Версiя для друку Обговорити в форумi

ЗА СТОРІНКАМИ КНИГИ ПАВЛА ГЛАЗОВОГО «ЛИСТИ ДО ДРУГА В США»

Відомий український гуморист і сатирик Павло Прокопович ГЛАЗОВИЙ (20.08.1922-29.10.2004) у приватному житті, кажуть, був людиною неговіркою, навіть замкненою. Небагато в його оточенні було людей, перед якими він розкривав свою душу. Одними з цих «довірених осіб» в останні 14 років життя поета були доктор Євген і Ніля Стецьків, американці українського походження.
Подружжя Стецьківих усі ці роки дбало, щоб П. Глазовий не журився ні одягом, ні харчами, ані різними побутовими дрібницями. Бо ж відомо, що побут заїдає талант.
Хто ж вони, доктор Євген Стецьків і його дружина Ніля?
Доктор Євген Стецьків п’ятдесят років пропрацював лікарем у США, написав кілька наукових праць, з дружиною Неонілою виховали двох дітей. Будучи американським лікарем, членом різних престижних клубів, товариств, організацій, пан Євген ніколи не поривав з життям української громади.
Неоніла Стецьків, донька відомого композитора Василя Безкоровайного, мала театральну освіту, грала в театрі Йосипа Гірняка (він був її дядьком). Обоє любили сцену й виступали перед українською громадою: пані Ніля більше у драматичних ролях, а пан Євген розважав гумором, читаючи П. Глазового.
Потім «відкрилася» Україна, і Стецьківи вже більше ні в які краї не хотіли їздити, тільки на Батьківщину. Тут, в Україні, і відбулася зустріч Євгена Стецьківа з Павлом Глазовим.
Євген Стецьків згадує: «Познайомив нас славний співак Дмитро Гнатюк у Києві в серпні 1990 року, і влаштував нам зустріч у парку біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Я одразу впізнав автора моїх улюблених гуморесок. Він тримав на руках маленького песика Пушка. Пан Павло здивувався, що хтось у далекій Америці знає та читає його гуморески. Він питав мене, як їх сприймають слухачі, чи сміються. Я відповів: сміються, і то не раз, а три рази. Перший раз — як почують, другий раз — як їм хтось пояснить, а третій раз — як зрозуміють. Він щиро розсміявся і ми зразу знайшли спільну мову. З радощів він мені подарував два томи своїх гуморесок, та ще й обіцяв запросити мене до Києва на свій авторський вечір.
Свою обіцянку він дотримав, і в 1992 році я взяв участь у його концерті. На запрошення П. Глазового приїздив до Києва у 1994, 1997 та 2002 роках, – коли Глазовому виповнилось 80 років. Кожного разу я був свідком зворушливого творчого свята П. Глазового. Його любили, шанували, цінували та величали «Батьком українського гумору».
В останні роки свого життя Павло Прокопович нездужав. Я з Америки намагався допомогти своєму другові, як міг, використовуючи свій лікарський досвід. Хвороба його затягувалася, він впав у пригнічення, перестав творити, навіть відповідати на листи. 29 жовтня 2004 року перестало битись серце славного творця гумору і сатири…».
Подружжя Стецьківих зберегло понад 160 листів, які написав до них П. Глазовий. Це приватне листування Павла Глазового з д-ром Євгеном та Нілею Стецьківими з 1990 до 2002 року і лягло в основу книги «Листи до друга в США», котра побачила світ у київському видавництві «Фенікс» 2007 року. «Я довго вагався, — пише у передньому слові до книги доктор Євген Стецьків, — публікувати ці листи чи ні. Питання делікатне, бо, по-перше, це приватна кореспонденція. Павло Прокопович Глазовий в особистому житті був людиною приватною, і сьогодні його немає в живих, щоб запитати дозволу на публікацію його душевних одкровень у листах до моєї тепер покійної дружини Нілі і до мене. Друга причина: я боюся видатися нескромним в очах читачів, бо, вважаю, Павло Глазовий дуже переоцінював нашу допомогу для нього, і висловлював свою вдячність у високо патетичних словах.
Однак редактор і видавець Раїса Галешко з Торонто (Канада) зуміла переконати мене, що листи П. Глазового – це унікальні документи, які розкривають маловідому грань характеру геніального поета, гумориста і сатирика. Цими документами зможуть користуватися літературознавці, дослідники творчої спадщини П. Глазового».
Редагування, оформлення і підготовку листів до друку виконала пані Раїса Галешко, редактор сатирично-гумористичного журналу «Всесміх», який вона видає в Торонто з 1991 року.
