Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3242)
З потоку життя (6478)
Душі криниця (3520)
Українці мої... (1466)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ДИВОВИЖН╤ ╤СТОР╤╥ КРИМУ» У МИСТЕЦЬКОМУ АРСЕНАЛ╤
26 лютого у Мистецькому арсенал╕ в╕дкри╓ться виставка «Дивовижн╕ ╕стор╕╖ Криму».


УРОКИ КРИМУ: ПОПРИ ТРАВМУ, МИ МА╢МО ЗНАЙТИ СИЛИ ДЛЯ РОЗВИТКУ
Виступ учасника Нестор╕всько╖ групи ╢вгена Гл╕бовицького у Кримському дом╕ п╕д час вечора,...


ОДИНОЧН╤ П╤КЕТИ В КРИМУ: ВИКЛИК ОКУПАНТАМ
Б╕льше 80 суд╕в у справах кримськотатарських патр╕от╕в провела в один день т.зв. "кримська влада"...


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ!
Поширюйте цього листа. Ма╓мо застоювати себе, св╕й Край. Хто, як не ми?


КОР╤ННЕ НАСЕЛЕННЯ ВИТ╤СНЯЮТЬ З КРИМУ
Про це йдеться в допов╕д╕ "Пол╕тичн╕ пересл╕дування в Рос╕╖": ш╕сть м╕сяц╕в 2017 року.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2003 > Тема "Крим - наш дім"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 28.11.2003
АХ, ЦЕ ВЕСІЛЛЯ!
Юлія ДОРОФЕЙ

