"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема "Душі криниця"
#43 за 24.10.2014
«НЕГ╤ДНИКИ ПРАГНУТЬ СТАТИ БОГАМИ, ХОЧУТЬ, ЩОБ З НИХ МАЛЮВАЛИ ╤КОНИ...»
Кр╕зь призму Слова
Мар’ян ДУКСА Б╤ЛОРУСАМ, ЯК╤ ЗА╥ХАЛИ ДАЛЕКО
Хто не вт╕кав, з╕знайся, Туди, де нас й не ждали. Жить можна хоч на Марс╕, — Лиш в╕д села б подал╕! Подал╕ в╕д облуди, В╕д коней в╕д╕браних, В╕д голоду ╕ скрути, В╕д бригадир╕в п’яних. Хоч в глушину сиб╕рську, — Колгоспу, щоб не знати, — В╕д найр╕дн╕ших, близьких, Яким тут в╕кувати. Кур╕лася соша. Нам на прощання знову. ╤ плакала душа У тиш╕ св╕танков╕й. Кв╕тучо-ясне поле Прощалося ╕з нами, ╤ гризла злая доля Батьк╕в наших ночами. Лишилась т╕нь ут╕хи – Сльоза в очах розкв╕тла. Д╕рявилися стр╕хи Й раптово сл╕пли в╕кна. М╕й край багато л╕т Жив у нужд╕ глибок╕й. О де ви, наших б╕д Болюч╕╖ осколки?
Микола МЯТЛИЦЬКИЙ * * * Слухаю, прита╓но смакую Музику, що в слов╕ ожила. Мову соковитую, якую Д╕д прив╕з з пол╕ського села. На прилавку – дух боровиковий: Покупець, спинися, пригуби Мови р╕дно╖ таке пахуче слово, Як останн╕ у гаю гриби. Ось спинився туз якийсь, д╕╓тик, Позира╓. Бронзовий загар. Що ж, бери, клади сво╖ монети! Морщиться: не до смаку товар. Д╕д на нього сумно погляда╓: Не береш – то йди соб╕ чимдуж… Помира╓ мова, не торка╓ Слух тугий погордливих чинуш.
Та╖с╕я МЕЛЬЧАНКО МОВА
Що я без тебе? – Глухота… Глухота… Не чути Пташки як щебечуть, В джерельц╕ як б’╓ться Вода-буркота, Як сонячний пром╕нь см╕╓ться.. Ну що я без тебе? …Н╕мота… Н╕мота… ╤з серця не вирветься й слово: В╕тчизно! Матуся! Любов! Доброта! О, мово! Всьому ти — основа. А що я з тобою? Я – п╕сня. Я — дзв╕н. Я – сила. Я – дуж╕сть земная. Н╕хто р╕дн╕м слову Не з╕гне кол╕н, Поки моя мова св╕та╓!
Михась ПАЗНЯКОВ * * * Народе м╕й, р╕дний народе, Безправний, не ма╓ш свободи, Зневажений, б╕дний, забутий, Отру╓ний, збитий, з╕гнутий… Який же могутн╕й, дбайливий! Який ти м╕цний, терпеливий! З тобою б по-людськи коли – Ти б диво творив на земл╕!
Уладз╕м╕р КАРАТКЕВИЧ * * * (Уривок з в╕рша «Павлюк Багрим») Б╕лорусь моя, сонце, Пресв╕тлая, р╕дная мати! На яких роздор╕жжях Дн╕ щаслив╕ згубились тво╖? Чи удасться хоч д╕тям Щасливого дня дочекатись П╕сля мужност╕ й зваги. П╕сля ст╕лькох кривавих бо╖в?
Алесь ПИСЬМЯНКОВ * * * ╤ в Хотимську, ╕ в Туров╕, ╕ в Глуську Ми знай суму╓мо соб╕ по-б╕лоруськи. На жаль, нема н╕чого в╕чного У св╕т╕ цьому, й незворотного. А нами ж ст╕льки уже зн╕вечено Свого, святого й дуже р╕дного. ╤ мр╕╖ наш╕ потрощено, Й за в╕тром храми пущено. Глянь, смерть пливе над пущами Рукою д╕дька спущена. До всього нам однаково – Якуба звемо Яковом. ╤ в Хотимську, ╕ в Туров╕, ╕ в Глуську Суму╓мо ми ще по-б╕лоруськи.
ПЕНС╤Я
Цей день завше був урочистим, Баба Олена вбиралася в чисте. А близько полудня до хати заходив Поштар однорукий Птушка ╤ван. У ньому й справд╕ було щось в╕д птаха, Чорного птаха з крилом перебитим. Худий ╕ цибатий, в╕н довго топтавсь на пороз╕, ╤, кашлянувши, якось казав винувато: — Вам пенс╕я, т╕тко, за сина… Бабця мовчки п╕дпис проставляла, Й поштаря об╕дом пригощала. Випивши повну склянку – ╖╖ бригадирською, — чомусь ус╕ так називали – Птушка шумно, з╕ смаком, Нюхав пахучу скибку житнього хл╕ба, а закуску завжди лишав непочату. ╤, по-змовницьки, мен╕ п╕дморгнувши, Просив по-дружньому: «Скрутив би ти, братику, цигарку солдату…» Скоро в╕д синього диму Я лик поштаря вже не бачив, а чув т╕льки голос, Глухий ╕ сльозливий: — В╕йна – ненажерлива сука. Ну чом я живу, однорукий, Чому Хведько лежить на чужин╕, А ти в╕к дожива╓ш без сина? Ск╕нчивши свою г╕рку спов╕дь, В╕н плакав завжди невт╕шно. А баба з сумом дивилась Кудись далеко-далеко, ╤ гладила лаг╕дно Птушку по чорн╕й ╕ще голов╕: — Не плач, Ванюшко. Не плач, дитино… Цей день був завжди урочистим, Баба Олена вбиралася в чисте...