Чим же цікава для нас ця книга? Як сказано в анотації, унікальність цієї збірки в тому, що вона є фактично єдиним джерелом, яке проливає світло на приватне життя відомого українського поета і патріота. Листи видруковано у точній відповідності з оригіналом. Оригінали листів П. Глазового д-р Євген Стецьків передав до Міжнародного фонду імені Павла Глазового у Києві. І ще додамо. Ця книжка, ніби відповідь на уже раніше видану д-ром Є. Стецьківим «Листи до друга в Україні» — конструктивні критичні статті-листи, які він писав до П. Глазового. Ці листи друкувалися в газетах, передавалися по Радіо «Свобода» в авторському (тобто пана Євгена) виконанні. І вже потім п. Стецьків видав їх окремою книжкою. Для Євгена Стецьківа Павло Глазовий був не просто другом, а цінністю українського народу, поетичним генієм. Може, тому він так тонко відчуває гуморески цього поета, бо, відомо, не кожен може прочитати Глазового так, як треба. «Ми могли ділитися один з одним найпотаємнішим. Він — рідкісна, прекрасна душа, я йому поклоняюсь, — згадує Євген Стецьків. – Він допоміг мені перенести найважчі хвилини мого життя і зберегти душевну рівновагу після смерті моєї дружини Нілі. Гуморески Павла Глазового я популяризував, читаючи їх нашим громадам у США, Канаді й Україні. Його гумор, філософія і патріотизм легко доходили до сердець кожного з нас. Смерть П. Глазового – це велика втрата для українського народу, а для мене особисто – це втрата найбільшого і найвірнішого друга, якого я коли-небудь мав».
«Хоча Павла Глазового не можна віднести до категорії «бідних художників», однак умови для його творчості, особливо у перехідний – від тоталітаризму до незалежності – період, були справді убогими. Про це він виразно пише у своїх листах до друзів у США, доктора Євгена Стецьківа та його дружини», — зазначає редактор книги Раїса Галешко.
В одному зі своїх перших листів до Євгена Стецьківа Павло Глазовий зізнається: «Літературні справи мої в занепаді. Не друкуюсь і майже не виступаю. Не хочу брати участі в безладній колотнечі. Та й стомився вже добряче. Різко відчуваю, як сили мене покидають, гнітить багатолітня втома. Рукопис нової книги лежить у видавництві вже третій рік, поставлений у план 1992 року. Твердої впевненості, що книга побачить світ, немає… Дуже прикро мені, що на Вашу щедрість не можу відповісти адекватною люб’язністю, але що подієш? Не ті ресурси і не ті можливості».
(27 листопада 1990 р.).
«Однак саме в роки дружби із подружжям Стецьківих із Флориди Павло Глазовий написав свої найкращі сатиричні твори. Натхнення до творчості було обопільним, — згадує Раїса Галешко. – З одного боку океану Євген Стецьків писав свої есеї-спостереження про проблеми становлення нової України і друкував їх в українській пресі під рубрикою «Листи до друга в Україні». Цим другом був Павло Глазовий. З іншого боку – Глазовий видавав іскрометний гумор і вбивчу сатиру, при цьому про свої творчі задуми, сумніви, успіхи і невдачі ділився з друзями із США – Нілею і Євгеном Стецьківими, які нерідко й підкидали поетові тему. Подружжя Стецьківих усі роки дбало, щоб Глазовий не журився ні одягом, ні харчами, ані різними побутовими дрібницями. Бо ж відомо, що побут заїдає талант».
У своїх листах відомий сатирик і гуморист Павло Глазовий був не лише дотепним співрозмовником, а й ніжним ліриком, доброю, порядною людиною, яка вміла сказати ніжне вдячне слово тим людям, які робили для нього добро. Милою, ласкавою, сонячною називав він пані Нілю. Дорогим, щирим, любим — пана Євгена. Його листи до них, як пише Павло Прокопович, «сповнені найщирішими почуттями, найвідбірнішими словами моєї прихильності до Вас і радості від того, що такі славні, такі шляхетні, такі розумні друзі побували в моїй скромній господі й осяяли її такою незвичайною для нас добротою, душевною красою і небесною людською чистотою».
(25 травня 1991 р.).
«Не знаю, як там у Ваших колах, а ми тут просто зашкарубли від грубості й суворості, яка нас всюди супроводжує. Доброго слова, щоб ти не робив, дочекатись важко, зате, коли доходить до грубощів та зневаги, то наче гребля проривається. І відчувається, що хулителі лихословлять з насолодою, з натхненням, майстерно й кваліфіковано».
(7 червня 1991 р.).
Окрім посилок з різними продуктами, одягом та ліками, подружжя Стецьківих надсилало П. Глазовому й книги: «Книжки вельми цінні для мене, а найцінніше те, що Ви, люба пані Ніло, виявились прекрасною господинею слова свого: зробили все, що обіцяли».
(1 березня 1992 р.).
Павло Глазовий ділиться з друзями Стецьківими і своїми творчими планами, де, в якому видавництві готуються до виходу у світ його гуморески.
З любов’ю пише про своїх друзів – популяризаторів його творчості, артистів-декламаторів Анатолія Литвинова та Анатолія Паламаренка.
«Гарний вечір вийшов у Литвинова, сміху й радості було багато. Багато моїх творів продекламував Толя Литвинов майстерно й натхненно…».
«У Харкові його (А. Литвинова – Д. К.) виступи пройшли з величезним успіхом, він вимахав у добрячого майстра, набув великої популярності й шани».
