Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3677)
З потоку життя (6894)
Душі криниця (3705)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1606)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЗЛОВ╤СНА Т╤НЬ ФЕЛЬДМАРШАЛА ГОЛОДОМОРУ НАД РОС╤╢Ю
Нещодавно у Ки╓в╕ вийшла друком книга доктора ╕сторичних наук Василя Марочка «Йосип Стал╕н...


ЗЛО ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ
Нещодавно в м╕ст╕ Ковел╕ на Волин╕ вийшла друком книга «╥хн╕ зор╕ не згасли».


ПОКОХАЛИСЯ НАВ╤ЧНО, ВМЕРЛИ ОДНОЧАСНО
Коли Соф╕ю Перовську розшукувала влада, пол╕ц╕╖ пов╕домили ╖╖ прикмети: “Б╕лявка,...


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА ПЕТЛЮР╤ВСЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
28 серпня 1921 року в Жандармськ╕й балц╕ поблизу Катеринослава було розстр╕ляно 52-х актив╕ст╕в ╕...


СТЕПАН ПАВЛЮК. ЩО? ФЛОТ УКРА╥НИ? ЗАБИРАЙ!
Ми давно не бачилися, з часу анекс╕╖ Криму. М╕й давн╕й знайомий, полковник, служив у...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 26.12.2014
«П╤Д ЩАСЛИВИМ СТАЛ╤НСЬКИМ СОНЦЕМ…»
Василь ХОМЧАНКА

Пережите...

(Зак╕нчення. Поч. у № 51)

