Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна – не Росія!

НІКОЛИ не думав, що мені, як і всьому моєму поколінню, доведеться стати живим свідком героїчної боротьби нашого народу з черговою навалою московських ординців. Здавалося, що всі ці битви: Конотоп, Батурин, Крути – залишаться надбанням історії. І що нічого подібного вже не повториться ніколи. Виявилося, що помилявся. Росіяни абсолютно не змінилися, і готові сіяти смерть не лише в етнічно «чужій» Грузії, але й нести її братньому слов’янському народові. Провідавши в госпіталі колишнього бійця «Айдару» Василя Пелеша (а заодно передавши кілька примірників «Кримської світлиці» його бойовим побратимам, серед яких є і кримчани), я зрозумів, що деструктивна жорстокість росіян – це не лише далеке минуле, але й найсвіжіше сучасне. Василь потрапив у полон, і російські «антифашисти» вирішили відпиляти пилкою його праву руку лише за те, що там було написано «Слава Україні!». Очевидно, таким чином вони вирішили зменшити вплив «неонацизму» на українську молодь і були впевнені, що роблять добру справу. Залізна рашистська логіка... Я не пригадую, щоб таке робили з полоненими німецькі фашисти. Хіба що десь у закритих клініках доктора Менгеле. А тут цілком відкрито, в умовах «братньої ДНР», лідери якої на кожному кроці наголошують, що хочуть бути в складі України. Бережи, Господи, нас усіх від таких «співвітчизників»... Василь Пелеш достойно витримав тортури, лише кричав (як і повстанці УПА сімдесят років тому) найканонічніше українське гасло: «Слава Україні!». Думаю, після Великої Вітчизняної війни українського народу 2014-2015 років це гасло стане остаточно «канонічним» і часто вживаним навіть на нашому південному сході. І це завдяки Путіну та його агресивній політиці. Але навіщо самим росіянам така жорстокість у ХХІ столітті? Що вона їм дає? Хіба вона вирішує насущні проблеми цього народу? Ми переконані, що не вирішує, але ж у них, видно, своя логіка. Надто вже специфічною є ця російська цивілізація. Століттями тримається на брехні, соціальній нерівності і національному егоїзмі. Найгірше те, що «русский мир» не терпить поряд із собою інших світів – татарського, чеченського, дагестанського, бурятського… Навіть тих світів, звідки й сам піднявся-виріс — мордовського, удмуртського, карельського – не потерпить. І в цьому загадка «русского мира» для решти людства. Воно б, звісно, не хотілося колупатися у загадках цього «мира», який вічно себе нав’язує сусідам. Якби ж не оця війна, якби ж не сотні і не тисячі людських жертв, покладених на олтар ненажерливого ординського молоха.

ХІБА «ПРОСТОРЫ» — ПАНАЦЕЯ?