(4 лютого 1994 р.).
«Позавчора в Палаці «Україна» був великий концерт на честь ветеранів війни. Там Анатолій Паламаренко виступив з гуморескою «Тарас Бульба у Києві» з великим успіхом. Наступного дня прибіг до мене з кавуном, весь аж світиться від радості, бо справді-таки читав, гемонський хлопець, блискуче! Я слухав по телебаченню. Він так увійшов в образ, що кожне слово не просто звучить, а гримить. Що й казати, талант – то таки талант, Божий дар. Нема йому рівних у нас на Україні. Я йому так і сказав та ще й дав кілька нових речей…».
(2 жовтня 1994 р.).
Ділився П. Глазовий своїми радощами, які йому приносили на виступах підготовлені ним невеличкі творчі колективи – дует «Бузина», тріо «Барвінок», тріо «Гречаники»… «Дует «Бузина» вирушає до Маріуполя, колишнього Жданова, там з мовою нашою не краще, ніж на Донбасі, лихі там умови для нашої мови – хай потрудяться, хай звучать в такому задимленому місці наше слово й наша найпрекрасніша у світі пісня, наші незрівнянні народні мелодії!».
(3 травня 1994 р.).
У своїх листах до американських українських друзів Павло Глазовий пише не лише слова вдячності за надіслані ті чи інші побутові речі, ліки, а й висловлює інколи своє ставлення до політичних подій: «Оце буквально вчора слухав я по радіо трансляцію засідання Верховної Ради. До Києва прилетів Голова палати французького парламенту Крістіан Понселе, виступив перед нашими депутатами з дуже зворушливою промовою. Як мудро, щиро він говорив про любов до України, до нашого народу! Йому аплодували, його вдячно вітали, але, на жаль, не всі. Коли він сказав, що після розпаду Радянського Союзу Україна раз і назавжди здобула свою незалежність, понад сто комуністів-депутатів демонстративно встали і по-хамському залишили залу. Ти вже, звичайно, про це знаєш, бо радіо слухаєш і газети читаєш. Живуть серед нашого народу, їдять його хліб – та ще як їдять! І так ненавидять українців. Це не просто комуністична ненависть, а зоологічна злоба, яка протягом тисячі років передається від покоління до покоління, незалежно від того, до якої національності належать чи відносять себе ці одвічні приблуди. Отак вони по-собачому накидалися й на покійного Чорновола й інших патріотів».
(23 квітня 1999 р.).
А які теплі, щирі слова знаходить П. Глазовий про свою рідну мову: «Українська мова творилася й твориться не лише за законами логіки, а за законами гармонії, вона у нас фантастично мелодійна, чому свідченням є й пишне розмаїття звертальних форм. В інших мовах, приміром у російській, нічого навіть схожого нема. Ото що вони, молячись у церквах, звертаються до Бога: «Святий Боже! Господи помилуй!» — то все наші звертальні форми, церква взяла їх з нашої мови, нашими духовними Златоустами вони творилися…».
(20 липня 1994 р.).
Його, великого сміхотворця своєї доби, хвилювало й те, як пишуть свої твори молоді письменники, як вони дбають про мову, як продовжують кращі літературні традиції своїх великих попередників. І дуже боляче йому, гумористові-сатирикові, читати сучасну так звану авангардистську літературу: «Нині молоді письменники безжалісно паплюжать всю «совкову соцреалістичну літературу» як невільницьку, сковану всілякими заборонами і, щоб продемонструвати свою розкутість, густо вживають у прозі і віршах брудні, нецензурні слова: — Он ми які вільні і авангардні! А я ж у своїх гуморесках ніколи не дозволяв собі хамити і сквернословити…».
(21 жовтня 1999 р.).
І щедро ділиться зі своїми друзями про жанр, в якому працює, про гумор: «Щоб написати щось веселе, треба, щоб душа сміялася, а їй, стомленій, нині – не до сміху».
«Я давно переконався, що справжній гумор – це щось дуже високе й благородне – і для брудної хазарви недоступне. Для них гумор – то сороміцьке патякання й пасталакання, на інше вони нездатні. Їхня дотепність вище пупа не підносилася ніколи…».
(5 жовтня 2001 р.).
І тут же, в цьому листі, пояснює, чому він відмовляється від тих молодиків – представників різних ЗМІ, котрі хочуть про нього щось написати, взяти в нього інтерв’ю для своїх видань. «Телебачення й естраду нині повністю окупували ті, хто під виглядом «гумору» виригують всіляку сороміцьку гидоту, запліснявілі анекдоти й іншу пошлятину. Тому я від них і відхрещуюсь, відмовляюсь, відпрошуюсь – нездужаю та й усе».
(5 жовтня 2001 р.).
В одному з листів до подружжя Стецьківих від 7.Х. 1994 р. Павло Глазовий згадує, як нелегко йому, сатирикові-гумористу, працювалося у славнозвісному журналі «Перець» у 50-ті роки. Про один з таких епізодів читаємо в листі: «Десь наприкінці 1950-х років я надрукував у «Перці» вірш:

