"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2015 > Тема ""Білі плями" історії"
#10 за 06.03.2015
«СПЕЦПЕРЕСЕЛЕНЦ╤ НЕ МАЮТЬ ПРАВА...»
Стор╕нки кримсько╖ ╕стор╕╖
C╕мдесят рок╕в тому, 8 с╕чня 1945 року, була прийнята постанова уряду № 35 «Про правове становище спецпереселенц╕в». Не т╕льки окрем╕ громадяни Кра╖ни Рад, що здавалися режиму недостатньо лояльними, а й ц╕л╕ народи, оф╕ц╕йно визнан╕ «неблагонад╕йними», перетворилися на спецпереселенц╕в у пер╕од Друго╖ св╕тово╖ в╕йни.
В ешелонах, що прямували в травн╕ 1944 року з Криму у в╕ддален╕ райони Середньо╖ Аз╕╖ та Сиб╕ру, виявилися ╕ кер╕вники Кримсько╖ АРСР, ╕ перес╕чн╕ громадяни – кримськ╕ татари. Водночас ус╕ вони – голова автоном╕╖ й голова уряду республ╕ки, кер╕вники партизанського руху, ж╕нки, стар╕, д╕ти – стали ворогами радянсько╖ влади, «зрадниками Батьк╕вщини», перетворившись на безлику масу, названу «спецпереселенцями». Станом на 5 вересня 1944 року, у в╕данн╕ В╕дд╕лу спецпоселень НКВС СРСР перебувало 2 м╕льйони 225 тисяч спецпереселенц╕в, розселених на територ╕╖ шести союзних ╕ семи автономних республ╕к. У функц╕╖ В╕дд╕лу входило: «сприяння трудовому ╕ господарсько-побутовому влаштуванню спецпереселенц╕в; оперативне чек╕стське обслуговування спецпереселенц╕в; обл╕к спецпереселенц╕в ╕ адм╕н╕стративний нагляд за ними в м╕сцях розселення». При цьому правовий статус ╖х – б╕льше двох м╕льйон╕в ос╕б – визначений не був. Нарешт╕, 8 с╕чня 1945 року була прийнята постанова Ради народних ком╕сар╕в, яка регулювала правове становище спецпереселенц╕в. Перший пункт постанови св╕дчив: «Спецпереселенц╕ користуються вс╕ма правами громадян СРСР, за винятком обмежень, передбачених ц╕╓ю Постановою». Зг╕дно з другим пунктом постанови, «вс╕ працездатн╕ спецпереселенц╕ зобов’язан╕ займатися сусп╕льно-корисною працею. У цих ц╕лях м╕сцев╕ Ради депутат╕в трудящих за погодженням з органами НКВС орган╕зовують трудове влаштування спецпереселенц╕в у с╕льському господарств╕, на промислових п╕дпри╓мствах, на буд╕вництвах, у господарсько-кооперативних орган╕зац╕ях ╕ установах. За порушення трудово╖ дисципл╕ни спецпереселенц╕ притягуються до в╕дпов╕дальност╕ зг╕дно з чинними законами». Звернемо увагу, що для решти громадян за чинною на той момент Конституц╕╓ю 1936 року проголошувалося право на працю, а зовс╕м не обов’язок працювати («громадяни СРСР мають право на працю, тобто право на одержання гарантовано╖ роботи з оплатою ╖хньо╖ прац╕ зг╕дно з ╖╖ к╕льк╕стю й як╕стю», говорилося в Конституц╕╖). Поняття «право» передбача╓ виб╕р, «обов’язок» же м╕стить у соб╕ очевидний ╕мперативний сенс. Безальтернативн╕сть тези – «спецпереселенц╕ зобов’язан╕ займатися сусп╕льно-корисною працею» – у наявност╕. ╤ це в точност╕ в╕добража╓ справжн╓ ставлення влади до спецпереселенц╕в – як до робочо╖ сили, а не як до р╕вних громадян. Таким чином, постанова уряду в╕д 8 с╕чня 1945 року з юридично╖ точки зору вступала в явн╕ суперечност╕ з Конституц╕╓ю – Основним