Версiя для друку Обговорити в форумi

Якби йому, колгоспному конюхові, їздовому з Максимільянівки, що в Мар'їнському районі на Донеччині, наснився чорт з рогами і хвостом, з ратицями та ще й з вилами в руках, то й тоді б до нього ніхто не причепився, ніхто б його не осудив. Люди, мабуть, посміялися б над цим дивним сном, а хтось би, може, ще й сказав:
- І приверзеться ж таке...
Але ж йому уві сні привидівся бог. Ні, не Бог небесний, якому віруючі щодня б'ють поклони, моляться і просять захистити їх, грішних, від усякого зла, простити їм гріхи. Звичайно, ні. Йому наснився земний бог, кремлівський вусатий бог, батько всіх народів, усіх часів, усміхнений, з люлькою в руці.
І треба ж було такому наснитися, ніби він, конюх з колгоспу імені Сталіна, разом з товаришем Сталіним місили тісто, пекли коржі і роздавали людям.
- Ні, не таким бачив Данило уві сні Сталіна, - заперечує мені старенька бабуся, що поверталась у Максимільянівку з Трудівського базару. - Данилові, - продовжила вона, - снилося, ніби Сталін, підставивши стільця, склив вікна на фермі, а оскільки не було замазки, то вставлені шибки він замазував тістом...
Як уже воно там було, але факт залишився фактом - конюхові Кишкарю наснився Сталін.
Вранці, прийшовши на роботу, Данило розповів цей сон конюхам, скотарям, дояркам. Словом, усім, хто був тоді на наряді... Люди навіть не второпали, чи на добро це приверзлося, чи на лихо.
Тільки того дня додому на обід, як було завжди, Данило вже не повернувся. І, мабуть, ніхто не скаже, чи й взагалі обідав він того дня. Бо опинився аж в обласному центрі Сталіне, у в'язниці.
Данило, сільський трудар, людина з початковою освітою, сам навіть не усвідомив, за що його кинули за ґрати. А вдома ж залишилися дружина Мотря і трійко маленьких діток. Старшій, Тоні, було тоді вісім років, Валі - чотири, а найменшій, Наді, лише два місяці виповнилося.
- Як там вона, Мотря, з малими дітьми порається? - ця думка буравчиком свердлила Данилову голову.
А Мотрі і справді було дуже сутужно.
Треба було і дітей нагодувати та доглянути, і на ферму бігти, вставала о третій годині ночі, працювала дояркою (після пологів тоді звільняли жінок від роботи лише на два місяці), а ще ж треба було і торбу готувати, передачу нести Данилові, і все треба, треба, треба.
В обласній в'язниці НКВС тримали Кишкаря кілька місяців. Велося слідство, йшов допит. І що вже можна було його допитувати? Ну, наснився товариш Сталін - та й усе. Так ні. Слідчі все допитувались, чи він, бува, не куркульський син, чи нема в нього когось із рідні за кордоном. А чи часом він не диверсант, закинутий імперіалістами, щоб підірвати могутність країни? А може, він троцькіст або бухарінець?
Копаючись у фактах біографії, виявили, що Данило Кишкар під час Вітчизняної війни, перебуваючи на фронті, потрапив у полон. І це також прилучили до справи! Судили як ворога народу. Вирок - 10 років позбавлення волі, висилка у віддалені місця Радянського Союзу.
А як же Данилова сім'я? Після арешту господаря на другий день до двору завітали непрохані гості. Забрали корову і особисте Данилове майно. Ось вам і соціалістичний гуманізм. Дехто з робітниць тваринницької ферми остерігався навіть розмовляти з Мотрею, адже вона дружина ворога народу, а це вважалося дуже небезпечним.
Минали роки. Від Данила не було ніяких вісточок. На початку березня 1953-го батько всіх народів, а насправді - найлютіший кат України, пішов із життя. А як же Данило? Може, його відразу й відпустили додому? Де там. Берія влітку 53-го амністував кримінальних злочинців - убивць, грабіжників, ґвалтівників. А Данило - він же політичний злочинець, ворог народу, - ще десь зо два роки мусив працювати в Якутії, і лише в 1955-му його було звільнено.
Повернувшись у село, був він неговірким, похмурим. Про те, яким наснив-ся йому Сталін, нікому вже не розповідав. Працювати у колгосп імені Сталіна Данило не пішов - влаштувався робітником на шахту.
У країні почалася "хрущовська відлига". У постанові ЦК КПРС "Про подолання культу особи і його наслідків" (1956 р.) та в матеріалах XXII з'їзду КПРС (1961р.) було засуджено допущені Сталіним "помилки". У партії вистачило мужності покарати Берію, посмертно реабілітувати ленінську гвардію, знищену Сталіним у 30-ті роки. У той час всюди познімали портрети вождя, турнули з п'єдесталів його численні монументи і погруддя. Колгосп, що називався іменем Сталіна, перейменували. Здається, правда взяла гору. Так-так! Взяла, але не скрізь. Данило Кишкар, як і раніше, для декого ще вважався небезпечним елементом, а його сім'я - сім'єю "ворога народу".
Розмовляю з найменшою дочкою Данила Дмитровича - Надією. Нині їй 53 роки. Працює завгоспом у місцевій школі.
Зі сльозами на очах вона згадує свої дитячі і шкільні роки. Говорить, що дитинства ані в неї, ні в її старших сестричок не було. На собі завжди відчували образливу зневагу. І хоча батька реабілітували, - з Москви і Києва прийшло документальне підтвердження, що він безвинно постраждав у часи культу особи, - але для окремих людей Данилова сім'я так і залишилася сім'єю "ворога народу".
З шкільного життя Надії Данилівні запам'ятався один епізод. Якось учитель математики дав учням розв'язати вдома кілька алгебраїчних задач. Надя їх хутенько розв'язала і дала переписати подружкам. Перевіряючи виконані домашні завдання, учитель виставляв оцінки. Дівчатам поставив четвірки та п'ятірки, а Надійці - двійку.
- Чому мені двійка? Я ж сама розв'язувала задачу? - обурилася дівчина. Ці слова розгнівали вчителя. Втративши педагогічний такт, він гримнув:
- Що це ти порушуєш дисципліну, зриваєш мені урок? Геть з класу! Кому я сказав, дочка ворога народу, вийди з класу!
Чи ще що говорив у ту хвилину збуджений педагог, Надія вже не чула. Обливаючись гарячими сльозами, вона похапцем вибігла з класу і попрямувала в Мар'їнку. В райвно розповіла все, що трапилося на уроці.
На другий день тодішній директор школи Олексій Петрович Денисенко, людина авторитетна як серед школярів, так і їхніх батьків, підізвав дівчину і сказав:
- Чого ж ти, Надіє, побігла шукати захисту в райвно? Чому ж не прийшла до мене? Хіба б ми тут, у школі, не розібрались у цьому самі?
Розмовляючи з Надією Данилівною, я почув про її батька добрі слова.
- Був він людиною довірливою, чесною, справедливою. Нас, дочок своїх, не балував, а все до діла навертав. Боронь, Боже, щоб хтось із нас на тата чи маму сказав слово "ти". Ми зверталися до них лише на "ви". Мама наша Мотрона Василівна прожила 96 років, померла в червні 2003-го. Тата не стало в 1982-му. Мама на МТФ працювала до виходу на пенсію. Трудилася сумлінно, навіть медаль одержала за високі показники в роботі. Любила дітей, гордилась, що в неї п'ятеро онуків і стільки ж правнуків...
Слухаю сумну розповідь дочки колишнього репресованого, а сам думаю: "За що постраждала людина?" А хтось із людей каже: "За язик". Оце така тоді була демократія. Не доведи, Господи, щоб хтось вимовив слово сумніву або супротиву щодо діянь "рідної" партії чи її "геніального" вождя. Це було смерті подібне. І все-таки в КПРС, керованій М. С. Хрущовим, у 50 - 60-х роках вистачило сміливості осудити культ особи Сталіна. А сьогоднішні "ліві", організовуючи акції протесту, кличуть нас, ветеранів війни і праці, вчорашніх і сьогоднішніх робітників та колгоспників, освітян і медиків, повернутися до Сталіна. Йдучи під червоними прапорами, вони несуть портрети Сталіна. Хоча, по правді сказати, не самі несуть, а втягують у це діло дітей, школярів. А це, на мою думку, антиконституційне діяння.
У дні жовтневих свят дивлюся телепередачу з Києва. На екрані під червоними прапорами йде колона демонстрантів, а попереду - діти з портретами Сталіна. І хочеться крикнути: "Люди добрі, зупиніться - у минуле нам дороги нема! Невже вас тоталітарний режим, який тривав 74 роки, нічому не навчив?"
Я вірю, що портрет Сталіна ніколи не нестимуть ні онуки, ні правнуки Данила Дмитровича Кишкаря. Звичайно, якщо вони знатимуть, за що постраждав їхній дідусь і прадід - український селянин. А вони це мусять знати. Обов'язково!
Працюючи вчителем у середній школі № 103 м. Донецька, я завжди мав класне керівництво. Якось на виховній годині старшокласники обговорювали історико-краєзнавчий нарис "Село над Осиковою", що вийшов у видавництві "Донбас" окремою книжкою в 1967 році, а потім і в 1975-му. Її автор, житель с. Максимільянівки, колишній секретар першого комсомольського осередку на селі Дмитро Гацула, розповів про життя своїх земляків - трудівників села. І треба сказати - добре розповів. Але автор не згадав ні насильницької колективізації та "розкуркулювання", а точніше, знищення кращих хліборобських династій на селі, ані голодомору 1932 - 1933 років, ані тих репресивних заходів, внаслідок яких загинуло багато наших земляків у 30-ті роки, а також після війни.
Сьогодні, гортаючи сторінки цього нарису, я згадую колгоспника Данила Кишкаря, його дружину Мотрону Василівну і думаю:
- Можливо, Д. Гацула свідомо приховав правду від народу і цим самим довів, що в ті страшні роки людина була позбавлена права не те що говорити, а навіть помислити щось таке, що могло б кинути хоч невеличку тінь на "мудру і далекоглядну" КПРС та її "геніального" вождя.
Григорій ПОНОМАРЕНКО.
учитель, відмінник народної освіти України, ветеран праці, інвалід війни.
м. Донецьк.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 21.11.2003 > Тема ""Білі плями" історії"