Версiя для друку Обговорити в форумi

За що ж нам «брат» такий?!

КЕРІВНИК УКРАЇНСЬКОГО ХОРУ З ХАБАРОВСЬКА НАТАЛЯ РОМАНЕНКО СТВЕРДЖУЄ: НЕЗГОДА З ПОЛІТИКОЮ ВЛАДИ КОШТУВАЛА ЇЙ РОБОТИ І РЕПУТАЦІЇ

За трохи більше, ніж рік, що минув після драматичних подій на київському Майдані, життя керівника українського хору з Хабаровська Наталі Романенко докорінно змінилося. Після поїздки до Києва її звільнили з роботи, вона залишилася без засобів до існування, проти неї висували кримінальні звинувачення, її викликали на бесіди в управління ФСБ для «формування правильної позиції». А нещодавно на одній з центральних площ міста її облили зеленкою: «Ось тобі за Новоросію, бандерівко!». Н. Романенко вважає: співробітники спецслужб і чиновники ревно проводять політику Володимира Путіна, переслідують її за спроби вільно висловлювати свою думку і захищати українських друзів.
Хабаровський хор, який отримав назву «Батьківська криниця», розпочав роботу на базі організації українського земляцтва «Зелений клин» у 1992 році. Наталя Романенко стала його керівником у 1995 році, після цього поїхала вчитися до України. Через рік вона повернулася в Хабаровський край, а в 1999-му «Криниця» відокремилася від «Зеленого клину» і стала самостійною громадською організацією, яку Н. Романенко з тієї пори й очолює.
«Батьківська криниця» – учасник і лауреат багатьох міжнародних конкурсів. У 2013 році колектив їздив до Туреччини на Дні української культури в Анталії. Раз на два роки земляцтво «Криниця» разом з регіональним міністерством культури влаштовує Дні української культури. Щорічно разом з крайовою науковою бібліотекою організація проводить «Шевченківські читання». У 2014 році «Криниця» допомогла «Зеленому клину» провести Фестиваль дружби народів, присвячений 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка.
Обидва українські земляцтва в регіоні – і «Криниця», і «Зелений клин» – брали участь у міських і крайових фестивалях і святах. Обидва вони є членами «Асамблеї народів Хабаровського краю». Наталя Романенко вважає, що з недавнього часу ставлення влади до «Криниці» змінилося: колектив припинили запрошувати на заходи, позбавили приміщень для репетицій.
Про свої проблеми, про роботу в хорі, про спілкування з хабаровськими чиновниками і співробітниками ФСБ Наталя Романенко розповіла Радіо «Свобода».