Виїздив Балабон
На два тижні за кордон.
Вісімнадцять країн
Встиг об’їхати він,
А газети і журнали,
Як тонкі, так і товсті,
Ціле літо друкували
Балабонові статті –
Все про те, як Балабон
Виїздив за кордон…

«Здавалося б, — згадує автор цієї сатиричної мініатюри, — невинний віршик, а мені заявили, що Балабон – це Хрущов, він тоді якраз вештався по всьому світу. Я виправдовувався, викручувався, а потай сушив сухарі і тривожно прислухався до дверей: чи не за мною? Тоді цю справу прикрили, бо боялись, що всю редакцію заметуть разом зі мною».
(7 жовтня, 1994 р.).
Ось якою, виявляється, небезпечною була професія гумориста-сатирика за часів авторитаризму. Боляче переживав Павло Глазовий – і як письменник, і як громадянин, — коли в пресі розпочалася брудна бузиняцька літературна диверсія щодо знеславлення й очорнительства нашого великого національного генія Тараса Шевченка. З болем у душі пише про ці чорні акції Павло Прокопович до своїх друзів, як справді народний письменник розмірковує про велич особистості Т. Шевченка, про його непересічний талант – провісницький талант від Бога, фокусуючи й на сьогодення: «Народ починає розчовпувати, що до чого, поволеньки дізнається, чия на цій братії шкура. Чаша терпіння переповнюється, і недарма декому такий страшний Шевченко з його «Гайдамаками».
Скільки було Тарасові років, коли він їх писав? Тридцяти ще не було. То чому ж він саме цим почав свою велику творчість? Бог йому підказав, що треба писати. Ні, не підказав, а звелів. І поставив його на сторожі біля народу нашого. Тому й лютують тут і там ті, кому вже й пам’ятники його, як більмо на оці…».
(26 лютого 2001 р.)
А скільки чудесних, справді народних афоризмів, прислів’їв використовує поет у своїх листах. Вони, неначе росинки, осяяні сонцем, виблискують і манять до себе, ніби кажуть: запам’ятай і передай нащадкам у спадок. Адже це — перлини нашої рідної мови! Процитую кілька: «Молодість дається всім, а старість – на вибір»; «Бог не без ласки, козак не без долі, а світ не без добрих людей»; «Без драбини до Бога лізе»; «Сім разів даси, а восьмий забудеш дати і ти вже – ворог»; «У многій мудрості много печалі»; «Хвали мене, моя губонька, бо до вуха роздеру»; «Конкурс – це таке: догнав чи не догнав, а погнатись можна…».
Але іще одним неоціненним скарбом книги «Листи до друга в США» є гумористично-сатиричні твори Павла Глазового. Майже кожен лист закінчується приблизно такими словами: а тепер на додачу – гумореска для чудесного сміхотерапевта (мається на увазі для Євгена Стецьківа). А він, доктор Євген Стецьків, щиро і непідробно відповідав своєму доброму другу Павлові Глазовому з України: «Твої гуморески – це моя щоденна цілюща лектура. Невичерпне джерело українського гумору. Сам сміюся і розсмішую інших. При тім популяризую Павла Глазового. Наш гумор допоміг нам пережити усі лихоліття… Ви не уявляєте, які ми горді за Вас, що не покидаєте пера і допомагаєте в цей тяжкий для нашої Батьківщини час просвіщати наших збаламучених земляків… Я майже щодня думаю про Вас і в думках розмовляю з Вами…».
Книга Павла Глазового «Листи до друга в США» — захоплююча, щира і відверта. Жаль, що поет уже не зможе її потримати в руках, почитати, згадати подумки своїх друзів Нілю і Євгена Стецьківих: 29 жовтня 2004 року він відійшов від нас за вічну межу, із-за якої нікому і ніколи, на жаль, немає вороття. Але лишилися його гуморески, які він, як і Остап Вишня, називав усмішками. Вони й бо справді усмішки, – прочитавши їх не можна не посміхнутись, бо сміявся Павло Глазовий по-народному дотепно, картаючи у нас самих ті вади, котрі лежать на поверхні нашого буття, яких ми позбуваємось віками і не можемо ніяк позбутись. Такі вже ми, як казав мудрий Остап Вишня, «чухраїнці». Любимо багато і довго чухатись. Та то вже так, як нам дав Господь. Такими ми є і нікуди тут не подітись. А гуморист Павло Глазовий умів помічати вади нашого суспільства і не знущально, а з тонкою іронією, а іноді й сарказмом усе те підняти на сміх – щирий, дотепний, народний.
Пропонуємо деякі гуморески-усмішки Павла Глазового з його посмертної книги «Листи до друга в США».