У табор╕ жив у кращих умовах не той зек, хто був в╕домим на вол╕, хто волод╕в досв╕дом високо╖ профес╕╖, хто розумний, осв╕чений, а, як ╕ задумано верховним ╕ його попл╕чниками, р╕зна крим╕нальна нечисть, «друз╕ народу», яких ╕ ставили командувати ╕ принижувати людей осв╕чених ╕ розумних, сумл╕нних – так званих ворог╕в народу.
Ск╕льки доводилося бачити таких сцен, коли колишн╕ в╕дом╕ вчен╕, письменники, во╓начальники принижувалися перед блатарем кухарем, вимолюючи в нього зайвий черпак баланди. Ск╕льки ╖х порпалося в кухонних помийницях, вишукуючи для себе щось ╖ст╕вне. Не можу забути, як колишн╕й нарком осв╕ти одн╕╓╖ середньоаз╕атсько╖ республ╕ки збирав картоплян╕ очистки ╕, щоб не перехопили ╕нш╕ зеки, квапливо ховав ╖х до кишень. Голод людину принижував.
Т╕, хто заганяв у табори м╕льйони невинних, мали завдання не просто ╕золювати ╖х, але й витравити в них усе людське, моральне: любов, милосердя, сумл╕ння… З ц╕╓ю метою й створювалися так╕ умови нев╕льникам, щоб зм╕цнити в них найганебн╕ш╕ ╕нстинкти. Коли маса людей голоду╓, чахне в╕д холоду й непосильно╖ прац╕, роззута ╕ розд╕та, тод╕ й почина╓ зникати людська мораль, а зам╕сть не╖ з’явля╓ться не любов до ближнього такого ж мученика, як ╕ сам, а ворож╕сть, як до конкурента на краще м╕сце на нарах, на легку роботу, б╕льший пайок.
В╕домий письменник Варлам Шаламов, в’язень стал╕нських табор╕в з с╕мнадцятир╕чним стажем, вважа╓, що життя в табор╕ – це ганебний ╕ негативний досв╕д людини, ╕ людина не повинна нав╕ть чути про таб╕р. Жодна людина не ста╓ н╕ кращою, н╕ сильн╕шою п╕сля нього. Таб╕р, стверджу╓ Шаламов, — негативна школа, негативний досв╕д, розбещування для вс╕х – як для нев╕льник╕в, так ╕ для начальник╕в, конво╖р╕в, ус╕╓╖ таб╕рно╖ обслуги. ╤ нав╕ть для тих, хто просто споглядав таб╕рне життя, був сторонн╕м св╕дком.
В╕дбував я св╕й терм╕н у двох таборах – спочатку в Бамлагу, пот╕м у Нижньо-Амурському табор╕. У Бамлагу працював на навантаженн╕ грав╕ю ╕ п╕ску на зал╕зничн╕ платформи. Яка ж це була тяжка праця! Робоча зм╕на тривала десять годин.
Пам’ятаю один повний в╕дчаю веч╕р, коли мене раптом охопило якесь божев╕льне бажання розпрощатися з життям, зас╕ла думка, так начеб ╖╖ вбили в голову, що, працюючи так ╕ знесилюючи себе, св╕й терм╕н я не в╕дбуду, загнуся, то нав╕що мучитись. Пам’ятаю, св╕тив м╕сяць, яскравий ╕ зелений, а земля, випнута кам’яним громаддям сопок, була, як мертвець, бл╕да. ╤ з╕рки були яскрав╕ ╕ дуже велик╕. Вони, здавалося, вис╕ли так низько, що коли б кинув з доброю силою угору кам╕нь, то влучив би в з╕рку. З╕рки н╕би дихали, як загнана людина, ставали то великими, то маленькими. Пот╕м вони начеб почали схлипувати, ╕ ╖хн╕ схлипи ╕ тремт╕ння я пом╕тив на мо╖й в╕дшл╕фован╕й грав╕╓м совков╕й лопат╕. У в╕дча╖ я гахнув держаком лопати по борту платформи. Держак тр╕снув, к╕нець його залишився у мене в руках. Я с╕в на купу грав╕ю, скорчився ╕ думав, як ╕ чим я ск╕нчу життя сво╓. Думав спок╕йно, як про щось звичайне, скаж╕мо, про ту ж таки платформу, яку треба завантажити, або про завтрашн╕й пайок.
П╕д╕йшов бригадир, побачив зламаний держак, прин╕с новий, набив на нього лопату, в╕ддав мен╕.
— Допрацюй зм╕ну, — сказав в╕н, — завтра тебе в контору беруть.
