Версiя для друку Обговорити в форумi

Кінорежисер, сценарист і журналіст Олександр Муратов сам визнає, що через звичку рубати правду у вічі має значно більше ворогів, аніж друзів. «Цькування проти мене йде постійно. Я — просто дуже сильна й енергійна людина, якби був трошки слабшим, мене просто роздерли б! А я весь час працював», — каже митець.
З роками він не став м’якшим в оцінках і так само, як і раніше, його обурюють непрофесіоналізм та безпорадність тих, від кого залежать правила нашого життя і творчості. Про своє бачення інформаційної політики в умовах війни з Росією, сучасне українське кіно, юність в УПА та співпрацю з Шамілем Басаєвим Олександр Муратов розповів у інтерв’ю «Укрінформу».

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ЗА ДОПОМОГОЮ КІНЕМАТОГРАФА ЗОВСІМ НЕ ВЕДЕТЬСЯ

— Олександре Ігоревичу, на одному з недавніх «круглих столів» з питань інформаційної безпеки ви заявили, що нам треба констатувати «інформаційну безпечність», бо гроші витрачаються на пусте діло. Що ви мали на увазі?
— Я — людина цілком прагматична, і кажу конкретно про кінематограф.
Коли Держкіно очолювала регіоналка Катерина Копилова, у цьому відомстві практикувалися «відкати» для Віктора Януковича-молодшого з тих великих грошей, які тоді давалися на кіно. Коли цю посаду обійняв «свободівець» Пилип Іллєнко, я щиро зрадів, бо подумав, що тепер настане ера дійового патріотичного кіно, адже країна перебуває у стані неоголошеної війни з Росією, казна майже порожня, тож фінансувати той кінематограф, яким він був дотепер, є відвертим глупством.
Однак пан Іллєнко не тільки не припинив фінансування всього без розбору, а й вибив додаткові 14 млн. гривень на проект «Толока». Більше того, після цього він видав розпорядження, за яким усі інші фільми можуть отримувати від держави не більше 10 млн. гривень, до того ж половина загальної суми повинна йти за рахунок якихось міфічних спонсорів! Та де їх знайдеш? Де в нас ті люди, які будуть жертвувати гроші на кіно? Таке трапляється один раз на десять років!
— Може, це у вас просто образа говорить?
— Та при чому тут образа? Профінансують мене, так профінансують, а ні, так не помру. Просто я твердо переконаний, що в часи, коли проти нас ведеться шалена інформаційна війна, не можна витрачати гроші на різні кіновитребеньки. Фільм «Толока», який продюсує Пилип Іллєнко, а знімає його дядько Михайло Іллєнко, можливо, з мистецької точки зору й буде мати певну цінність, але коли йде війна, ллється українська кров, витрачати на це 28 мільйонів бюджетних гривень — чисте безумство!
Або я зовсім не переконаний, що зараз треба знімати стрічку «Моя бабуся — Фанні Каплан». Там ідеться про роман Каплан з молодшим братом Леніна. Навіть якщо це буде пристойна картина, вона все одно не на часі! І таких прикладів можна навести багато. І на все це витрачаються такі необхідні країні державні гроші!
Зараз треба зосередити всі кошти — й ті, що виділяються і на кінематограф, і на державне телебачення, — на протистояння російській інформаційній навалі. А у нас інформаційна війна за допомогою кінематографа зовсім не ведеться!
— Тобто треба знімати агітки?
— Я не кажу, що це мають бути прямолінійні агітки. Навпаки, це повинна бути дуже якісна кінопродукція, і ще й зроблена в жанрах, які охоче дивиться масовий глядач: пригодницькі стрічки, сатиричні комедії, фентезі. Навіть історико-патріотичні фільми треба робити так, щоб люди їх охоче дивились. Між іншим, росіяни вміють робити таке кіно, навіть за умов, що їхні фільми наповнені відвертою брехнею. Але з професійної точку зору вони зроблені дуже вправно. До того ж Росія витрачає на кіно, за нашими мірками, величезні гроші. І половину з них кидає на антиукраїнську і проімперську пропаганду. Вона буквально окупувала наш інформаційний (особливо телевізійний) простір. У нас грошей значно менше, тому ми не можемо собі дозволити робити, як росіяни, пропагандистські фільми в пропорції один до двох. Ми повинні всі свої ресурси і зусилля спрямувати на інформаційну війну.