законом держави ╕, отже, була антиконституц╕йним р╕шенням. Постанова закр╕плювала обмеження в пересуванн╕ та наглядово-контрольн╕ функц╕╖ спецкомендатур – адм╕н╕стративних орган╕в влади в м╕сцях спецпоселень: «3. Спецпереселенц╕ не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС в╕длучатися за меж╕ району розселення, який обслугову╓ться ц╕╓ю спецкомендатурою. Самов╕льна в╕дсутн╕сть у межах району розселення, що обслугову╓ться спецкомендатурою, розгляда╓ться як втеча ╕ тягне за собою в╕дпов╕дальн╕сть у крим╕нальному порядку. 4. Спецпереселенц╕ – голови с╕мей або особи, як╕ ╖х зам╕нюють, зобов’язан╕ в 3-денний терм╕н пов╕домляти в спецкомендатуру НКВС про вс╕ зм╕ни, що в╕дбулися у склад╕ с╕м’╖ (народження дитини, смерть члена с╕м’╖, втеча ╕ т. п.). 5. Спецпереселенц╕ зобов’язан╕ суворо дотримуватися встановленого для них режиму ╕ громадського порядку у м╕сцях поселення ╕ п╕дкорятися вс╕м розпорядженням спецкомендатур НКВС. За порушення режиму та громадського порядку в м╕сцях поселення спецпереселенц╕ п╕ддаються адм╕н╕стративному стягненню у вигляд╕ штрафу до 100 руб. або арешту до 5 д╕б». До моменту виходу ц╕╓╖ постанови кримськотатарськ╕ спецпереселенц╕ вже повною м╕рою скуштували «принади» життя в нових м╕сцях. На в╕дм╕ну в╕д тих, хто займав ╖хн╕ будинки на батьк╕вщин╕, спецпереселенц╕в на нових м╕сцях н╕хто не чекав. Н╕кому не було д╕ла до того, щоб забезпечити ╖х хоча б найнеобх╕дн╕шим... Кримськотатарськ╕ спецпереселенц╕ були призначен╕ на буд╕вництво Фархадсько╖ ГЕС в Бекабад╕, на рудники «Койташ» у Самаркандськ╕й област╕ та «Ташкент-Стал╕нвуг╕лля», в колгоспи ╕ радгоспи Ташкентсько╖, Андижансько╖, Самаркандсько╖, Кашкадар’╖нсько╖ областей. У б╕льшост╕ сво╖й розм╕щен╕ вони були в непристосованих для житла бараках, а на руднику «Койташ» ╕ зовс╕м опинилися п╕д в╕дкритим небом. За ╕нформац╕╓ю В╕дд╕лу спецпоселень НКВС CРCР, у листопад╕ 1944 року в м╕сцях виселення перебували 193 865 кримських татар, з них в Узбекистан╕ – 151 136, у Мар╕йськ╕й АРСР – 8 597, в Казахськ╕й РСР – 4 286, ╕нш╕ були розпод╕лен╕ «для використання на роботах» у Молотовськ╕й (10 555), Кемеровськ╕й (6 743), Горьк╕вськ╕й (5 095), Свердловськ╕й (3 594), ╤ван╕вськ╕й (2 800), Ярославськ╕й (1 059) областях РРФСР. Велика частина чолов╕чого населення була в цей час у Червон╕й арм╕╖. Директиви НКВС СРСР в╕д 16 листопада 1944 року ╕ в╕д 12 серпня 1945 року категорично забороняли «надсилати демоб╕л╕зованих з Червоно╖ арм╕╖: чеченц╕в, ╕нгуш╕в, карача╖вц╕в, балкарц╕в – на територ╕╖ колишньо╖ Чечено-╤нгусько╖ РСР, колишньо╖ Карача╖всько╖ автономно╖ област╕ ╕ на територ╕ю колишньо╖ Кабардино-Балкарсько╖ АРСР; калмик╕в – на територ╕╖ колишньо╖ Калмицько╖ АРСР, Ростовсько╖ та Стал╕нградсько╖ областей; кримських татар, кримських болгар, грек╕в, в╕рмен – на територ╕ю колишньо╖ Кримсько╖ АРСР». Сво╖ с╕м’╖ захисники Батьк╕вщини знаходили – якщо, звичайно, знаходили – вже на чужин╕, в м╕сцях «спец╕альних поселень»... Незвичний кл╕мат, пост╕йна нестача харчування, а часто ╕ даху над головою, призвели до того, що практично в╕дразу ж п╕сля прибуття в нов╕ м╕сця серед кримськотатарських спецпереселенц╕в вибухнула еп╕дем╕я маляр╕╖ та шлунково-кишкових захворювань. Зг╕дно з пов╕домленням ОСП НКВС, до листопада 1944 року в╕д хвороб ╕ виснаження в Узбекистан╕ померли 10 105 спецпереселенц╕в з Криму, тобто близько 7% в╕д числа прибулих. А це були т╕льки перш╕ м╕сяц╕ висилки... Ус╕, хто вижив у ц╕ роки, згадують, що вони були найважчими. Розпов╕д╕ очевидц╕в под╕й на р╕дк╕сть одноман╕тн╕ й в╕др╕зняються х╕ба що деталями. Сп╕льного ж багато – болючий пост╕йний голод, хвороби (маляр╕я, дизентер╕я, тиф), виснажлива праця ╕ померл╕ – в кожн╕й родин╕. Ось лише одна доля. Зел╕ха Паш╕╓ва народилася в 1918 роц╕ в найкрасив╕шому куточку Криму – сел╕ Кучук-Узень Алуштинського району. У 1935-му вийшла зам╕ж за Османа Паш╕╓ва, з╕грали комсомольське вес╕лля. Чолов╕к працював у с╕льськ╕й пекарн╕. Жили дуже дружно. До початку в╕йни у подружжя народилося четверо д╕тей. У перш╕ дн╕ в╕йни чолов╕к п╕шов на фронт, а Зел╕ха з батьками ╕ д╕тьми залишилася в р╕дному сел╕. У 1942-му чолов╕ка через контуз╕ю ком╕сували, ╕ в╕н повернувся в село. 2 червня 1942 року маму Зел╕хи за зв’язок з партизанами н╕мц╕ розстр╕ляли. Ледве зал╕кувавши рани, Осман п╕шов у партизанський заг╕н, а у Зел╕хи в 1943 роц╕ народився хлопчик. Дитин╕ було три дн╕, коли ╖╖ разом з немовлям – як дружину партизана – н╕мц╕ забрали до в’язниц╕. Пупок у дитини в╕дпав у в’язниц╕, ледь живих ╖х дивом врятували... 29 грудня 1943 року п╕д час проч╕сування л╕су в бою з фашистами Осман був убитий. А незабаром п╕сля зв╕льнення Криму, 18 травня 1944 року, на св╕танку в будинок ув╕рвалися озбро╓н╕ радянськ╕ солдати: «Негайно збирайтеся ╕ виходьте у дв╕р». У пан╕ц╕ Зел╕ха думала, що ╖х ведуть на розстр╕л, практично н╕чого з собою не взяла, та й що можна було за 15 хвилин з╕брати – х╕ба що д╕тей ╕ старого батька. Односельц╕ ╖й говорили: «Вас не ч╕патимуть, ваша с╕м’я ╕ так постраждала в╕д н╕мц╕в». Але... ╖х завантажили в машини ╕ привезли до С╕мферополя. Два дн╕ Зел╕ха шукала батька на вокзал╕. Ешелони заповнювали людьми, скр╕зь були чутн╕ плач ╕ голоси. Нарешт╕ пролунав паровозний гудок, потяг смикнувся ╕ вони по╖хали. Куди везуть, н╕хто не знав. У дороз╕ були близько трьох тижн╕в. Люди почали хвор╕ти, помирали. Нарешт╕ вони прибули в Узбекистан. Т╕льки тут Зел╕ха знайшла батька. ╥х поселили в землянц╕, брудн╕й, без в╕кон, погнали на роботу на буд╕вництво. Люди почали вмирати в╕д нестерпно╖ спеки, голоду, води з арика. Незабаром Зел╕ха захвор╕ла, д╕тей забрали в дитбудинок. Поступово вона стала одужувати, проте д╕ти ╕ батько не витримали цих умов. Так у перш╕ роки вигнання Зел╕ха втратила батька ╕ п’ятьох д╕тей, залишившись одна. Мен╕ довелося читати, записувати ╕ чути чимало ╕стор╕й депортованих. У них дол╕ людей – одна страшн╕ша за ╕ншу. ╤ звикнути до цього неможливо...
