"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема "Українці мої..."
#52 за 26.12.2014
«╢ ЛЮДИ, ЯК СКЕЛЯ...»
Поет ╕ час
1 с╕чня святкуватиме день народження «св╕тличанин» ДАНИЛО АНДР╤ЙОВИЧ КОНОНЕНКО. Редакц╕я «Кримсько╖ св╕тлиц╕» в╕д усього серця в╕та╓ нашого колегу з╕ святом, бажа╓ козацького здоров’я, сил ╕ натхнення для пл╕дно╖ творчо╖ прац╕! Хоч Данило Андр╕йович уже к╕лька рок╕в не числиться у штат╕ редакц╕╖, але читач╕, напевне, цього й не пом╕тили, бо мало не в кожному номер╕ з’явля╓ться його пр╕звище, ╕ в тому, що високе художн╓ слово не зника╓ з╕ стор╕нок «Св╕тлиц╕», — найперша його заслуга. Ми щиро дяку╓мо шановному Данилу Андр╕йовичу за творчу п╕дтримку, особливо у нин╕шн╕х «нетворчих» кримських умовах (до всього, ще й абсолютно безгонорарних). ╤ як невеличкий подарунок ╕мениннику ╕ вс╕м читачам пропону╓мо цю статтю ки╖всько╖ письменниц╕ Тамари Костецько╖, яка к╕лька рок╕в тому готувалася до юв╕лею Д. А. Кононенка, але в юв╕лейному святковому номер╕ просто не пом╕стилася. Ми не стали вносити н╕яких часових виправлень у текст, що, на наш погляд, дасть читачам змогу пригадати, в яких реал╕ях поет ╕ журнал╕ст Данило Кононенко й ус╕ ми разом жили ╕ працювали колись. Може, з отих кримських реал╕й ╕ державно╖ укра╖нсько╖ безд╕яльност╕, а то й прямого потурання м╕стечков╕й антиукра╖нськ╕й влад╕ ╕ прор╕с чортополох нин╕шньо╖ окупац╕╖?..
У наш час, коли багато людей зчерств╕ли душею, змал╕ли в сво╖й духовност╕, вида╓ться справжн╕м святом зустр╕ти людину ╕ щедру серцем, ╕ толерантну, ╕ обов’язкову та в╕дпов╕дальну у сво╖х д╕лах, вчинках, сповнену любов╕ ╕ пошани до ╕нших, здатну на добро щедро в╕дпов╕дати добром. Про кого це я на такому п╕днесенн╕, з таким п╕╓тетом? — запита╓те ви. Про звичайну ╕ водночас незвичайну людину, про поета, журнал╕ста, перекладача, публ╕циста, незм╕нного зав╕дувача в╕дд╕лу л╕тератури та мистецтва ╓дино╖ на теренах Криму Всеукра╖нсько╖ громадсько-пол╕тично╖ та л╕тературно╖ укра╖нськомовно╖ газети «Кримська св╕тлиця» Данила Андр╕йовича Кононенка. Про цю газету, певно ж, чули багато доброго, ╖╖ знають не лише в Криму (до реч╕, тут ╖╖ укра╖нофоби називають «бандер╕вською», «нац╕онал╕стичною» за ╖╖ високе патр╕отичне спрямування, за ╖╖ державницьку позиц╕ю), а й по вс╕й наш╕й Укра╖н╕, в далеких ╕ близьких куточках заруб╕жжя. Зна╓мо з преси, як╕ нелегк╕ часи становлення ╕ розвитку випали на долю цього укра╖нського видання, ск╕льки чорних смуг було на його стор╕нках, коли роками не надходило ф╕нансування. ╤ лише коли у числ╕ сп╕взасновник╕в з’явилася державна структура — М╕н╕стерство культури ╕ туризму Укра╖ни, — газета ожила, стала приваблив╕шою ╕ зовн╕шн╕м виглядом, ╕ сво╖м наповненням. Про не╖ кажуть, що це — форпост нашо╖ нац╕онально╖ духовност╕ на «червоному» п╕востров╕, де точиться запекла боротьба м╕ж людьми минулого ╕ нин╕шнього дня за р╕дну мову, за р╕дне друковане слово, за кожну укра╖нську школу (а ╖х тут аж... 6!), за кожен укра╖нський клас, за кожного укра╖нця — дорослого й малого, який мусить бути таки справжн╕м укра╖нцем у зрусиф╕кованому Криму. Творчий колектив газети невеличкий, групка людей, з-пом╕ж яких чималу роль в╕д╕гра╓ в╕н, Данило Кононенко, людина сол╕дного в╕ку, з великим стажем журнал╕стсько-письменницько╖ прац╕. Витоки життя Данила Андр╕йовича — з╕ славного козацького краю — села Ребедайл╕вки Кам’янського району, що на Черкащин╕. З т╕╓╖ притясминсько╖ земл╕, яка дала наш╕й л╕тератур╕ багатьох славних письменник╕в, митц╕в, педагог╕в. Там, на берегах р╕чки Тясмин, що ма╓ скеляст╕ кам’ян╕ береги, в м╕ст╕ Кам’янка (зв╕дси й назва поселення), серед розк╕шно╖ природи — л╕с╕в, лук╕в, га╖в, розлогих верб та яблуневих сад╕в, де колись бували не один раз ╕ славетний поет Пушк╕н, ╕ видатний композитор Чайковський, ╕ промайнуло дитинство та доарм╕йська юн╕сть майбутнього поета. П╕сля зак╕нчення с╕льсько╖ семир╕чки в╕н продовжив навчання у середн╕й школ╕ № 1 ╕мен╕ Пушк╕на в Кам’янц╕. Писати Д. Кононенко почав ще з╕ школи. Десь у 8-му клас╕ його в╕рш надрукувала м╕сцева районка «Колективна праця», де й почав працювати п╕сля школи л╕тпрац╕вником. На редакц╕йному велосипед╕ добирався до найв╕ддален╕ших с╕л району. Кореспонденц╕╖ та поез╕╖ все част╕ше з’являлися на стор╕нках р╕дного видання... А якось над╕слав доб╕рку в╕рш╕в до обласно╖ молод╕жно╖ газети «Молодь Черкащини». ╤ як же зрад╕в, коли прац╕вник ц╕╓╖ газети Василь Симоненко попросив у лист╕ над╕слати йому ще к╕лька твор╕в, а невдовз╕ з’явилася друком доб╕рка в╕рш╕в Д. Кононенка з благословення самого Василя!.. «Не раз ми зустр╕чалися з Василем ╕ в наш╕й редакц╕╖, коли в╕н при╖здив у сво╖х журнал╕стських справах до нашого району, — згаду╓ Д. Кононенко, — зустр╕чалися ╕ в газет╕ «Молодь Черкащини», де в╕н працював ╕ керував нашою обласною л╕тстуд╕╓ю. Яка ж то була добра ╕ порядна людина... Я друкував колись тепл╕ спогади про нього в «Кримськ╕й св╕тлиц╕»... В грудн╕ 1961 року Д. Кононенко ста╓ солдатом Радянсько╖ арм╕╖, ц╕лих три роки служить у С╕мферопол╕. В арм╕╖ в╕н почав б╕льше писати в╕рш╕в, в╕дв╕дував м╕сцеве м╕ське л╕тоб’╓днання при Кримськ╕й письменницьк╕й ф╕л╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Найб╕льше з того пер╕оду запам’ятався йому травень 1963 року, коли пощастило (ще солдатом!) взяти участь у робот╕ Всеукра╖нського сем╕нару молодих л╕тератор╕в в Одеському будинку творчост╕, де познайомився ╕ здружився з багатьма в╕домими л╕тераторами: Г. Донцем, Б. Буряком, В. Стусом, С. Реп’яхом, М. В╕нграновським, Б. Горинем, Б. Нечердою, ╤. Нижником, В. Явор╕вським та ╕н. Запам’ятався, пригаду╓ Д. Кононенко, «рв╕йний, ╕з блиском в очах ╕ жаром в душ╕ чорнявий, стрункий Василь Стус, його дружня п╕дтримка мо╖х солдатських (звичайно ж, ще дуже слабеньких) в╕рш╕в на одному ╕з зас╕дань сем╕нару... А Стусове «Данильцю, бий в барабан ╕ не б╕йся б╕ди», написане мен╕ зам╕сть автографа, я зрозум╕в значно п╕зн╕ше, — який барабан ╕ яку б╕ду мав на оц╕ поет, пишучи сво╓ напучення «зеленому» поету-солдату»... Його солдатчина наближалася до к╕нця, коли командування вир╕шило направити зд╕бного молодого журнал╕ста й поета до Льв╕вського вищого в╕йськово-пол╕тичного училища. В╕н нав╕др╕з в╕дмовився. Душа рвалася до Ки╖вського ун╕верситету, проте його не в╕дпустили на вступн╕ ╕спити... ╤ тод╕ «мене виручили л╕тературознавець, завкафедрою укра╖нсько╖ л╕тератури Кримського пед╕нституту Петро Максимович Киричок та доцент цього ж вишу, письменник Олександр ╤ванович Губар. Вони посприяли, аби я склав «негласно» екзамени до ╖хнього ╕нституту ╕ зарахували мене студентом укра╖нського в╕дд╕лення ф╕лолог╕чного факультету...» — пише у сво╖х спогадах Д. Кононенко. Та д╕знавшись, що його, солдата строково╖ служби, зарахували студентом пед╕нституту, начальство постало супроти. Проте телефонний дзв╕нок ╕з штабу ╖хнього 45-го арм╕йського корпусу в╕д одного з високих арм╕йських чин╕в (а це був чолов╕к укра╖нсько╖ поетеси, в╕дпов╕дального секретаря Кримсько╖ ф╕л╕╖ СПУ Валентини Нев╕нчано╖) трохи остудив запал командир╕в, ╕ вони дали згоду на дострокову демоб╕л╕зац╕ю студента! Так залишився юний Данило у Криму. Залишився, щоб стати оплотом укра╖нського духу на ц╕й прекрасн╕й ╕ водночас згорьован╕й, населен╕й р╕знонац╕ональним людом земл╕. Згодом одружився, народилася донечка, треба було думати про власне житло, про с╕м’ю. П╕шов працювати в обласну газету «Кримська правда», був коректором, заступником в╕дпов╕дального секретаря, л╕тпрац╕вником. Писав статт╕, друкував в╕рш╕, реценз╕╖, огляди в╕рш╕в. К╕лька доб╕рок опубл╕кував у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕», в квартальнику «Поез╕я», в колективному зб╕рнику «Молодые голоса» (вид-во «Крим», 1966). У Криму його пом╕тили як молодого обнад╕йливого укра╖нського поета. Якось зателефонували ╕з м╕сцевого видавництва «Тавр╕я» ╕ попросили принести рукопис в╕рш╕в. Так 1972 року вийшла в св╕т його перша поетична зб╕рочка «Джерело» з передмовою в╕домого поета Г. Донця. Критика дуже схвально зустр╕ла дебют поета, п╕сля чого його запросили на роботу до видавництва. Згодом побачила св╕т друга книжка в╕рш╕в «На весняному берез╕», ╕ в грудн╕ 1979 року Д. Кононенка прийняли до лав СПУ, запросили очолити письменницький клуб у С╕мферопол╕, керувати л╕тературним об’╓днанням при Кримськ╕й обласн╕й орган╕зац╕╖ СПУ. А дал╕ найв╕дпов╕дальн╕ш╕ посади посипались на нього, як з рогу достатку: уповноважений Укрл╕тфонду по Кримськ╕й област╕ ╕, нарешт╕, в березн╕ 1983-го його обирають в╕дпов╕дальним секретарем Кримсько╖ обласно╖ письменницько╖ орган╕зац╕╖, а через десять рок╕в, п╕сля того, як Кримську область було проголошено Автономною республ╕кою й обласна орган╕зац╕я письменник╕в «трансформувалася» в «автономний» «Союз писателей Крыма», Д. Кононенка було обрано головою т╕╓╖ частини Сп╕лки, котра працювала за Статутом Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, а не за м╕сцевим, автономним, який не хот╕в бути п╕д орудою СПУ. Рос╕йськомовн╕ письменники почали схилятися до п╕вн╕чно-сх╕дного сус╕да — Рос╕╖, укра╖нськ╕ та кримськотатарськ╕ тяж╕ли до Укра╖ни. Так ╕ жили — не жили, а виборювали сво╓ м╕сце п╕д