Тобто нам треба тимчасово відкласти всі естетські проекти, розраховані на міжнародні кінофестивалі і тонкий пласт дуже просунутої інтелігенції, і витрачати гроші лише на стрічки, які нагально потрібні нашій країні. Але це не повинно виключати їхню високу художню якість. Вони мають бути на такому професійному рівні, щоб ці фільми можна було показувати і в міжнародному кінопрокаті. Бо росіяни досить успішно паплюжать Україну по всьому світу, а ми нічого цьому протиставити не можемо.
— Але ж українські фільми час від часу здобувають призи на міжнародних кінофестивалях, тож, можливо, не все так погано?
— Скільки б мені не тицяли в очі нагороди Мирослава Слабошпицького за «Ядерні відходи» та «Плем’я», я ніколи не погоджуся, що це успіх нашого кіно. Ви бачили «Ядерні відходи»? Це ж відверта порнуха! У шістнадцятихвилинному фільмі половина часу присвячена відвертому статевому акту. І не просто статевому акту, а дуже цинічному, з похабними нюансами. А ми радіємо з того, що він десь одержав приз. За що? За оцю гидоту? Отак ми репрезентуємо Україну в світі!
За цими принципами досить легко робити фільми: чим більше безнадії і бруду, тим більше шансів отримувати фестивальні призи.
Та нехай і таке буде. Тим паче, що нормальний глядач це дивитись не буде. Але вся інша наша кінопродукція останніх часів — теж бруд. Чи відверта бездарність. Це повна безнадія під гаслом: «Хлопці і дівчата, негайно тікайте з цієї мерзенної країни!».
Я, як міг, боровся з цим: піднімав у пресі шалений галас. Частіше це був голос того, хто волає в пустелі, але зрідка чогось досягав. Наприклад, прочитавши сценарій Сергія Лозниці «Щастя моє», в якому було безпідставне паплюження України, я доклав усіх зусиль, щоб ця постановка не відбулась. Цього я не досягнув, але добився, щоб події фільму були перенесені в Росію. І тепер я — великий прибічник того, щоб цей фільм широко показувався в Україні. А ще нам треба активно демонструвати фільми Андрія Звягінцева «Єлєна» і Андрія Смирнова «Жила-була одна баба», в яких ці російські режисери талановито топчуть (правда, за приватні гроші!) свій народ і свою батьківщину. Гріх не скористатися цим.
— А про що ви зараз зняли б фільм?
— Я — твереза людина, і тому під час правління Копилової нічого не подавав до Експертної комісії Держкіно, бо добре розумів, що ця комісія нізащо не схвалить мої патріотичні проекти. А просто зняти ще один фільм? Навіщо? Я вже зняв 25 художніх і 10 документальних фільмів і з голоду не помираю.
Ще за часів правління Ющенка я запропонував зняти фактично автобіографічний фільм про долю східноукраїнського підлітка в лавах УПА. Його включили до тематичного плану, але настала ера Януковича, і, ясна річ, фільм з ідеологічних міркувань був викинутий з плану.
Зараз у мене є прекрасний (і гарантовано «касовий») сценарій фільму-фентезі «Страшний суд» з дуже гострим сюжетом, з великим гумором і відверто антипутінського спрямування. Наша студія підтримала мене. Але за правилами, вже давно встановленими якимось невігласом чи бовдуром, повністю фінансуються лише дитячі та документальні фільми. Однак я глибоко переконаний, що в наш час насамперед варто стовідсотково фінансувати тільки справді потрібні державі фільми. У тому числі документальні та дитячі. Впевнений, за наші невеликі і бюджетні кінокошти варто знімати нехай меншу кількість фільмів, але більш корисних і справді гарних, ніж ті, що продукуються тепер. Треба, щоб вони впливали не тільки на українського глядача, а й на європейського та американського, покращуючи його ставлення до нашої країни.