Книжку читав і цитував рядки із листів П. Глазового до родини Стецьківих
Данило КОНОНЕНКО

Павло ГЛАЗОВИЙ: «З ЧИМ БОРОЛИСЬ, НА ТЕ Й НАПОРОЛИСЬ!..»

АКТУАЛЬНА БАЙКА

Зацікавила онука
Байка «Лебідь, рак і щука»,
І до діда він гука:
— Що за вигадка така?
Запрягли б у віз конячку
Й розв’язали б цю задачку,
Чи впрягли б туди осла,
Справа б іншою була!
Головою дід хитає:
— Кожен баєчку цю знає,
Та не віда, що якраз
Все це писано про нас,
Про Верховну нашу Раду,
Про найвищу нашу владу.
Розуміти треба так:
Є там щука, є там рак,
Є, звичайно, там і лебідь —
Тяг він воза хоч як-небудь,
Та до влади рвався всяк –
Щука справа, зліва — рак,
Щоб у вигідні моменти
Виставлятись в Президенти.
Лебідь все робив, що міг,
Воза в цілості зберіг.
А як візьмуть владу в руки
Ті лукаві раки й щуки,
То оставлять бідний віз
Без покладі й без коліс...
Хто тут лебідь, рак і щука,
Зрозуміть нехитра штука.
Я назвав би імена,
Але їх же всякий зна.
Доведеться зачекати,
Доки будуть результати,
Бо як раку поталанить,
Якщо щуці повезе,
Рак затягне в темні нори,
Щука зовсім загризе.
Щоб минула ця загроза,
Всім впрягтися треба в воза,
В один гуж, щоб кожен тяг
На єдино вірний шлях —
Рятувати честь державну,
Україну нашу славну,
Щоб в біду не затягли
Щуки, раки і осли!