сонцем нац╕онально╖ духовност╕, без свого власного прим╕щення, без засоб╕в до ╕снування ╕ друкування книг. Проте вистояли, не в╕д╕рвалися в╕д р╕дно╖ Укра╖ни, були й лишаються членами Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в, формально перебуваючи в новостворен╕й орган╕зац╕╖, багато новоприйнятих член╕в яко╖ — рос╕йськ╕ письменники. «Ми ж — укра╖нц╕ ╕ татари — живемо сво╖м творчим життям, — пише у сво╓му лист╕ до Ки╓ва Д. Кононенко. — Ми для т╕╓╖ Сп╕лки люди чуж╕, як ╕ вона для нас...». Ще 1989 року, за комун╕стичних час╕в, у Криму було створено Товариство укра╖нсько╖ мови. Письменник згаду╓: «...Мене обрали першим головою того Товариства. Працювати було складно, бо ТУМ (Товариство укр. мови) асоц╕ювалося з орган╕зац╕╓ю РУХ. То був час м╕тинг╕в, пол╕тичних сварок ╕ дебат╕в. Пам’ятаю, у с╕чн╕ 1990 р. мене, як голову ТУМу, запросили на пленум обкому парт╕╖ з нагоди юв╕лею утворення СРСР. Зв╕сно, вс╕ виступаюч╕, котрих записали заздалег╕дь до «обговорення» допов╕д╕, мовили про дружбу ╕ р╕вноправн╕сть радянських народ╕в, про те, як добре жити в «стране советов». Надали слово й мен╕, гадали, певне, що я теж говоритиму те, що вони жадали почути. Але все вийшло навпаки. Я за сво╖ регламентн╕ с╕м чи десять хвилин намагався довести, що коли вс╕ р╕вноправн╕ ╕ так╕ дружн╕ та в╕ддан╕ сов╓цькому строю, то чому ж майже м╕льйон укра╖нц╕в Криму не мають сво╓╖ жодно╖ укра╖нсько╖ школи, свого укра╖нського дитячого садочка, укра╖нськомовно╖ газети, теле- ╕ рад╕опрограм? Чому зневажа╓ться укра╖нська мова, чому не створено умови для ╖╖ безперешкодного вивчення в школах, вищих та спец╕альних навчальних закладах Криму, чому п╕вкласу сидить на уроц╕ укра╖нсько╖ мови чи л╕тератури ╕ навча╓ться, а ╕нша частина тут же гра╓ться у «морський б╕й», заважаючи вчителев╕ виконувати св╕й профес╕йний обов’язок, чому вчителям рос╕йсько╖ словесност╕ за ╖хню працю додатково виплачують 15 в╕дсотк╕в до зарплати, а укра╖нських зневажають? Чому в укра╖нському театр╕ йдуть рос╕йськомовн╕ вистави? Багато цих «чому» я поставив тод╕ перед парт╕йними бонзами. Господи, що тут зчинилося п╕сля мого виступу! Одн╕ л╕зли на трибуну ╕ кричали, що я кажу неправду, а деяк╕ п╕дходили у кулуарах ╕ тихцем тиснули мен╕ руку, кажучи при цьому, що я — один з тих, хто висловив з високо╖ парт╕йно╖ трибуни набол╕ле... Деяк╕ презирливо в╕дверталися, а одна прац╕вниця райкому парт╕╖, до реч╕, з укра╖нським пр╕звищем, п╕д╕йшла до мене й сказала: «Дан╕ла Андр╓╓в╕ч, а я ╕ н╓ знала, что ви такой нац╕онал╕ст!..». В╕н живе у Криму близько 50 рок╕в! Це багато для того, аби при бажанн╕ удати, що забув р╕дну мову, що не розум╕╓ш ╖╖. Не раз «класики» рос╕йсько╖ л╕тератури Криму серйозно радили Кононенков╕: та кинь ти писати сво╖м хохляцьким язиком, пиши по-нашому, ╕ тираж╕ тво╖х книг будуть не 1,5-2 тисяч╕, а 8-10 тис., на що в╕н в╕дпов╕дав рядками дагестанського поета Расула Гамзатова:
«Кого-то исцеляет от болезней чужой язык. Но мне на нем не петь. И если завтра мой язык исчезнет, то я готов сегодня умереть».