Гульнара БЕК╤РОВА, кримський ╕сторик, член Укра╖нського ПЕН-клубу
Нузет УМЕРОВ ЗАПОВ╤Т
Микиту, колишнього кап╕тана буксира, ховали в нед╕лю. Ховали за давно забутим морським звича╓м — такою була воля померлого. Буксир вибрався в район, зазначений у запов╕т╕, ╕ завмер на тих╕й хвил╕. Молодий священик прочитав молитву, перехрестив пок╕йного ╕ кивнув головою, даючи згоду опустити саван у морську глиб╕нь. Поки опускали т╕ло, а всл╕д за ним ╕ в╕нок, кап╕тан буксира стояв поруч з безкозиркою в руках. Т╕льки тепер, коли ╕ ╖╖ треба було опустити всл╕д за в╕нком, кап╕тан зрозум╕в, що безкозирка не могла належати Микит╕. Вона була надто малою для нього, великоголового. Кап╕тан в╕д╕гнув п╕дкладку. Напис, зроблений х╕м╕чним ол╕вцем, розплився, але л╕тери вгадувались в╕дразу — Н. ╕ X. Дивно... Пр╕звище Микити було Б╕ленко... Кап╕тан розгладив стр╕чку з вицв╕лим написом «В╕дважний» (так називався торпедний катер, яким командував п╕д час в╕йни Микита) ╕, перегнувшись через борт, бережно поклав на воду безкозирку. Дивним було усе це... ╤ бажання бути похованим у найглибшому м╕сц╕ Азовського моря, ╕ заздалег╕дь заготовлений в╕нок, ╕ безкозирка з чужими ╕н╕ц╕алами. Море було тихе, спок╕йне, попереду вже видн╕вся порт, а кап╕тан все не м╕г розгадати примху пок╕йного, в якого не було н╕ с╕м’╖, н╕ родич╕в... Додому кап╕тан повертався п╕шки. Б╕ля самого початку ╖хньо╖ вулиц╕, б╕ля хати на лавочц╕ сид╕в старий, гр╕вся на сонечку. — Чого задумався, кап╕тане? В╕н прив╕тався з╕ старим ╕ прис╕в поряд. — Роботи було багато? — ╕з сп╕вчуттям запитав той. — Семеновичу, ти добре мусиш знати Микиту Б╕ленка, колишнього кап╕тана буксира. Старий п╕дв╕в густ╕ посив╕л╕ брови. — У молодост╕ разом залицялися до Катерини... Залицялися вдвох, а вибрала вона мене. В╕н пот╕м так ╕ не оженився. Мабуть, любив дуже... — А команду буксира знав? — Атож... — Подумай, кому могла належати безкозирка з л╕терами Н. ╕ X. Старий задумався, заворушив губами, н╕би перекочував п╕д язиком важк╕ л╕тери. — Не муч душу, зна╓ш — кажи! — Нерозлучний друг був у Микити, Нариманом звали. Моторист з буксира. Вони разом п╕шли служити на торпедний... — Старий раптом весь якось зн╕тився, з╕щулився ╕, озирнувшись навс╕б╕ч, пошепки запитав: — Щось трапилось? — Кап╕тан розпов╕в. Старий перехрестився, помовчав ╕ тихо мовив: — ╤ди, в╕зьми чверточку, я тоб╕ дещо пов╕даю... Тепер, гадаю, можна... Вони сид╕ли в саду п╕д розлогою вишнею. Баба Катерина розщедрилась на закуску, принесла сала, маринованих гриб╕в, пир╕г з рибою. Випили по одн╕й чарц╕, пожували грибочк╕в, старий розлив по друг╕й. — Вони торпедували н╕мця ╕ вже було п╕шли, та останн╕й снаряд догнав ╖х ╕ влучив прямо в рубку. Лише одного Микиту й виловили з води, та й той був ледь живий. П╕вроку в шпитал╕ провалявся, а коли з╕п’явся на ноги, попросився назад, у Керч. З’явився в╕н тут в╕дразу, як н╕мця прогнали. На буксир ми прийшли в один день: в╕н, як ╕ до в╕йни, кап╕таном, а я — мотористом... Випили й по трет╕й чарц╕. Старий потер груди — там, де було серце. Чи то в╕д гор╕лки, чи то в╕д того, що треба було розпов╕сти. — В сорок четвертому, 18 травня, вивезли вс╕х кримських татар, а наступного дня до нас на буксир прийшли тро╓ з НКВС. Наказали взяти на буксир найб╕льшу баржу ╕ тримати курс на косу. Вже в дороз╕ сказали, що на кос╕ ╓ два чи три невеличких села, так ось ╖хн╕х жител╕в — кримських татар — наказано терм╕ново вивезти... На кос╕ нас вже чекала юрба ж╕нок, старих, д╕тей, оточена автоматниками. Людей в╕дразу ж погнали на баржу. Ось тод╕ ми з Микитою побачили, як два п╕дл╕тки ведуть п╕д руки чолов╕ка в матросц╕, судячи з усього, сл╕пого. Микита аж ╕з рубки висунувся, як углед╕в. Коли буксир вив╕в баржу на найглибше м╕сце, той, що стояв поруч з Микитою, вийняв ╕з кобури п╕столет, наказав зупинитись ╕ в╕дчепити баржу. Тод╕ ми й подумати не могли, яка страшна кара чека╓ на людей, запертих у зал╕зн╕й коробц╕. Т╕льки коли баржа почала занурюватись у воду, а чолов╕к, який орудував на н╕й, перебрався на човен ╕ почав швидко гребти в наш б╕к, — зрозум╕ли й зац╕пен╕ли в╕д жаху... Першими заволали ж╕нки, пот╕м долинув плач д╕тей. ╤ тут ми почули чолов╕чий пронизливий голос: «Сволота! Безбожники! Фашисти!». Судячи з усього, це був голос Наримана. Микита рвонувся було, але його з двох бок╕в затисли енкаведисти. Я п╕дв╕в голову, коли все вже було пок╕нчено, а по вод╕ пов╕льно кружляла безкозирка, ╖хн╕й старший гукнув тому, що був на човн╕: «П╕дбери, чого витр╕щився!». В порту старший глянув на нас усм╕шливо ╕ проц╕див кр╕зь зуби: «Ви н╕чого не бачили. Якщо й бачили — то все забули. Не забудете — примусимо!». ╤ п╕шли. А безкозирку чи то забули, чи то навмисне залишили. ...Наступного року, в день смерт╕ Микити, буксир вийшов у море ╕ там, де було зд╕йснено поховання, кап╕тан опустив на воду в╕нок. На чорн╕й стр╕чц╕ було виведено золотом: «Микита Б╕ленко ╕ Нариман Хал╕лов».
Переклав з кримськотатарсько╖ Данило КОНОНЕНКО (З арх╕ву «КС»)
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2015 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14862
|