Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2003 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 14.11.2003
ТОЙ, ЩО ГРЕБЛІ БУДУЄ!
Розмову вела Юлія ДОРОФЕЙ.

Людське життя - краплина в морі історії. Розглядаючи кожну окрему долю, можна бачити характерні риси того чи іншого часу. Особливо цікаво для сучасників ознайомитися зі справжньою історією ХХ століття не із заангажованих радянських підручників, а з вуст людей, які пережили не одну владу, що залишила свій слід в Україні. Справді,  подібні спогади потрібні ще й тому, що людей, які були очевидцями тих часів, з кожним роком стає все менше.
Дмитрові Степановичу Омелянюку у вересні цього року виповнилось 70.  Йому випало жити в часи, коли люди підкоряли силу річок, будуючи на них електростанції. Тобто він той, що греблі будує.
Зараз він - громадський діяч, працює на рейтинг Української держави серед народностей, які проживають як в Україні, так і поза її межами. А як саме це стало основним покликом пана Дмитра уже в зрілі роки, як він до цього дійшов, про це - його спогади.
Дмитро Степанович народився 15 вересня 1933 року в селі Годовичі, що на Волині. Як зазначив сам, жартуючи,   з'явився на світ в екологічно чистому середовищі - в житній соломі на возі, коли мама з татом поверталися з поля в село.
- Дмитре Степановичу, розкажіть про ваше дитинство.  Нелегкі були часи?
- Похрестили мене в Українській автокефальній православній церкві, бо тоді Волинь була польською територією і українці мали своє православ'я.  В 1936-му наша сім'я перебралася на хутір - десь за кілометр від села.  У перший клас Годовичської початкової вже радянської школи пішов у 1940 році. А третій клас закінчував під час німецької окупації...

Взагалі освіта в селі завжди мала свою специфіку: новий навчальний рік починався із закінченням випасу корів, тобто наприкінці жовтня, а закінчувався на початку травня, як корів виганяли на пашу.
Один з яскравих прикладів панування радянської влади в Україні запам'ятався мені, ще юнаку, на все життя. В квітні 1951 року 12 з 50 десятикласників було заарештовано і засуджено на 25 років в Луцьку воєнним трибуналом як членів ОУН. Це, думаю, була провокація КДБ. Аби здійснити її, дітям подописували вік - ніби їм по 18 років. Аж 1954 року моїх однокласників реабілітували.
На власні очі бачив ті страхіття і лихо, які принесла із собою війна. Влітку 1944 року під час операції "Багратіон" німцями були спалені село Годовичі і навколишні хутори. Опинилися без даху над головою. Близько п'яти  місяців наша сім'я поневірялася, та ще й діти похворіли на тиф. В жовтні перейшли жити в райцентр - містечко Мацеїв (тепер Луків), де я і закінчив  в 1951 році 10-й клас.

- Які обставини відіграли роль у виборі вами професії інженера?
- Вирішальне слово, звичайно, мав батько, як, зрештою, в усіх  українських сільських родинах. Тато сказав: "У Львів - не поїдеш" (там  навчалася у педінституті старша сестра Ліда). І ще була одна причина: у Львові розгорталася "справа Галана", яка супроводжувалася повальними арештами студентів. Батько додав: "Втікай, сину, на Східну Україну вчитися".
Одного разу, сидячи в хаті, я почув по радіо, що Київський гідромеліоративний інститут готує інженерів з будівництва ГЕС, і вирішив туди вступати. Конкурс на факультет був дуже високий, бо у 1950-му якраз діяла сталінська програма з будівництва ГЕС на Волзі, Дніпрі і на річках Сибіру. Але я став студентом цього ВНЗу.

- Пане Дмитре, як склалась ваша інженерна кар'єра?
- Я здобув фах інженера-гідротехніка. Під час розподілення, бажаючи залишитися в рідній Україні, обрав єдиний "український" варіант - Тернопільщину. Першим моїм робочим місцем стала посада десятника на Тернопільському обласному БМК тресту "Укрсільелектробуд", де через кілька днів я був направлений на відбудову розмитої Осівецької ГЕС на р. Стріпа.
Літом 1956 року на Тернопільщині були сильні зливи з катастрофічними наслідками: розмило усі сільські ГЕС так, що комісії, які повинні були дослідити кожне місце катастрофи, не встигали виконувати свої завдання. Приїжджаючи на ГЕС, я фотографував розмиті греблі. Це були фотографічні докази для отримання коштів з банку для майбутніх проектів відбудови, складав кошториси на відбудову.
В лютому 1957 року мене перевели в райцентр Мельниця-Подільська (за 185 км від Тернополя), де в селі Кудринці на річці Збруч мала будуватися міжколгоспна ГЕС потужністю 640 кВт.
ГЕС будувалася за три кілометри від села. Спочатку будувались будинки для експлуатаційників ГЕС та інші приміщення. Коли вже був викопаний котлован підпірної стіни і під будинок ГЕС, викликали комісію з авторського нагляду від проектної організації Львівської філії ЗУФ "Дніпросільелектро". На місце будівництва прибув головний конструктор Юліан Львович Воробкевич. (В 1933 році він закінчив будівельний інститут у Німеччині, був дуже освіченою людиною, володів шістьма мовами; репресований у 1945 році і без суду і слідства відправлений на видобуток золота до Магадана, де ледь вижив). Походивши по моїй  будові, пан Воробкевич промовив: "Дмитре, якби ти так будував за Польщі чи в Німеччині, то все життя був би безробітний як інженер, а відтак такі інженери не потрібні ні в Тернополі, ні у Львові. Якщо хочеш, навчу, як будували німці". Так розпочалося наше шестилітнє співробітництво на будовах ГЕС та багатолітнє спілкування аж до смерті Юліана Львовича у травні 1994 року. З його дружиною і дітьми спілкуюсь і до сьогодні. Воробкевич приїздив і до Криму, де я керував будівництвом пансіонату "Укрдніпроводгосп" в селі Рибачому.           
Під час будівництва Кудринецької ГЕС мені запам'яталась єдина конфліктна ситуація, яка виникла у мене в листопаді 1957 року з керівництвом Мельниця-Подільського району. Ця будова була найбільшою в районі, і тому до нас, зокрема до мене як начальника, зверталися неодноразово з проханнями допомогти району будматеріалами для інших будов. Ми допомогли Мельниця-Подільському Будинку культури - безкоштовно надали товсту арматуру для бетонування перекриття сцени, постійно консультували будівельників. Проте, коли мені сказали надати будматеріали на будівництво власного будинку керівника району, я категорично відмовив. Через тиждень, несподівано для мене, з'явилося рішення райради про усунення мене від керівництва будівництвом Кудринецької ГЕС, нібито я не справляюсь з роботою. До того ж подали своє рішення і до Тернопільського облвиконкому (ця будова була обласного підпорядкування). На сесію облвиконкому викликали мене і новопризначеного  начальника БМУ Сергія Яковича Крекотня (до свого призначення працював головним інженером БМУ і всіляко мене підтримував з перших днів моєї роботи). Пан Сергій перед усім обласним і районним керівництвом свою думку висловив коротко: "Поки я буду начальником БМУ, до тих пір Дмитро Омелянюк буде начальником будівництва Кудринецької ГЕС". Так він мене врятував. Сергій Якович мав підтримку керівництва області, до того ж за сім років роботи в області побудував тут основні ГЕС. Подальша інженерна доля завела його до Києва, де він завершував свою кар'єру керівником тресту "Київсільелектробуд", йому було присвоєно звання "Заслужений енергетик України".
Великий вплив на формування мене як інженера мав мій побратим виконроб з монтажу турбін Анатолій Олександрович Нестеренко. Незважаючи ні на що, я не загубив зв'язків з цими людьми, які допомагали моєму становленню, спілкуюсь з ними до сьогодні.
Довелось мені працювати на Галичині. Саме з того часу зберігаю як  талісман-згадку про цей край вишиту особисто для мене однією дівчиною сорочку з галичанською мережкою, яку я одягаю в урочисті та святкові дні.

