"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2003 > Тема "Урок української"
#46 за 14.11.2003
МОВА МАТЕРІ
Федір СТЕПАНОВ
Саме в такому природному й, отже, об'єктивному світлі розглядається книга професора Є. С. Регушевського "Вступ до культурології. Навчальний посібник" (ч. І), - в-во "Доля", Сімферополь, 2003 р. (внутрішні рецензенти - професори П. М. Киричок та А. М. Поповський). Вірна синкретична думка дослідника, що "національна культура, як і національна мова, є явищем загальнонародним, а не класовим". Саме це спростовує ленінське твердження про дві культури в одній нації, яке є наскрізь антинауковим і спрямоване на створення штучного постулату про класовий антагонізм з цього приводу. Прагнення шовіністів до уніфікації єдиної мови в суспільстві, звичайно ж, пануючої (в СРСР нею, звісно, була російська), було не лише міазмом "сусловсько-брежнєвської ідеї", слушно стверджує Є. Регушевський. У нас це почалося ще в 20 - 30-ті рр. XX ст., коли спочатку боронилася українська мова, а потім заборонялися теоретичні праці передових вчених-лінгвістів. Додамо: це почалося ще за часів царату, коли окремі народи називалися "інородцями" чи й "самоїдами", а в цих "самоїдів", приміром, в моноетнічній мордовській нації є навіть дві національні мордовські мови - ерзя і мокша, чисті, не засмічені іноземними запозиченнями. Згадаймо, як останнім часом газета "Крымская правда" уперто мусувала давно заяложену тезу, що українська мова - це сплав польської і російської. А де ж ота чистота російської мови, коли елементарні поняття в ній сформовані під впливом мов неруських, як-от: "деньги" (кримськотатарське - "гнилая теньга") чи "ура" (татарське - "бей")? Дуже переконливо говорить професор Регушевський про неспроможність в умовах тоталітаризму СРСР створити єдину радянську культуру. Отже, не могло бути і її (тієї культури) єдиної форми. Це - єдина українська сорочка-вишиванка чи мексиканський капелюх-сомбреро, яких неможливо уніфікувати в чужорідне середовище. Бо ж і в СРСР існувало аж 180 націй, національностей і народностей, і кожна національна риса була притаманна тільки їм, взятим окремо. Адже конгломеративних націй (як-от: швейцарська, бразильська, американська) - одиниці, вони вважаються нововиниклими, і в них чимало сукупних рис (відзначимо від себе: та це й очевидно) отих народів (автохтонів), на території яких вони зорганізувалися (ті ж таки індіанці в США і Канаді, а прийшлі - англійці). Вельми доказово пише Є. Регушевський про полісемантику певної мови - від її функцій спілкування до цементації нації того народу, якому вона належить. І спростовує облудну тезу про якийсь інтернаціональний характер певної (навіть панівної) мови у суспільстві. Мови, які набули великого територіального поширення, є засобом міжнаціонального спілкування, але не можуть бути інтернаціональними, оскільки кожна мова окремо несе в собі менталітет тієї нації чи народу, яким належить. Прекрасно поданий в посібнику і аналіз праці Івана Огієнка "Наука про рідномовні обов'язки". Добре сказано й про мовний етикет, який своїми формами вельми різноманітний. В цьому й краса та доброчинність нашої рідної української мови. Саме мовою відбувається у літературі віддзеркалення зовнішнього світу і внутрішнього світобачення людини. Мова літератури конкретизує реальний соціальний світ. Визначальною в посібнику є й "Програма з курсу "Лінгвокультурологія" для студентів філологічних факультетів", а сама книга є безумовно потрібною і корисною усьому культурному загалу. Хронологічно відображено в книзі й мовнокультурну ситуацію в Україні у різних сферах її життя. Одним словом, - це цінна книга для патріотично настроєних українців, а не тільки науковий посібник.
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2003 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1444
|