ВЕСІЛЛЯ

Як женив свого синочка
Бізнесмен новітній,
Там кипіло не весілля,
А содом всесвітній.
Там гуляли демократи
Й бувші партократи,
Броки-рокери, ділери
Й інші торбохвати.
Веселились менеджери
Й інші ненажери,
Наливали віскі й шнапси
В імпортні фужери.
Напивались до ригачки
Мафіозні друзі,
Що були іще недавно
Бідні й голопузі.
Танцювали супермени,
Як руді ведмеді,
Наступаючи на лапи
Місісам і леді.
Викаблучувались в залі,
Поскидавши плавки,
Дві сексбомби з Бесарабки
І одна з Шулявки*.
За сексбомбами ганялись
Лабухи-музики,
Хоч за те їм рекетири
Часто били пики.
Навіть батюшка Онуфрій,
Що був атеїстом,
Витанцьовував ламбаду
З бувшим КаГеБістом.
Звані гості прибували
На заморських тачках,
Бо склепали капітали
На простих жувачках.
Після шнапсів гості їли
Страви екзотичні.
Потім дружно затівали
Сварки політичні.
Вихваляли депутата,
Що рухівців криє,
«Р» погано вимовляє
Й бороди не бриє.
В ту шарагу затесався
І якийсь проноза —
Рекетирів вербувати
В партію Мороза.
Інший Хмару й Чорновола
Шпетив на всю губу.
— Ми, — гукав він, —
 коцюбивці,
Всі ми за Коцюбу!
А Турянського четвертий
Хвалить-вихваляє:
— Турянішого на світі
Не було й немає!
П’ятий тикнув із-за столу
Головешку лису
І варнякав: — Хто за кого,
А нам дай Ларису!*
Доки будуть депутати
Лаятись та гризтись,
Ми устигли нагулятись,
Випити й наїстись!
Погукали на весілля
Й двірника Кіндрата,
Щоб з машини піаніно
Допоміг знімати.
За роботу двірникові
Гордо, як герою,
Піднесли чарюгу шнапсу
І батон з ікрою.
Навіть тост проголосити
Удалось Кіндрату.
Він гукнув:
— Привіт буржуям
Од пролетар’яту!
І додав ще:
— З чим боролись,
На те й напоролись!..

СТАЛІНСЬКІ ОНУКИ

Як живуть привільно
Й весело сьогодні
Сталінські онуки,
Обранці народні!
Щічки рум’янесенькі,
Як у комсомолочки,
А костюм новесенький,
Ніби щойно з голочки.
На м’якенькім крісельці
Возсідає в залі,
Щоб йому не муляло
В спинку і так далі.
Розстібає ґудзики
На товстому пузику,
Рядом ставить знам’ячко
Бувшого Союзику.
Губи закопилює
Від самоповаги:
Він же в опозиції,
Не прийняв присяги.
І хоча на «енко»
Прізвище кінчається,
Він категорічеські
Руським із’ясняється.
Заклика по радіо
Кожним виступлєнієм
З урядом покінчити
Нєповіновєнієм.
А на демонстраціях
Возглавляє групу
Й носить батька Сталіна,
Як придурок ступу.
А якби при Сталіні
Хтось у залі повному
Устругнув кумедію
В органі верховному,
Та іще й підбурював
Гострим виступлєнієм
З урядом покінчити
Нєповіновєнієм, —
Де б він опинився?
Хай подума братія,
Якій часто сталінська
Сниться демократія.

ДЕРЖАВНИЙ МУЖ

Як у Раді у Верховній
Землячок наш виступа,
Ви прислухайтесь, шановні,
Що він меле й теліпа.
— Ми вопрос рєшаєм
важний.
В етом іменно вся соль.
Он значеніє імєєт
І значітєльную роль.
Тот, кто етого нє понял,
Тот обязанний пойнять,
Чтоби внікнуть
 в суть вопроса
І рєшеніє прінять.
Без єдіного Союза
Далєко ми не уйдьом.
Бєз Союза жрать от пуза
Ми нє будєм, пропадьом... —
— Виступайте на державній! —
Із гальорки хтось гука.
— Пєрєстаньтє прідіраться! —
Чути з іншого кутка.

ТАК ТОЧНО!
 
Генерал зайшов на кухню:
Як ідуть там справи?
І які там для солдатів
Готуються страви?
Взяв великий ополоник,
Натертий до блиску,
Черпнув чогось із каструлі
У залізну миску
І лопати заходився
З окраєчком хліба.
— Чого це тут, — запитує, —
Нечищена риба?
Чому це тут недоїдки?
Чом лушпиння плава?
Це — помиї, а не їжа,
Бурда, а не страва!
Кухар злякано поправив
Комірець на шиї
І сказав йому: — Так точно!
Ви їсте помиї.

ПІСЛЯ КОНЦЕРТУ

Коли оплески ущухли,
Спорожнів весь зал,
У кімнату диригента
Зайшов генерал.
Взяв якийсь листочок
 нотний,
Підклав під штани,
Певне, щоб не забруднились
Об стілець вони.
— Доки будете, — питає, —
Грати гопаки,
Щоб стрибали, як скажені,
Хлопці і дівки?
Узяли б ви інструменти
Краще духові
Та ушкварили добряче
Марші бойові,
Щоб аж стеля затряслася,
Загойдався зал!
Диригент сказав спокійно:
— Пане генерал!
Покладіть на місце ноти,
Не сидіть на них.
То для інших інструментів —
Не для духових.

ОРАТОР

— Ти мені, —
 говорить жінка, —
Наганяєш страх.
Ти чого це розмовляти
Почав по ночах?
Цілий день мовчить, як риба,
А коли засне,
Щось патяка та варняка,
Меле щось дурне...
Чоловік бурчить:
— Відводжу
Душу хоч у сні.
Ти ж удень сказати слова
Не даєш мені.

ЩО ТАКЕ МИСТЕЦТВО
 
Колись було, як виходить
На сцену співак,
То одягне не курточку,
Не піджак, а фрак.
До сорочки білосніжну
Манижку пришиє,
Замість галстука у нього
Метелик на шиї.
Із рукавів виглядають
Крохмальні манжети.
Як дзеркало, виблискують
На ногах штиблети.
Гарним виглядом навіє
Солодку тривогу
І співає так натхненно,
Мов молиться Богу.
Нині інші уявлення
Про красу й мистецтво.
Тепер в моді нечупарність,
Буйне молодецтво.
Часом вискочить на сцену
Якесь чупирадло.
Напне собі на макітру
Старе простирадло.
В підштаниках, голоноге
Скаче, як горила:
— Ти ж, моя мила,
Мені ноги мила... —
І при цьому демонструє
Порепані п’яти.
Таке диво в зоопарку
Страшно показати.
За таке колись зі сцени
Вигнали б зі страмом.
Недарма ж
мистецтво справжнє
Називали храмом.
Недарма ж артист колишній
Ревно чепурився:
Розумів, що він у храмі,
Що Богу молився.
Дуже жаль, що ми не часто
Згадуєм сьогодні,
Що таланти справжні,
 чисті —
То дари Господні.

ГОРОБЧИК

Риболовля гірш неволі
Буває людині.
Прокинувся чоловічок
О третій годині.
Зібрав своє причандалля —
Гачки та мормижки,
Тихесенько із кімнати
Вислизнув, як мишка.
Тюпцем, бігцем до зупинки
По льоду добрався,
Ждав автобуса годину
І не дочекався.
«Чого мені, — подумалось, —
Мерзнути, дурному?
Тюпцем, бігцем по льодочку
Повернувсь додому.
Зимня нічка довгесенька.
Темнота на дворі.
Ватні брюки і кожуха
Зняв у коридорі.
Навшпинечках, не світячи,
Підкрався до ліжка.
Чує — жінка вже проснулась,
Мурличе, мов кішка:
— Замерз, промерз,
 горобчику,
Пурх! Під одіяло!
Мого дурня на рибалку
Давно потаскало...

ПАРУБОЦЬКА НАТУРА

Йде по вулиці дівуля,
Стегнами колише.
Дід підморгує до баби:
— Бач, не йде, а пише.
Баба буркнула сердито:
— От ще розмечтався.
Нехай собі дівка пише,
А ти вже списався.

ВІРНИЙ ДРУГ

Чоловік прийшов до друга.
— Здрастуй, як діла?
Чи не міг би ти позичить
На півдня осла?
— О, для тебе, —
 друг говорить, —
Ладен я на все,
Та осла немає дома,
Жінка десь пасе.
А осел в сараї рядом
Раптом як ревне!
— Що ж ти брешеш?
Він же вдома.
Не дури мене.
— Звідкіля ж це ти дізнався,
Що він дома є?
— Як не знати? Він же, чуєш,
Голос подає.
— Що? — обурився хазяїн. —
Друг ти мій чи ні?
Як же ти ОСЛОВІ віриш
Більше, ніж МЕНІ?!

