Версiя для друку Обговорити в форумi

Минув уже рік після трагічних подій на Майдані. Знаючи, що цю дату відзначатиме вся Україна, я вирішив бути в Києві вже 18 лютого. Мені пощастило побачити, як злетіли в небо сто повітряних кульок, а на кожній з них було написане ім’я одного з Героїв Небесної Сотні. Це було хвилююче видовище, і на очах багатьох присутніх з’явилися сльози… Але подібні картини можна було спостерігати і рік тому. Коли ж детальніше говорити про настрої людей, то вони змінилися. З одного боку, ніхто не вважає, що Майдан відбувся даремно. З іншого боку, від багатьох присутніх можна було почути слова: обрана нами влада могла б працювати і краще. Зрозуміло, що триває війна, але ж і під час Євромайдану тривало силове протистояння. Але тоді була більша довіра до лідерів, і більшою була віра у власні сили. Тепер всі сили поглинає війна. А ще дається взнаки відсутність у центрі Києва сорока тисяч найактивніших українських чоловіків, які зараз воюють в зоні АТО. А скільки ж іще по Україні волонтерів, максимально завантажених роботою, які не можуть приїхати? Адже це саме вони найбільше дбають про ті сорок тисяч вояків, обраних історією. І в них немає часу їхати до столиці… Коли всі фактори врахувати, то виходить, що не так вже й погано проходить відзначення річниці загибелі Небесної Сотні — першого жертовного чину за всю історію Незалежності. В 1991 році звалилася вона на наші голови трохи несподівано, зате тепер ледь не кожен крок уперед доводиться оплачувати кров’ю.

УСВІДОМЛЕННЯ ВТРАТ

Звернув увагу на чималу кількість символічних пам’ятників, установлених вздовж вулиць Інститутської і Грушевського. І в багатьох місцях можна було побачити, як біля них стоять родичі загиблих. Час від часу зустрічав знайомі обличчя. Зокрема, здаля побачив вусатого козарлюгу-далекобійника з Харкова. Пригадав, що шовіністично налаштовані мешканці першої столиці колись жорстоко побили його і навіть зламали ніс за принципове вживання української мови. Це було ще в радянські роки. А в «Світлиці» я вже писав про цього колоритного харків’янина. Анатолій ще у грудні попереджав, що Україна виборе свободу, але дасться це їй нелегко – проллються ріки крові. Причому не лише на Майдані. Харків’янину мало хто вірив. Казали, що коли й будуть жертви, то лише тут, у столиці. Та й то небагато. А поза Києвом усе буде спокійно. Вийшло так, що пророцтво Анатолія збулося – масштабна війна на Донбасі, вибухи в Одесі і Харкові, викрадення кримськотатарських активістів у анексованому Криму... А скільки кримчан були вимушені покинути півострів!
Зустрічав на Майдані багатьох активістів (росіян, українців, кримських татар) і робив історичні фото. Говорили і про «Кримську світлицю». Більшість моїх співбесідників говорили про те, що газету треба зберегти будь-якою ціною, бо вона є однією з тих ниточок, які зв’язують Крим з материковою Україною. В Інтернеті її читає один читач, а паперовому варіанту віддає перевагу інший. Провінційні вчителі, які працюють зі своїми учнями та з місцевими просвітянами, а також з активістами місцевих громадських організацій, далеко не завжди мають вдома комп’ютер. Поки отримували свіжий номер «Кримської світлиці» на пошті, були у виграшному стані, бо могли передати його кому завгодно. Тепер же наші друзі опинилися в незручному становищі, бо можливості популяризації газети зменшилися.
Є у мене і свої аргументи. Скажімо, на Майдані хтось нагадав, що 19 лютого до Києва приїдуть батьки Михайла Жизневського. Завдяки своєчасно отриманій інформації, я зміг зустрітись і поспілкуватися з ними, подарувавши батькові героя декілька номерів «Кримської світлиці». Цікаво, що був там і номер за 2-9 січня з віршем, присвяченим їхньому любому синові. А був і номер, присвячений нашому незабутньому Данилові Кононенку, дуже плідному перекладачеві з білоруської. Розчулений батько довго дякував мені. Повіз «Світличку» в Білорусь. А я вкотре подумав про те, що газету в паперовому варіанті Інтернет ніколи не замінить. Ось вони, втрати за останній рік: смерть чудових людей, анексія Криму, окупація частини Донбасу, падіння гривні, втрата позицій газети. Хочеться вірити, що, окрім першої втрати, всі інші є тимчасовими.

КРИМЧАНИ НА МАЙДАНІ

Кримчан на Майдані зустрічав не так вже й мало. Видавав або прапор АРК, або кримськотатарський головний убір, або вигуки з місць під час промов. Зрозумів, що багатьом кримчанам тепер необхідно допомагати. Адже найсамовідданіші захисники Майдану та учасники проукраїнських мітингів опинилися в скрутній ситуації: до Криму повертатися не можна, а в столиці немає ні житла, ні роботи. Сепаратисти (яких і в Києві, і в Харкові, і в Одесі чимало) забезпечені як одним, так і другим, а ось патріотам сутужно. Ця тема на Майдані обговорювалася вже не пошепки. До яких пір толеруватимемо зло? Якщо проросійські сили сміливо видавлюють патріотів із захоплених територій та проводять ретельні «зачистки», то чому у нас розперезані шовіністи і шанувальники ДНР-ЛНР не можуть взяти до себе на постій хоча б по родині біженців? Скажете, таких шовіністів з квартирами небагато? Та ні, вистачає. Випадково став свідком української безхребетності і немобілізованості у самому центрі нашої столиці. Коли слухав гру на бандурі ялтинця Остапа Кіндрачука, до нас підійшов літній бородатий чоловік і просичав крізь зуби: «Ты еще не сдох, тварь?». Зрозумівши, що ці слова стосуються бандуриста, я відреагував настільки емоційно, що шовініст швидко ретирувався. А ось люди, які стояли поруч, розгубилися і таким чином дали йому втекти.
Я просив працівників метрополітену викликати СБУ, а до приходу співробітників спецслужб затримати ідейного сепаратиста, але вони також розгубилися... Не звикли до рішучих дій у подібних ситуаціях. Та й функції у них зовсім інші. Та й взагалі, ми — не чеченці і не грузини, у нас з темпераментом і реакцією на образи не все гаразд. На Кавказі спочатку дають прочуханки людям з імперським мисленням, а вже потім думають – чи не перегнули палицю. А у нас досі панує безмежна супертолерантність до ворога. Одним словом, проскочив переляканий українофоб через усі пости і стрибнув на ескалатор. Я поцікавився у працівників метрополітену, чи глянули бодай його документи? Сказали, що перевірили: ветеран праці, киянин…
Повернувся до Остапа Кіндрачука. Наш «світличанин»-бандурист сказав, що цей бородатий чолов’яга ображає його із завидною регулярністю. Так що це був не епізод, а приклад системної роботи столичних українофобів. Та ще й у комфортних умовах. Тож я й повторюю, що сепаратистів навіть у Києві не бракує, не кажучи вже про південні міста. Тому гостро стоїть проблема — якщо не виселення їх з квартир і позбавлення громадянства, то хоч підселення до них біженців з Донбасу і Криму. Якщо знатимуть, що така перспектива цілком реальна, то принаймні триматимуть язик за зубами. І не заважатимуть патріотичним громадянам насолоджуватися українською піснею.
До речі, в репертуарі Остапа Кіндрачука з’явилися нові пісні про Крим. Вони дуже нагадують тужливі кримськотатарські, але це вже пісні українською мовою:

Солоний вітер Чорномор’я,
з гір кримських ялівцем повій,
Остуди душу вогняную,
серце надією зігрій…
А ще там про жменьку кримської землі, яку так хочеться притиснути до вуст! Пісні, в яких відбита туга за рідним Кримом, – це нове явище в українській пісенній культурі. Якби було у нас дієве Міністерство пропаганди, то ці пісні швидко заполонили б пісенний простір. Але поки що такого міністерства немає, тому люди про нові твори Остапа, скоріш за все, не знатимуть. А варто б зберегти ці пісні для нащадків – вони вистраждані, ще й проспівані серцем.