Я У ВІЧІ КАЗАВ НАШИМ ІДЕОЛОГАМ, ЩО ВОНИ НЕ ЗДАТНІ ВЕСТИ ПРОПАГАНДИСТСЬКУ ВІЙНУ

— Здається, необхідність такого інформаційного спротиву вже ні в кого не викликає сумнівів. Можливо, просто не знають, як це ефективно робити…
— Я багато разів намагався зв’язатися з, так би мовити, ідеологічними інстанціями. Казав прямо у вічі: «У вас немає практичного досвіду, тому ви не здатні вести пропагандистську війну. Давайте я допоможу. У мене є досвід з першої чеченської війни, на якій мені вдавалося досить успішно розкладати російські війська. Мені не потрібні жодні посади і гроші, я робитиму це абсолютно безкоштовно». Але, мабуть, через патологічну політичну поміркованість (чи просто дурість) мене до контрпропагандистської справи не залучали.
Ви ж чули і виступи на «круглому столі» з інформаційної безпеки? Це ж соромно слухати! Цілі апарати отримують великі зарплати за нібито інформаційну війну з Росією, а справжніх фахівців, здатних завдавати адекватних ударів, немає.
— А як ви набули того досвіду, про який кажете?
— Під час першої чеченської війни я фактично очолював пропагандистську службу Шаміля Басаєва, яку він мав при собі, автономно від структури, що була під керівництвом Мовладі Удугова.
— Як ви туди потрапили?
— Мій приятель Анатоль Лупиніс (один із засновників УНА-УНСО — ред.) якось сказав, що двоє чеченських нафтових мільйонерів хочуть зняти документальний фільм про депортацію чеченців. Ми з ним прилетіли до Грозного, він мене познайомив із ними, і я почав збирати матеріал. До мене приходили старі чеченці і розповідали про ті жахливі події. Вони плакали, і я плакав.
Аж раптом почався справжній армагеддон — вибухи, спалахи. Я перелякався, бо думав, що розпочалася ядерна війна. А це російські війська посунули на Грозний.
До мене в номер прийшов посланець від чеченців і сказав, що треба тікати. На моє заперечення, що я — не чеченець, він сказав, що там попереду йдуть контрактники, які спочатку вбивають, а потім перевіряють документи. Ну, я й пішов з ним і опинився у горах. Спочатку просто сидів, а чеченці воювали, а потім сказав їм, що я — великий спец з підривної ідеологічної роботи, що в мене за плечима підпілля УПА. Мене привели до Дудаєва, я йому розповів, що можу знімати пропагандистські ролики, писати гостросатиричні вірші. Він велів дати мені грошей, і я цим зайнявся. Але після цього я ні з ким з вищого керівництва Ічкерії ніколи не бачився. І, взагалі, про мою роботу майже ніхто не знав. У мене лише було три помічники і водій (між іншим, справжній російський солдат, який перейшов на чеченський бік).
— А повернутися додому вам не хотілося?
— Я — людина завзята: якщо у щось занурююсь, то до кінця! До того ж я був упевнений, що якби росіяни не були зайняті війною з чеченцями, то обов’язково поперли б на нас.
Ми виконували дуже велику пропагандистську роботу — розкидали листівки з віршами, записували відповідні пісні, знімали ролики.
— Скільки часу ви співпрацювали з Шамілем Басаєвим?
— Місяця два. А потім у мене сталася травма. Але не під час бойових дій. В них я участі не брав. І мене чеченці відправили додому.
— Більше пропозицій про співпрацю з Чечні не надходило?
— Коли почалася друга чеченська війна, мене знову запросили, але я відмовився. Я сказав: «Ви невідомо для чого полізли в Дагестан. Вас спровокували, і ви піддалися на провокацію. Тепер проти вас піднімуться ваші братні мусульманські народи, і вся ця авантюра закінчиться поразкою. То я не дурний, щоб брати в цьому участь».
— А в Росію після всього цього вас пускають?
— Неофіційно я там бував, але не ризикував і кордон перетинав на автомобілі, а в готелях не зупинявся.

В УПА Я ПОТРАПИВ ВИПАДКОВО, А ВЖЕ ПОТІМ СТАВ ІДЕЙНИМ

— Ви згадували про свою юність в УПА. Тобто ви — націоналіст із більш як 60-річним стажем?
— Якісь національні почуття я мав з раннього дитинства, хоча щодо національності у мене «найгірше» поєднання з можливих — я наполовину українець, на чверть німець і на чверть кримський татарин. Тобто яким боком не повернешся, — скрізь погано. (Сміється).
У нас удома розмовляли українською мовою, мій дід був українським есером, але в УПА я потрапив випадково, а вже потім став ідейним.
— За яких обставин це сталося?
— Я був звичайним харківським вуличним підлітком. Якось разом із другом дитинства Олегом Юхвідом, сином автора п’єси «Весілля в Малинівці», знайшов у підвалі зруйнованого німецького складу дефіцитні ліки. З’ясувалося, що їх можна вигідно продати. Ми знайшли оптового покупця, який давав хороші гроші, але поставили за умову, що ми повинні відвозити їх на Західну Україну. Спочатку це був Львів, а потім Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Перші два рази я їздив з Олегом, а потім сам, бо його батьки не відпускали, а мої тато і мама в той час були поза межами Харкова.
І так сталося, що під час цієї поїздки я опинився в упівському лісовому схроні, звідки мене два тижні не відпускали, бо несподівано в жовтні випав сніг, і по моїх слідах емгебісти могли б знайти криївку. Там я вперше прочитав націоналістичну літературу і через певний час став ідейним націоналістом.
— Ви тоді усвідомлювали, що стаєте ворогом радянської влади?
— Не зовсім, хоча я й розумів, що коли так ховаються, то це щось протизаконне і небезпечне.
Я не перебував постійно у цьому схроні, бо став зв’язковим і їздив всією Україною, привозячи до Львова та Станіславова ліки, листи і гроші. Тоді я вперше побачив останнього Головного командира УПА Василя Кука, але тоді його псевдо було Василь Коваль. Через багато років я почав з ним часто спілкуватися і навіть зняв про нього документальний фільм «Уроки патріотизму».
— Тобто націоналізм є ідеологією всього вашого життя?
— Мабуть. В усякому разі, за долю України у мене постійно болить. І я дуже не люблю одвічну українську традицію закликати одне одного: «Давайте об’єднаємося і почнемо!». Кожен на своєму місці повинен щодня робити якусь корисну національну справу. Якщо це — ознака націоналізму, то я — націоналіст.