– Що ми зараз репетируємо? Намагаємося співати акапела старовинні українські пісні, які будуть доречні в будь-якій концертній ситуації. Учасники нашого хору – і пенсіонери, і працюючі люди. Люди заслужені, цікаві, які зі мною багато років. Я з цим колективом 20 років, бачила, як виросли їхні діти, як народжуються їхні онуки. У хорі співають, звичайно, не тільки українці, а й росіяни. У нас навіть є одна учасниця, в якої мама — українка, а тато — кореєць. На неї завжди радісно реагують глядачі, запитують: «А ви що, теж українка?».
– А у вас самої українське коріння?
– Так, у мене українське коріння. Я народилася в Хабаровську і прожила тут все своє життя, майже 43 роки. Тут народилися мої діти. Виходить, що я — українка, яка народилася в Росії, вже у другому поколінні. Моя мама народилася в Прибайкаллі, в той час там існувала Бурятська АРСР. Мій дід втік з України до Сибіру, бо йому сказали: там немає радянської влади. Він хотів потрапити на Далекий Схід, але коли доїхав до Іркутська, радянська влада дійшла вже до океану. Тому вони з бабусею сіли на баржу і вирушили вгору по Ангарі. На одній з приток Ангари їм сподобалося місце, і вони там залишилися жити. Це було бурятське село, поряд з яким невеликим хутором жили кілька українських родин. Мені батьки розповідали (діда я ніколи не бачила), що було дуже важко: померли двоє дітей, які з ними приїхали з України. Їм допомагали виживати буряти. Згодом у тих місцях було багато пересильних тюрем.
– І потім ваша родина переїхала до Хабаровська, ще східніше?
– Маму запросили викладати в 1971 році в Інститут культури, який відкривався в Хабаровську. Мама була директором Будинку культури в Братську, найбільшого в Іркутській області. Батько поїхав вступати до цього інституту. Познайомилися вони в Братську, а одружилися в Хабаровську.
– Ви говорите українською? У побуті використовуєте українську мову чи ви зовсім зросійщена українка?
– (Українською – ред.) Я вільно розмовляю українською і дуже люблю цю мову. Мої діти теж говорять українською. І люблять Україну.
– Президент Росії Володимир Путін заявив, що росіяни та українці – це один народ. А ви як вважаєте?
– Щоразу, коли я беру якийсь український твір для того, щоб розучити зі своїм хором, розумію, наскільки велика різниця – в культурі, в мелодіях, у сімейних традиціях. Я часто ставила собі запитання: чому стільки відмінностей? Чому ми такі різні? Ось я займаюся Україною 20 років, і весь час відкриваю для себе нове. Здавалося б, що ж ще можна відкрити?! Пригадую, коли я в радянській школі вчилася, було верховенство якесь великоросійське – спочатку все російське, а тільки потім українське. Зараз я розумію, що цікавіша для мене, складніша і глибша все-таки українська культура. Україна та українці якось для мене стали ближчими і пріоритетнішими.
– Як ви ставилися до подій на Майдані минулого року? Це — «Революція гідності» чи це — «фашисти прийшли до влади»?
– Я не буду свої оцінки давати, я — не політик все-таки. Говорячи вашими словами, це – «Революція гідності». Я не бачила в Києві фашистів, я проплакала всі дні своєї поїздки в Україну. Я приїхала до Києва наприкінці зими 2014 року, якраз виповнилося 9 днів з часу цього жахливого розстрілу людей на Майдані. Я дуже співпереживала тим, хто втратив своїх близьких. Чула розповіді своїх друзів. Ну які це — націоналісти?! Це — мої друзі, яких я знаю по 20 років, у мене немає причин не довіряти їхній думці. Те жахливе, що ллється з екранів російського телебачення, суперечить тому, що кажуть мої друзі.
– Як на українському земляцтві, на вашому хорі відбилися трагічні події останнього року у відносинах Росії та України?
– З самого першого дня, коли я повернулася з Києва до Хабаровська, на мене почався колосальний тиск, оскільки я не приховувала своїх поглядів. Я не очікувала цього, як і того, що з боку Росії буде така агресивна інформаційна війна. Я думала, що це все має вирішуватися всередині сусідньої держави, всередині самої України. Я жила в зовсім іншому світі і не припускала, що взаємини Росії та України будуть до такої міри зіпсовані, що за 9000 кілометрів від Києва я відчую це на собі.
Мене «трясли», багато разів викликали в «компетентні органи», намагалися схилити до неприйнятних для мене дій. Мене викреслили разом з колективом із заходів управління культури Хабаровського краю. У серпні 2014-го прийшли і шляхом тиску на директора центру, в якому був наш офіс, нас просто викинули, сказали: щоб через 2 години їх тут не було. Директор дуже злякалася, бо слово «Україна» вже викликало певну фобію, а моє ім’я, природно, у всіх з Україною асоціювалося. Всі наші нагороди, наші дипломи, книги, реквізит, костюми – вона все разом з працівниками центру просто в купу звалила і злякано доповіла: можете перевірити, їх тут немає! Ми весь реквізит розібрали по домівках. Я намагалася писати листи в усі інстанції. Спочатку написала в мерію, писала і в сам центр. Мені відповідали відписками: немає можливості продовжувати з вами договір про співпрацю. Потім мене звільнили з роботи, нібито за прогули. Всі дивувалися: «За що тебе можна звільнити?! Ти з цим хором, як з дитиною, носилася все життя».
– Ви ще при цьому працювали в МВС. Це якось пов’язано з хором?
– Хор жодним чином з МВС не пов’язаний. Я – військовослужбовець внутрішніх військ МВС, солістка Ансамблю пісні і танцю. Крім цієї основної роботи, у мене була ще ставка в муніципалітеті як у керівника українського хору. Всі пишалися нашим колективом, звітували нашою роботою щоразу. У мене багато нагород, у тому числі почесний диплом за заслуги перед містом. Торік ніхто не згадав про мої нагороди, звільнили – і ніхто мене не захистив.
