Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Про те, що давній приятель «Кримської світлиці» Ігор Зоц (він же – головний редактор україномовної газети «Донеччина») рано чи пізно вимушений буде покинути рідний Донецьк, я з сумом подумав ще у травні минулого року. Тоді я зустрічався у Львові з його дружиною, і в її розповідях про ситуацію на Донбасі було мало втішного. Виходить, що вгадав. Тепер редактор живе в Києві і (як це й належить робити нашим ідеологічним побратимам) вперто продовжує видавати свою газету. І це, будучи повністю відірваним від рідного грунту! Можна сказати, маленький журналістський подвиг. Якість газети не знизилася, навпаки – вона стала значно радикальнішою, більш акцентованою на боротьбі з агресором. Уже немає програми телепередач і обов’язкових, з точки зору влади, матеріалів. Зате повно цікавих, актуальних статей. «Донеччина» стала газетою українського Опору. Я попросив у редактора зо два десятки примірників і тепер роздаю їх небайдужим людям Київщини, Львівщини, Житомирщини, Волині... Таке «точкове» поширення може бути досить ефективним у тому випадку, коли добре знаєш людей. Принцип простий – не давати газету байдужим. Вона — для патріотів, для тих, хто живе Україною!

У ЛЬВІВСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ ІМЕНІ СТЕФАНИКА НА «КРИМСЬКУ СВІТЛИЦЮ» РОЗРАХОВУВАЛИ…

Ще зовсім недавно подібним чином я поширював нашу «Світличку», поки вона виходила у паперовому форматі. Треба сказати, що проблеми «Кримської світлиці» і «Донеччини» в чомусь подібні. До Криму «Світлицю» не пускають (як і «Донеччину» в так звану ДНР), і зрозуміло чому. Але «КС» і на материковій Україні могла б виконувати певну мобілізаційну функцію! Таку, як «Донеччина» в Києві. Вкотре подумав про це, коли зайшов до відділу періодичних видань Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Там на видному місці сиротливо лежала велика папка з написом «Кримська світлиця. 2015 рік. 1-4 кв.». Отже, мала газета свого читача аж до кінця грудня 2014 року! Той читач нікуди не подівся, бо інакше папка для газети не лежала б на видноті. І на отримання «Світлички» упродовж 2015 року бібліотека таки розраховувала…
А в тому, що освічений львівський читач справді хоче знати, що робиться в Криму, немає нічого дивного. Така цікавість може як згасати, так і зростати в певні періоди. Згадав про це у зв’язку з деякими газетними публікаціями про долю «Кримської світлиці». Мовляв, до Криму вона вже не потрапляє, тому видавати паперовий варіант недоцільно. Та ще й коштів немає… Але слід врахувати, що на материковій Україні опинилися тисячі проукраїнських кримчан! Звісно, не всі з них передплачували газету раніше. Навіть дехто із старих «світличан», опинившись у вигнанні, просто не має грошей на передплату… Таке цілком може бути. Але загалом з’явилася можливість частково компенсувати втрату нашого кримського читача. Не читають у Бахчисараї, то читали б у Львові чи в Тернополі. Та й наявність газети у київських кіосках упродовж 2014 року була непоганим внеском столиці у кримсько-українську справу.
Тепер можливості газети звужуються. А я ж наприкінці минулого року неодноразово виступав на телебаченні з проханням підтримати газету передплатою! Дехто й прислухався до моїх порад. Та й старі друзі не зраджують, передплатили на 2015 рік. Ну, з друзями завжди легше, їм усе можна пояснити. А як пояснити тим, з ким немає прямого контакту? Тут можу навести красномовний приклад: наприкінці 2009 року «Кримську світлицю» передплатили усі школи великого шахтарського міста Червонограда. Але газета в 2010 році почала виходити з великими перервами. До того ж змінила своє оформлення, не порадившись з читачами. Це внесло певне сум’яття в ряди наших передплатників. Вчителів, виходить, обманули, а ті, хто агітував за передплату, виявилися осоромленими і без вини винуватими. Потім газета відновила свій випуск і свій формат. Але ж півтора десятка шкіл у великому західноукраїнському шахтарському місті було втрачено назавжди! Щоб знову йти туди й агітувати, мають бути вагомі аргументи і впевненість, що подібне не повториться. Є така впевненість? Ні, поки що немає.
А ще є багато людей у провінції, які не дізналися своєчасно, що газета поновила випуск у звичному форматі. Бо коли нема прямого зв’язку з редакцією чи з корпунктом, то звідки візьметься інформація про поновлення випуску? Тоді, в 2011 році було втрачено кілька десятків небайдужих читачів і дописувачів. Після теперішнього переведення газети лише на електронну версію втрати можуть бути значно більшими. Тому навіть якщо фінансування на даному етапі незадовільне, – можна б видавати хоч один примірник на місяць замість попередніх чотирьох. І пояснити існуючу ситуацію передплатникам саме в цих останніх числах. Бо я дуже гублюся, коли мені телефонують і питають: чому газета не виходить? А є небайдужі люди, які й телефона жодного не знають, їм і порадитися ні з ким… Вони також є складовою частиною нашої невидимої, до пори до часу, прокримської гвардії. Невеличкої, але так потрібної для повернення Криму. «Кримська світлиця» — це тонка ниточка, яка зв’язує материк з Кримом. Шкода, що тонка. Але ж і вона не зайва!