ЗАРАЗ Є ТЕНДЕНЦІЯ — СТАВИТИ НА ПОСАДИ ПАРТІЙНИХ НЕВІГЛАСІВ

— А як ви оцінюєте діяльність націоналістів в уряді?
— Я думаю, що Олег Тягнибок — загалом поміркована людина, просто до нього з кар’єрних чи навіть ідейних міркувань приєдналася певна кількість людей із надто радикальними поглядами. Переконаний, що саме депутати від «Свободи» відміною Закону про мову спровокували події, які призвели до відокремлення Криму. Тобто це не було причиною цього, але дуже зручним приводом. А як вони працюють в уряді? Пройшло з моменту їхнього призначення так мало часу, що важко про це судити.
Чесно кажучи, мені дуже не подобається, коли на відповідальні посади призначаються не справжні фахівці, а необізнані на справі однопартійці. На мою думку, так сталося і з призначенням Пилипа Іллєнка, якого керівництво його партії посадило в крісло голови Держкіно.
— Однак патріотичними гаслами часто прикривають дії, які шкодять Україні. Приміром, Корчинського з його «Братством» дехто вважає провокатором. Як ви ставитеся до подібних звинувачень на адресу вашого товариша?
— Корчинський — людина дуже амбітна і при цьому абсолютно несправедливо невизнана! Я зовсім не сповідую його мінливі політичні погляди, але в те, що він — провокатор, не вірю і вже багато років товаришую з ним.
— Чи усвідомлюють, на ваш погляд, праві радикали, що картинка, приміром, з факельної ходи на підтримку УПА чітко лягає у російську матрицю антиукраїнської пропаганди?
— Ну, може, це зараз було і недоречно, але, з іншого боку, не можна ж постійно жити з оглядкою на Росію. Такі марші відбуваються щорічно, і колишні вояки УПА мають на це повне право. Я теж кілька років тому ходив у їхніх колонах. Правда, вони одягаються в мундири, яких в УПА ніколи і не було. Упівці носили тоді польські, німецькі і навіть радянські однострої. Тільки кашкети були особливими. І то далеко не завжди. Мені для фотозйомки дали однострій загиблого хлопця. Він і справді був досить оригінальним, але зовсім не таким, який тепер одягають ветерани УПА. Між іншим, і червоно-чорних прапорів я в жодній криївці не бачив — тільки синьо-жовті.
— А хто з наших провідних політиків викликає у вас довіру і повагу?
— Більшість із них ніякої поваги в мене не викликає. Бо є дуже очевидні речі, які лежать прямо на поверхні, та наші зверхники їх не помічають. Нам не вистачає не так нафти і газу, як сірої мозкової речовини в головах нашої політичної еліти. Не менше 50-ти відсотків Верховної Ради всіх скликань складають відверті дурні!
— Але ж це ми їх туди обирали…
— Ну, а зараз кого ви оберете? Хто з теперішніх кандидатів у депутати гарантовано розумний, обізнаний на справі і, як мінімум, порядний?..
— А чим серце заспокоїти? Хоч щось добре в нас є?
— Можу сказати одне: такого, як було при Януковичі, ніколи вже не буде. То був ганебний лад, здавалось би, в європейській країні абсолютно неможливий. Я б його назвав бандитсько-бюрократичним. Правда, тепер він олігархічно-бюрократичний. Це теж погано. Але все в цьому світі відносне. Коли я дивлюсь на типового олігарха Коломойського, то гадаю, що це все ж таки плюс, а не мінус. Бо він чимало зробив для захисту батьківщини: спромігся зупинити банди сепаратистів і організував реальний спротив. А сидів би у Дніпропетровську не олігарх, а якась менш енергійна та ініціативна людина, росіяни б давно весь південь захопили! Недарма вони навколо нього такий гвалт вчинили. Навіть заочно судили і майно арештовували. Я упевнений, що всі гроші, які Коломойський витратив на АТО, він через «Приватбанк» повернув чи обов’язково поверне. Але є велика кількість українських багатіїв, які не вклали в оборону країни (окрім податків) жодної копійки.
Але не олігархи вирішать долю України, а наш славний український народ. Свідчення цьому — і самовіддані бійці АТО, і ті люди, які щоденно і безкорисно їм допомагають.

Надія ЮРЧЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2014 > Тема "З перших уст"