З діда-прадіда в історії слов'янських народів, зокрема, українського, завжди велося не тільки зберігати, але й слідувати існуючим звичаям, сімейним уставам та законам. Щоправда, з моменту, коли у наше життя так стрімко увірвалася цивілізація, більшовизація і глобалізація, все, що так береглося віками, потроху почало втрачати свій сенс і відходити у закутки історії. Під час, скажімо, якихось сімейних обрядових дійств ще пам'ятаються і "вживаються" лише ті вагомі звичаї, які несуть суто національні характеристики. Кожний важливий етап в житті людини (весілля, народження дитини, хрестини) таки супроводжується основними звичаями і обрядами, які ще пам'ятають наші бабусі і дідусі. За сучасного життя у людей, здається, є все - машини, які "мислять", "виконують", "виробляють", - залишається лише вміло керувати цим світом машин. Проте все ж чогось не вистачає, мабуть, того, що ми потроху втрачаємо, - моральності, справедливості, а особливо - духовності. Сучасний спосіб життя нас віддаляє від національно-духовної спадщини. Зараз мало хто з молодих при одруженні вважає за потрібне взяти шлюб у церкві. А наші дідусі і бабусі навпаки вважали, що шлюб перед Богом - це святе.
Не так давно мені самій пощастило вийти заміж. Чому я і мій чоловік вирішили взяти шлюб? Скажу, що не тільки через те, що мої дід та бабця чи прадід і прабабця так робили, а ще й тому, що обрала цю людину на все життя. Тобто завідомо "я прирікаю" (це зі слів клятви в церкві) собі, більш нікому, цього чоловіка. Мені здається, коли люди просто розписуються у ЗАГСі (особливо в нашому, центральному, де все - як на конвеєрі), то вони тим самим ніби "прирікають" собі впевненість, що всі ці заходи - лише суспільні умовності, яких можна так само легко і позбутися. Тобто, насамперед, думається не про духовну спорідненість між молодими, а про сторінку в паспорті із записом сімейного стану.
Через те, що і моя сім'я, і сім'я мого обранця є українськими, то під час весілля намагалися використати бодай якісь (з тих, що відомі моїй мамі і бабусі) звичаї, притаманні саме нашій українській національності. Взагалі весільний обряд складається з декількох частин, кожна з яких має своє значення. Наприклад, коли молодий приїхав за мною, нареченою, він повинен був "викупити" мене. Звичайно, він знав про це, але не сподівався, що йому доведеться пройти аж троє "воріт": сусідів, родичів, близьких друзів. Коли ж нарешті зайшов до кімнати, де на нього чекала я, то сказав, що "прийшов лише в штанах - все забрали".
Після того відбуваються заручини. Взагалі-то, за українськими традиціями, заручини відбуваються за певний час до весілля, через два тижні після сватання. Заручини - це майже те саме, що й сватання, але в більш урочистій обстановці, коли присутні всі родичі, виконуються багато звичаїв і обрядів: співають ритуальні пісні, пов'язують рушники тощо. Позаяк за сучасного життя розтягувати весільну обрядовість на тривалий час - це дуже дорого, то на моєму весіллі все це відбувалося протягом одного дня. Нас заручали в присутності всіх гостей, пов'язували ліві руки спеціальними шлюбними хустинками (потім цими хустинками під час вінчання ми тримали свічки). 
Скажу, що зробити українське весілля в Криму не дуже-то і просто. Слава Богу, що хоч є в Сімферополі українська церква - нехай і не надзвичайної краси храм з трьома куполами, проте свій, український. Вінчав нас отець Роман, настоятель цього храму. Звичайно, дивувалися присутні на весіллі росіяни, придивлялися скептично до невідомого будинку, який виявився церквою (перед вінчанням постійно смикали мене і запитували: "Это церковь? Вы будете здесь венчаться? А почему не в центральном соборе?"), не могли зрозуміти, що ми вінчаємося тут тільки тому, що ми українці і бажаємо вінчатися українською мовою і згідно з традиціями. А яким було їхнє здивування, коли отець Роман не взяв з нас ні копійки за обряд!
Обряд вінчання завжди супроводжувався певними звичаями і прикметами з давніх-давен. Є, наприклад, такі: коли молоді клякають на коліна, молода, аби керувати в майбутньому чоловіком, повинна накрити його ноги шлюбним платтям; а коли дружки постелять молодим рушник, наречена повинна першою стати на нього, якщо хоче мати чоловіка "під каблуком" (до речі, з такою ж метою вона кладе свою руку зверху на руку нареченого, коли священик зв'язує руки молодих перед шлюбом). Скажу чесно, знаючи від мами про такі прикмети, я хотіла так зробити, проте чомусь мені це не вдалося (напевне, і мого нареченого проінструктували). Правда, на рушник ми стали одночасно. І думаю, багато хто з жінок порадується за мене, в контексті нашого непростого часу, що саме я, жінка, буду за спиною свого чоловіка, а не навпаки, як це у нас часом трапляється.
Звичайно, є дуже багато обрядів, які ми не використовували. Можливо, через те, що нас би не зрозуміли, мовляв, в якому столітті ви живете? Наприклад, таке. На другий - третій день після заручин починаються розглядини (умовини). Рідня молодої йде до молодого, аби ознайомитися з його господарством. Домовляються, зі скількох людей буде складатися весільний поїзд, скільки молодий повинен дати подарунків родині нареченої, скільки має заплатити братові молодої за місце, коли вони приїдуть з вінчання. В наступні дні повинні бути торочини, коли молодий і молода йдуть з короваєм збирати собі дружб і дружок, запрошуючи до себе в дім (хлопців - до молодого, дівчат - до молодої). Коли дівчата приходять до нареченої, вона дає їм "торочити" рушник, тобто кожній дає в руки голку і нитку, по два-три рушники і по куску тороків, які вони повинні пришити по кінцях рушника. Звичайно, не було в нас передвесільних розглядань чи умовин, торочин. Проте свій весільний рушник я вишивала власноруч, бо за давнім повір'ям, вишиваючи його власними руками, дівчина ніби стелить свою долю на рушничкові. Ще на свої короваї я разом з дружкою, задля щастя і багатства в сім'ї, плела вінок з барвінку (який спеціально моя хрещена мати привезла мені зі Львова). Це, може, навіть чисто західноукраїнський весільний обряд. Бо в інших регіонах України на коровай гості кладуть гроші на багатство і заможність в сім'ї.
Тобто намагалася, як могла, зробити своє кримське весілля хоч трохи українським. Навіть замовила, аби тамада, запрошуючи гостей у весільну залу, говорила українською мовою. Як вона мені потім зізналася, вчила одну фразу - Заходьтє, шановни гості - дуже довго, та вимовила, проте, так, як тут написано!
Один з найосновніших, зокрема, для молодої, обрядів - це обряд зняття весільної фати. Після того, як дружка зняла мені фату, мама нареченого одягла на мене хустку, тобто з нареченої я "перевтілилась" в молоду господиню. Взагалі-то, я мала б тричі не дати їй одягти на мене хустку, але я чомусь цього не зробила, може, вдасться мені бути гарною господинею. Потім я "перетанцьовувала" всіх незаміжніх дівчат - це теж специфічно західноукраїнський обряд. Дівчата оточили мене кільцем, а я, тричі кланяючись кожній, запрошувала до центра кола, одягала на неї фату і разом ми танцювали, причому сама я вже в хустці, і так по черзі з кожною з них. Чисто сучасним, зокрема європейським, був у нас обряд кидання весільного букета, який зловили аж дві дівчини. З часом побачимо, чи є підстави нам, українцям, в нього вірити.
Насамкінець хочеться побажати всім одруженим і неодруженим, незалежно від національності, справжньої любові - головної життєвої цінності, яка єднає людські серця назавжди.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 28.11.2003 > Тема "Крим - наш дім"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1477

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков