Версiя для друку Обговорити в форумi

У дзеркалі історії

Комісія з телебачення і радіомовлення Литви заявила, що, проаналізувавши мовлення низки російських телеканалів, можна констатувати, що вони розпалюють ворожнечу, а також спотворюють інформацію про події в Україні. За підсумками засідання, на підставі висновків експертів, було вирішено на три місяці припинити трансляцію в Литві Ren TV Baltic. Пізніше Вільнюський окружний суд відмовився санкціонувати припинення роботи телеканалу.
Порушниками визнані також РТР-Планета і НТВ-Мир, але через те, що ці російські канали мають право мовити на всій території Європейського Союзу, припинення трансляції залежатиме від рішення на більш високому рівні. 9 січня міністри закордонних справ чотирьох країн Євросоюзу: Великобританії, Данії, Литви та Естонії направили до Єврокомісії листа про те, що російська пропагандистська кампанія триває і розширюється, тому необхідно розробити план дій на майбутнє. Поки ж литовська Комісія з телебачення і радіомовлення просить російських журналістів публічно вибачитися і заявити, що вони поширювали неправдиву інформацію.
Про розпалювання ворожнечі російським телебаченням і спотворення ним подій, що відбуваються в країні, багато місяців говорять і в Україні. Нова хвиля цієї дискусії прокотилася на початку січня, коли телеканал «Інтер», у списку акціонерів якого зазначений і одіозний російський «Перший канал» (29 відсотків акцій), у Новорічну ніч показав шоу за участі російських поп-зірок, котрі раніше підтримували агресію Росії щодо України. До того ж один із учасників телепередачі, Йосип Кобзон, внесений до списку санкцій українського Міністерства культури за підтримку анексії Росією Криму, і йому з жовтня минулого року заборонено в’їзд до країни. Низка українських політиків після новорічного ефіру закликала розібратися із ситуацією, але рішення щодо припинення мовлення «Інтера» в Україні поки не ухвалене. Тут з поширюваними через російське телебачення міфами намагаються боротися й іншими способами.
Наприклад, група українських істориків створила сайт під назвою «Likбез. Історичний фронт» для розвінчання історичних міфів і стереотипів, що стосуються території України та її формування як держави. Сайт намагається не інтерпретувати події минулого, а спиратися на перевірену фактичну інформацію, тому публікує карти, графіки й дані з опублікованих за останні більш ніж два сторіччя історичних досліджень українських та російських вчених. Сайт доступний трьома мовами: російською, українською та англійською. Він існує за рахунок благодійних внесків. Підтримати проект можна, купивши на сайті електронні книги. Як розповів один із засновників сайту історик Кирило Галушко, потреба у достовірній інформації з’явилася через інформаційну війну, яка ведеться щодо України Росією.
– Слово «фронт» у назві сайту наводить на думки про війну. Чому доводиться протистояти історикам, які створили сайт «Likбез»?
– Слово «фронт» відповідає загальній тональності настроїв у суспільстві, яке зараз відчуває кризу і тиск. Це не тільки війна реальна, але і війна інформаційна, і, на жаль, пропагандистська війна. Ми з моїми колегами подумали, що оскільки в своїй основі російська інформаційна агресія проти України заснована на деяких історичних твердженнях, що Україна – штучне утворення, у неї нібито немає історії, українців як народу немає, це якесь коліно російського народу, ми в одному місці зібрали інформацію щодо ключових міфів і дали на них професійну відповідь. Не просто сказали, що це — неправда, і одним міфом відповіли на інший, а надали історичні факти. Далі сам читач може робити висновок: погоджуватися з нами чи ні. Історики вважають це своїм професійним фронтом в умовах інформаційної війни. Назва «Likбез» – те, до чого ми прагнемо. До нинішньої війни і до революційних подій в українському суспільстві не вистачало широко поширеної історичної інформації, адже наші вчені пишуть в основному самі для себе, популяризація історії у нас не розвинена. Тому існує великий соціальний запит на такий ось лікнеп, який ми постаралися створити.
– Ви вже згадали кілька міфів, які існують щодо української історії. Але, насамперед, хотілося б розвінчати міфи, що виникли під час останніх подій, анексії Криму і подій на Донбасі, коли поставлена під питання приналежність територій, що входили протягом тривалого часу до складу України.
– Це був один із напрямків, з яких ми починали. Стверджується, що нинішня територія України штучно створена з різних шматків і є в основному подарунками радянських вождів, що, наприклад, південний схід України був подарований радянській Україні Леніним, або йдеться те саме з приводу Сталіна. Йдеться таким чином про 1920 рік або 1917-й. Наші фахівці підібрали ті документи, які говорять про те, що коли виникала радянська Україна, вона бачила себе в тих же межах, що й Українська Народна Республіка, яку радянська Росія намагалася захопити. Все це підтверджується історичними документами, які розміщені у нас на сайті. Ми зробили, як виявилося, найдоступніший підбір інформації про формування українсько-російського адміністративного кордону в радянський період. Це відбувалося з 1918 до 1928 року. З цим пов’язаний міф «Новоросії», і ми показуємо, що «Новоросія» ніколи не існувала як якийсь закономірний простір і одна і та ж територія. Тобто існували дві різні російські губернії з кордонами, які абсолютно не збігаються. Існувало Новоросійське генерал-губернаторство, яке не збігається з межами цих двох губерній. По суті, до початку XX століття слово «Новоросія» навіть перестали вживати в російському контексті як щось цілісне. І навіть під час бурхливих 1917-1920 років, коли у нас яких тільки республік не було – хоч на рівні районів, хоч на рівні областей, – «Новоросія» не з’являлася. Отже, це — пропагандистський новоділ. І коли стверджується, що в «Новоросію» входили території від Одеси до Харкова, Харків ніколи не входив ні до чого, що би хоч якось називалося «Новоросія». Харків був центром Слобідсько-Української губернії або ж центром Малоросійського генерал-губернаторства. Це не була «Новоросія». Якщо брати видання царського періоду, наприклад, «Повний географічний опис нашої батьківщини» Російського імператорського географічного товариства, то там «Новоросія» включає в себе сучасну Молдову, Область Війська Донського, Ставропілля, шматки Росії. Тоді, мабуть, новоросійський сепаратизм повинен бути там, і Молдова повинна просити про входження до складу Росії.
– У конфлікті на Донбасі дуже активну участь беруть «казаки», які кажуть, що та територія, яку вони частково контролюють, належить їм. Звичайно, цей конфлікт неможливо розглядати на рівні «казаків», які зі зброєю в руках воюють проти українських військових, але що можуть їм відповісти історики?
– Дуже часто в Росії не помічають і в Україні мало думають, що у російської держави й української держави різні джерела легітимності кордонів. Росія – стара держава, починаючи з Великого князівства Московського, з XV століття, яка потім була імперією. Відповідно, якщо брати історичні претензії, то, наприклад, Польща була частиною Росії. Оскільки Росія була імперія континентальна, на відміну від Британії, де точно було відомо, де – метрополія, а де – володіння, це давало багато приводів, щоб говорити: де закінчується Росія, точно не відомо. Однак досить точно відомо, де закінчується Україна. Тому що як нова держава, що виникла в 1917 році, Україна спиралася на новий міжнародно-правовий принцип, який тоді постулював американський президент Вудро Вільсон: межі держави визначаються за етнічним принципом. Тобто на тих територіях, де більшість становлять, наприклад, чехи, повинна бути Чехія, де поляки – Польща, де українці – Україна. Це була схема розподілу багатонаціональних імперій, які тоді розпадалися, наприклад, Австро-Угорщини. Аналогічна ситуація відбувалася і в Росії. Тому кордони царських губерній чи адміністративних областей до 1917 року для статистики поширення українців не мають жодного значення. Тому що Україна себе проголосила на тих територіях, де українці становили більшість, згідно з офіційним царським переписом населення 1897 року. Іншими словами, цей перепис придумали не українські націоналісти, це — офіційний перепис Російської імперії. І коли Україна проголошувала в 1917 році незалежність, були вказані ті території, де більшість становили українці. І в нинішньому Донбасі теж більшість – українці. До революції вузька смужка нинішнього Донбасу входила до складу Області Війська Донського, але вона тоді була населена українцями, як і низка інших територій Області Війська Донського і Кубані. На початку 20-х років минулого століття проводили якісь територіальні експерименти, нам передавали східний Донбас, який зараз входить до складу Росії, потім відсували це все назад. Але те, що колись входило до якихось губерній чи областей, не має значення, тому що територія нинішньої України позиціонована з розповсюдження українців сто років тому, і останні переписи продовжують стверджувати, що там більшість складають все ті ж українці. Тобто Область Війська Донського не була повністю етнічно російською територією.
– Складне питання з приводу Криму. Добре відомо, що Крим був переданий від Російської Радянської Республіки Українській Радянській Республіці, і дуже багато істориків у Росії говорили і продовжують говорити про те, що ця передача відбулася на незаконних підставах з точки зору радянського законодавства. Наскільки такі твердження мають серйозне значення з точки зору історичної науки?
– Сама передача Криму – яскраве відображення саме радянських реалій і логіки радянського керівництва. Існує міф, що Крим був подарований Україні на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією, яке хронологічно зазначалося в близький до цього період. Насправді, все було набагато простіше, і це можна прочитати у книжках російських істориків, присвячених Криму. У них ідеться про жалюгідний стан, в якому перебувала економіка півострова після депортації кримських татар, коли нові переселенці з Росії, які завозилися туди ешелонами, цілими колгоспами, включаючи худобу, сараї в розібраному вигляді тощо, зважаючи на абсолютно чужі кліматичні умови не могли там адаптуватися. Не секрет, що Крим за весь радянський період так і не досяг рівня економіки, який був у ньому до Другої світової війни, тобто до депортації кримських татар. Оскільки економічно, від електрики до банальної речі – води, продовольства, – все в Криму залежало від сусідньої Херсонської області та України, що триває, власне кажучи, і зараз.
Це була банальна господарська логіка: для того, щоб підняти півострів, його перемістили в рамках єдиного народно-господарського комплексу Радянського Союзу з РРФСР в УРСР. І ніхто, по суті, це не сприймав як передачу від Росії до України, тому що це все був Радянський Союз. Ігри з територіями, виходячи з господарських міркувань, адміністративні експерименти були дуже численні і стосувалися не тільки України, але й інших територій.
– А ви не могли б провести якісь паралелі щодо інших територій?
– Таких експериментів було безліч. Починаючи з 1920-х років, коли було, наприклад, національно-державне розмежування в Середній Азії. Коли із залишків Туркестанського краю, Хівінського ханства, Бухарського емірату створювали, наприклад, Узбецьку республіку, поруч з нею – Таджицьку, поруч з нею – Туркменську. Коли робили Казахську республіку, там існували численні анклави, ексклави, тобто території, що належать одній республіці на території іншої республіки. Калінінград був відділений від Росії Литвою. Це була логіка етнографічна. Потім такі ж ситуації відбувалися на Північному Кавказі, звідки народи депортували, замість республік виникали області, потім ці народи поверталися – виникали знову республіки, але вже в інших кордонах. Або який-небудь шматок Естонії передавався Псковській області, бо там був залізничний вузол, який було зручніше використовувати не Естонській залізниці, а Ленінградській. Хоча зараз ми розуміємо, що це було передано від Естонії Росії. Але, насправді, це був Радянський Союз, в якому діяла зовсім інша логіка. По суті, Радянський Союз був великий, неподільний, і адміністративні ігри, що відбувалися, не мали того значення, яке ми їм надаємо зараз. Щодо процедури передачі, то її щодо території Кримської області дотрималися буквально, але якісь дрібниці недогледіли щодо передачі Севастополя, який як військово-морська база був містом республіканського підпорядкування. Але потім Севастополь був вписаний в брежнєвський час до конституції радянських республік, і нюанс, про який не подумали в 1954 році, потрапив до основного закону РРФСР і УРСР. Тому говорити про законність і незаконність запізно, все було вироблено щодо всіх шматочків згідно з процедурою, яка тоді існувала.
– Російські історики можуть вам пред’явити як автору сайту «Likбез» претензії, що Ви транслюєте думку українських істориків, а у російських істориків на ці проблемні моменти інший погляд. Чи беруть участь у Вашому проекті російські історики? І чи подаєте Ви дві думки?
– Головний принцип подачі на сайті полягає не в тому, щоб вважати нашу відповідь українською позицією. Наша відповідь – це просто історична довідка з приводу того, про що існує міф. Тобто документи, постанови офіційних органів радянської України, Радянського Союзу і так далі існують абсолютно незалежно від української або російської позиції. Ми там не пишемо, що Путін бреше. Хоча у нас є окрема рубрика з підбіркою історичних поглядів Путіна з критикою, яку ми беремо, до речі, в основному у російських істориків. Ми просто даємо факти, які існують незалежно від української або російської позиції. Зрозуміло, звісно, що в самій інтонації сайту український погляд є, але ситуація в тому, що в Україні немає офіційної історичної науки і якоїсь догми. Серед наших авторів теж існують різні погляди на проблеми, на ситуацію, різні інтерпретації. І це добре, тому що ми живемо у вільній країні, і авторів сайту об’єднує професіоналізм і громадянська позиція, а не ідеологія. Ми почали діалог з російськими істориками, я це періодично роблю по телебаченню, щоб формувати коло доброзичливих критиків з російського боку. Я думаю, що незабаром у нас з’являться і російські автори. Є по-різному ангажовані люди. Хтось взагалі такі речі не сприймає, але є люди з критичним мисленням і спокійним сприйняттям інакшості: наприклад, пітерський історик Олександр Мусін чи московський Микита Соколов. Я веду з ними діалог. На критику з російського боку ми можемо відповісти тим, що частина російського історичного цеху може не розділяти мотивації авторів нашого сайту, але не може стверджувати, що ми про щось брешемо. Наш фактаж перевірений, а далі можна по-різному інтерпретувати ту інформацію, яку ми подаємо. Але я дуже радий, що у нас з’являються колеги з російського боку, які нам симпатизують, і я думаю, що це хороший показник того, що ми – професійна команда.

Олександра ВАГНЕР
Радіо «Свобода»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2015 > Тема ""Білі плями" історії"