КВАРТИРАНТ
…А забрали його оп╕вноч╕. Пот╕м листи були з П╕вноч╕. До вс╕х в╕н звертався по батьков╕, Кланявся вс╕м у пояс. Обличчя не пригадаю. Лиш голос його пам’ятаю. Голос веселий такий, прив╕тний. Був в╕н у хат╕ ус╕м, як р╕дний: Вечорами книги читав уголос, Сину цукерки привозив ╕з волост╕. Пам’ятаю якось у лютому (Ой, морози ж стояли лют╕!) Погрюкали в двер╕ дво╓ оп╕вноч╕… Пот╕м писав в╕н нам листи з П╕вноч╕. Тепло писав, як р╕дним, Н╕ слова про долю свою неприв╕тну… Нам сказали, що книги його шк╕длив╕, ╤ цукерки його – трутлив╕.
Юрась СВ╤РКА ╤ БАТЬКИ ВИНУВАТ╤
Не читають, стогнали, а нин╕ – кричим. Як рятунок, смаку╓м великих цитати. Т╕льки в т╕м, що зника╓ вже мова зовс╕м, Б╕льш за все, мабуть, ми, ми, батьки, винуват╕. Спод╕ватись не варто, не варто чекать, — Що декрет якийсь вийде, й оживе наша мова. Поки буде народ на сво╖й розмовлять, ╢ над╕я в безсмерт╕ нам р╕дного слова. Про таке надокучило нав╕ть читать, Як пророчать ╖й долю старо╖ латини. Треба слово сво╓ ╕ любить, й шанувать, ╤ тод╕ в р╕зномов’╖ воно не загине. ╤ не варто н╕ кривди на когось та╖ть, Ан╕ душу наповнювать власну злобою: Треба д╕ток сво╖х так любить, так учить, Щоб для них р╕дна мова не стала чужою. ╤ проблема оця, мов отой сухост╕й, В╕дпаде. Вона кане у лету, Бо коли заговорить народ на сво╖й, В╕дм╕нить його мову не п╕д силу й декрету.
Ригор БАРАДУЛ╤Н ДВ╤
Дв╕ ж╕нки у св╕т╕ Ум╕ють саможертовно чекати, Це – мати ╕ стар╕сть. Хоч ╕ не завжди ╥хн╓ чекання збува╓ться. З р╕зними думами, З однаковим нетерп╕нням Чекають неодм╕нно З початку св╕ту… * * * Вулицею тихою ходою Прошку╓ соб╕ старенька, ╤ радост╕ т╕й вистача╓, Що глуха земля ╖╖ Ще не в╕дштовху╓, Ще не прийма╓.
ОШУКАНКА
Моя мати була ошуканкою. Коло столу у д╕льб╕ ошукувала себе, Коли д╕лила останню скибку – меншу – соб╕, б╕льшу – синов╕. Доля мат╕р обдирала, як липку, Та мати йшла на перехитри з долею. Ошукувала голод Кропивою чи щавлем, Ошукувала холод Пов╕ткою дощаною, Ошукувала сон – Вставала з росою, Ошукувала с╕ль – Н╕зчимну ╖жу солила сльозою. Син ошуканки, В душ╕ холод╕ю, Чи не ошукав я ╥╖ над╕ю?
ЗЕМЛЯ ╤ МАТИ
Земля ╕ мати – В╕чн╕сть ╕ мить – Вони на одн╕м Зам╕шан╕ т╕ст╕. Земля ╕ мати Годують ус╕х ╤ т╕льки сам╕ Не просять ╖сти.
Уладз╕м╕р ПАВЛОВ ПОГЛЯД (тр╕олет)
Ос╕нн╓ небо в очах ╤ погляд, задивлений прямо. Я бачу на карточц╕ в мами Ос╕нн╓╓ небо в очах. Чи буду ╕ я такий самий, Як смерть доторкнеться плеча – Ос╕нн╓╓ небо в очах ╤ погляд, задивлений прямо.
ЗЕМЛЯ (тр╕олет)
Тому, хто в сус╕да земл╕ прихопив, Одлийся кр╕вцею, сльозино чужая. Останньою стань, борозно межовая, Тому, хто в сус╕да земл╕ прихопив. Нехай в╕н з-п╕д себе сво╓ спожива╓, Не ганить того, що я потом скропив. Тому, хто в сус╕да земл╕ прихопив, Одлийся кр╕вцею, сльозино чужая.
Уладз╕м╕р СКАРИНК╤Н * * * Люди, невже вам ╕ дос╕ спок╕йно сидиться? Не до вподоби вам часу обнова? Пам’ять куса╓ться, н╕би вовчиця? Чи чули хоч раз ви добре╓ слово? Дуже стомилися вс╕ ви в╕д крик╕в, Хочеться тиш╕ вам ╕ спокою? Хто вас, слухняних, т╕льки не кликав Мовчки юрбою йти за собою? Нег╕дники прагнуть стати богами, Хочуть, щоб з них малювали ╕кони. Б’ються за владу д╕лки ╕ ногами Топчуть сумл╕ння людське ╕ закони. Ледарям хочеться буть при корит╕. Хл╕ба легкого гевал шука╓. Марно всю н╕ч переп╕лочка в жит╕ Жати й полоти нас вс╕х заклика╓.
Переклад з б╕лорусько╖ Данила КОНОНЕНКА
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14187
|