Бувало, ╕ його нав╕дували ╕нколи сумн╕ви: ну чому саме йому судилося жити серед чужих людей, не в сво╓му краю, та ще ж ╕ якому — краю Тараса Шевченка, на Черкащин╕, де тебе вс╕ розум╕ють ╕ ти вс╕х розум╕╓ш, н╕хто тоб╕ не тисне на псих╕ку, не глузу╓ з тво╓╖ мови ╕ вимови, не чу╓ш ╕ не бачиш, як якийсь нев╕глас св╕домо топчеться по тво╓му найр╕дн╕шому, найсокровенн╕шому... Чому саме ти лишився тут на поталу чужинцям, на глум, глузування, зневагу, нав╕ть на шов╕н╕стичне протистояння?.. Але живеш, бо мусиш хоч ти будити цей притлумлений народ, цих приспаних земляк╕в — кримських укра╖нц╕в. Мусиш звертатися до них, пробуджувати до свого, нац╕онального:
«Укра╖нц╕ мо╖, пробуд╕ться, не будьте байдуж╕: Ваша доля таки ж бо у ваших у дужих руках! Хай же сповняться горд╕стю ваш╕ застоян╕ душ╕, Доки жар укра╖нства ╕ще не погас, не зачах!»
...Усе сво╓ св╕доме життя письменник користувався на робот╕ чужою мовою, писав редвисновки (коли це не були укра╖нськ╕ рукописи, а ск╕льки ж того самопливу рос╕йською мовою надходило до видавництва, ╕ треба було виконувати й перевиконувати норму, писати на них «в╕длупи», повертати авторам з доказовою внутр╕шньою реценз╕╓ю!), ╕ т╕льки вдома, уноч╕ на кухн╕, в╕н рився в пам’ят╕, шукаючи красив╕ художн╕ образи, слова, звороти... Тому з нетерп╕нням ждав, коли ж, нарешт╕, у них в Криму буде своя нац╕ональна, укра╖нська газета, аби мати можлив╕сть самореал╕зуватись р╕дною мовою. Через це ╕ був у числ╕ найперших, хто все робив, аби газета з’явилась. Надсилали листи до президента, до р╕зних державницьких структур. В╕дчували пост╕йну п╕дтримку депутат╕в-письменник╕в Б. Ол╕йника та Д. Павличка. ╤ ось, нарешт╕, над╕йшов дозв╕л: «Можна». Кинулись, хто б виступив у рол╕ засновник╕в, а виявля╓ться, в Криму жодн╕й з г╕лок влади укра╖нська газета не потр╕бна. ╤ довелося взяти у сп╕взасновники громадськ╕ орган╕зац╕╖ — Товариство «Просв╕ту» ╕ Кримську письменницьку орган╕зац╕ю, якою Д. Кононенко тод╕ керував. Так ╕ з’явився 31 грудня 1992 року перший номер «Кримсько╖ св╕тлиц╕», де в╕н очолив в╕дд╕л л╕тератури ╕ мистецтва. В╕дтод╕ жоден номер не вийшов без л╕тературних матер╕ал╕в, п╕дготовлених ним. Поставив соб╕ за мету не замикатися лише на м╕сцев╕й, кримськ╕й укра╖нськ╕й л╕тератур╕, а й ознайомлювати кримських укра╖нц╕в з творч╕стю кращих письменник╕в з р╕зних куточк╕в нашо╖ кра╖ни. За два десятил╕ття життя «Кримсько╖ св╕тлиц╕» видрукувано десятки й десятки, якщо не сотн╕ кращих твор╕в наших письменник╕в. Пост╕йною ╓ в газет╕ рубрика «Творч╕сть наших читач╕в», де друкуються в╕рш╕ (в основному) та прозов╕ реч╕ непрофес╕онал╕в, а також рубрика — «Рядки, як╕ надихнув Крим». З таких рядк╕в в╕н п╕дготував ╕ випустив у св╕т об’╓мну зб╕рку в╕рш╕в «Люблю тебе, м╕й Криме» — антолог╕ю в╕рш╕в укра╖нських поет╕в про Крим, починаючи в╕д ╢вгена Греб╕нки, Лес╕ Укра╖нки ╕ зак╕нчуючи наймолодшими ╕ найсучасн╕шими. 132 поети, близько трьохсот стор╕нок, 13 друкованих аркуш╕в — такий обсяг ц╕╓╖ книги. А в╕рш╕ кримсько╖ тематики — невичерпн╕. Все нов╕ й нов╕ поети в╕дкривають для себе Крим, ╕ йому треба знову збирати ╕ сво╖ власн╕ кошти, ╕ твори нових автор╕в для наступного, третього перевидання ц╕╓╖ в╕чно╖ книги. Адже Крим нев╕дд╕льний в╕д поез╕╖, а поез╕я — в╕чна!.. На стор╕нках газети в╕н видрукував багато власних в╕рш╕в та переклад╕в ╕з рос╕йсько╖, б╕лорусько╖ та кримськотатарсько╖ мов. У