«ДОНЕЧЧИНІ» ТАКОЖ ТРЕБА ДОПОМОГТИ. БО У РЕДАКТОРА Є ГОЛОВНЕ: ПАТРІОТИЧНИЙ ПОРИВ І СИЛА ДУХУ

Після вбивства Бориса Нємцова я побачив на київському Майдані серед моря квітів записку такого змісту: «Украинский Севастополь скорбит. Борис убит, Надежда умирает, россияне, очнитесь!». Люди, які стояли поряд, звернули увагу не лише на текст, а й на те, що це пишуть російськомовні севастопольці! Знаєте, як потепліло на серці у присутніх… А записка ж лише одна. Це я до того, що коли йдеться про дуже принципові моменти, то й «один у полі воїн». І записка може воювати! Так і з газетою. Зменшення числа передплатників не означає, що цей процес варто пускати на самоплин. Мовляв, виживе – добре. А ні, то нічого не вдієш... Навпаки, на певних напрямках треба концентрувати всі наявні сили. І в жодному разі не допускати «інформаційних котлів». Он як довго наші патріоти обороняли Донецький аеропорт! Бо знайшлася «критична маса» героїв. Могли б і «Світличку» так обороняти. І «Донеччину», якій, до речі, Донецька облдержадміністрація заборгувала чималеньку суму — 250 тисяч гривень. То тепер, у скрутну хвилину, хоч би з десять тисяч підкинула редактору! Адже газета не відреклася від співзасновника! Ні, нічого абсолютно не дають. Ігор Зоц пускає «шапку по колу» (біженців з Донбасу у Києві вистачає) і час від часу видає черговий номер невеличким накладом – лише у тисячу примірників. Але й ця тисяча варта того, щоб її розповсюдити по Україні.
Справа ж не тільки в донесенні інформації до читача. Її тепер і в Інтернеті повно. Але вкрай важливо зберігати живі патріотичні структури. Коли їх немає або вони недостатньо потужні, об’єктивно зростає загроза сепаратизму. А коли в наш дім приходить озброєний сепаратист, розплачуватись доводиться не лише зруйнованою економікою, а й тисячами життів. Чи гинули б люди, якби держава забезпечувала коштами не тих, хто згодом руйнуватиме Україну, а тих, хто грудьми стане на її захист?

ТАКИМ БУВ БАТЬКО РЕДАКТОРА

Ось переді мною вірш Олексія Зоца, написаний у 1941 році. Це батько вищезгаданого редактора «Донеччини» Ігоря Зоца, з яким підтримую дружні контакти упродовж останніх семи літ.
Вірш «Присяга» написаний у липні 1941 року в Запоріжжі. Олексій якраз отримав диплом випускника Запорізького педінституту, разом з іншими однокурсниками пішов до військкомату, щоб узяли на фронт. Їм наказали чекати. Тоді і з’явився цей вірш:

…Ти мене, малого, колихала
Ніжною колискою полів,
Щастя віковічне дарувала
Від дитинства на багато днів.
І за те, що очі в мене чисті,
Славлю я небес твоїх глибінь,
І за те, що виріс я плечистий,
Дякую по щирості, тобі.
Веснами у сонячну погоду
Поле твоє хлібом пророста,
Я не надивлюсь
 на твою вроду,
Земле українська, золота…

Як бачимо, тут жодного натяку на донецький сепаратизм. Вірш радянського бійця подібний на поетичні твори, які писані вояками УПА. Що б світило Путіну на Донбасі, якби й донині існувала «критична маса» патріотів такого ґатунку? Звісно, що дуля з маком. Дірка йому від бублика, а не Новоросія! З насолодою вчитуюся у рядки, написані майже 74 роки тому:

…Від гостинних молодих
 грузинів
У долині в кахетинську рань,
Я про тебе казку, Україно,
Слухав біля братнього
 костра…

Я намагався вияснити у Ігоря Олексійовича – про яких грузинів тут ідеться? Редактор зміг висунути лише одну версію: це могли бути побратимські контакти під час студентської практики. Але ж які символічні паралелі! Хіба не стали грузини нашими найвірнішими друзями під час українсько-російської війни? І хіба не пишуть вони тепер найтепліші слова про нашу неньку в соцмережах? Пишуть. Ще й як пишуть. А один з номерів «Кримської світлиці» я передав Вахтангу Кікабідзе під час його виступу у Львові. Там була тепла згадка про нього і фото. А не було б паперового варіанту газети, що б я міг запропонувати співакові? А так без проблем передав «Світличку» через внука Іоана. Ще й фото спільне зробив на згадку. Молодий грузин був неабияк зворушений тим, що його діда згадала добрим словом єдина україномовна газета Криму.
* * *
Але це так, ліричний відступ... Повернуся до попередньої теми. Хочу звернути увагу читача на те, яким шанобливим було ставлення донеччанина Олексія Зоца до рідної мови:

…І твоїх людей з одного слова
На краях великої землі
Пізнаю по їх співучій мові,
Викоханій шелестом полів…
Я за тебе в бій іду сьогодні,
За твої блакитні небеса,
За поля і ріки повноводні,
Щоб цвіла в віках твоя краса!

Отже, вірш було написано в липні 1941 року. А через кілька днів Олексій Зоц став одним з багатьох захисників Вітчизни. Відомо, що визволяв і братню білоруську землю, брав участь у визволенні Варшави, штурмі Берліна. Після війни вчителював, у 1997 році видав книгу поезій «Я гордий предками моїми». Помер у 2004 році, похований у Донецьку на Іверському цвинтарі. Тепер цей цвинтар (разом з монастирем) знищено проросійськими бойовиками.
Про цю обставину син — редактор «Донеччини» Ігор Зоц говорив з великим сумом... Але ще більший сум викликає у нього та обставина, що одна, лише недавно заснована сепаратистами, газета «Донецкая республика» має удвічі (!) більший тираж, аніж усі формально проукраїнські газети, які існують на підконтрольній Україні території Донецької області. І при цьому «Донеччині» (непохитно проукраїнській і сто разів перевіреній на лояльність) облдержадміністрація не лише не повертає борг у чверть мільйона гривень, а й десяти тисяч гривень знайти не може... То як нам вигравати інформаційну війну при такому несерйозному ставленні влади до неї?

САВА ЗОЦ І МИНУЛОРІЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ В КРИМУ

А тепер хочу сказати декілька слів про Саву, сина редактора «Донеччини» Ігоря Олексійовича Зоца. Під час нашої недавньої зустрічі мені вдалося вияснити для себе деякі деталі кримського протистояння в березні 2014 року. Отже, було все так.
Кілька днів «зелені чоловічки», які оточили зону міжнародного аеропорту «Сімферополь», не заважали українським прикордонникам виконувати свої обов’язки. Наші хлопці, зокрема й 21-річний лейтенант Сава Зоц (внук вищезгаданого червоноармійця Олексія Антоновича Зоца), несли службу без зброї, яку з об’єкта завбачливо, невідомо на чию користь, вивезли. Але кожного наступного чергування тривожні настрої та очікування біди посилювалися.
І ось пізнього вечора 10 березня 2014 року, коли за старшого залишився лейтенант Сава Зоц, до спеціальних приміщень охоронців кордону вломилися гості, які вже до цього були помічені й ідентифіковані як працівники ФСБ.
«Я відчув щось недобре, попередив підлеглих (а це були переважно жінки-військовослужбовці), що нас можуть захопити і пішов до незваних гостей, – згадував Сава під час нашої київської зустрічі. – Вони безцеремонно наказали впустити їх, але я відмовився: кордон є кордон. Тоді головний з них витягнув пістолет і притиснув його до моєї шиї… Без зброї, без підтримки, без чітких наказів командування ми нічого не могли вдіяти. Але для мене це був шок: на моїй українській землі якесь озброєне «чмо» витворяє, що хоче, а ми абсолютно незахищені…».
Згодом юнак дізнався, що в керівництві української прикордонної структури в Криму знайшлося чимало зрадників, зокрема серед старших офіцерів, які вже знали, що треба робити, коли прийдуть «зелені чоловічки»...
Після того, як аеропорт захопили чужинці, молодим лейтенантам їхні вчорашні командири з феесбешниками настійливо пропонували перейти на бік Росії. Говорили про вчетверо більшу зарплату і перспективи. Сава Зоц і його побратими відмовилися навідріз — Вітчизні присягають лише раз. Та й хіба міг інакше вчинити внук донеччанина-степовика, який ще в 1941 році писав:

А якщо, порушуючи цілість
Чесної трудящої рідні,
Чи словами,
 чи неправим ділом
Зраджу я великій стороні —
Небо, під яким родився
 й виріс, —
Каменем на мене упаде!
Хай твоя земля
 з-під мене вирне,
Не пригорне до своїх грудей,
Кожна твоя стежка,
 Україно,
Хай мене до прірви приведе…

Мені мало що відомо про бойовий шлях Олексія Зоца. Але знаю головне: тоді, воюючи з німецьким фашизмом, він відчував поряд братнє плече росіян, білорусів, чеченців, бурятів… Тепер все було по-іншому: російський «фюрер», здається, має на меті пересварити всі народи колишнього Радянського Союзу. Тому Саві було морально важче, ніж його діду.
Покинутий державою напризволяще в окупованому Сімферополі, лейтенант діяв так, як підказувала йому совість. Про всяк випадок нагострив кухонного ножа і приготувався відбиватися в разі наступної атаки. Найбільше боявся, що феесбешники спробують відібрати у нього український паспорт. Але, на щастя, все обійшлося — паспорт, як найдорожчий у даній ситуації скарб, залишився з лейтенантом. Проїхавши кримський перешийок, Сава Зоц поїхав у Донецьк до батьків. А там… Там вже інші заброди готувалися відібрати в України черговий ласий шматок. Здавалося це якоюсь фантасмагорією: окупанти по живому крають частини його рідної землі! Шкода було покидати Сімферополь, де не прослужив і року після закінчення Національної академії державної прикордонної служби. А бував же в Криму і раніше — в 2004 році. Саме тоді Сава завітав до редакції «Кримської світлиці», де й познайомився з редактором Віктором Качулою. І ось тепер — рік, як поїхав з Донецька і невідомо, коли повернеться. Бойовики, яких наслав Путін, фактично убили місто, в якому хлопець народився і виріс, в якому закінчив військовий ліцей. І у престижному колись навчальному закладі тепер готують неповнолітніх захисників «русского мира». Тоді як попередні випускники захищають Україну від лютого ворога, що перетворив донецьку землю в руїну, пересваривши назавжди людей. Як же будемо зшивати розірване тіло України? Про це треба думати усім миром: і політологам, і соціальним психологам, і дипломатам. А Сава Зоц отримав нове призначення й охороняє тепер кордон на південному сході України. Знає, що навесні буде гаряче, але не боїться. Головне, щоб не було невизначеності з боку військового керівництва.

ЗЕКОНОМИМО НА ГАЗЕТАХ — РОЗПЛАТИМОСЯ ЖИТТЯМИ НАЙКРАЩИХ ХЛОПЦІВ…

Ви звернули увагу на цікаву обставину: «…В керівництві української прикордонної структури в Криму знайшлося чимало зрадників, зокрема серед старших офіцерів, які вже знали, що треба робити, коли прийдуть «зелені чоловічки»? Це що ж виходить: наші офіцери-прикордонники апріорі є зрадниками? А грузинські, естонські, латиські — також? Скоріш за все, ні. Там, де держава міцна, де її територіальна цілісність, етнічна монолітність ні в кого не викликає жодного сумніву, така поведінка прикордонників була б просто неможливою. Але в де-юре українському Криму для сепаратистських рухів завжди були створені тепличні умови! Настрої політичної еліти АРК не могли не впливати на настрої військових. А ще оці трагічні події на київському Майдані… Вони ж у Криму висвітлювалися саме так, як потрібно було кремлівським реваншистам, а не проукраїнським силам! А що ми могли протиставити? Невже так важко було фінансувати хоча б з десяток проукраїнських газет, хай навіть і російськомовних? Головне, щоб вони працювали на інтереси України, а не на путінські. Не сумніваюся, що до 27 лютого 2014 року відповідь чиновників була б приблизно такою: «Фінансувати десять газет у Криму? Ні, надто дорого…». Скажіть, а нинішня війна — не дорого? Втрата величезних територій і чорноморського шельфу — не дорого? Мільйон біженців — не дорого?

ОПТИМІЗУВАТИ МЕРЕЖУ ПОШИРЕННЯ

Сам факт видання близької нам по духу «Донеччини» у непростих «екзильних» умовах я розцінюю не інакше, як маленький журналістський подвиг. Тому добровільно взявся допомагати Ігорю Зоцу з поширенням його дітища. Непоганим способом поширення газети з невеликим тиражем є передача її в руки активних і небайдужих. А саме такими людьми і є «материкові» «світличани». Не передплачували б вони кримську газету, якби були байдужі до того, що відбувається в Україні. Тепер же «світличани», відкриваючи для себе «Донеччину», готові допомогти і їй. Якщо не передплатою, то хоча б популяризацією. Скажімо, один примірник «Донеччини» повезе на Волинь «світличанин» Василь Абрамчук. Сам він – колишній «афганець», шахтар, один з перших рухівців Волині. А головне – земляк нашого редактора. Львівський науковець, талановитий фізик Роман Пляцко (його роботи є навіть у бібліотеці Конгресу США), член НТШ і також «світличанин» – поширить газету у своєму середовищі. Надія Хоменко – молода активістка, християнка, яка і народилася на Донбасі, і зараз займається у Львові розміщенням та адаптацією біженців, також знає, кому із земляків варто насамперед ознайомитися з «Донеччиною». І директор Ірпінського краєзнавчого музею Анатолій Зборовський (він регулярно купував «Світличку» у кіосках Києва) особисто знає багатьох біженців з Донбасу, які тепер живуть в Ірпені. Може поширювати «Донеччину» і серед місцевих відвідувачів музею.
Волонтерки з ірпінського «Ліспроекту» після прочитання, можливо, повезуть газету на схід — Донбас, Луганщину тощо. Отже, підводжу читача до думки: якщо йдеться про газети переднього краю, то читацька мережа однієї з газет може частково збігатися з читацькою мережею іншої. І навіть допомогти формувати її. Коли мої київські друзі провідували в Тернополі колишнього вояка УПА росіянина Володимира Чермошенцева, вони везли йому «Кримську світлицю», куплену в кіосках Києва. А ветеран показував їм більш давні номери «Кримської світлиці», де йшлося про нього. А що міг би показати Володимир Олексійович, якби не існувало паперового варіанту газети? І чим би його порадували гості? До речі, коли я сказав завідувачу відділу періодичних видань Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника Юрію Романишину, що зможу регулярно постачати йому дітище патріотичної донецької еміграції газету «Донеччина», львів’янин запевнив, що газета також лежатиме на видному місці. Як і папка з «Кримською світлицею» (бажано не порожня).
Цим якоюсь мірою можна компенсувати відсутність газети в кіосках. Тираж — не головне; важливо, щоб друзі були!

ТОЧКА ЗОРУ ЛУГАНЧАНИНА І ДЕЯКА ІНФОРМАЦІЯ ПРО «ФОРМАЛЬНО ПРОУКРАЇНСЬКІ» ГАЗЕТИ

Дай, Боже, щоб наші чиновники зібралися з силами і знайшли спосіб підтримати як «Донеччину», так і «Кримську світлицю». Добре, що поки є кого підтримувати. Гірше, коли редакторами державних газет уже повинна займатися СБУ. Тоді фінансування відходить на другий план. Бачте, яка картина виходить: сепаратистів дістати не можемо, і тому вони видають, що хочуть і скільки хочуть. Щоб подолати наслідки їхнього ідеологічного впливу, нашим воякам доводиться вже не змагатися в соцмережах, а… гинути в боях. Бо нема на те ради – фанатик-сепаратист ніколи не забезпечить Донбасу процвітання, а ось вбивати українських бійців він буде з подвоєною енергією. Що ми можемо протиставити «Донецким республикам» та іншим сепаратистським виданням? Непохитну «Донеччину» накладом у тисячу примірників? Добре, що є така газета, але цього мало. Треба вимагати, щоб усі газети, які видаються на українській території, працювали на Україну, а не на сепаратистів. А що бачимо насправді? Нещодавно до Львова завітав один з найактивніших діячів луганської «Просвіти» Євген Дзюба. Він дуже високо оцінив подвиг Ігоря Зоца і сказав, що «Донеччина» є не лише цікавою, а й однозначно проукраїнською. Це — газета з національним стрижнем, газета Опору! Попросив навіть зробити фото на згадку: з картою Львова і… «Донеччиною». Бо це ж символічно: варто було лише поїхати до галицького П’ємонту, як відразу ознайомився з газетою сусідньої області. А ще Євген Дзюба довго тиснув мені руку і дякував за правдиве висвітлення Шевченківського фестивалю на сторінках «Кримської світлиці». Потім просвітянин із сумом говорив про те, що далеко не всі луганські україномовні газети є на ділі проукраїнськими. Наприклад, «Сватівські відомості» хитренько так розкритикували захід, який був організований просвітянами у жовтні і про який я написав до «Кримської світлиці». Повна назва заходу — Свистунівський Шевченківський фестиваль. Чому Свистунівський? Тому що Свистунівка — це єдине село на Луганщині (саме так, єдине!), де встановлено пам’ятник Кобзареві. Є ще в Луганську, а більше ніде. Зате пам’ятників Леніну — море! Так ось, автор статті «Реве та стогне… фестиваль», який чомусь вирішив підстрахуватися і прикрився псевдонімом Гнат Бондаренко, пи-ше в такому ключі:
«І непогано, що згадують річницю великого кобзаря (зауважте, слово «Кобзар» тут з малої літери!), і добре, що політики його вірші по телебаченню прочитали, але так, як це пропагується в Сватовому, вважаю, це перегин. Сам Шевченко писав: кайдани порвіте!.. Вся його філософія пронизана тим, що людина, українець, повинен бути вільним! А вільну людину ніхто нікуди не має права гнати силком…». І далі: «Скажіть, хоча б одному вчителю компенсують те, що він у свій вихідний пішов на фестиваль, хай навіть і на шевченківський?». Або ось таке: «Такі заходи не сприяють патріотичному вихованню, а навпаки…».
…Ось такий у нас «мудрий» і «далекоглядний» автор. Зверніть увагу на його залізобетонні аргументи: «Ви запитайте у дітей, кого вони більше люблять: Гарі Потера чи Тараса Григоровича? Їх ніхто не змушує читати пригоди цього Гарі, але вони читають. А чи зустрінете ви учня 7 класу з томиком Шевченка перед сном?».
* * *
Колись, за царя, українців намагалися переконати, що козацтво — це «пятно в нашей истории…». Але Кобзар розставив усі крапки над «і», сказавши коротку історичну фразу: «Брешеш, людоморе!». Вибачте, але я також був на цьому фестивалі, і мені здалося, що саме так і треба проводити подібні заходи, щоб потім діти читали Шевченка перед сном. Проймуться гордістю сватівчани від усвідомлення того, що є українцями, і відкладуть Гарі Потера до кращих часів. А поки стріляють російські гармати, про Кобзаря забувати – собі дорожче. Бо хто буде ощасливлювати рабів? Коли Тараса Шевченка читає зі сцени спецназівець з татарським прізвищем, то на сватівських дітей це не може не вплинути. Що їм занудний урок якоїсь суперлояльної до місцевої влади вчительки? Як горохом об стіну… А тут говорить твій захисник, офіцер, якого в «українському буржуазному націоналізмі» ніяк не звинуватиш. Тоді ж, на фестивалі, я записав на диктофон виступ Дмитра Снєгірьова, координатора партизанського руху на окупованій частині Луганщини:
«…Зараз на сцену виходив мій побратим. Його обличчя прикрите балаклавою. Псевдо цієї людини «Котигорошко», він уже став легендою українського партизанського спротиву.
Людина двічі викликала вогонь на себе нашої авіації, фактично виступаючи коригувальником, живою мішенню. Ми наводили українську авіацію на ворожі каравани і наводили фактично на свої тіла.
Мій побратим «Котигорошко» важко контужений, сьогодні він ще змушений приховувати своє обличчя, бо частина Луганської області досі під окупацією. В даний момент по Луганщині рейдують дві українські розвідувально-диверсійні групи «Правої справи». Діяльність нашої групи високо оцінена українськими спецслужбами. Ми показали реально, що схід і захід разом! А ще ми своїми справами відновили славу української партизанки на Луганщині. Тепер, коли будуть говорити про українську партизанку, то будуть знати, що це не тільки УПА, і не тільки партизанський рух на сході України 1918-1924 років. Це й ті люди, колишні вчителі та агрономи, які, незважаючи на всі виклики, на лють ворога, стали на свій захист тепер, на початку третього тисячоліття…».
Коли Дмитро Снєгірьов закінчив свій виступ словами: «Слава Україні!», весь зал (у тому числі і «насильно приведені» діти) громоподібно вигукнув: «Героям слава!». Припускаю, що хтось із учнів і не хотів йти на фестиваль, але загалом я не бачив втомлених і розчарованих дитячих облич. Їх захопило дійство! Отже, якщо й привчати до Шевченка, то саме так. І хвала нашому побратимові Євгену Дзюбі за те, що організував фестиваль. Хвала й тим, хто воює. А ось «премудрым пескарям» типу усіляких там гнатів бондаренків я радив би підшукати собі іншу роботу. Не ідеологічну. Бо якщо ти — вчитель чи журналіст і вибрав собі для проживання українську територію, то вже мусиш бути українцем. А якщо тобі миліший «русский мир», то забирай манатки і вали в Лугандонію! А ще краще – в Магадан.
* * *
Я зробив цей «ліричний відступ» для того, щоб показати реальний стан із умовно «проукраїнськими» газетами на звільнених територіях Луганщини і Донбасу. В Лугандонії «премудрих» і толерантних на редакторських посадах не тримають. Там змушують рішуче зробити свій вибір. Тому й воює так затято ідеологічно підігріта Лугандонія…
Якщо ми хочемо колись перемогти і відновити територіальну цілісність України, то ставлення держави до преси повинно кардинально змінитися. Патріотам – зелену вулицю, а патріотичним газетам — максимальна підтримка і створення умов для найширшої популяризації і розповсюдження. Зрештою, тим самим держава популяризує, поширює, підтримує і зміцнює насамперед себе.

Сергій ЛАЩЕНКО

ЛИСТ МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ

ШАНОВНИЙ ПАНЕ В. А. КИРИЛЕНКО! Ми, кримчани, з великою надією слідкуємо за діяльністю Вашого Міністерства, не сумніваючись, що все робиться для блага нашої України і Криму зокрема. Але з листа-відповіді Вашого заступника п. Карандєєва, який був розміщений нещодавно у «Кримській світлиці», ми несподівано довідалися, що редакції нашої газети... не існує (!), а раз так, то не існує й самої газети. Але ж ми її читаємо, самі роздруковуємо і розповсюджуємо, бо не в кожного, особливо в літніх людей, є Інтернет. Вона нам дуже потрібна! Тому ми звертаємося до Вас із проханням відновити друкування газети і добиватися, щоб її законно поширювали для українців Криму. Ми тут ще є! Будь ласка, не ставте на нас хрест — і свій нелегко нести, бо Ви на свободі, а ми у полоні...

Тетяна ЛІХОВСЬКА, м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2015 > Тема "Урок української"