Через два тижні після звільнення з Будинку культури, де я була на ставці керівника українського хору, мене звільнили і з військ за статтею «за порушення заборон та обмежень, пов’язаних з проходженням військової служби». Я подала апеляцію в колегію Окружного суду. Якщо вони залишать в силі рішення гарнізонного та окружного судів, уже не знаю, куди буду звертатися.
– Ви кажете, що з минулого року на вас почали чинити тиск. Чого від вас вимагали – політичної лояльності? Досить було заявити про те, що в Україні прийшли до влади різні фашистські елементи, і що Росія проводить там миролюбну політику, – і від вас би відчепились?
– Я провела в нашому ФСБ більше 14 годин. То на мене кричали, то мені погрожували! Це був якийсь жах, я потім два місяці ходила немов несамовита. Я не знаю, як після цього провела заходи, пов’язані з 200-річчям Шевченка, у нас багато було заходів... Вони зі мною записали моторошне, огидне інтерв’ю. Дали папірець і сказали: ви повинні це сказати максимально близько до тексту. Я закреслила кілька абзаців, сказавши, що ось цього говорити не буду. Ні, ви це скажете, ви повинні це сказати! У мене було паралізовано свідомість, я не могла боротися внутрішньо, я сіла і на камеру сказала на якомусь автопілоті ці фрази... Але, звичайно, не все, чого вони домагалися. А змонтували це так, що голос журналіста за кадром говорив: «Наталя Романенко розповіла, що бачила те-то, те-то і те-то. Вона розповіла те-то, те-то, те-то...». Те, що я відмовилася говорити, сказала за мене журналіст. Це було змонтовано. Огидна форма, огидна передача...
Мені почали телефонувати і писати друзі і говорити: «Наталю, тобі що, по голові стукнули? Що з тобою? Що ти там говориш?!». Я побачила цю передачу, і мені захотілося померти... А потім я втомилася боятися. Напевно, вони зрозуміли, що я з ними співпрацювати не буду, що не прийду за їхнім викликом, що я все одно буду «лайкати» своїм київським друзям, висловлюючись в Інтернеті на підтримку того, що вони роблять. Це — мої друзі, керівники творчих колективів в Україні, мої викладачі, мої колеги!.. Я відчувала свою провину після цієї передачі, мені дуже хотілося показати, що я — не сволота, як мене представили в цій передачі. Ну, і все.
Почалися засідання комісії про мою профнепридатність, дуже принизливі. Була запрошена комісія зі сторони, яка визнала мене непридатною до роботи соліста. У мене нервовий зрив стався важкий... Мене почали викликати до командування, просили писати пояснювальні – говорили, що приходили люди, про вас запитували, люди з ФСБ, з посвідченнями. Зрештою, мене і з МВС звільнили.
– Розкажіть про інцидент, коли вас облили зеленкою. Як це сталося?
– Я пішла забирати з Пенсійного фонду страхові поліси на дітей. Це — центр міста, досить жваве місце. Примітно – я нікому про свою поїздку не говорила, знала тільки одна людина, та ще ті люди, які прослуховують мій телефон. Іду по розчищеній від снігу доріжці. Піднімаю очі від того, що мені перегороджує дорогу незнайома людина, а з лівого боку ще одна людина близько-близько до мене підходить. І на мене відразу ж ллється зеленка з пульверизатора. Я не зрозуміла спочатку, що це зеленка, схопилася за щоку, коли відчула, як вони ллють на мене рідину, і подумала: невже це кислота?! Вони, вже відбігши, кажуть: «Це тобі за Новоросію, бандерівко!». І тікають. Бачу, що я вся в зеленці – руки, телефон, обличчя. Відразу звернулася в поліцію...
– Що тепер збираєтесь робити? Ви б поїхали з Хабаровська, якби була у вас така можливість?
– Я вже сім місяців не отримую зарплату, живу на кредитну картку. Я, можливо, із задоволенням і поїхала б, плюнула б на все. Але мене тримає, по-перше, фінансове питання, яке я не можу поки вирішити. І, по-друге, мене, звичайно, тримають люди – мій колектив і почуття образи. Адже стільки років нами в Хабаровську пишалися! Коли ми приїжджали до Києва, там говорили: «Ах, Хабаровськ, ви такі пісні співаєте, яких уже в Україні не співають!». Ми приїжджали в Москву, нам теж казали: «Ви такі класні!». Ми приїжджали в Сочі на український фестиваль, і нам теж говорили багато добрих слів. Я приїжджала додому – ну, така гордість! У людини завжди повинна бути гордість за свою малу батьківщину. А зараз мені противно за свою батьківщину, мені огидно, що так зі мною чинять, що об мене ноги витерли... З іншого боку, багато моїх справжніх друзів, які ще є, слава Богу, молодці. Вони приносять продукти і кажуть: «Так хочеться допомогти Україні! Ось ми Україні допомагаємо в твоїй особі. Ось тобі гуманітарна допомога...».
* * *
Як пояснив керівник прес-служби Хабаровського міського управління МВС Росії Кирило Блінов, за фактом нападу на Н. Романенко проводиться дослідча перевірка, потім буде ухвалене рішення про порушення кримінальної справи. А от проти самої Романенко минулої зими військово-слідчим управлінням Слідчого комітету Росії у Східному військовому окрузі порушено одразу дві кримінальні справи. Одна – за частиною 3 статті 337 Кримінального кодексу Росії «За самовільне залишення частини або місця служби без поважних причин», друга – за статтею 159.2 – «Шахрайство при отриманні виплат». Обидві справи спочатку були об’єднані в одне провадження, потім перша з них була закрита. Допити Романенко, якій як запобіжний захід визначена підписка про невиїзд, проводять у військово-слідчому управлінні Східного військового округу, проте вона вважає, що кримінальне переслідування ініційоване ФСБ – згідно з документами, саме співробітники спецслужб займалися перевіркою її діяльності...

(Друкується зі скороченнями. Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо «Свобода»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2015 > Тема "З потоку життя"