Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Це оповідання классика білоруської літератури Максима Горецького – про минулі часи, коли царська влада проводила в школах Білорусі політику русифікації. А ще про те, що жоден народ і жодна людина добровільно не відрікається від своєї рідної мови. Так само й білоруси.
Щоправда, дехто з білорусів намагався колись розмовляти польською, як нині намагається розмовляти російською… Це тому, що наш (білоруський – ред.) народ пережив часи полонізації і русифікації, сталінські репресії і гітлерівську окупацію. І завжди разом з народом зазнавала утисків і нищилася наша рідна мова. До того ж ми не знаємо своєї багатої історії і тому не віримо, що ми – справді нормальний, здоровий народ, не гірший за інші народи.
Максима Горецького стратили у 1939 році як «націоналіста» і «ворога народу», коли йому виповнилося 46 років. До цього він встиг зробити і пережити багато чого: друкувався в газеті «Наша Нива», воював на фронтах Першої світової війни, де його тяжко було поранено, а згодом видавав свою газету «Білоруські відомості», працював учителем білоруської гімназії у Вільні, сидів у в’язниці за часів польської влади… Та найголовніше – він написав багато відомих творів, які можна читати в будь-якому віці і під будь-який настрій. Нотатки «На імперіалістичній війні», повісті «У чому його кривда?», «Меланхолія», «Дві душі», «Комаровська кроніка», оповідання… На жаль, люди, які тепер складають нову шкільну програму з літератури, включили до неї тільки одне невеличке оповідання М. Горецького для вивчення у сьомому класі.
Окрім вище перелічених, Максим Горецький написав ще дві книги – «Історію білоруської літератури» і «Хрестоматію білоруської літератури», за якими в наших школах вчилися до самої війни, і уклав три словники: «Російсько-білоруський словник», «Білоруський словничок» і «Практичний московсько-білоруський словник».
Майже одночасно з М. Горецьким було репресовано і білоруський правопис. Для того, щоб штучно наблизити білоруську мову до російської, уряд БРСР у 1933 році провів реформу. Вилучалися м’які знаки в словах на зразок сьнег, пасьля, позьні, сёньня (українською – сніг, опісля, пізній, сьогодні). Наголошене «я» у прикладах «ня буду», «бяз гэтага» замінювалось на «е»: не буду, без гэтага (без цього). М’яке «л» у запозичених словах (кляса, фальклёр) потверджувалося, а інші голосні (газэта, манэта, мэтад) – пом’якшувались.. Усе було перевернуто навпаки. Від головного закону нашої мови «як мовиться, так і пишеться» нічого не лишилося. І навіть деякі нинішні диктори радіо і телебачення говорять білоруською черство і грубо, так як і пишеться згідно з тією сталінською реформою. А наша мова, між іншим, відома у світі як одна з найм’якших і найделікатніших, і в списку за м’якістю посідає місце одразу після італійської.
Поки ж правопис лишається понівеченим, не видано й деякі твори Максима Горецького, які досі були під забороною. Оповідання «Бирка» – саме такий твір. Я відшукав його в старій книжці – в читанці для 4-го року навчання «Наш стяг» (Мінськ, 1926) і пропоную його читачам, нічого не змінюючи. Щоб вони могли, між іншим, порівняти білоруський правопис, яким користувалися Купала, Колас, Богданович, Гарун, з тим, яким нині користуємось ми.

Сергій ДУБОВЕЦЬ

Максим ГОРЕЦЬКИЙ
БИРКА
ОПОВІДАННЯ

СЛОВО «бирка» тепер забувається, а за старих часів його добре знав кожен неписьменний економ, війт чи лісник, і кожен панський кріпак-мужик.
Биркою називали паличку чи тріску, на якій робилися нарізи, що засвідчували, хто скільки привіз копичок сіна чи возів жита, хто скільки з лісу вивіз колод чи поставив шурок (шурка — міра дров). Бирка в Білорусі з’явилася десь під кінець ХІХ століття. Вона метлялася тільки біля клаптя сукна в сукновальні, біля овечої шкурки під час її дублення чи біля мітків пряжі, щоб по ній, за нарізами, розпізнати, чиє сукно, чия овчина чи мітки.
От чому можна вважати за повне дикунство вигадку асмоловського учителя обзавестися биркою у школі.
Пізнього вечора, пікши бульбу, він при гарячому світлі печі вистругав ножиком дерев’яний брусочок у півліктя завдовжки і в палець завтовшки. З кожного боку зробив по три нарізи, нарахувавши до дванадцяти. Цифри до 10 визначалися ліком нарізаних паличок, а 10 — хрестиком. Затим напроти нарізів написав 12 білоруських слів, найнемилозвучніших для його обмоскаленого вуха, а саме: 1) як, 2) дык (укр. — то), 3) хай, 4) ёсць (укр. — є), 5) няма (укр. — нема), 6) нічого, 7) ён (укр. — він), 8) казау, 9) але, 10) дабрыдзень (укр. — добридень), 11) добра (укр. — добре, гаразд), 12) дрэнна (укр. — погано, кепсько).
Перші три слова суворо заборонялося вживати, починаючи з першого відділення, перші шість — з другого, а все разом, як і взагалі уся білоруська мова, — у третьому відділенні ряду.
Уранці наступного дня, коли почали приходити учні, учитель стояв біля дверей і чекав.
— Добридень! — сказала лісникова дочка, біленька-біленька дівчинка, учениця третього відділення.
Учитель нічого не відповів і пропустив дівчинку мимо з насмішливим поглядом.
Коли всі діти зібралися, коли черговий прочитав «Царю небесний» і в класі стало тихо, учитель вийшов на середину класу, підняв бирку над головою і виголосив таку промову:
— Слухайте, бовдури! Скільки я не вчу вас говорити правильно, — ви все якаєте і дикаєте. Але я дам вам раду і навчу вас, — вирісши, подякуєте мені. Знайте, що з тією мужицькою, хамською мовою, якої ви навчилися від своїх батьків, ніде нема ходу: ні в армії, ні на світській службі — ніде. Батьки ваші невчені, то й не дивно, а вас же на те вчать у школі, щоб у люди вивести. Тим часом ви ніяк не відвикаєте від хамства. От, наприклад, Маня лісникова… Батько її часто з панами зустрічається, у світах бував, розмовляє нічого собі, і сам просив, щоб я Машу навчив-таки говорити правильно. Тим часом, вона сьогодні прийшла і бухнула мені «Добридень!». А як потрібно? — грізно підійшов він до поблідлої, аж посинілої від страху дівчинки.
Та мовчала.
— Ну?
У неї на очах навернулися сльози, вона потупила погляд. Весь клас завмер.
— Ну?!
— Мама попросту говорить… — прошепотіла лісниківна і судорожно захлипала. Вона боялася, що за це вчитель не допустить її до екзаменів.
— Ах ти, дурепа смугаста! — сказав їй учитель так, як навчився говорити, побувши «у світі».
— Слухайте ж далі, бовдури, — знову звернувся він до усіх дітей. — Ось вам буде гарна цяцька.
Поки що я визначив дванадцять добрих слів. Як від них відучу, тоді зміню на інші. Хто першим скаже в класі одне з цих слів, дивлячись, у якому відділенні воно вже забороняється, тому даю бирку. Коли він захоче позбутися її, нехай передасть тому, від кого сам почує заборонене слово. У кого бирка лишиться до обіду, той залишиться без обіду; у кого лишиться до кінця дня, той залишиться сидіти в класі до вечора. Тепер вчіться тих слів, яких треба остерігатись. Для усіх відділень: як, дик, хай. Вимовте по кілька разів усі ці слова, ну!
— Як, дик, хай! Як, дик, хай! Як, дик, хай! Як, дик, хай! Якдикхай, якдикхай, якдикхай — усе швидше й голосніше лунало в класі. Одні хикали, начеб кашляє овечка: дикх, дикх… другі чавкали, як гончий собака в лісі: явк, явк, явк! треті розігналися чимдуж, чахкали, начеб колеса під вагонами на усьому ходу поїзда: дикхта, дикхта, дикхта!..
Учитель походжав серед класу з приємністю і ледь стримував сміх. Навіть багато кому з хлопців зробилося весело від цієї вчительської вигадки, і вона їм не здавалася страшною, бо кожен сподівався легко зіпхнути її з рук.
— Тихо-о!..
Усі замовкли. Тоді учитель підійшов до першого ряду і запитав російською у Кравцового Іванка:
— Йон біг, як заяць… Ну, скажи, як йон біг?
Учитель сподівався почути бажане «как», але Іванко, підхопившися з лави, став, трохи задумався, не розуміючи добре, чого від нього хочуть, а потім жваво і весело вигукнув тонким голоском з-під лавки:
— Нехта (укр. — хтось) біг, як заєць!
Усе третє відділення і деякі хлопці з другого зареготали. Учитель нахмурився.
— Які прості слова забороняються у вашому відділенні, перелічи, га?
Але як він не прискіпувався до нього, Іванко уперто мовчав, як занімів. Учитель пом’яв йому трохи вухо і відійшов.
— Ну, ти, — звернувся він до другого, до Панаска Михасьонка.
— Як здихав! — відповів той.
Весь клас зареготав, особливо придуркуватенький Михалко з третього ряду. Коли трохи стихло, учитель обвів поглядом дітей, і багато рук здійнялося вгору, як знак того, що вони знають. Він назвав тоді кількох хлопців з третього відділення і доручив їм навчити першорічників, яких слів не треба говорити, аби не отримати бирки, а сам зайнявся тим же способом з другим і третім відділенням. Бирку віддав лісниківні Марильці за «добридень».

ІІ
Той, хто навчався в асмоловській школі грамоти у цього вчителя, або «господина учителя», певно, до самої смерті буде пам’ятати, що то за штука була бирка, його вигадка. Тільки щастя, що пожила вона недовго.
Скільки через неї пролилося гірких дитячих сліз, скільки вискубано вихорів на голові, побито рук лінійками, намуляно бідних колін горохом і скільки сварок сталося між найліпшими товаришами. Ще в першому, другому відділенні можна було викрутитись від покарання. Рідко залишалися малюки без обіду з биркою в руках за яке-небудь «дик» або «няхай», але останній рік — просто хоч у петлю головою. Здається, так усі намагалися говорити правильно, але ж кожного дня в чиїхось руках залишалася «дудка», як жартома називали бирку.
І панувала над бідними «простомовними» дітьми страшна бирка. Інколи покарані учні з полохливою цікавістю довго вдивлялися у цей цурпалок з усіх боків, нічого особливого в нім не знаходили, але ще більше страхалися його. Бирка уособлювалася в дитячих думках з різними страшними образами. Менші діти просто вірили, що в паличці сидить злий дух, запроданий чарівнику-учителю, і тільки з примусу, боячись, торкалися до неї і з огидою брали її до своїх рук.
І хто б міг подумати, що бирка загине так несподівано, як і звалилася на дитячі учнівські голови; що кінець її буде безславним, а для учителя навіть прикрим. Лиш шкода, що, знищивши бирку, не отримав і свого атестата про навчання Михалко, придуркуватенький хлопець, дуже поганий, слабкий учень, зате добра людина і щирий товариш. Вчився він, неборака, здається, років п’ять чи шість, у кожному класі сидячи по два роки, а все тому, що ніяк не міг призвичаїтися говорити «по-правильному». Не дивно, що випадали такі дні, коли бирка не виходила з його рук. Михалко зробився через неї попихачем навіть першорічників, особливо тих, чиї батьки побували «у світі», а це значить — найсвавільніших і найзлобливіших дітей. Навіть маленький Лявонко кілька разів утиснув великому Михалкові в руки противну бирку, поки не переконався, що сміху у цій справі зовсім мало, бо Михалко плакав. Що ж! Не кожній дитині можуть привозити, як Лявонку, з базару книжки з розмальованою в різні кольори обкладинкою.
Але учні зрозуміти цього не могли і своїм реготом потурали вигадці вчителя, коли бідний Михалко стояв біля пічки на колінах з биркою в руках, як набожний пан у костьолі зі свічкою. Михалко був наодинці зі своїм горем, і серце його краялося від кривди. Батьки вдома і ті сварили його, що погано вчиться, — аби вони самі знали, спробували, як це нелегко намагатись говорити по-панському.
Учитель не любив Михалка за те, що Михалко не визнавав ніякої делікатності в розмові.
Він так затуркав хлопця, що той бідний втратив надію скласти екзамени. На тому ґрунті й відбувся бунт, з вини якого загинула бирка. Інакше Михалко, як думали усі учні, ніколи б не зважився на таке грубіянство.
Почалося з дрібниці.
— До сьвідання! — казали учні, йдучи додому. І в юрбі стиха жартували: «До свистання!». Того шепоту вчитель не чув. А Михалко чи то жартома, чи то здуру бовкнув під самісіньким носом учителя: «До сьнідання, гаспадін учитель».
— Залишишся до вечора! — затримав його учитель, — маєш бирку!
— За що? Я ні в чому не помилився! — почав хникати хлопець. Учні зупинилися.
— Ну, йди та більше не пустуй, — на диво полагіднішав учитель цього разу і відпустив Михалка.
Як на те, ніби сам чорт окрутив хлопця. Він вибіг з товаришами на вулицю, забувши віддати бирку і тут приставив її до лоба, скривився, дражнячи учителя, і вигукнув:
— До сьнідання, гаспадін учитель!
А не додивився, бідолашний, що не в класі був учитель, а вийшов подивитись, як учні будуть розходитись. Побачивши, як дражниться не любий йому учень, він почервонів, просто як калина, раптом підбіг до нього і дав добрячого стусана. Михалко зарився носом.
— Віддай книжки! — хрипів учитель і вигрібав підручники з його забрудненої торбинки.
Відбирання підручників в учня вважалося найганебнішим.
Кар’єра Михалка гинула, старання п’ятьох років пропадали марно, без ніякого посвідчення.
Тоді хлопець начеб збожеволів. Підхопився на ноги, приклав бирку до коліна і з лютою ненавистю зламав її — раз! потім: один кінець пополам, другий кінець пополам. Потрощивши бирку, ухопив уламки і викинув геть дривітню. Усі скам’яніли. А Михалко заплакав і пішов зі школи в останній раз.
І вже після цього учитель нової бирки не зробив і про Михалка ніколи не згадував.

Переклад з білоруської
Данила КОНОНЕНКА

Минулої п’ятниці сповнилося 9 днів після раптової смерті Данила Андрійовича Кононенка — поета, журналіста, перекладача, чиї творчі доробки ми ще довго будемо знаходити у редакційному портфелі і пропонувати увазі читачів... Того дня в Сімферополі у храмі св. Володимира і Ольги УПЦ КП отцем Максимом була відправлена панахида по померлому. «Світличани» пом’янули Данила Андрійовича і у молитві просили Господа прийняти його душу в Царство Небесне...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 30.01.2015 > Тема "Душі криниця"