Версiя для друку Обговорити в форумi

Немає такої людини у Вижниці, що на Буковині, яка б не показала дорогу до краєзнавчого музею. «Українська світлиця», створена дбайливими руками подружжя Іванюків — Михайлини і Михайла, відома нині не лише на рідній Буковині, а й у багатьох країнах світу. Чимало краян поспішають сюди, аби відчути себе приналежними до українського роду, бо тут, у «Світлиці», кожен відчуває себе причетним до трагічної і героїчної вкраїнської історії. Хто ж вони — ці славні буковинці — Михайло та Михайлина Іванюки? Певно, що доля поєднала їх не випадково — з юних років і до золотого ювілею.

Червона калина на рушнику долі

Народилася Михайлина у селі Чорногузи, на славній буковинській землі. Історія її родини — віддзеркалення трагічних подій, що відбувалися на українських теренах. Батько, Степан Дучук, неповнолітнім круглим сиротою 1916 року був загнаний під Заліщики, що на Тернопіллі, австрійськими жовнірами копати шанці, щоб стримати наступ на Буковину російської армії Олексія Брусилова. Та це не допомогло. Москалі Буковину окупували, а Степана Дучука разом з іншими буковинцями австрійці кинули на італійський фронт у гори Альпи. Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року він тікає додому. У Коломиї Степана затримали колишні австрійські жовніри 41-го Буковинського полку, які вже перейшли на бік України. Там зустрів багатьох хлопців зі свого села. Дали Степанові коня, і той поскакав на ньому аж до Києва обороняти Україну від ворогів, які руйнували українські міста і села.
Усього довелося зазнати воякові: і доброго, і лихого. Потрапив до польського полону. Перебував у Львівському концтаборі полонених «Бригідка», звідти втік додому. Тут його заарештували румуни й кинули до в’язниці в Чернівцях. Воював з фашистами, був тяжко поранений, додому повернувся без руки. Мама Євдокія з братами Василем та Григорієм та сестрами Катериною і Марією у Чорногузівському сільському хорі 3 листопада 1918 року, в день Буковинського віча у Вижниці, яке проголосувало, що Україна має бути у складі Української самостійної соборної держави, співали:
«Вже воскресла України і слава, і воля,
Вже нам, браття українці,
 усміхнулась доля.
Гинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Вже пануєм і ми, браття,
 у своїй сторонці…»
Патріотична українська родина, в якій виховувалася Михайлина, жила в очікуванні дива. Україна постала! Україна буде вільною державою! Та радість людей виявилася передчасною. Мить свободи — і знову морок окупації. На Буковині панували нові господарі — румуни, забороняючи все українське. Карали палицями навіть за привітання: «Доброго дня!».
Ріка Черемош, над якою розкинулося село Чорногузи, було кордоном між Польщею та Румунією. Одного разу старша Євдокіїна сестра Катерина забрела в Черемош — і її румунські прикордонники застрілили, а двох рідних братів Григорія і Василя, які з правого берега Черемоша (окупованого румунами) перейшли на радянський берег цієї ріки біля містечка Кути, було схоплено радянськими прикордонниками і відправлено аж у Магаданський концтабір (де вони загинули з голоду). Доля рідних людей бентежила душу Михайлини, і вона всотувала почуте, побачене, шукала однодумців. Та щирих друзів знайти було нелегко, часто зазнавала переслідувань, бо не належала до компартійних організацій.
І все-таки доля всміхнулася Михайлинці. Працювала медсестрою у селі Долішній Шепіт, а її обранець Михайло — вчителював у місцевій школі. Одразу сподобалися одне одному. Він — високий, розумний, щирий. У своєму виборі не пошкодувала. Пройшли разом крізь усі випробування долі, проживши разом у любові, шануючи одне одного. Може, в цьому полягає секрет щасливого подружнього життя? «Ми ніколи не ділили роботу на свою і чужу, завжди допомагали одне одному», — говорить пані Михайлина. Усе, що робили, — для громади, для рідної Буковини. Хоча ніколи не розкошували, статків не нажили. «Нам нічого не треба, ми радіємо, що дожили до часів Незалежності. Тішимося, що змогли зробити щось для України», — у словах пані Михайлини немає самозамилування, вона щира.
З 1990 року вона співає у Вижницькому хорі «Просвіта» ім. Т. Шевченка та церковному хорі Свято–Михайлівської УПЦ Київського патріархату. У Вижниці чиновники знають: якщо пані Михайлина береться за справу, вона обов’язково доведе її до кінця! Вона організувала збирання коштів на пам’ятник Тарасу Шевченку та Лук’яну Кобилиці, працювала скарбником під час будівництва пам’ятної каплиці над річкою Виженкою з нагоди 75-ліття Буковинського віча (яке відбулося тут 3 листопада 1918 року). Нікого не лишали байдужими виступи дітей з гуртка «Червона калина», які є незмінними учасниками усіх урочистостей не лише у Вижниці, а й в інших населених пунктах Буковини та Галичини. Запитаймо в пані Михайлини: «Коли все встигаєте?». Відповіді не почуємо, бо служить буковинка українській справі самовіддано, аж до самозречення. Нетиповий приклад як для нашого прагматичного часу…

Українка — мати, берегиня роду

 Пані Михайлина пригадує 1994 рік, коли в Івано-Франківську зібралося 288 делегаток (у тому числі 29 представниць із США, Австралії, Канади, Чехії, Росії) на Світовий конгрес з нагоди 110-річчя жіночого руху в Україні, започаткованого письменницею та громадсько-культурною діячкою Наталею Кобринською. Михайлина Іванюк разом з Віорікою Малярчук були делегатками на цьому конгресі від Вижницького осередку союзянок. Вони разом з усіма делегатками автобусами проїхали Івано-Франківщину від Галича до Косова, відвідавши осередки союзянок, музеї та пам’ятки історії в Івано-Франківську, Калуші, Болехові, Галичі, Тисмениці, Коломиї, Косові.
Але особливо Михайлину Іванюк вразив стенд у Калуській Світлиці, на якому висвітлювалася робота союзянок. Михайлину не полишала думка: «Як створити Світлицю у Вижниці?». Прагнула висвітлити роль жінки у боротьбі за Українську державу, і тому, щойно повернувшись додому, відразу включилася в роботу. «На замовлення Світлиці художник Віталій Косович намалював портрети Наталії Кобринської, Княгині Ольги, Насті Лісовської — Роксолани, Софії Галечко, Соломії Крушельницької. На видному місці виставлено образи, а також картину «Лебеді», на якій зображено, як через моря і скали втомлені птахи повертаються до рідних гнізд. Перед картиною в рамках під склом гасло: «Вертайтеся, Лебідоньки, на рідну Вкраїну!» — як уособлення тих українців, яких доля розкидала по всьому світу.
Якщо підрахувати, яку наполегливу пошукову роботу здійснила пані Михайлина, збираючи дані про буковинських жінок-патріоток, то матеріалу вистачить на книжку! На велосипеді об’їжджала навколишні села, зустрічалася з родинами репресованих, слухала щемкі розповіді людей, які зазнали стільки лиха…
Нині у Світлиці зберігаються відомості про багатьох жінок–подвижниць. Ось вони, долі жінок-патріоток, про які можна дізнатися тут. З повстанським рухом була пов’язана Ганна Гожда з Підзахаричів, яка у повоєнні роки працювала прибиральницею у Вижницькому НКВС, спостерігаючи, як знущаються над засудженими. За зв’язки з УПА її засудили на 25 років тюрми. Відбувши термін ув’язнення і повернувшись на рідну землю, включилася в боротьбу за незалежну Україну. Коли будували пам’ятну каплицю на місці Буковинського віча, Ганна Гожда віддала на будівництво свою мізерну пенсію.
Майже всі документи розкривають невідомі сторінки в історії українського народу в роки більшовицького свавілля. Деякі з них оформлені в альбоми. Епіграфом до альбому «Ми були, є і будемо» взято слова поетеси з Тернопільщини Марійки Потикевич-Заболотної «Доля людині дається від Бога, але тисячам наших краянок долі покалічили кати». Цінні матеріали також зібрані в альбомах «Вам дзвони не грали», «Українці за кордоном», «Рівня».
Збирачі матеріалів не обмежуються тільки Вижниччиною чи Буковиною. У Світлиці виставлено стенд під заголовком «Доля однієї родини», де Михайло Софійчук описав трагедію родини Михайла Семчишина в селі Спас Коломийського району. 9 січня 1946 року опергрупа Тимофєєва спалила хату, стодолу, стайню родини. Сина Дмитра тричі засуджували на 25 років каторги, звідки йому вдалося двічі втекти. Всю сім’ю вивезли на Сибір, а найстаршу доньку Марію у 1952 році засудили на 25 років ув’язнення.
Ось так можна вивчати історію рідного краю — правдиву і несфальсифіковану. Особливо тішиться пані Михайлина, коли до музею приходять діти, підлітки. Нагадує, що вони — козацького роду. «Пишайтеся цим, бо наша історія написана кров’ю героїв, які віддали своє життя за нашу з вами свободу. Завжди будьте гідними, бо ми здавна живемо на своїй, Богом даній землі». А ще Михайлина Іванюк наводить приклад з письменницею Наталією Кобринською, яка завжди переймалася долею України. На її пам’ятнику в Болехові написано: «Мене вже серце не болить». Глибоко символічні слова, які змушують замислитися над долею України сучасників. Зрештою, переконана Михайлина Іванюк, для небайдужих роботи вистачить на багато років, адже тільки за 1940-1950 роки з Чернівецької області більшовиками на спецпоселення вивезено 11 145 осіб. Варто лише додати, що ця величезна (часом така невдячна) робота провадиться пані Михайлиною на… громадських засадах. Коментарі не потрібні, чи не так? Або спробуймо уявити себе на її місці хоча б на день… На щастя, завжди поряд з нею її друг, однодумець Михайло Іванюк.

Його безцінні скарби

 Михайлові судилося жити під владою Польщі, Німеччини, Радянського Союзу. Народився він 2 липня 1929 року в селі Спас Коломийського району Івано-Франківської області. Багатодітна селянська родина землю обробляла самостійно, посадила великий сад. Змалку захоплювався історією, кохався у піснях. Пригадує, що навчання у школі було тяжким, бо кожна нова влада повертала учнів у попередній клас. Мовляв, яке там може бути навчання… А от коли у вересні 1951 року Михайло Іванюк став студентом українського відділення Чернівецького держуніверситету, був розчарований тим, що всі предмети ведуться… російською мовою. Крім того, Михайло був «безпартійним», а це означало, що залишився без стипендії. «У селах велика біда, а в містах ще більша, — пригадує Михайло Іванюк. — Черги за хлібом вишиковувалися ще звечора, але ж його треба було за щось купити. Вирішив перевестися на заочне відділення, аби хоч щось заробляти».
Під час «хрущовської відлиги» з’явилося розпорядження, що керівні кадри у школах повинні мати відповідну освіту. Так, у 1956 році Михайло Іванюк стає заступником директора Долішньошепітської школи. У 1957 році він закінчує Чернівецький університет і з 1959 року починає працювати інспектором шкіл Вижницького райвідділу освіти. «З морального боку вважав цю працю почесною, бо на такій же посаді у цьому районі працював колись письменник Юрій Федькович. А умови інспекторської праці були виснажливими. Місячний заробіток був набагато нижчий, ніж в інших працівників освітніх установ», — пише про побратима Дмитро Никифоряк. До обов’язків інспектора належала вся діяльність учительства і навіть статистична звітність. Райвідділ освіти транспорту не мав. До шкіл інспектори добиралися попутніми машинами, а до причілкових освітніх установ часто ходили пішки, школи працювали у дві-три зміни. Влада зобов’язувала вчителів бути присутніми на всіх колгоспних і сільських заходах. Учителі не мали вільної хвилини навіть у вихідні та святкові дні. На згадку про ті інспекторські часи залишилися сходжені шляхи-доріжки, якими довелося пройти Михайлові.
На початку 70-х років в Україні загострилася політична ситуація. Переслідування інтелігенції посилилося. Під час компартійної конференції Вижницького району в серпні 1973 року інспектора шкіл райвідділу освіти Михайла Іванюка заочно звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Основною причиною було те, що він вимагав від учителів літературного мовлення на уроках і захищав права української мови в Україні. Одвічне українське питання… Заходів вжили негайно. Спочатку Михайла Іванюка перевели з інспектора шкіл на посаду вчителя української мови і літератури Вижницької восьмирічної школи. У 1980 році вийшов на пенсію за вислугу років. Не вірилося, що праця скінчилася, а його «послуг» більше не потребують. Розмірковував над власною долею і долею українського народу. За три десятки років наполегливої праці не зароблено нічого ані для рідного українського народу, ані для себе. Немає ані золота, ані багатства. Усе, що надбали з дружиною, — книжки, рукописи, статті… Міг би ще працювати й працювати, адже був досвідченим педагогом, його поважали вчителі, учні, батьки. З прикрістю усвідомлював: його знання нікому не потрібні. Пригадав, коли звільнявся у 1951 році з учительської праці, то в Яблунівському райвно з ним чемно попрощалися і на дорогу сказали: «З вашим виїздом відчуватимемо в районі втрату». А от коли звільнявся з педагогічної праці досвідченим педагогом, нічого доброго не почув.
Треба було звикати до нового статусу. Душа знаходила спочинок, коли писав про наболіле. Так з’явився рукопис «Вік у неволі». Мав удосталь часу, тож опрацьовував почуті в дитинстві українські пісні, записував народні перекази, легенди, казки, прислів’я. І хоча ця кропітка праця здійснювалася безоплатно, але й на неї потрібен був дозвіл партчиновників.
Зрозуміло, що працювати доводилося всупереч обставинам, проте це не зупиняло Михайла Іванюка. Попри всі труднощі, невтомному краєзнавцю вдалося записати понад 100 народних ігор, 200 переказів і легенд, 1100 пісень, 5000 прислів’їв, 8000 анекдотів. Це вже пізніше, коли дочекався омріяної незалежності, його назвуть висококваліфікованим фахівцем, ерудитом, «ходячою енциклопедією» в галузі мовознавства, літератури, української духовності і мистецтва. Але визнання потрібно було дочекатися, як дбайливий господар дочікується стиглих плодів зі свого саду. А тоді, за радянщини, коли під забороною був навіть натяк на українське, було неймовірно важко.
Але завжди поруч була його вірна берегиня — Михайлина, з якою пройшов крізь буревії і заметілі. І дочекався, коли випогодилося. «На шляху в науку та письменство перед ним стояла серпаста і молоткаста червона рогатка, — ділиться спогадами дружина Михайлина. — Він навіть не міг працювати учителем «колхозного языка и литературы» у середній школі, а вчителював у маленьких і віддалених від райцентру селах з неповно-середніми школами. А причиною його праці на посаді інспектора шкіл була низька заробітна плата з частими роз’їздами за власний рахунок до населених пунктів і хрущовська політична відлига після сталінщини. Зрештою, вона й не була керівною. І праця в домашніх умовах з книжкою та олівцем у руці рятувала його від гіркоти та болю й повсюдної несправедливості в умовах будівництва світлого майбутнього всього людства та компарт-горілчаної отрути».

Михайло — добротворець

Поетеса з Вижниці Надія Кибич назвала невтомного збирача українського фольклору Михайла Іванюка «добротворцем», присвятивши йому такі рядки: «Роки наближають людину до межі, щоб підсумок підбити честь по честі, а він стоїть на тому рубежі, і далі хрест важкий свій прагне нести». У житті, як на довгій ниві, траплялося всяке. Михайло, який з ранніх років зрозумів, що чужинська влада ніколи не принесе українцям добра, дотримувався цієї істини протягом усього життя. Михайло Іванюк — автор збірки поезій «Невільнича поезія» (1994) та оповідань «Голодна вечеря» (1999) і «Боротьба трьох розумів» (2004). У його доробку — краєзнавчо-енциклопедичне дослідження «Літературно-мистецька Вижниччина», в якому можна знайти імена талановитих буковинців, які своєю працею прославляють рідний край, його мистецтво, літературу, працю. А скільки праць так і лишилося в рукописах? Шкода, що такий його неоціненний доробок, як книжка «Народні ігри та іграшки», не використовуються у навчальних та позашкільних закладах. Адже ігри, якими бавилися наші прадіди, — то криниця знань, мудрості, добра. Дегуманізована і здеморалізована освіта вкрай потребує свіжої крові! Бо ризикуємо виростити покоління бездуховної молоді, не здатної любити рідну землю, боронити її від зайд-чужинців. І тому болить сьогодні душа в подружжя Іванюків, і тому прагнуть вони перелити в молоді серця свою любов до України.
Отак і торує подружжя свій життєвий шлях — гідно, самовіддано, красиво. Михайло і Михайлина — активні члени «Просвіти» ім. Тараса Шевченка, які на пам’ятник поету у Вижниці в 1992 році пожертвували свої невеликі пенсії. До речі, саме хористи Вижницького хору «Просвіта» ім. Т. Шевченка взяли на себе основний тягар у роки будівництва пам’ятника Т. Шевченкові, каплиці про Буковинське віче та символічної могили борцям за волю України. Звісно, що Михайло Іванюк завжди був найактивнішим хористом. Надзвичайно цінною є збірка «Повстанські пісні в записах Михайла Іванюка», до якої увійшли сто найкращих повстанських пісень, записаних ним більш як півстоліття тому у своєму рідному селі Спас Коломийського району Івано-Франківської області. Ще в юнацькі роки пан Михайло, який був очевидцем повстанського руху, захоплювався піснями, які співали вояки УПА на постоях і маршах. Тексти цих пісень записував ще в ті роки, а мелодії запам’ятовував. До збірки записаних Михайлом Іванюком увійшли не тільки повстанські пісні, але й стрілецькі, козацькі, а також ліричні про кохання. Сучасного слухача не можуть не хвилювати слова з пісні «Слава, слава, наш Кобзарю»: «Слава, слава, наш Кобзарю, твоїх діток рій, за тобою йдуть юрбою шляхом твоїх мрій».
* * *
…Тішилася і тішуся, що доля подарувала мені знайомство зі славним подружжям Іванюків. На жаль, влітку надійшла гірка звістка з Вижниці: пан Михайло відійшов у вічність. Його вірна дружина тяжко переживає цю втрату, а разом з нею сумують всі ті, хто протягом багатьох років знав цю надзвичайно скромну у побуті подружню пару, яка жила доброчинними справами в ім’я України. Пані Михайлина говорить, що шукає розраду поміж людей, однодумців. Двері музею не зачиняються. Сюди їдуть з усієї України, аби доторкнутися до героїчної нашої минувшини. Тож нехай в ім’я світлої пам’яті невтомного сівача на рідній ниві Михайла Іванюка Господь подарує його дружині ще багато років творчого та активного життя.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Михайлина (ліворуч) і Михайло (у центрі) Іванюки

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема "Українці мої..."