- Яке значне будівництво стало наступним у вашій кар'єрі після завершення будівництва у 1960 році Кудринецької ГЕС?
- В січні 1961-го я був переведений на посаду виконроба з будівництва на річці Серет Касперівської ГЕС, найбільшої за потужністю в Західній Україні серед сільських гідроелектростанцій. Вона була збудована за найкоротший термін - за три роки. Ця ГЕС упродовж 40 років, працюючи без зупинок і ремонту, виробила більше 600 млн. кВт електроенергії, окупила затрати будівництва в декілька разів і містить майже 60% генеруючих потужностей Тернопільської області. До речі, область, окрім гідроелектростанцій (загальна їхня потужність - до 9 000 кВт), більше не має жодної електростанції, а на мою долю випало 5 890 кВт - це 70% усіх генеруючих потужностей області. Так склалося, що основну свою кар'єру як гідроінженер я зробив на основних моїх гідробудовах до 30-річного віку.
По закінченні робіт на Касперівській ГЕС мене призначили головним інженером Тернопільського заводу залізобетонних виробів тресту "Львівсільелектромережабуд". На ньому пропрацював п'ять років - більше не дозволив стан мого здоров'я, який постійно погіршувався через важку екологію на підприємстві. Змушений був змінити місце роботи...
Свою інженерну кар'єру завершив на будівництві Північно-Кримського каналу (займався розширенням Роздольненського рисового каналу).

- Як розпочалася ваша діяльність як громадського діяча?
- 15 вересня 1991 року в Києві на виставці "Бабин Яр", я познайомився з її організатором І. М. Левітасом (головний редактор газети "Єврейські вісті", президент Єврейської ради України). Відтоді розпочалася моя робота на громадських засадах кореспондентом цієї газети. Згодом став референтом фонду "Пам'ять жертв фашизму". В 1993 році пішов на пенсію по інвалідності - у мене ІІ група. Почав збирати матеріали про врятування євреїв під час Другої світової війни на Волині. З 1994 року займався пошуковими роботами в Криму. З моменту створення в Сімферополі організації "Яд Езра" ("Рука допомоги") я став її волонтером. В 1998 році за підтримки "Яд Езра" була створена Кримська асоціація милосердя рятівників "Праведники народів Світу", мене було обрано головою Асоціації. У вересні цього року знову я був переобраний головою на наступні п'ять років. До того ж обраний головою і Волинської асоціації милосердя християн-рятівників "Праведники народів Світу". На прохання
І. М. Левітаса сімферопольський центр "Хесед Шимон" організував спільно з Асоціацією Праведників урочисте нагородження дипломами "Праведник України" рятівників - жителів Криму. За довготривалу роботу на громадських засадах 11 квітня 2003 року мене було відзначено званням "Заслужений діяч Єврейської Ради України". Я дуже радий з того, що моя праця все ж таки цінується.

- Знаємо, що і вашим батькам було присвоєно звання "Праведники народів Світу". Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, про цю сторінку вашого життя.
- В роки фашистської окупації наша сім'я у себе на хуторі заховала двох єврейських юнаків - Рубіна Гроссера і Лейбу Неймарка з містечка Мацеїв, яким вдалося врятуватися від розстрілу. Я, тоді десятирічний хлопчик, носив їм їжу та попереджував про небезпеку. Коли на хутір прийшли поліцаї, хвала Богу, Рубіна та Лейбу не знайшли. Вони в січні 1944 року пішли в партизанський загін, а вже в червні село Годовичі було спалене фашистами дотла.
У червні 1993 року в Лукові (Мацеєві) делегація з Ізраїлю відкривала три пам'ятники на місцях масових розстрілів майже п'яти тисяч мацеєвських євреїв. Керівник делегації Абрам Бейгель повідомив, що моїм батькам присвоєно звання "Праведник народів Світу". Тоді ж був створений самодіяльний музей українсько-єврейської дружби, працівники якого організували на Волині і в Криму 25 Куточків милосердя в школах населених пунктів, де є місця розстрілів євреїв і де проживають Праведники.
За родом своєї громадської діяльності як шукача людей, які рятували євреїв, мені доводиться працювати з пресою - звертатися до громадськості з проханням розповідати про факти порятунку людей в роки війни. Мої матеріали друкують газети "Хаверім", "Єврейські вісті", "Шолем", "Кримська світлиця". Нагородою за мою працю є сльози радості і щастя на очах людей, вдячних за те, що вони комусь таки в цьому страшному світі потрібні, бо вони Праведники.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 14.11.2003 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1430

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков