і Дмитру Полонському не по зубах, – не скорився, не продав канал, став заперечувати! Він виявився розумнішим, грамотнішим, професійнішим, навіть людянішим, поруч із ним Аксьонов мав відчувати себе школярем-недоучкою, а Полонський – хлопчиськом з відерцем і лопаткою в пісочниці. Так ось тобі – якщо не заберемо силою, то хоч закриємо! Це — явна особиста помста.
Перше коло пекла «ATR» витримав тоді, коли Ленур Іслямов оголосив з трибуни Курултаю, що «весь народ не може бути в опозиції» і запропонував себе на посаду віце-прем’єра. Він був сповнений надій на те, що кримська влада хоча б мінімально наділена розумом і почуттям логіки. Це був найбільш чорний період, коли на екрані «ATR» йшли суцільні фільми і ще не була вироблена ні нова редакційна політика, ні нова лінія поведінки, ні нові програми. Але участь компетентного і досвідченого фахівця в кримському уряді дилетантів, якому до двору припали Руслан Бальбек і Заур Смирнов, не могла не спричинити конфлікту. І спричинила. Сергій Аксьонов не зміг працювати поруч з Ленуром Іслямовим і незабаром звільнив його. «ATR» втратив владну підтримку, і був змушений терміново шукати власні шляхи взаємодії і з народом, і з владою. Неоціненну роль у долі каналу тут відіграла Ліля Буджурова з її професіоналізмом і тактом, знаннями та вмінням ладити заради справи хоч з чортом. Вона вивела канал на друге коло пекла.
На другому колі вся лінія поведінки полягала в тому, що був укладений як би умоглядний договір про ненапад із владою. Взаємна лояльність влади і каналу полягала в тому, що заради того, щоб бути з народом, «ATR» погодився говорити «нова кримська реальність» замість точних визначень — окупація й анексія. Це була така гра в «невидимість» і в нібито «неістотність» окупації. При цьому журналісти сподівалися, що за цю поступку влада дасть їм можливість працювати професійно й якісно. Але це було б за умови, що і влада була б настільки професійною, як журналісти, але саме цього їй і не вистачило. Ця звичка бути толерантними і лояльними відчувається навіть зараз. Вже опівночі, за кілька секунд до припинення сигналу, Ліля Буджурова каже, що «ми пережили Сталіна, переживемо і нинішні проблеми», замість того, щоб сказати так, як думали в ті хвилини більшість людей зі сльозами на очах, – «ми пережили Сталіна, переживемо і Путіна». Всі ж знають, хто для всіх нас «нинішня проблема».
Третє коло лояльності – спроба Лілі Буджурової провести «Гравітацію» з одним тільки Сергієм Аксьоновим. Це був інтелектуальний хабар Аксьонову: ось, ми даємо і вам слово, кажіть, що хочете, але не заважайте нам далі працювати нормально. Хто знає, але, швидше за все, і тут, поруч з високопрофесійною й освіченою жінкою, Сергій Аксьонов знову, як і поряд з Ленуром Іслямовим, відчув себе обмеженим, несамодостатнім і переможеним. Не звично: в ефірі «ATR», не як на Першому кримському, зовсім не він був головним, і не він вирішував, що робити і що говорити.
Четверте коло – практична відмова «ATR» від конкретного висвітлення роботи Міллі Меджлісу і меджлісів на місцях як фактично заборонених структур народного представництва, в усякому разі, відмова від повного їхнього висвітлення, обмеження лише згадками й основною інформацією. Це було необхідне самообмеження. Що це дало? Канал пішов від звання «органу Меджлісу», яким він, власне, ніколи і не був, однак влада вже намагалася його звинуватити в цьому, і це дало можливість не піддавати колектив і канал прокурорським звинуваченням в екстремізмі й попередженням. Власне, це дало можливість телеканалу не брати участь у безплідних суперечках із владою, де прокуратура була засобом звинувачення й обмеження.
П’яте коло – боязка, хоч і безнадійна, спроба оголосити себе каналом «без політики». Це взагалі була соломинка для потопаючого, це було порушення всіх редакційних політик, це була відчайдушна і, можливо, не усвідомлена до кінця спроба врятуватися, коли порятунку вже не було.
Шосте коло – масові звернення до Володимира Путіна і до всього московського бомонду з проханням «не вбивати «ATR», в той час, як всі розуміли – Путін усе знає, але мовчить, і безнадійно сподівалися, що він скаже щось необхідне для всього світу слово – зареєструйте «ATR». Просили Америку та Азію, просили Європу й Африку – «не вбивайте «ATR». І яким же жорстоким було це мовчання, коли за людськими сльозами було видно, що жоден телеканал у світі ще ніхто не любив так віддано і вірно, як кримські татари люблять свій «ATR». Але влада вважає, що жорстокість – це і є її сила.
Сьоме коло – повідомлення про те, що російський омбудсмен Елла Памфілова звернула увагу на «ATR» вже тоді, коли на екранах рахунок до закриття йшов на години. Це був сигнал про те, що в Росії, по суті, немає омбудсмена, немає захисника права, немає захисника громадян. Омбудсмен, який безсилий звільнити та врятувати піратськи викрадену в іншій країні льотчицю Надію Савченко, викраденого кінорежисера Сенцова, не може відновити право всесвітньо відомого радянського дисидента Мустафи Джемілєва, право лідера Меджлісу Рефата Чубарова приїхати у власний будинок, не може відновити право цілого народу дивитися свій телеканал, – то навіщо такий омбудсмен?
Восьме коло – езопова мова і безмірна толерантність «ATR». Часто лише посвячені глядачі могли «зрозуміти між слів» те, що дійсно говорили ведучі та журналісти, що вони хотіли сказати народу. Це було ще одне самообмеження, але такими були умови «лояльності».
Крім того, канал до останнього дня запрошував на ефіри навіть тих, хто в передостанній день виступив з безглуздими і голослівними звинуваченнями, підтримуючи анонімний фільм з огульним наклепом на «ATR», – Ремзі Ільясова, Заура Смирнова, Руслана Бальбека та інших. Всі вони, можна сказати, не злазили з екрана, особливо в «Гравітації». Цинізм вражає: Ільясов «не знав», що у каналу проблеми, до нього «ніхто не прийшов», Бальбек і Смирнов сказали, що винні власники, а Сергій Аксьонов і взагалі, що канал навмисне робить помилки в документах, щоб був привід не розглядати документи про реєстрацію.
Дев’яте коло – почуття власників та журналістів телеканалу. Тільки близькі люди знають і тільки колеги розуміють, скільки нервів і здоров’я коштувала вся ця епопея Ленуру Іслямову, Ельзарі Іслямовій, Лілі Буджуровій, кожному ведучому, оператору, кореспонденту, редакторам, монтажерам та й глядачам. Але і всі кримчани будуть знати, скільки ганьби має бути відміряно «журналістам» з Першого кримського, який показав наклепницьке кіно, і скільки кожному з їхніх «журналістів», які виконували роль понятих при обшуках у інших журналістів, має дістатися остракізму від тих, хто не зламається і вистоїть.

Повернути свободу слова в Крим

Загалом телеканал «ATR» ціною титанічних зусиль виконав дуже важливу роботу для Криму – канал відстояв свободу слова для кримчан. Ні, звичайно, вона ще не повернулася до Криму остаточно, завершився лише перший етап, але «ATR» показав, що без свободи слова Крим не мислимий. Люди плакали не для того, щоб їм заткнули рот, люди боролися і плакали для того, щоб розпочати другий етап боротьби за право кримчан чути правдиве і вільне слово. І цей етап буде реалізований уже не в Криму. У величезної Росії немає іншого виходу, як відновити роботу «ATR» та інших заборонених ЗМІ в Криму. Але тепер вже новий «ATR» буде зовсім іншим каналом, і питання про лояльність вже навіть не стоятиме на порядку денному.

Валентин ГОНЧАР,
кримський політолог
«Крим.Реалії»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2015 > Тема "З потоку життя"