Здавалося б, в ідеалі російська державницька стратегія повинна виглядати так: «СПОЧАТКУ ДОРОГИ І НЕЙТРАЛІЗАЦІЯ ДУРНІВ, а потім… КРИМ І «НОВОРОСІЯ». Але в реальному житті – жодної послідовності! Якщо цього не розуміють у кремлівських кабінетах, то розуміють абсолютно всі сусіди Росії. Інтернет завалений масою фотографій, які відображають російські реалії, а також влучними коментарями до них. Не відстає і науковий світ. Скажімо, український філософ Сергій Дацюк написав ґрунтовну статтю «Агония России», в якій висловив такі думки:
«Вы, русские, за несколько сотен лет так и не смогли освоить ни Сибирь, ни Дальний Восток. Ваше бездействие в Сибири и на Дальнем Востоке настолько очевидно для вас самих, что вы даже уже не уверены, что сможете удержать эти территории от их медленного захвата Китаем.
Зачем же вам Новороссия? Чтобы высосать из нее все ресурсы, обеспечив России более комфортное умирание?
Посмотрите, что вы сделали на Донбассе. Вы уничтожили массу людей, огульно обвиняя в этом украинцев. Вы разрушили значительную часть инфраструктуры Донбасса. Вы залили шахты водой. Вы вывезли оборудование ряда стратегических предприятий. Вы ведете себя как мародеры. Вы ведете себя так потому, что не уверены, что сможете оккупировать эти территории и удержать их.
Вы, русские, не просто мародеры, вы — засиратели. Вы засрали территорию России, не умея ни элементарно убирать ее от мусора, ни восстанавливать разрушенные дома, ни облагораживать территорию. Выкачивая ресурсы из территории, вы ничего в эту территорию не вкладываете.
Зачем вам, русские, новая территория, если с имеющейся вы не справляетесь? Чтобы выкачивать ресурсы, позволяя нескольким десяткам семей в России богатеть, а остальным на крохи от этого богатства тихо спиваться?
Посмотрите на все территории, куда вы приходили после распада СССР, – Приднестровье, Южная Осетия, Абхазия, Донбасс. Везде вы разрушали мирную жизнь, создавали конфликты, убивали мирных жителей и опустошали территории. Крым пока является исключением лишь потому, что Украина не имела сил сопротивляться. Но Крым лишь временно будет исключением.
Это — не территориальная экспансия. Это — территориальное паразитирование. В этой паразитарной логике территорию можно лишь прожирать и засирать…».
Що тут додаси? Все вірно... Нещодавно зустрів на Майдані Незалежності ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука. Він коротко розповів про ситуацію в Криму:
— Пробував грати в Лівадії. І вже у загальних рисах можу сказати про настрої кримчан та приїжджих. Один місцевий пан з перекошеним обличчям кинувся до мене, вимагаючи, щоб я припинив співати українську пісню. Він подумав, що я — один із галицьких бандерівців-неонацистів, який приїхав навертати кримчан у свою віру. І верещав доти, доки хтось із місцевих не заспокоїв його, сказавши, що я не зі Львова приїхав, а є ветераном Ялтинського морського порту. До другої категорії можна віднести туристів з Росії, які ставилися до мене, як до місцевої кримської екзотики. Слухали українські пісні і кидали якісь гроші. Але найчисленнішою категорією бу-ли кримчани, які підходили до мене із затуманеним поглядом, слухали бандуру, а потім, ледь стримуючи сльози, тихо казали: «Тримайся, друже!».
Слухаючи Остапа, я думав про те, що навряд чи люди з цієї категорії усі стовідсотково були українофілами до лютого 2014 року. Просто прозріли, скуштувавши російських цінностей, відчувши на собі, що таке «русский мир». Їм було що порівнювати. А у кого не було такої можливості, мислять шаблонами. Ось як пише про Росію поет з Москви Геннадій Іванов:

Большая страна, и она
мне размерами нравится!
Не надо, ребята, кромсать,
продавать и дарить.
Россия простором, Россия
полетом и славится!
Тут есть вдохновенье –
и думать, и петь, и творить.

«Кромсать» своє, бачите, не слід. Сусідське, звісно, можна. Росії простори вкрай необхідні, а сусіди обійдуться й без «вдохновения». Тільки чомусь надто куце російське «вдохновение»… Співати – воно, може, й виходить, особливо після чарки, а ось творити… Чомусь до туалетів руки так і не дійшли по-справжньому. Сільські нужники – так, це діло освоєне, як то кажуть «издревле», а ось на вищій історичній сходинці… Видно, не все так добре в масштабах «великойрасии», тому що до новеньких унітазів наші «брати» хворобливо небайдужі. Спочатку у грузинів крали (скількома ж першокласними унітазами поповнилася Расеюшка в 2008 році!), тепер у нас, на Чонгарі. Колись там і пам’ятник нащадки наші спорудять. А чому б і ні? «Пам’ятник украденому унітазу»... Звучить? Сподіваюся, мине ще кілька місяців протистояння, і русофільство остаточно вивітриться з натомлених голів степовиків-таврійців. І такий пам’ятник буде дуже доречним, бо приваблюватиме туристів з усієї Європи. І свідчитиме про недавні цивілізаційні битви і реальний стан справ з духовністю у нашого північного сусіда на зламі 2014-2015 років. А заодно і місцевий «зелений туризм» у тих місцинах розвинеться, зробить крок уперед. Була б тільки добра воля у нашого керівництва, а виховувати державний патріотизм тепер значно легше, ніж в епоху Януковича.