Ось ця рад╕сна новина ╕ перекреслила м╕й задум розпрощатися з життям.
Якийсь час я працював у контор╕ колон╕╖ на селектор╕ н╕чним телефон╕стом. Лафа, кращо╖ для зека й не придума╓ш. Сидиш у тепл╕, пайок ╕ норму ма╓ш ситну. Я позбувся голоду, поздоров╕шав ╕ духом.
Попрацював я ╕ на пекарн╕ пом╕чником пекаря.
Наступний таб╕р м╕й був Нижньо-Амурський, зеки якого почали будувати зал╕зницю на Н╕кола╓вськ-на-Амур╕. До сво╓╖ колон╕╖ ми йшли п╕шки тайгою в╕д станц╕╖ Комсомольськ-на-Амур╕ дв╕ доби, з н╕чним перепочинком б╕ля вогнища. Хоч ╕ був березень ╕ морози поменшали, а дехто дорогою обморозився.
Спинилися в тайз╕ б╕ля модрини, на як╕й було прибито дощечку з номером нашо╖ колон╕╖. Жили в наметах ╕ будували лежньовку – тимчасову дорогу для машин. Доводилося носити дерев’ян╕ колоди по вод╕, бо сн╕г розтанув, ╕ тайга була вся в калюжах.
Я вважаю, що таб╕р, окр╕м того страшного негативу, про що я вже писав, — ще й велика школа, де людину вчать, як треба ненавид╕ти ф╕зичну працю. П╕днев╕льна праця – така ж кара, як ╕ позбавлення вол╕. Тому зеки ╖й чинять оп╕р, результатами зробленого не ц╕кавляться, намагаються щонайменше затратити сили п╕д час роботи. На свою роботу зек дивиться з огидою ╕ прокляттям. Особливо в нього виника╓ ненависть, коли бачить непотр╕бн╕сть того, що силом╕ць змушують робити. Гадаю, що з табору й прийшла в наше сусп╕льство нелюбов до ф╕зично╖ прац╕, вона стала непрестижною.
Буд╕вництво дороги на Н╕кола╓вськ було припинено, ╕ всю зековську масу перекинули на буд╕вництво дороги Комсомольськ – Совгань, яку зеки й збудували.
Полегшення прийшло в к╕нц╕ терм╕ну, коли мене перевели вантажником на продуктову базу ╕ розконвоювали. Я м╕г в╕льно без конвою виходити в м╕сто Комсомольськ.
Одного ос╕ннього дня я проходив повз групу зек╕в, як╕ брукували вулицю. Я зупинився б╕ля них, почувши в розмов╕ одного хлопця б╕лоруськ╕ слова, заговорив з ним. В╕н виявився з-п╕д Слуцька. Хлопець сказав, що тут ╓ ще один б╕лорус, ╕ вказав на чолов╕ка, який, стоячи на кол╕нах, вкладав камен╕ в насипане полотно дороги. «Це — поет Серг╕й Середа», — сказав хлопець. Кол╕на в поета були обмотан╕ м╕шковиною – щоб не мулко стоять. Я п╕д╕йшов до нього, спитав, хто в╕н. «Я – Серг╕й Дорожний», — в╕дпов╕в в╕н. «Так я ж вас знаю!» — рад╕сно вигукнув я ╕ сказав, що бачив його колись в Будинку письменник╕в ╕ що у мене вдома ╓ його книжка в╕рш╕в «Прокоси на пам’ять».
Виявилось, що Серг╕й Дорожний перебував з╕ мною в одн╕й колон╕╖ ╕ нав╕ть у сус╕дньому бараку. Я радий, що тривалий час, аж к╕лька м╕сяц╕в, до свого зв╕льнення м╕г допомагати Серг╕ю продуктами, приносячи ╖х з бази. Б╕льш того, я п╕дкупив начальство, ╕ воно ╕з загальних роб╕т перевело Серг╕я в контору рах╕вником.
Н╕ я, н╕ Серг╕й Дорожний не знали, що в т╕й же колон╕╖ перебував ще один поет – Микола Заболоцький, який працював там креслярем. Про це я дов╕дався т╕льки недавно з таб╕рних лист╕в поета, видрукуваних у часопис╕ «Знамя».
Докладно про Серг╕я Дорожного ╓ мо╖ спогади в книжц╕ «Постр╕л у в╕кно».
На початку кв╕тня сорок першого року я попрощався з табором. Попрощався, але таб╕р на все життя лишився в пам’ят╕ ╕ св╕домост╕ ╕ весь час нагаду╓ про себе. Хоч в╕д дня зв╕льнення минуло майже п╕встол╕ття, таб╕р ╕ понин╕ трима╓ душу в огидн╕й тривоз╕ ╕ дуже часто сниться. Будь вони проклят╕, т╕ чотири роки. Дн╕ в╕йни, як╕ я пот╕м пров╕в на передов╕й, не мучать такою тривогою ╕ тяжкими спогадами, як тюрма ╕ таб╕р. П╕сля зв╕льнення я при╖хав до Астрахан╕, бо в Б╕лорусь мене не пустили. В Астрахан╕ влаштувався вантажником на риболовну базу – вантажив л╕д, с╕ль на баркаси. Жив у ╕нтернат╕. Можливост╕ вчитися або вибрати до душ╕ якусь роботу не було – я ж мав ще три роки пораження в правах. Як ╕ ран╕ше, лишався безправним.
Усе зм╕нилося одного дня. Десь у к╕нц╕ травня п╕сля роботи я п╕шов до райв╕йськкомату, щоб стати на в╕йськовий обл╕к. Прийшов туди, а там – метушня, людно: готувалася до в╕дправлення команда в арм╕ю з резерв╕ст╕в. Дехто не з’явився, не вистачало людей, а тут я втрапив на оч╕. Мене з ходу й зарахували до т╕╓╖ команди, не дозволивши нав╕ть зб╕гати до ╕нтернату по реч╕. Так вал╕за моя з фотокарткою Серг╕я Дорожного, його листом до Петруся Бровки – думалося ж, що по╖ду до Б╕лорус╕ ╕ при зустр╕ч╕ передам адресату – загинули назавжди.
В╕йськкомат╕вський писар дав мен╕ заповнити анкету, я й заповнив. У граф╕ про судим╕сть записав – не судимий. У граф╕ про парт╕йн╕сть написав, що я — комсомолець. Вказав неправду ╕ про осв╕ту – начеб ск╕нчив один курс ╕нституту журнал╕стики в М╕нську.
З ц╕╓ю анкетою я й п╕шов служити в арм╕ю ╕ прослужив пот╕м у н╕й аж двадцять с╕м рок╕в. Коли почалася в╕йна, нас в╕дправили на фронт, ╕ хто там буде перев╕ряти чи уточнювати б╕ограф╕чн╕ дан╕. Воював рядовим, затим ск╕нчив в╕йськово-п╕хотне училище, вступив у парт╕ю, отримав нагороди, а к╕нець в╕йни зустр╕в у Австр╕╖ командиром м╕нометного взводу.
В╕дразу ж п╕сля в╕йни я хот╕в зв╕льнитися. Зв╕льнитися не дали. Викликали до штабу див╕з╕╖ ╕ сказали, дивлячись на мою анкету:
— Ви — оф╕цер з осв╕тою, вчилися в ╕нститут╕ журнал╕стики, ╕ ми пропону╓мо вам вступити до в╕йськово╖ академ╕╖. – Назвали к╕лька академ╕й, я вибрав в╕йськово-юридичну, пом╕ркувавши, що профес╕я юриста знадобиться ╕ в цив╕льному житт╕.
В академ╕ю я вступив, вчився там чотири роки ╕ весь час думав, що мене ось-ось викриють як судимого ╕ виженуть з академ╕╖, з арм╕╖ ╕ з парт╕╖ за обман.
Не викрили. У п’ятдесят першому роц╕ академ╕ю зак╕нчив ╕ до к╕нця ш╕стдесят восьмого року служив у в╕йськових трибуналах суддею. За с╕мнадцять рок╕в судд╕всько╖ роботи я розглянув чимало судових справ, позбавив вол╕ багатьох людей. Я, колишн╕й зек, тепер сам заганяв людей за ╜рати.
За чотири роки невол╕ в тюрмах ╕ таборах я кожною кл╕тиною сво╓╖ душ╕ в╕дчував, як тяжко пробути нав╕ть один день за колючим дротом. Кожного вечора п╕драхову╓ш, ск╕льки ще лишилося м╕сяц╕в, тижн╕в, дн╕в. Ну що б, думалося тод╕, дали б мен╕ не чотири, а на п╕вроку менше, ╕ був би я вже близько до вол╕. Ось це в╕дчуття нестерпно╖ невол╕ щоразу, залишаючись в к╕мнат╕ для винесення присуду, я й згадував. В╕домо ж, що санкц╕╖ кожно╖ статт╕ Крим╕нального кодексу мають нижчу ╕ вищу межу. У цих межах ╕ треба вибрати терм╕н позбавлення вол╕. Можна визначити ╕ нижче нижчо╖ меж╕, коли знайдуться на це п╕дстави, але переступати вищу не можна.
Я намагався бути справедливим суддею. Мене вважали колеги м’якот╕лим, нав╕ть л╕бералом, начальство критикувало за цю м’якот╕л╕сть. У мене були в╕дм╕нен╕ присуди, але т╕льки через м’як╕сть покарання ╕ не було жодного вироку, за яким би вища ╕нстанц╕я знизила терм╕н невол╕ засудженому.
Великий рос╕йський юрист ╕ вчений Анатол╕й Федорович Кон╕ свого часу, розм╕рковуючи, якими повинн╕ бути судд╕, якось сказав: найсправедлив╕шим суддею був би той, який на сво╖й шк╕р╕ в╕дчув, що таке неволя ╕ яке нездоланне прагнення у в’язня до вол╕. Добре було б, говорив Кон╕, кожного кандидата на посаду судд╕ потримати в невол╕ з арештованими ну хоч би з м╕сяць.
Зв╕сно, на практиц╕ таке не проводилося ╕ не буде проводитись. А я ось пройшов таку практику ╕ знаю, що значить рахувати дн╕ до зв╕льнення.
Коли я вершив суд, я казав соб╕: пам’ятай про неволю. Повторював, як колись повторювали римляни, — пам’ятай про смерть. Так воно й ма╓ бути.
Однак зроблю застереження, л╕бералом до тих, хто вчинив тяжкий злочин, до р╕зних блатар╕в-рецидив╕ст╕в я не був. Я ╖х зненавид╕в ще в табор╕ ╕ тюрмах.
Зг╕дно з Конституц╕╓ю СРСР наш╕ судд╕ при вир╕шенн╕ конкретних справ ╓ незалежними ╕ п╕дпорядковуються т╕льки закону ╕ сво╓му сумл╕нню. Це, зв╕сно, теоретично. На практиц╕ ж було дос╕ зовс╕м ╕нше. У стал╕нськ╕ часи не ╕снувало права у справжньому конституц╕йному сенс╕. Т╕льки тепер гостро поставлено питання – зробити нашу державу правовою.
На спинц╕ кр╕сла судд╕ ╓ державний герб – це начеб оф╕ц╕йне нагадування, що суддя д╕╓ в╕д ╕мен╕ держави ╕ йому надано велик╕ права. Я зас╕дав п╕д цим гербом багато рок╕в ╕ вершив правосуддя т╕льки на добро, тому мо╓ сумл╕ння чисте.
У к╕нц╕ ш╕стдесят восьмого я зв╕льнився з арм╕╖ ╕ перейшов на л╕тературну роботу.
Мене так ╕ не викрили. Н╕кому, на м╕й подив, не стало в╕домо про мою судим╕сть. А те, що при зарахуванн╕ в академ╕ю ╕ при призначенн╕ на службу у в╕йськовий трибунал мене перев╕ряли, я був упевнений. Певно ж, робилися запити до в╕дпов╕дних установ, де ╓ обл╕к ус╕х судимих. Т╕льки ж чому об╕йшлося все тихо?
Я подав заяву до прокуратури республ╕ки про мою реаб╕л╕тац╕ю. Прокурор БРСР Пастревич ╤ван Прокопович, м╕й земляк з Могильовщини, колишн╕й в╕йськовий прокурор, з яким я разом якийсь час служив, отримавши мою заяву, не пов╕рив, що я був судимий, але наказав зробити перев╕рку цього факту.
Ось тут я й отримав розгадку того, чому мен╕ поталанило. Н╕ у в╕дд╕л╕ обл╕ку засуджених МВС СРСР, н╕ в такому ж республ╕канському в╕дд╕л╕ я серед засуджених не числився. Чому ж я випав з цього суворого обл╕ку? А дуже просто: якийсь прац╕вник цього в╕дд╕лу не туди, куди треба, поклав заведену на мене картку. Недбал╕сть того прац╕вника дала мен╕ спок╕йну службу ╕ спок╕йне життя. Як кажуть, Бог мен╕ допом╕г.
Такий ось поб╕жний еск╕з мого життя з його неспод╕ваними зигзагами. ╤ мав рац╕ю забутий л╕тератор Баласогла, що можна, не потрапивши куди прагнув, бути корисним людям хоч чим-небудь. Я був, вважаю, корисним.

Переклад з б╕лорусько╖
Данила КОНОНЕНКА
(Ж. «Маладосць», № 5 – 1991 р.)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14519

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков