Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

8 грудня для Кримської єпархії УПЦ Київського патріархату — день знаменний. Ім’я святого великомученика Климента Римського, з яким пов’язана ця дата, прийняв під час постригу у монахи в 2000 році очільник цієї єпархії – архієпископ Сімферопольський і Кримський. Тому і в службі Божій цього дня взяли участь священики з інших парафій, які прибули до Сімферополя, аби привітати владику з його «іменинами». Це — Доміан Скоков з Білогірського монастиря, о. Ярослав Гонтар, який опікується одразу п’ятьма парафіями, о. Іван Катькало-молодший з Перевального (син відомого священика-цілителя Івана Катькала). Севастополь представляла черниця матушка Іларія, дружина о. Макарія, який правив службу в храмі, розташованому на території військової частини. Чула, що багато сил, коштів і любові було покладено ним і матушкою, поки цей храм піднявся з руїн, а також про незвичайну ауру, що приваблювала туди людей. Та сьогодні вже в цьому храмі нові господарі…
Однак переважну більшість церков Київського патріархату на півострові поки що вдається зберігати. І їм, як і раніше, не бракує відвідувачів, особливо людно у вихідні та свята.
Ось що розповідає з цього приводу о. Ярослав, який править службу в селах Островському, Октябрському, Кумовому та в Євпаторії і Саках, і про якого з великою повагою відгукується владика Климент, називаючи таких священиків героями.
— Склад парафіян у нас тепер постійно оновлюється, за півроку 80% — це вже інші люди. Ті, хто відвідував храми Київського патріархату раніше, переважно виїхали. Виїхали вже й ті, хто прийшов їм на зміну. Але десь беруться нові люди, які хочуть молитися українською мовою. Не можу сказати, щоб жилося нам спокійно. Час від часу хтось намагається за наш кошт поживитися, і не можемо знати наперед, чим це скінчиться. Тому сім’ю я вивіз додому, на Львівщину.
А сам о. Ярослав залишається вірним Божим заповітам. «Душу поклади за овець своїх», — цитує Святе Письмо владика Климент, цим самим докоряючи тим священикам, які в пошуках душевного комфорту залишили свою паству і тепер «роздають інтерв’ю десь у Києві». І це в той час, коли їхнім парафіянам потрібна підтримка, як ніколи. На цьому, зокрема, архієпископ акцентував увагу і в своїй проповіді, повідомляючи, що Господь насамперед з тими, хто найбільше цього потребує, і вселяючи віру в перемогу світлих сил над силами зла.
Чи не тому в храмах Київського патріархату з’являються все нові і нові обличчя? Бо куди йти цим людям, як полегшити душу, якщо навіть від найближчих друзів і сусідів доводиться приховувати свої настрої і думки?
До мене підходить уже немолода жінка, як з’ясувалося, багаторічна передплатниця «Кримської світлиці», в минулому — вчителька української мови і літератури пані Євгенія.
— Як побачила вас, ніби серце обірвалося, — каже вона. – Не стало газети — і ми зовсім осиротіли, думали, її немає взагалі. А я ж перечитую старі номери, особливо те, що стосується історії і завжди є нагальним.
І у мене в пам’яті одразу ж оживає недавня випадкова зустріч з директором філії бібліотеки ім. Толстого, знаменитої своїм канадським відділом, Любов’ю Тарахтій. Ми встигли обмінятися буквально двома фразами, і серед них такі: «Я вже прибрала зі стендів і заховала в ящики всю екстремістську літературу». «А яка це?» «Та, що присвячена ісламу або ж українським націоналістам, переважно ОУН-УПА».
Не знаю, чому її слова так різонули мій слух. Це ж тільки ящики, а не інквізиторське вогнище. А ось для пані Євгенії сторінки минувшини, навпаки, набувають сьогодні особливого смислу. А вона і дійсно побувала між молотом і наковальнею. Син пані Євгенії служив у «Беркуті» і, ймовірніше за все, побував на Майдані. Уточнювати не стала, аби не уподібнюватися згаданій директорці бібліотеки. Зараз хлопець служить у російському ОМОНі. Зрозуміло, що він — сильний і мужній. А ось ходити з мамою до Української церкви, як це було раніше, тепер боїться. Боїться і дочка – російський держслужбовець. У обох після отримання російських паспортів відібрали українські. Це – щоб не було дороги назад, навіть до рідної матері.
Ходять чутки, що кримчани матимуть два паспорти тільки на «перехідний період», а після Нового року українські будуть відбирати. І вже не чутки те, на що поскаржився давній «світличанин» Іван Волобуєв. Замордований чергами, задля чого він навіть був змушений взяти відпустку, чоловік нарешті дочекався можливості офіційно відмовитися від російського громадянства та оформити вид на проживання. Але при цьому йому було запропоновано підписатися на вже заготовленій розписці, яка свідчить про згоду з тим, що його паспорт на території України тепер буде недійсним. Тобто, відмовившись від російського громадянства ради українського, людина автоматично стає для України персоною нон грата, отже, не росіянином і не українцем, взагалі ніким, водночас, одержавши російський паспорт, вона зберігає всі права на території материкової України. Щось парадоксальніше і вигадати важко. І все ж таки головної мети досягнути вдається – ймовірна модель майбутнього відлякує настільки, що людина смиренно приймає російське громадянство.
Та ще гірше те, що не лише Росія прагне в будь-який спосіб «приватизувати» населення Криму і якомога швидше обернути його в свою віру, але й Україна, що відцуралася навіть від вірних їй громадян, цьому активно сприяє. Саме це найбільше й обурює архієпископа Климента, який «оголосив війну» українській владі. Тож не одна пані Євгенія опинилася між молотом і наковальнею, це торкнулося всіх українців Криму, які зберегли свою ідентичність.
Владика Климент не планує сваритися з місцевою «владою» — надто дорогою ціною далася йому його справа, та і не його це компетенція — з’ясовувати міждержавні стосунки. А те, що сьогодні, в умовах інформаційної війни та інформаційної блокади Криму, до храму св. Володимира і Ольги, що в Сімферополі, тягнуться абсолютно різні люди, купляють свічки, замовляють треби і не бояться української мови, варте, аби спалювати свої душу і нерви.
І де ті християнські святі, життя яких не пов’язане з духовними подвигами і самопожертвою?! Непростою була доля і Климента Римського, учня апостола Петра, від якого той прийняв хрещення та за активне поширення Христового віровчення одержав сан єпископа. За те ж саме вороги православ’я вислали св. Климента в Крим, де чотири роки він мусив жити в Інкерманських каменоломнях. Та й цього їм здалося замало – прив’язавши до якоря, вони кинули святого в море, де той і загинув. Але знайдені Кирилом і Мефодієм його мощі продовжували являти чудеса і допомагати людям.
Про це – наша розмова із севастопольською матушкою Іларією, яка розповідає про дивовижний порятунок трирічного хлопчика та про те, як «розступалася» вода, показуючи дорогу до місця загибелі святого, і зауважує, що це не може бути неправдою, хоча далеке від життєвої реальності. А я думаю, що важко пов’язати з реальністю і те, чого вдалося досягнути за 16 років своєї діяльності нашому кримському архієпископу і, можливо, в ореолі століть його дії теж набули б якогось фантастичного забарвлення. Попри ті гоніння, котрих увесь цей час зазнавали віряни УПЦ КП в Криму, він зробив усе, аби кількість таких людей дедалі зростала, і, можливо, на нього теж чекає «заслання», але не в Крим, а із Криму. Кажуть, від того, яке носить людина ім’я, багато що залежить в її долі. Але велике бачиться на відстані, у всякому разі, вже й сьогодні можна з упевненістю сказати: архієпископ Климент — гідний послідовник того, чиє ім’я дароване йому Святою Церквою.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 12.12.2014 > Тема "Душі криниця"