Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Потрапила мені днями до рук, коли розбирав свій архів, стаття-спогад «Сапер помиляється тільки раз…» незабутнього Данила Андрійовича Кононенка, колишнього рядового 9-го Окремого інженерно-саперного батальйону, капітана у відставці. Не знаю, на сторінках якої газети і коли вона опублікована, бо під автографом зазначена лише дата відправлення: 8 листопада 2001 рік. Можна тільки здогадуватись, що була це «Кримська світлиця».
У статті автор оповідає про будні саперів, сповнені героїзму, і про своє перше бойове хрещення. З непідробним хвилюванням читаю спомин і вкотре переконуюсь: він був талановитим у всьому. І виявляється, безстрашним теж…
Минає все на світі. А біль утрати не вгамовується. Ще, здається, зовсім недавно гомоніли по телефону. І хто ж тоді міг знати, що то була остання наша розмова і що невдовзі погасне земна свічка його неспокійного життя? Тож нехай ця публікація всім нам нагадає, якого чудесного Поета і яку шляхетну Людину ми втратили…

Василь ЛАТАНСЬКИЙ

САПЕР ПОМИЛЯЄТЬСЯ ТІЛЬКИ РАЗ...

Завжди, коли проїжджаю поїздом невелику станцію Солоне Озеро, що притулилася до залізничної вітки на відрізку між станціями Джанкой і Чонгар, у спомин приходить незабутній випадок з моєї армійської служби. Це ж тут, у Присиваському степу, тієї сльотавої березневої ночі я отримав своє перше бойове хрещення. Слово бойове я не беру в лапки, бо той випадок, про який хочу розповісти, й справді був не з мирних... Та краще про все по порядку.
Це трапилося на другому році моєї строкової служби, а саме в кінці 1963 року. Я служив в Окремому інженерно-саперному батальйоні, котрий дислокувався тоді по вулиці Луговій у Сімферополі. Першу свою військову спеціальність радіотелеграфіста я набув у підрозділі зв’язку, куди був відкомандирований на один рік. Але оскільки в саперному батальйоні, куди повернувся після навчання на зв’язківця, військовослужбовці такого профілю були непотрібні, я змушений був опановувати ще й спеціальність сапера.
Під орудою командира взводу лейтенанта Рогожкіна досяг певних успіхів, і дуже вже хотілося мені «позмагатися» не з навчальною міною, а зі справжньою. Лейтенант, з яким ми зійшлися поглядами щодо художнього, літературного слова, пообіцяв взяти мене на справжнє діло. І це «справжнє діло» не забарилось.
Відстоявши в караулі з 28 на 29 березня 1963 року, я вже мріяв про те, як повернуся в казарму, як відпочиватиму після недоспаної ночі. Та мої мрії про відпочинок несподівано обірвав голос лейтенанта Рогожкіна, який теж, до речі, тієї доби був у наряді — черговим по частині.
— Рядовий Кононенко, ви вже закінчили постову службу? Ну от і добре. Здавайте патрони начальнику караулу і поїдемо зі мною...
— Єсть здавати патрони, — відповів я, здогадуючись, що, нарешті, настав і мій час скласти екзамен із саперної справи.
...Їхали ми неповоротким «газиком» у напрямку Джанкоя. Над землею згущалися сутінки, мрячив дощик і низько слався густий туман. Лейтенант сказав мені, що на станції Солоне Озеро, копаючи канаву для прокладання телефонного кабелю, робітники наштовхнулися на велику кількість снарядів, які лежали під залізничним полотном ще з часів війни.
Після того, як лейтенант сам ретельно оглянув «знахідку», сумніву ні в кого не було: фугас часів війни. Потрібно якомога швидше його знешкодити, не чекаючи світанку, бо за ніч тут повинно було пройти близько 30 товарних і понад 20 пасажирських поїздів... А графік багатьох з них уже було зірвано: вони ледь-ледь проповзали по колії, під якою лежав смертоносний заряд. Люди, які їхали в поїздах, і підозри не мали, чому вони для проходження невеликого відрізку станції втрачали 30-40 хвилин дорогоцінного часу. Черговий по станції благав нас якомога швидше дістати з-під колії снаряди, розуміючи, чим це загрожує і людям у поїздах, і працівникам станції, якщо фугас рвоне... І лейтенант прийняв рішення — діяти, не чекаючи, поки розвидниться.
А далі, аби не вдаватися в деталі, бо я їх і зараз, через 38 років, пам’ятаю до дрібниць, процитую рядки з нарису «Коммунист идет на подвиг», якого військовий журналіст майор А. Пустовар опублікував 28 квітня 1963 року в газеті «Защитник Родины» — органі Одеського військового округу. «...І лейтенант пішов на подвиг. Озброївшись ліхтарем, складаним ножиком і невеличким совочком, він приступив до важкої і небезпечної роботи. Невдовзі неподалік зупинився поїзд. З вагона вийшла група людей. Вони підійшли до лейтенанта. Подивившись, з яким ризиком доводиться працювати саперам, один з них посміхнувся, назвав своє ім’я і з вдячністю потиснув обом саперам руки. То був секретар Президії Верховної Ради СРСР М. П. Георгадзе.
...Сантиметр за сантиметром офіцер відколупував ножиком грудочки промерзлої землі, потім згрібав її в совочок і викидав з траншеї.
Перший великокаліберний снаряд лейтенант Рогожкін відніс за залізничне полотно сам. А потім за цю небезпечну роботу взявся рядовий Д. Кононенко. Для нього це було, як мовиться, бойове хрещення, випробування на солдатську зрілість. У минулому зв’язківець, Кононенко оволодів саперною справою і давно вже просився на «справжнє діло». Офіцер ще й ще раз перевіряв знання підлеглого. Тільки твердо переконавшись, що солдат добре підготовлений, вирішив взяти його з собою. І рядовий виправдав надії. Він швидко вигрібав землю, брав один за одним снаряди і, обережно переступаючи через рейки, відносив їх в зазначене офіцером місце. Роботу доводилося виконувати в незручному положенні — лежачи. Вузька канавка не давала змоги навіть повернутися. А залізничники квапили.
Коли зняли вибухівку і перший шар снарядів, офіцер дозволив продовжувати рух поїздів. Повільно пройшов перший потяг. Невеличка передишка закінчилась. Але небезпека ще чатувала. Саперам залишалось одне: працювати. Працювати, не розгинаючи спини. І вони працювали годину, другу, третю. Лейтенант з острахом поглядав на снаряди. Саме в цю мить сапери пережили дуже тривожні секунди. Від одного снаряду відламалася зотліла від часу заіржавіла головка. Здавалось, кінець всьому. Руки солдата Д. Кононенка, який брав від офіцера снаряд, здригнулися. На обличчі лейтенанта Рогожкіна виступив холодний піт. Та все, на щастя, закінчилось благополучно... Чотири години безперервного подвигу. Сапери знешкодили 12 великокаліберних снарядів і понад 10 кілограмів вибухівки. Залізнична колія перестала бути небезпечною.
Будні саперів... Вони завжди сповнені героїчних справ. Сапер завжди на війні!».
Ось і все. Так відбулося моє «бойове хрещення». На ранок прибула машина з нашої частини. Разом з двома прибулими солдатами ми акуратно, рядочком, поклали в кузов на пісок снаряди. Від’їхали далеко в степ і там підірвали боєприпаси, які повинні були колись вибухнути під колесами поїзда...

 Данило КОНОНЕНКО,
колишній рядовий 9-го Окремого інженерно-саперного батальйону
(З архіву «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2015 > Тема "Українці мої..."