Версiя для друку Обговорити в форумi

23 ЛЮТОГО МИНАЄ СОРОК ДНІВ З ДНЯ СМЕРТІ ДАНИЛА КОНОНЕНКА

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
РОНДЕЛЬ

Пам’яті Данила Кононенка,
Валерія Тарасова

Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Ще біль, бува, за ними не затих,
А вже сумую в споминах за ними.
Вже їхні душі – мовлю не для рими,
Живуть в словах, мов квіти, запашних.
Відходять мої друзі, побратими,
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Усі ми в цьому світі повторимі
У дітях, травах, щасті серед лих,
І на безмежних путівцях земних
Усі єси одвічні пілігрими…
Відходять мої друзі, побратими...

Зі «Світлицею» у серці...
«ОЦІ ОГІРОЧКИ Я ВИРОСТИВ САМ!»
СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ ДАНИЛА КОНОНЕНКА

Безмежно вдячний долі, що подарувала мені дружбу з цією дивовижною людиною. Кажу без похвальби і якоїсь там користі, як частенько буває в таких випадках, коли після відходу в засвіти відомої особи одразу ж з’являються «друзі». Не знаю, чи належав я до кола його найближчих приятелів, але ж і в спілкуванні, і при зустрічах, і в листах була між нами тепла дружня аура. Може, тому, що обидва з Шевченківського краю, з Черкащини, чи з іншої причини. Хтозна, чим вимірюється оте святе слово «дружба». На доказ наводжу уривок з листа до мене від 9 вересня 2008 року: «Дорогий друже-земляче! Ось таку книжечку я змайстрував, антологію віршів наших поетів про Крим (ідеться про збірку «Люблю тебе, мій Криме!» — В. Л.). Це друге видання, значно доповнене і перероблене після того 1988 року. Кошти – мої кревні пенсійні… Радий, що і Ваші вірші прикрасили це видання. Спасибі!..». А ось автограф на збірці «Ми виростали в повоєнні роки»: «Дорогому побратимові по перу, землякові і другові Василеві Григоровичу Латанському з любов’ю, Данило Кононенко. 17.02.1996 р.».
Понад сорок років я знав Данила Андрійовича Кононенка. Запізналися ми у видавництві «Таврія», де він працював і куди я приніс рукопис своєї збірочки для дітей. Якось відразу відчув цю душевну щедрість, людяність. Багато про що ми тоді говорили – усього не пригадаєш… Гомоніли мовою українською, і на нас з подивом зиркали присутні. Мій рукопис так і не став книжкою. З редакції художньої літератури повідомили, мовляв, у видавничих планах уже вичерпано ліміт на дитячі книжки, зокрема й українською мовою. Слідом за цим листом офіційним прийшов лист від нього, писаний від руки. Заспокоював, просив не падати духом, а під кінець сказав, що кілька моїх віршів з рукопису відібрав для збірки молодих поетів «Яблуневий цвіт». І справді, збірка невдовзі побачила світ.
Та найдужче нас зблизили газета «Кримська світлиця» і її дитина-додаток «Джерельце». Появу цих видань на теренах півострова я порівняв би з пришестям справжнього чуда. Хіба ж не диво: їхніми передплатниками, читачами, авторами ставали дорослі й діти не тільки з Криму, а й з усієї України і навіть із зарубіжжя. Не перебільшу, коли скажу: шеф-редактор «Джерельця» Д. Кононенко, він же редактор відділу мистецтва і літератури «Кримської світлиці», зробив цей додаток одним з кращих дитячих видань України. З ініціативи Данила Андрійовича на його сторінках «поселялись» різноманітні конкурси, рубрики, квітували творчість (вірші, оповідання, казки, малюнки тощо) дітей різного віку, а на шпальтах «КС» — творчий доробок українських письменників, художні переклади з багатьох мов, здебільше з кримськотатарської і білоруської, самого редактора відділу. Повсякчас він заохочував і мене, і моїх учнів бути авторами «Джерельця». Тому-то чи не в кожному номері цієї прецікавої газети друкувались наші матеріали. Не можна без хвилювання читати його вірш, присвячений улюбленому тижневику:

Як мені прожити
 без «Джерельця».
Без «Джерельця»
 засумує серце.
Заболить душа за дітлахами,
Як болить за дітками у мами.
Я з «Джерельця»
 сили набираюсь,
Добрими ділами причащаюсь.
Щоб у мене не боліло серце, –
Не залишу я повік
 «Джерельце».

Вийшло так, що не він залишив «Джерельце», а воно залишило і його, і всіх нас, передовсім дітей, коли чиновники перестали фінансувати це єдине україномовне видання в Криму, і про нього нагадує лише одна сторінка у «Світлиці», яка й сама тепер уже не друкується. Після безперервно відпрацьованих п’ятдесяти років, переважно на журналістській ниві, наш побратим у статусі пенсіонера пішов на заслужений відпочинок. Писав своє, перекладав, опікувався онуками і до останніх днів своїх не поривав з рідною «Світличкою», яку називав «наших надбань невичерпна скарбниця, наша духовність, наша надія». Адже з тих п’ятдесяти років стажу майже половину віддав рідній газеті.
Вражала його працьовитість. Він однаково майстерно творив поезії, публіцистику, літературно-критичні статті, есеї, перекладав, упорядковував, видавав і редагував силу-силенну збірників, антологій і книг побратимів-літераторів. А вагомий перекладацький доробок склав би кілька томів. А скільком людям – десяткам і сотням – допоміг! І словом, і ділом! Не раз застерігав мене: «Бережіть себе! Нелегко ж поєднувати «труди і дні» учителя і письменника». Проте сам себе не беріг. Не витримало натруджене серце навантажень – і печальний фінал…
Чи не найкращі ліричні сторінки його поезій про малу батьківщину – Черкащину, а точніше, село Ребедайлівку Кам’янського району. Куди б не вели життєві шляхи-дороги, беріг у серці пам’ять про рідну Кам’янку з річкою Тясмач, що тихо плине до могутнього Дніпра. Тут ще юнаком трудився в райгазеті, зустрічався з В. Симоненком. Не любив високих слів, патетики, але якось зізнався: усім, чого досяг у становленні себе як поета, як людини, причетної до культури свого народу, завдячує отчому краю. Я не раз був свідком того, як він купував цікаву книжку в двох примірниках: одну – собі, другу – посилав у районну бібліотеку в Кам’янку чи в місцевий літературно-меморіальний музей Пушкіна і Чайковського. А як захоплено розповідав про поетів-земляків Миколу Негоду, Івана Дробного, Миколу Єременка, з якими в молодості відвідував Черкаське літоб’єднання! Публікував їхні твори в «Світлиці» з розлогими есеями-передмовами.
Він був талановитим у всьому. Пригадую, як у березні 2005 року нас обох запросила в Київ Ліга українських меценатів, щоб вручити премію імені Олекси Гірника, як сказано в сертифікаті, «за патріотичне виховання молоді». Перед відходом поїзда на Крим зайшли в пристанційний буфет повечеряти. Взявши по бокалу пива, виклали на столик домашні харчі. «Вгощайтесь! – поклав переді мною зеленаві, ніби щойно з грядки огірки і запашне сало. – Оці огірочки виростив і законсервував сам. А сало – з базару. Але я так його засолюю, що їсти і їсти хочеться». І заходився ділитися «секретами», як це робиться. І огірки, і сало були направду смачними! Вдома я передав «секрет» дружині. Відтоді вона консервує і засолює по-кононенківськи...
Боляче говорити в минулому часі про людину, про друга, з яким стільки літ був пліч-о-пліч, відчував дружній потиск його руки, чув мудре, розважливе слово. Нема… Раптово, несподівано… Жити б іще йому та творити добро… Поховали, насипали горбок крем’янистої кримської землі на пристрасне співоче серце сина Шевченкового краю. Виповнюються сороковини, як його немає серед нас, і відчутно: не вистачає справді непересічної Людини з великої літери, принципово правдивої, прекрасного поета і чудового організатора добрих справ, палкого патріота України. Завжди житиме світла пам’ять про нього, Данила Андрійовича Кононенка…
Плекаю надію (і не тільки я), що влада хоч якось увічнить пам’ять про нього: виділить кошти на спорудження надгробка на його могилі чи його ім’я присвоїть одній з бібліотек Сімферополя. А нам, письменникам, треба видати книгу спогадів про свого побратима.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди, Крим

Фото: Данило Кононенко і Василь Латанський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2015 > Тема "Українці мої..."