ІДЕЯ «ШЕФСТВА» НАД АКТИВНОЮ ЧАСТИНОЮ СУСПІЛЬСТВА

Знову повернуся до кримчан, яких побачив на Майдані. Були серед них і відомі постаті, були й такі, про яких раніше нічого не знав. Але об’єднувало їх те, що вони, починаючи з Майдану, зайняли однозначно проукраїнську позицію. І у більшості своїй за це постраждали. Тепер вони не можуть повернутися до Криму. Або ж розуміють, що надто «засвітилися» на Майдані та в зоні АТО, або ж їм офіційно заборонено в’їзд до Криму. Я вкотре подумки повернувся до своєї ж ідеї, яку раніше виголошував хіба що у вузькому колі друзів. Треба зробити так, щоб на одного героя припадало від 5 до 10 «шефів» з народу. Тобто людей, які могли б посприяти реабілітації і максимальній «соціалізації» воїнів. Це — медики, психологи, юристи, журналісти та люди інших професій, які забезпечили б зв’язки бійців АТО з громадськістю. Якщо учаснику боїв потрібно відновлювати фізичне здоров’я – ось, будь ласка, кваліфікований лікар. Якщо потрібна робота — ось список підприємців, які охоче підуть назустріч і спробують прилаштувати на одному зі своїх підприємств. Якщо боєць хоче поділитися інформацією із суспільством – ось журналіст. Якщо хоче виступити перед учнями шкіл – ось учитель, який відповідає за позакласну роботу. Якщо є психічні розлади – ось психолог. Таким чином, 400-500 тисяч українців будуть почуватися «шефами» ветеранів українсько-російської війни. Тобто відповідальними за долю тих, хто захистив нас усіх від ворога. Це був би такий кістяк суспільства, який зробив би нас монолітною нацією.
Дехто казав мені, що таке шефство є нереальним без активного втручання держави. Може, й так. Але на Майдані я став свідком цілком стихійного формування таких структур. До групи кримчан, які стояли із прапором АРК, підійшов киянин і почав їх розпитувати про їхні проблеми. Виявилося, що їх більше, ніж досить. Зокрема, й юридичних. Тоді киянин сказав, що він — юрист за фахом, і зробить усе, щоб вирішити проблеми кримчан — учасників Євромайдану. До речі, виявилося, що він — литовець, звати його Альгімантас Грібаускас. Але розмовляє без акценту як істинний киянин, мабуть, тому, що давно живе в Києві. Цей випадок зміцнив мої надії на те, що концепція масового шефства над ветеранами війни й Євромайдану (насамперед над тими, хто має проблеми зі здоров’ям) має шанс на реалізацію. Якщо вже литовці готові оперативно відгукнутися, то невже українці стоятимуть осторонь?

ДІТИ СТАЮТЬ ІНШИМИ. МАЙДАН СТАВ НАЙКРАЩОЮ ШКОЛОЮ ПАТРІОТИЗМУ

Вдень я бачив багато дітей, яких батьки приводили на Майдан, щоб разом з ними вклонитися Героям Небесної Сотні. Переважно це — кияни, але й багато приїжджих з Київської області. Таким чином, дуже зросійщений у радянські роки Київ має шанс за рівнем патріотизму швидко наздогнати Львів. Якщо за мовною ознакою вони ще довго різнитимуться, то за рівнем громадської активності, політичної орієнтації та жертовності суттєвої різниці вже не буде. І це добре. Бо за Києвом почнуть «підтягуватися» Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Херсон тощо. Львів – не столиця, і він географічно знаходиться далеко від центру України. Тож Київ виконає місію українізації значно швидше, аніж Львів. Просто ще довго українська нація буде двомовною. Але коли врахувати, що раніше у нас були цілі регіони, де двомовністю і не пахло, а промислові міста були осередками залізобетонно-російської одномовності, то це не так вже й погано. І Майдан, і проведення АТО кардинально перезнайомили українців з різних регіонів. «Ватників» стало набагато менше, і вони вже не зможуть так безсовісно брехати, звинувачуючи галичан у фашизмі, неонацизмі й екстремізмі. Хто ж тій брехні тепер повірить? Оази совковості ще залишаться, але ненадовго.
Отримую втішні сигнали від педагогів з різних куточків України. Патріотам працювати в школах стало набагато легше, бо учні (особливо старшокласники) вже можуть рішуче поставити на місце вчителя-сепаратиста. І таке явище спостерігається вже навіть на Донбасі!
Чим це можна пояснити? Напевно, все ж постмайданна Україна набагато патріотичніша, аніж Україна епохи Януковича. Ось тепер на Михайлівській площі була виставка російської трофейної зброї. Танки, «Гради», ракети, якими обстрілювали Краматорськ. Там постійно перебували не лише дорослі, а й діти. Зрозуміло, що вони запам’ятають цю картинку війни назавжди. І в ставленні до Росії будуть значно радикальніші, аніж їхні батьки.
Під час своєї останньої поїздки в зону АТО почув таку історію. Хлопчик каже своїй мамі: «Мама, я скоро поеду в Россию». «Зачем , сынок? Разве нам плохо в Украине?». «Нет, я поеду убивать русских...». «А зачем их убивать?». «Потому, что они в нас стреляют...». Це сказав першокласник, який влітку вимушений був ховатися від артобстрілів. І говорив він це вже у визволеному від терористів місті Донбасу. Але його радикалізм говорить про те, що Путін і тут прорахувався. Війна не наблизила Донбас до Росії. Хіба що частину людей. Але якась частина, навпаки, — виразніше почала відчувати себе українцями. Про Київ і говорити нічого! На Майдані я бачив, як маленькі дітки співали Державний гімн, поклавши рученята собі на серце. Це була хвилююча картина. Дехто каже, що Майдан майже не приніс позитивних змін. Я з цим категорично не згоден! Ми поки не навчилися ефективно контролювати владу – це так, але люди вже стали іншими. Особливо це стосується молодого покоління.

СОЛІДАРНІ З УКРАЇНЦЯМИ

У різних куточках Майдану було видно прапори народів колишнього соцтабору: польські, латиські, білоруські, грузинські, чеченські… Сфотографував навіть білоруського «кіборга» під біло-червоно-білим стягом. Поки налаштовував свій фотоапарат, поряд з бійцем рішуче стала жінка, яка сказала, що вона є полькою за національністю. Я так і не зрозумів – наша вона полька, українська, чи приїжджа. Важливо, що білоруса вона сприйняла як свого кревного родича. Прапори подібні? Гадаю, не тільки це. Триває стихійний процес віддалення раніше колонізованих народів від Росії. Зате інші народи, які колись мали спільні державні утворення (Київська Русь, Велике князівство Литовське, Річ Посполита) почали тягнутися одне до одного. Тому українці, литовці, білоруси, поляки починають глибше відчувати свою спорідненість. А ще — потребу об’єднуватися. Майдан фіксував подібні настрої якнайкраще. Увечері 18 лютого познайомився з молодою полькою Евеліною Пачкою. Юна краків’янка добре розмовляла українською, трішки гірше — білоруською і майже не знала російської. Сказала, що приїхала в Київ, аби допомагати українцям. Шукає те, що об’єднує наші народи. Я пригадав свою давню статтю, надруковану в «Кримській світлиці» ще в 2000 році. Вона називалася так: «Українці-поляки. Почати б з чистої сторінки...». Півтора десятиліття минуло! Тоді я не знав — де ж познайомитися з однодумцями з польського боку? Тепер з ними можна не те, що листуватися, а й пити каву на Хрещатику.
Цікаве дійство було 23 лютого. Біля стели зібрався велелюдний мітинг, присвячений 71-й річниці депортації чеченського народу. Його проводило Товариство українсько-чеченської дружби. Звучали пропозиції назвати одну з вулиць Києва іменем Джохара Дудаєва. Говорили і про те, що варто увічнити пам’ять генерала Іси Мунаєва, який загинув у зоні АТО. А воював він за нашу свободу так само самовіддано, як колись за свободу рідної Ічкерії. Тому це питання також буде порушуватися в різних містах України. Думаю, не в останню чергу в Дніпропетровську, де поховано героя. Майдан завжди притягував і притягує й патріотів Грузії — бачив їх на мітингу дуже багато. І як би не засмучувала нас економічна ситуація в країні (рік тому вірилося, що буде краще), все ж Майдан залишається світлою сторінкою в українській історії. Думаю, правнуки заздритимуть нам, адже ми були свідками цієї події.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2015 > Тема "Урок української"