«КОНЦЕПЦИЯ ВРАНЬЯ, ГРОМОЗДЯЩЕГОСЯ НА БОЛЕЕ РАННЕМ ВРАНЬЕ»

До речі, вище згаданий москвич Іванов робить свій посильний внесок і в боротьбу з «укропами» — он як злагоджено бреше у поетичній формі:

И наступают на Славянск
 не немцы,
А смерть несут сегодня
 западенцы…

Чи не багато бере на себе цей московський піїт з явно імперськими комплексами? Він звинувачує міфічних «западенців», які безкорисливо сотнями й тисячами приймають, розміщують у будинках відпочинку і санаторіях біженців з Донбасу і Криму? Тих, кого зігнала з рідних осель божевільна ідея «русского мира»?
Тих западенців, які надають житло та годують східняків, не надто цікавлячись вчорашніми поглядами цих нещасних, обманутих імперською пропагандою людей. А ще — віддають свої життя в ім’я того, щоб завтра путінські терористи не зруйнували Запоріжжя і Дніпропетровськ так само, як на даний момент вони зруйнували Донецьк і Луганськ. Може б, цього Іванова колись у валізі на суд у Київ привезти, — щоб не брехав так безсоромно? А що? Он ізраїльський «Моссад» завжди скрупульозно виловлював ворогів країни і у валізах привозив до Тель-Авіва. А потім, в разі потреби, юдофоба із шлейфом кривавих справ за спиною судили, а інколи й страчували. Тут же йдеться про інше — хоч би на телевізійну передачу привезти недолугого поетика — хай би ВОНО вибачилося перед українцями — це нечорноземне диво природи. Але це тільки моя реакція. Науковці пояснюють обговорюваний феномен без емоцій. Зокрема, вже згадуваний мною філософ Сергій Дацюк висловив таку точку зору:
«Русский мир» в историческом плане — это концепция вранья, громоздящегося на более раннем вранье. И постоянно генерирующая поэтому комплекс исторической неполноценности и агрессии — особенно по отношению к Украине…».

ЯК І ТЕРОРИЗМ РАДИКАЛЬНИХ ІСЛАМІСТІВ

Свого часу Інтернет обійшло фото: «Любимо Росію, любимо Україну, не любимо Путіна і Януковича». Це було під час Євромайдану… Під таким текстом на той момент могли б підписатися мільйони українців. Тепер таку кількість підписів зібрати було б значно важче. Адже одна справа — опосередкований вплив на події через агентуру ФСБ і російські телеканали, зовсім інша – війна, на якій представники одного народу вбивають по-справжньому патріотів іншого. І ще вчора ці народи вважалися якщо й не цілковито братніми, то дуже близькими й абсолютно не ворожими. Тобто могли б дружити і далі, якби… не Путін. Він знищив навіть ту базову лояльність, яку за кілька століть забезпечила для власних потреб імперія – і кривавими масовими «зачистками» в царські часи (а також в епоху войовничого більшовизму), і більш гнучкою національною політикою у період брежнєвського «застою».
А те, що робиться зараз, взагалі неможливо коментувати. Ось лише один приклад, який наводить український політолог Тарас Березовець:
«…Російський спецназ після взяття в полон наших морпіхів на їхніх очах спалив український прапор. В усьому світі таке варварство дозволяють собі тільки ісламські фундаменталісти. Я ось думаю, що сильний, благородний ворог ніколи не опуститься до приниження національної гідності свого супротивника, тим паче, беззбройного і полоненого. Хоча… поняття благородство і російська армія перестали бути синонімами 100 років тому».
Мабуть, порівняння з радикальним ісламізмом не випадкове, бо про це говорять й інші відомі особистості. Скажімо, польський євродепутат Яцек Саріуш-Вольський:
«Російський тероризм в Україні так само небезпечний, як і тероризм радикальних ісламістів».
Цей депутат виступив автором одного із проектів резолюції Європейського парламенту, котрий має бути проголосований у січні. За його словами, проект резолюції Європейського парламенту щодо ситуації в Україні та відносин ЄС з Росією чітко вказує на потребу протидії інформаційній війні Росії та її агресії щодо України. «Розв’язання української кризи можливе тільки через рішучі й узгоджені дії країн Європейського Союзу та України. Росія має поважати права сусідів і міжнародне право. Російський тероризм має бути знищений, як і будь-який інший тероризм, наприклад, ісламізм», — сказав він.

ЧИ ЗМОЖЕМО ПРОСТИТИ?

У соцмережах тепер активно обговорюється лист Андрія Янка. Текст наводжу нижче: «Не прощать россиянам! Просто не прощать. Не забывать издевки, телевизионный ад, Тузлу, Институт стран СНГ, «Брат-2», запреты на ввоз, удары в спину, брызганье слюной, «на Украине», потопленные наши корабли, «недоязык», Мишу Леонтьева, «квазинацию», Латынину, «псевдострану», доктора Лизу, голодомор, книги АСТ, 18 рублей за пост, ненависть, высокомерие, трусость, трусость, трусость и подлость, подлость, подлость. Не прощать не из-за злобы или ненависти, нет. А только для того, чтобы избежать повторения уже пройденного. Холодно и прагматично не прощать, без ярости или причитаний. Или вы думаете, что когда мы победим в войне, а у них наконец-то сдохнет (прости меня, Господи) Моль, все вдруг расцветет братской любовью?
О да, конечно. Сначала мы услышим «мы не знали», «нас обманули», «мы не виноваты». Катя Андреева придет на работу в сине-желтой блузке, Валерия споет «Червону руту», а Кобзон извинится за «западенских отморозков». А потом все вернется на круги своя. Или попытается вернуться. Потихоньку, по чуть-чуть, и все-таки опять все снова начнется. Появятся новые Мамонтовы и новые Соловьевы, и телепланктон будет внимать им с открытым от изумления и радости ртом. Для того, чтобы это не произошло снова, – ничего не прощайте. Ничего не забывайте. Когда те, кто вчера поливал мою и вашу страну грязью, вдруг начнут клясться в вечной дружбе, не забывайте.
Наших детей, вытряхивающих копейки из своих копилок. Женщин, отдающих последнее на пункты сбора помощи. Безруких и безногих двадцатилетних пацанов в госпитале. В противном случае нашей стране придется в третий раз сражаться с фашизмом...».
Це дуже радикальна позиція, хоча й досить поширена. Є й значно м’якші. Мовляв, росіяни різні, є серед них і проукраїнські, тому повністю обривати контакти, різати по-живому не слід. А там побачимо – час, мовляв, внесе свої корективи... Я був дуже здивований, коли почув від Василя Пелеша, що серед його катів були нормальні люди, завдяки яким він і вижив. Я не знаю, як ті «нормальні» співіснують поряд із справжніми звірами. Це вже одна із загадок «русского мира», колись про це писатимуть. Але зараз я загострюю увагу читача на тому, що відсутність ненависті і тверезий погляд на стосунки двох народів може зберігатися навіть у тих, хто побував у катівнях Лугандону. Так що не будемо зарікатися щодо неможливості прощення. Закінчити хочу оптимістичними словами Василя Пелеша:
«Путін даремно розраховує на перемогу. Будемо стояти до останнього воїна, до останнього українця! На нашому боці — правда, тому ми переможемо. З нами дух запорожців, дух Тараса Шевченка. А визволивши Донбас, підемо визволяти наших кримських братів. Так що не сумуйте, кримчани, окупація ненадовго. І тим паче, ви, «світличани», не падайте духом, навпаки — будьте прикладом для інших. Пережив український народ гітлерівців — переживе й путлерівців…».

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 23.01.2015 > Тема "Резонанс"