Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Ми вже знаємо, що буває, «якщо завтра війна».
А якщо завтра мир?
Не переможний — з салютом і орденами. А той, який називають «тяжким миром»?
Це не те, що приходить після капітуляції ворога і «параду Перемоги». Це те, що пережили фіни в 1940-му після принизливої угоди зі Сталіним, який відітнув частину країни, корейці — в 1953-му, розкремсані по живому, угорці — 1957-го, що поклали свободу під радянські танки.
Нас гризтимуть сумніви. Від того, що багато що віддали ворогові. І що подарований мир — це мир українців, які страждають під окупантами. І нам з цим жити.
І цей мир буде дуже холодним. Холоднішим за холодну війну. Тому що нам доведеться боротися із захололими батареями, інеєм на газових плитах і, в кращому разі, з боргами з комунальних платежів. І треба буде не лише витримати, але й вижити. А якщо і відступати в газовій війні з Росією, то тільки з боями. І з втратами для ворога.
І ще це мир не буде щедрий на розкіш і прибутки. Бо ми багато що зі своїх заощаджень віддали на Майдан і в стократ більше — на АТО. Це правильні інвестиції. Але — довготривалі. Швидких грошей вони не обіцяють. Чи готові ми терпіти утиск наших прав на відпочинок і розваги, коли мирне (начебто) життя вимагає затягнути паски ще тугіше? І чи не зненавидить нас підростаюче покоління за те, що, як написав один блогер, з прифронтового Маріуполя зник Макдональдс, і молоді ніде посидіти з чашкою кави?
А ще буде нестерпно боляче спостерігати, як вчорашні сепаратисти, обрані у Раду такими ж манкуртами (але абсолютно демократично), візьмуться етично руйнувати найдорожчу для нас сьогодні цінність — жертовність в ім’я Батьківщини. А Фірташ і Ахметов знову почнуть указувати нам, як будувати успішну країну, і Шуфрич — як любити Росію.
Як тріумфально повернеться до Києва Ані Лорак, і «95-й квартал» почне висміювати ветеранів АТО, і обиватель буде все це радісно вітати. Тому що батьківщина обивателя не тягнеться далі, ніж його поріг, і в разі особливої свідомості – під’їзд.
І бойові соратниці, що билися нарівні з чоловіками і втрачали своїх наречених, піднесені нами на постамент жіночого ідеалу, — відійдуть у тінь, поступившись місцем вертким красуням з телеящика, з очима, незамутненими спогляданням трагедій.
І стане моветоном носіння камуфляжу. І комбати, обрані у ВР, здадуться прямолінійними і недалекими динозаврами в середовищі дрібних, але гострозубих хижаків мирного часу.
Мир зруйнує бойову співдружність, єдність, що об’єдналася перед лицем ворога, де можна на рівних говорити з міністром оборони — в окопі і на блокпосту, а не в нескінченних відомчих коридорах. І тяжко буде споглядати, як генерали, які збагатилися в тилу, візьмуться муштрувати вчорашніх фронтовиків, які не дослужилися до офіцерів. Як герої підпадуть «під статтю» за зайву жорстокість до ворога, а угодовців нагородять орденами «Дружби народів».
Коли нас попросять не називати Путіна фашистом, а особливу зону «лугандоном». Коли Європа про нас забуде, як про валізу без ручки, бо — настав мир, і нічого більше боятися за Україну.
І ми зрозуміємо, що вже нема на кого звалити провину за свої негаразди. Бо це «війна все спише», а мир вимагає повернення боргів.
Мир змусить озирнутися у пошуках кривдників, помста яким була відкладена до закінчення війни. І роздвоїть нашу мораль між бажанням «розчистити» свій простір від «чужих», і розумінням того, що Європа, до якої так прагнемо, — це ще і толерантність, і захист права інших бути не схожими на нас.
І все це буде непросто.
І багато хто з нас захоче повернутися на війну, де гранично ясно, що правильно, а що ні, хто — ворог, а хто — свій.
Цього і домагається Путін. Бо сьогоднішній мир вписаний у стратегію Великої Кремлівської війни.
Не перемігши нас бліцкригом, тиран готується до того, що залишені в мирі, ми знищимо себе самі. Розсваримося, пригадаємо, що ми різного достатку, різного роду-племені, мови і віри.
Він сподівається, що слово «дембель» підімне під себе поняття «Україна». Що дезертирство стане ознакою героїзму.
Путін вірить, що, замерзнувши і зголоднівши, ми забудемо про європейські ідеали і за шматок московської ковбаси слухняними вівцями підемо в його загороди.
Путін мріє, що незадоволені інфляцією і безробіттям, ми повалимо свій уряд і повернемо Януковича і Медведчука.
І ми не маємо про все це забувати. І повинні проковтнути образи, і залишити надії несправдженими. Щоб зберегти країну.
Ми маємо пригадати, що хоч і не перемогли, але трималися з гідністю: не дали ворогові дотягнутися до серця Батьківщини, відкинули його так далеко, наскільки могли. Що створили армію і знайшли своїх героїв і свій епос. Що, на відміну від 1654 року і від 1918-го, зберегли державу, прапор і герб. Що готові битися і далі, якщо знадобиться.
Ми повинні не лаяти цей мир за короткочасність і передчуття нової війни. А берегти його, як щедрий дарунок Бога і долі в нелегкий для нашого народу час. І використовувати його якнайбільше. Не для сварок і з’ясувань, не для заздрощів і ненависті. А для того, щоб написати нові книги і поставити талановиті фільми про Україну, скласти нові пісні, щоб їх співали і любили наші діти. Щоб виростити і виховати цих дітей. І не лише солдатами, але й будівниками мирного життя.
І так само, як допомагали фронту, допомагатимемо самотнім бабусям, біднякам і інвалідам, що коротають дні на своїх маленьких і знецінених пенсіях. Біженцям — навіть тим, хто лає наш устрій і нашу армію. Не забудемо загиблих і присягнемося не залишати без турботи їхніх дітей.
Ми довго вчилися жити у війні. І вчимося дотепер. Але настане час перенавчатися жити в мирі. Ось у такому нелегкому і неміцному.
І хай ми не виграли війни, мир ми виграємо. Я вірю.

Євген ЯКУНОВ
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2014 > Тема "Бути чи не бути?"