КАЗКА ПРО ЗОЛОТОГО РАКА

Про золоту рибку знає
Дитина усяка.
А тепер ще послухайте
Казочку про рака,
Бо дід піймав після того
Рака золотого.
Баба зразу ж заявила:
— Хочу буть при владі!
Хочу бути депутатом
У Верховній Раді.
Згодом баба скористалась
Вигідним моментом,
Перемогла на виборах,
Стала Президентом.
Вийшла баба на трибуну
Гарну, двометрову
І інавгураційну
Двинула промову:
— Ми, панове депутати,
Вшелепались в яму.
Так послухайте, будь ласка,
Ще й мою програму.
Ми балакаєм багато,
Але мало знаєм,
Скільки корів,
 свиней, курей
На Вкраїні маєм,
Скільки маємо теличок,
Скільки поросяток...
У статистиці не встигли
Навести порядок.
Та й звідкіль йому узятись,
Отому порядку,
Як не знаєш, де купити
Молочка дитятку?
Його й крапельки
 не вижмеш
З найкращих законів.
А чим же нам годувати
П’ятдесят мільйонів?
Треба, мабуть, язиками
Менше теліпати,
А подумати про землю,
Про плуги й лопати
Та подбати, щоб з теличок
Виросли корови,
Та щоб було їм удосталь
Сіна і полови,
Щоб плодилась
 живність всяка —
Свині, вівці, кури.
Доки ж можна за яєчко
Дерти по три шкури?
Земля наша нас одвіку
Щедро годувала.
Чому ж вона нині стала
Отака відстала?
А тому, що занедбали
Трудову людину,
Не даєм розправить плечі,
Розігнути спину,
І не думайте, що баба
Дурощі патяка.
Я кажу вам від імені
Золотого рака.
Як не візьмемось за розум,
То нас так притисне,
Що почнемо краще жити
Тоді, як рак свисне.

ЯКБИ Я БУВ ПОЛТАВСЬКИМ СОЦЬКИМ…

«Якби я був
полтавським соцьким» —
Весела пісня є у нас.
Дотепну, гостру і лукаву,
Її я згадую не раз,
Коли на людях виступало,
Скажімо так, якесь цабе
І пропихало, висувало
У вищі органи себе:
— Якщо окажете довір’я,
Якщо підтримаєте всі,
У маслі будете купатись,
А спать на салі й ковбасі.
Моя програма: холодильник
І телевізор в каждий дім,
А інвалідам не коляски,
А мерседеси дам усім!
Підвищу пенсії утричі
Старушкам дряхлим і дідам.
Кому не буде вистачати,
Я дожену — і ще додам!
Я членам разних академій,
Професорам і докторам
Давати буду каждий місяць
Безплатно гречки кілограм!
Вам, наші славні ветерани,
І вам, бабулечки старі,
Безплатно зуби повставляю,
Щоб легше гризли сухарі.
Жінкам, щоб лучче
 жити стало,
Я день робочий скорочу.
А тим, що носять
рейки й шпали,
По сто купонів доплачу!
Про діток буду піклуватись,
Щоб телевізор день при дні
Їм демонстрірував з екрану
Заморські снікерси смачні.
Я про торговлю міжнародну
Негайно випущу закон:
Вони нам пепсі й кока-коли,
А ми їм — крепкий самогон!
Підвищу жалування зразу
Для вчителів і лікарів,
Хоч сам у школі
 був ледащим
І на екзаменах горів.
Здається, ще у сьомім класі
Веселу штучку я утнув:
У слові куцому з трьох літер
Чотири помЕлки утКнув:
Замісто руського єщо
Я накарлякав і-си-чо.
Тоді у школьній стінгазеті
Хтось сочинив
 про мене вірш,
Що я по-руськи плохо знаю,
А по-українськи іще гірш.
Ну й що ж такого?
Каждий має
По дві ноги й по дві руки,
То почому б не мати в роті
Два равноправні язики —
Один — для діток і жени,
Другий —
 для родіни-страни?!
Я не обманював нікого,
Кажу сурйозно, від душі:
Як оберуть мене — на вуха
Ще більш навішаю лапші.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2014 > Тема "Українці мої..."