ки╖вському видавництв╕ «Етнос» побачили св╕т антолог╕╖ кримськотатарсько╖ поез╕╖ та прози, де ╓ чимало переклад╕в, зд╕йснених Д. Кононенком. Також в «Етнос╕» побачила св╕т об’╓мна книга «Кримськотатарськ╕ народн╕ казки та легенди» в ориг╕нал╕ та в перекладах укра╖нського митця. У кримських видавництвах також виходили «Кримськотатарськ╕ казки» («П’ять грон винограду»), «М╕й друг — Руслан» — дитяч╕ опов╕дання кримськотатарського письменника Нуззета Умерова. Нин╕ Д. Кононенко працю╓ над книгою «Кримськ╕ легенди», у планах — «Кримськотатарський фольклор». ╤ ще про одне захоплення ц╕╓╖ незвичайно╖ людини. У 1998 роц╕ в газет╕ «Кримська св╕тлиця» було започатковано щом╕сячний дитячий додаток «Джерельце». Нин╕ в╕н виходить на 8 стор╕нках, в кольор╕. Це — ╓дина укра╖номовна дитяча газета Криму. Данило Кононенко — ╖╖ шеф-редактор. Готу╓ сам-один, на громадських засадах! Газета виходить в основному з матер╕алами самих д╕тей — читач╕в «Джерельця». Аби актив╕зувати дитячу творч╕сть, в╕н оголошу╓ ус╕ляк╕ конкурси, наприклад, «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!», за кращими матер╕алами цього конкурсу видано 10 колективних зб╕рок дитячих твор╕в, як╕ в╕н упорядкував ╕ до яких написав передмови. Також мал╕ кримчани охоче беруть участь у конкурсах «Мен╕ тринадцятий минало», «Ми — кримськ╕ кв╕ти з укра╖нського в╕ночка» та ╕нших. Д╕ти пишуть. Пишуть не лише укра╖нц╕, пишуть рос╕яни, б╕льше — кримськ╕ татари. Ц╕ останн╕ з ╕нтересом вивчають укра╖нську мову — мову сво╓╖ держави. ╥хн╕ батьки не в╕дмовляють ╖х, а навпаки — заохочують до вивчення, чого не скажеш про рос╕ян, у с╕м’ях яких зневажливо ставляться до державно╖ мови. Серед колишн╕х юних дописувач╕в «Джерельця» вже ╓ й члени Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в. З першого ж року проведення конкурсу з укра╖нсько╖ мови ╕м. П. Яцика Данило Кононенко ╓ головою жур╕ третього, республ╕канського етапу цього конкурсу в Криму. Рад╕╓ в╕н, що в ц╕й благородн╕й справ╕ ╓ частинка ╕ його душ╕, що множаться на п╕востров╕ ряди конкурсант╕в. Не обминули цього трударя на нив╕ культури ╕ заслужен╕ нагороди. В╕н — лауреат прем╕й ╕м. Степана Руданського, ╕м. Олекси Г╕рника, ма╓ звання «Заслужений журнал╕ст Укра╖ни» та «Заслужений д╕яч мистецтв Криму». ╤ н╕кому не треба пояснювати, що робити добро для людей — це перша й остання запов╕дь цього щедро обдарованого Всевишн╕м чолов╕ка. Зак╕нчити цю статтю хочеться таким побажанням: здоров’я Вам, пане Даниле, здоров’я ╕ миру на Ваш╕й благословенн╕й кримськ╕й земл╕! ╤ ще хочу, щоб скарбницю поез╕й, присвячених Вам численними служителями слова, поповнив ╕ м╕й скромний в╕рш...
Данилов╕ КОНОНЕНКУ
╢ люди, як скеля — морське шумовиння об них, розбившися гр╕зно, внизу там облизу╓ п’ятки... ...У кримському серц╕ ╓ збо╖ сво╖ й неполадки, печаль кипарис╕в — в╕дгом╕н задавнених лих... А ми все м╕рку╓мо: зв╕дки та сива печаль? В Тавриду вернуться вигнанц╕ тво╖, Укра╖но... ╤ туга татарська в мо╖х укра╖нських очах вогнем закипа, наймирн╕шим вогнем злотоп╕нним. Рад╕й, Укра╖но! Таких лише дек╕лька скель. ╤ знову за с╕ллю напровесн╕ рушим до Криму — за с╕ллю життя. Чумацьку шукаючи риму до цих добродушних, обпалених сонцем осель. ╤ стр╕не нас Н╕на ╕з купою внук╕в малих — Посланиця горда ясного смоленського краю. З татарським акцентом рос╕йськ╕ слова залунають, ╕ сп╕в укра╖нський озветься до них.
Тамара КОСТЕЦЬКА
Поез╕я Данило КОНОНЕНКО
УКРА╥НА ╤ Б’ють у серце прибо╖ Наших звершень ╕ справ. Я ╕з Правди свято╖ На земл╕ виростав. Я ╕з лиха та кривди Пово╓нних рок╕в, Я ╕з чорно╖ крихти Золотих колоск╕в. Я з похило╖ хати, Що стар╕ша за св╕т: В н╕й жила моя мати ╤ родився м╕й д╕д. Я ╕з весен прозорих Та з удовиних сл╕з. Я ╕з дн╕в тих суворих З Укра╖ною р╕с. Я ╕з кв╕ту калини, З широч╕н╕ Дн╕пра. Я ╕з п╕сн╕ Вкра╖ни, Я з Любов╕ й Добра. II Ск╕льки маю в душ╕ Ще несказаних сл╕в, Укра╖но! Ск╕льки в серц╕ п╕сень Про син╕вну любов Розцв╕ло! Я тебе у б╕д╕ Чи у гор╕ Н╕коли не кину, Доки ходить Планетою зло. Ти у мене одна, бо в╕д роду й до роду тут м╕й пращур далекий с╕яв жито в р╕ллю. Я тебе, незр╕внянну, св╕тлу рад╕сть мойого народу, наче мат╕р, люблю! III Вкра╖но р╕дна! Св╕те м╕й широкий! Х╕ба ж без тебе зм╕г би я прожить?! Тво╖ простори в серц╕ не вм╕стить, Вкра╖но р╕дна, св╕те м╕й широкий! Поля безкра╖ ╕ моря глибок╕, ╕ р╕дна п╕сня душу веселить. Вкра╖но р╕дна, св╕те м╕й широкий, х╕ба ж без тебе зм╕г би я прожить?! IV ╢ найсвят╕ше слово на земл╕. Одне. Високе. Св╕тле: Укра╖на. Синон╕м — мати. Р╕дна ╕ ╓дина... ╢ найсвят╕ше слово на земл╕. Воно — син╕вних почутт╕в вершина. Воно — пром╕ння сонячне в ╕мл╕. ╢ найсвят╕ше слово на земл╕. Одне. Високе. Св╕тле: Укра╖на. 24.08.1984 р.
СЛОВО ДО КРИМСЬКИХ УКРА╥НЦ╤В
Укра╖нц╕ мо╖! Запитаймо у себе, в╕дколи, з яко╖ пори, почали укра╖нц╕ себе у соб╕ забувати... В. Баранов Укра╖нц╕ мо╖! Кримськ╕ браття У перш╕м кол╕нц╕! Чом принишкли соб╕, Н╕би вас ╕ нема в ц╕м краю?! Ми ж таки ще жив╕, Ми ж бо з вами таки укра╖нц╕, ╤ не втратили г╕дн╕сть, ╤ сов╕сть, ╕ мову свою! Ми ж бо з вами отут, У Криму, Не у гостях, а вдома. Тут наш р╕д, Тут оселя В кв╕туч╕м вишнев╕м садку... ╤ працю╓мо ми До знемоги, до поту, До втоми, Як д╕ди ╕ батьки, Як судилось ╕ нам На в╕ку. ╤ н╕куди нам зв╕дси Пов╕к не п╕ти, не под╕тись, ╤ н╕хто, ╕ н╕коли Нас не вирве з ц╕╓╖ земл╕. Тут — могили батьк╕в. Тут живуть наш╕ Внуки ╕ д╕ти, Тут пустили кор╕ння Праправнуки наш╕ Мал╕... Крим — наш д╕м! Укра╖нц╕ здавен ╤ жили тут, ╕ часто бували: Богуславка Маруся Тут сво╖х спородила Син╕в. Нашу Лесю Вкра╖нку Простори оц╕ вчарували, Чумаки просто неба Отут надивлялися Сн╕в.
Тут Богдана Хмельницького Слава гучна не з╕в’яла, ╤ Степана Руданського Ялта ╕ще пам’ята! Укра╖нськ╕ полки Севастополь В╕д зайд захищали. Запорозький козак Перекоп на баскому кон╕ Прол╕тав... Ск╕льки ж нашо╖ Кров╕ свято╖ За волю в краю ц╕м Пролито! Ск╕льки вкладено сил. Щоб були тут ╕ мир, ╤ добро! ╤ в сухому степу Для життя, Щоб врожа╖лось жито, З Укра╖ни сюди Привели ми каналом Дн╕про! Дай же, Дн╕пре, нам, Р╕дний, ╤ змоги сво╓╖, ╤ сили! Дай прозор╕сть думок ╤ глибинн╕сть, ╤ мудр╕сть свою. Ороси наш╕ душ╕, Як поля Спрагл╕ води тво╖ Оросили, Об’╓днай наш народ У ╓дину ╕ дружну С╕м’ю. Край оцей ми давно В╕днайшли, Обжили й полюбили, В╕н з╕брав нас ус╕х, Як збира╓ р╕ка руча╖... Боже ж м╕й! Та невже ж бо ми мову Свою У Криму до к╕нця розгубили, Та невже ж ми забулися, Хто ми ╕ зв╕дки Й чи╖?! Укра╖нц╕ мо╖! Пробуд╕ться! Не будьте байдуж╕: Ваша доля таки ж бо У ваших у дужих руках! Хай же сповняться горд╕стю Ваш╕ застоян╕ душ╕, Доки жар укра╖нства ╤ще не потух, Не зачах! О, братове мо╖! Не соромтеся мови сво╓╖! Не соромтесь п╕сень, Що полонять увесь Б╕лий св╕т! Не цурайтеся Неньки-Вкра╖ни, Горн╕теся серцем до не╖, Бо без не╖ зав’янем, Загинем, Як гине у непог╕дь Цв╕т! Земляки мо╖ кримськ╕! Та ж випрям╕ть плеч╕ ╤ спини! З-пом╕ж ╕нших в Криму Хай ╕ ваш╕ бринять голоси! Ми ж бо з вами таки Живемо на земл╕ Укра╖ни! Ми ж бо ще укра╖нц╕! Укра╖нц╕ На в╕чн╕ часи! 2.04.1992 р.
СЛОВО ДО УКРА╥НИ (За кримськотатарським поетом Самадом Шукуром)
Укра╖но, сестро моя! Ск╕льки дор╕г, Що пролягли через л╕си ╤ поля, Кликали ╕ вели мене До тебе! ╤ ось я в Ки╓в╕. Ходжу по Хрещатику, ╤ таке в╕дчуття, Н╕би н╕куди ╕ н╕коли Не в╕д’╖жджав я з Криму! Н╕би й не було весни Сорок четвертого. Н╕би й не було Вагон╕в ╕з грубезних Дощок, Добутих на л╕соповал╕. Н╕би не було Людей-колод, Що стояли по команд╕ «Струнко!». Н╕би не було гнид, Що ц╕лували мене, Як р╕дного! Н╕би не було Оббр╕хування мого Народу. Н╕би не було Похорон╕в без похоронок. Н╕би не було Виносу т╕л без Носилок. Н╕би не було Шакалячого виття Над св╕жими могилами. Н╕би не падали люди На л╕соповал╕, Щоб б╕льше не п╕двестись ╤ н╕коли не п╕дкоритися Коменданту! Померл╕ наближали Загибель вандал╕зму. Знали це нав╕ч! Ми, жив╕, Т╕льки зараз про це Д╕знались! Ходжу по Хрещатику ╤ в╕дчуваю: Н╕коли не в╕д’╖жджав я З Криму. Н╕би не мене Везли вагони У травн╕ сорок четвертого. Н╕би не мене З Укра╖ною розлучали, А когось ╕ншого. Н╕би не мене Облаювали несамовитим Матом, А когось ╕ншого. Н╕би не мене Шмагали кривавим Батогом, А когось ╕ншого! Укра╖но, сестро моя! Якщо раптом ворог Захоче Зд╕йняти меч Над тво╓ю Свободою, Я — ╓! Поклич мене. Я готовий ╤ти на плаху, Але не дозволю Принизити тебе! 5.06.1993 р.
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14515
|