Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

«Я не є великим прихильником України від Сяну до Дону. Вважаю, що Україні потрібна та територія, де є український дух. У ХХІ столітті територію країни не варто вимірювати квадратними кілометрами. Навіщо мені російськомовний, до кісток просякнутий, кацапський Крим, де я завше відчував себе, як на чужині? Навіщо мені Донбас, який підтримує Путіна? Мені кажуть, що там теж є кращі люди. Але ж кращі є й в Америці, і в Фінляндії. Я не хочу жити з такими людьми, які підтримують Путіна. Кращі українці проливають там кров. Але та земля не варта їхнього життя. Треба відвойовувати ту територію, де є справді Україна, а вже потім збудувати нормальну державу...»
(Василь Шкляр, Луцьк, 12 березня 2015 р.)

На жаль, пан Шкляр зовсім не одинокий у своїй містечковій філософії. 4 січня на своїй FB-сторінці подібні ж (дещо завуальованіші, щоправда) висловлювання ще одного українського письменника, легендарного Ю. Андруховича самовіддано захищав пан Тарас Стецьків. Пан Тарас тоді пропонував «провести референдум на всій території Донбасу: де він хоче жити — в Україні чи в Росії? Проголосують за Україну — будемо виховувати і ставити на ноги, як каліку. Хочуть в Росію — хай пензлюють, шкодувати не будемо».
Убогість тої антидержавницької позиції очевидна, як очевидна убогість, скоріше, повна відсутність консолідуючих потуг української влади за всі роки Незалежності. Що зроблено за майже чверть століття Незалежності, аби донбасцям та різним там кримчанам (я вже не кажу про жителів решти територій) було вигідно і приємно жити в Україні? Що зроблено, аби вони цінували своє українство аж настільки, щоб жоден агресор не мав анінайменшого шансу відчикрижити їх від неньки України? Небагато, кажете? Це — м’яко кажучи, бо, насправді, «державні» мужі своїми діями, своєю бездіяльністю робили все можливе й неможливе, аби ті сепаратистські тенденції дійшли зрештою до кипіння. Притому ані помаранчева влада, ані теперішня, начебто проєвропейська, не була, не є жодним винятком. Так, ющенківська влада впритул не бажала помічати тих, хто відстоював її в таких непростих регіонах, як Донбас і Крим. У Криму це були найперше українці та кримські татари, було, насправді, й чимало етнічних росіян, які повірили в нову патріотичну владу. На жаль, тим надіям не було дано справдитись. Новонаставлений прем’єр Матвієнко, щойно ступивши на кримську землю, прямо заявив, що не бачить українців у Криму. Нічого дивного, адже сам президент Ющенко, попри урочисті обіцянки автору цих рядків підтримати єдину україномовну газету Криму «Кримську світлицю» — газету, яка зазнала репресій саме за підтримку помаранчевих, — більше року не відновлював її фінансування, в той самий час, як мільйони безперебійно виділялись на підтримку російськомовної преси півострова, а в кінці його каденції газета зазнала рейдерської атаки із застосуванням прокуратури та судів, її було переформатовано і за півроку знищено.
Чи поворухнули наші розкручені вінценосні інтелектуали бодай пальцем, чи підняли свій голос проти того безумства? Чи прийшла їм щаслива думка покропити живильною водичкою високої культури (література, музика, etc) над новостворюваною сахарою? Риторичне запитання... Натомість більшість з живих класиків у тому ж Криму зазвичай легко й невимушено переходили на мову російську (з воронами літати...), а хтось розгублено кліпав очима, бурмотів щось примирливе, коли місцеві українці прилюдно питали про їхнє ставлення до дискримінації кримських українців за мовною ознакою.
Тож сьогоднішні висловлювання мають довгі корені. Почасти корені ті в інфантильному ставленні до життя — не люблять мене, то й хай відділяються, «пензлюють» собі, куди хочуть! Але то лише почасти. Це може бути мотивом людини мистецтва, яка живе в своєму власному вимірі і, поза всяким сумнівом, має право на свою власну думку, навіть таку, яка кардинально відмінна від голосу її творів. Насправді, корені ті тягнуться до значно темніших глибин...
А мо’ й справді — нащо нам той скацапілий домбас, де так не люблять хохлів та бендерів? Нащо нам той «...російськомовний, до кісток просякнутий, кацапський Крим...», де високодумний пан Василь Шкляр «...завше відчував себе, як на чужині?». Нащо класти життя наших хлопців за якусь Лугандонію? Обгородимося на Правобережжі, створимо таку собі неприступну лінію імені товаріщей Яценюка-Турчинова-Порошенка, та й заживемо собі на кредити МВФ? Ну що з того, що віддамо (вже віддали частково) новоросіянам колишні землі Кримського ханства, обікравши тим самим сьогоднішніх кримських татар, які довірились Українській державі? Що з того, що віддамо (вже віддали частково) запорізькі паланки, рясно скроплені кров’ю упродовж століть? То ж нічого, що пращури там у домовинах перевернуться, проклинаючи правнуків поганих? А як прийдуть і на правий берег, підемо за Карпати. Зрештою, канадська діаспора прихистить. Чи ні? Як гадаєте?
А ще: чи задумався пан Шкляр і іже з ним, чому наші вояки на тому «домбасі» так вперто чіпляються за кожен клаптик землі, — відомі випадки, коли підрозділи відмовлялися відходити попри прямі накази з Києва? Чи не тому, що своєю примітивною хлопською свідомістю розуміють дещо таке, чого просунута свідомість високочолих інтелектуалів та безсовісних манкуртів від політики впритул не помічає, а саме, що вони насправді захищають не просто абстрактну, часто далеку від рідних місць географічну територію, а саме свій дім, свою сім’ю, свій світ?

Валентин БУТ
22 березня 2015 р.
Чорноморський район,
Крим

ЛИСТ МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ

ШАНОВНИЙ ПАНЕ В. А. КИРИЛЕНКО! Ми, кримчани, з великою надією слідкуємо за діяльністю Вашого Міністерства, не сумніваючись, що все робиться для блага нашої України і Криму зокрема. Але з листа-відповіді Вашого заступника п. Карандєєва, який був розміщений нещодавно у «Кримській світлиці», ми несподівано довідалися, що редакції нашої газети... не існує (!), а раз так, то не існує й самої газети. Але ж ми її читаємо, самі роздруковуємо і розповсюджуємо, бо не в кожного, особливо в літніх людей, є Інтернет. Вона нам дуже потрібна! Тому ми звертаємося до Вас із проханням відновити друкування газети і добиватися, щоб її законно поширювали для українців Криму. Ми тут ще є! Будь ласка, не ставте на нас хрест — і свій нелегко нести, бо Ви на свободі, а ми у полоні...

Тетяна ЛІХОВСЬКА, м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2015 > Тема "Резонанс"